Д. І. Бібіков. Невдала спроба «реабілітації» вовка в Радянському Союзі

У 1980-х роках у Радянському Союзі почав проводитися небачений за своєю сміливістю та масштабністю експеримент – «реабілітація» вовка, який довгий час є (і донині) «шкідником» і «ворогом народу». Цю благородну роботу розпочала група російських учених, на чолі якої стояв відомий зоолог, доктор біологічних наук Дмитро Іванович Бібіков. Слід сказати, що рівно 20 років тому подібну реабілітацію було успішно проведено в СРСР щодо хижих птахів, які так само довгий час мали клеймо «шкідників» (6).

Д.І. Бібіков якнайкраще підходив для цього складного завдання. Авторитетний учений, доктор наук, відомий польовик, який мав класичну університетську (а не мисливствознавчу) освіту – (закінчив біофак Московського університету), у 1970-х роках він працював у Центральній лабораторії охорони природи МСГ СРСР, був членом Міжнародної робочої групи з вовка МСОП, що давало йому можливість познайомитися з новітніми екологічними дослідженнями зарубіжних учених із вовка.

Інтерес до вовка виник у Д.І. Бібікова ще в період його роботи в Алма-Аті. У 1972 р. голова Робочої групи з вовка МСОП Д.Міч звернувся до Головприроди МСГ СРСР із запрошенням включити до складу групи фахівця з СРСР. Вибір упав на Дмитра Івановича. Незабаром Д.І. Бібіков був обраний співголовою робочої групи з вовка МСОП.

На початку 1970-х учений уперше виступив на захист вовків. У 1974 р. ним була опублікована перша наукова стаття про необхідність регіонального підходу до управління популяціями вовка ( у співавторстві з А. Філімоновим). У 1978 р. Д. І. Бібіков виступив як один з організаторів Круглого столу з вовка в журналі «Полювання та мисливське господарство», ставши Головним опонентом офіційної ідеології тотального винищення вовка. У грудні 1979 р. з ініціативи зоолога проводиться перший у Росії науковий семінар з вовка. Матеріали семінару були опубліковані в 1980 р. і в скороченому варіанті – у Швеції.

Слід додати, що в 1970-х роках у СРСР прокотилася хвиля газетних статей на захист вовків, що дещо сприяло діяльності Д.І. Бібікова.

Крім цього, Дмитро Іванович походив з прадавнього дворянського російського роду Бібікових, який віками служив Росії вірою і правдою. Це також було немаловажним для розуміння характеру головного російського захисника вовків.

У 1983 р. з ініціативи Д.І. Бібікова при Всесоюзному теріологічному товаристві АН СРСР було створено робочу комісію з вовка. Головою її став Д.І. Бібіков. До її складу ввійшли багато відомих теріологів, а також представники мисливських головків практично з усіх союзних республік.

«Будучи екологом широкого кругозору, Д.І. Бібіков ясно бачив безглуздість однобічно негативного ставлення до вовка офіційної радянської мисливствознавчої та сільськогосподарської ідеології», – згадували його колеги. Він дуже багато зробив «для формулювання всебічно зваженої, позбавленої екстремізму оцінки ролі вовка в природі та господарстві, для пропаганди ідей раціонального, заснованого на об’єктивному знанні, а не на здогадах і забобонах, ставлення до вовка» (11).

У своїй діяльності робоча група відразу зіткнулася з численними проблемами.

1. Відсутність досліджень із вовка в СРСР.

«Проте в нашій країні зараз немає жодної комплексної програми з вивчення вовка ні в одному регіоні, ні в одному відомстві», – писав Д.І. Бібіков з Н.Г. Овсянніковим (4). З одного боку – величезна кількість малограмотних книг і брошур зі знищення вовків, з другого – повна відсутність серйозних наукових даних про вовка. Єдине зведення про вовка була написана Л.П. Сабанєєвим ще 1877 р.

«Сумно усвідомлювати, що в нашій практиці розв’язання вовчої проблеми ми досі перебуваємо на вельми примітивному рівні – саме цей спрощений підхід притаманний мисливській адміністрації під час розв’язання багатогранної, особливо на величезних просторах СРСР, проблеми», – писали ті самі автори (4). Навіть скільки вовків мешкало в СРСР – ніхто точно сказати не міг.

2. Саботування роботи комісії мисливськими відомствами.

Н.Г. Овсянніков і Д.І. Бібіков пишуть: «Особливо неблагополучно справа в Казахстані. Ось уже кілька років ми не можемо отримати представника цієї республіки до нашої комісії, хоча неодноразово зверталися з проханням до Казглавполювання й АН КазРСР, адже вовків там більше, ніж у РРФСР (4).

«З кожним роком і в міру збільшення конкретних розробок і рекомендацій комісії для впровадження в практику та критики стратегії «стихійної» боротьби з вовком, що зростає в країні, головні керівники мисливського господарства починають відчувати певне занепокоєння з цього, і відходять від активної підтримки діяльності комісії ВТТ АН СРСР», (…) Загалом, у підході до розв’язання вовчої проблеми перебудови поки немає, немає й ознак руху до нових підходів», – писав Д.І. Бібіков (2).

Членами робочої комісії з вовка під керівництвом Дмитра Івановича були зібрані й видані дві найважливіші праці: монографія «Вовки. Походження, систематика, морфологія, екологія» (1985) (і скорочений варіант німецькою мовою) та збірник наукових праць «Екологія, поведінка й управління популяціями вовка» (1989).

Зібрані вченими-зоологами дані, природно, не могли сподобатися мисливцям, бо вони начисто спростовували незліченні дурні міфи про вовків.
Гроші, що виділяються державою на боротьбу з вовками, не давали бажаних результатів (4).
Оцінка збитку від вовка для популяції диких мисливських тварин давалася, виходячи з неправильних передумов. Будь-яка загиблена від хижака мисливська тварина оцінювалася як матеріальний збиток мисливському господарству. Така оцінка була б справедливою для тваринництва, але не для популяції диких копитних, оскільки хижак у природних угрупованнях є одним із чинників природної смертності (4). «При цьому вовк нерідко прикривав своєю шкурою безгосподарність і казнокрадство (наприклад у тваринництві, особливо ж в оленярстві), занедбаність ветеринарної служби, виправдовував браконьєрство й розбазарювання народних коштів, слугував джерелом нагород і заохочень» (1).
«Роль вовка як санітара та регулятора чисельності диких звірів, хоча й ставиться під сумнів мисливцями, але в низці випадків реально доведена і в нашій країні, і в Канаді (…). Так, вовки давлять не лише хворих лосів і кабанів, але це аж ніяк не завжди йде на шкоду людям, бо запобігає надмірному зростанню поголів’я та розвитку епізоотій» (1).
«Факти нападу вовків на людей мають місце лише за особливих умов (воєнних дій, коли звірі звикають до трупів) або ж у цьому винні окремі особини, які чомусь втратили страх перед людиною, наприклад, виплекані в неволі й здичавілі» (1).
«Збиток від вовків тваринництву, який справді відчутний у Росії XIX століття (…), став у наш час просто мізерним порівняно з іншими чинниками соціально-економічного порядку» (1).
Роль вовка в поширенні сказу перебільшена. «Винищення вовка призводить до збільшення чисельності та щільності населення дрібних хижаків – лисиць і єнотовидних собак, щільність яких непорівнянно вища, ніж у вовків, і які в природі є основними джерелами й поширювачами такої хвороби, як сказ» (4).
Від отруєних принад проти вовків гине величезна кількість інших видів тварин, зокрема занесених до Червоної книги. Лише в чукотській тундрі від початку 1960-х до кінця 1980-х було розсіяно близько 150 кг отрути – фтороацетату барію. Збиток, завданий природі, не піддається жодному обліку та уявним масштабам» (3).

Ці й багато інших фактів, виявлених членами робочої комісії з вовка, а також зарубіжний досвід різко змінили ставлення багатьох зоологів до сірого хижака. Стало ясно, що практика тотального знищення вовка на всій території СРСР не мала ні екологічних, ні економічних, ні моральних виправдань.

Тому комісією було запропоновано зробити два революційні кроки щодо вовка. По-перше, змінити його статус зі «шкідника» на мисливський вид. І по-друге «розділити територію країни за чотирма категоріями, запровадивши в них різний режим полювання на вовків від придушення чисельності в центральних районах до повної відмови від регуляції в малозаселеній і важкодоступній місцевості» (1,9).

Крім цього, члени комісії критично висловлювалися щодо використання отрут для боротьби з вовками (9,10), виступали проти відстрілу вовків у заповідниках, розробляли заходи зі збереження певних родин вовків навіть у густо населених людьми районах. Зрозуміло, що їхні погляди зустрічали різкий опір з боку мисливської галузі. Олії у вогонь підлила видана великим накладом Агропромвидавом у 1982 р. і 1990 р. (друге видання) книга кіровського мисливствознавця-вовконенависника М.П. Павлова «Вовк». Де стверджувалися зовсім інші «істини», ніж у працях Д.І. Бібікова та його колег-зоологів.

За свої погляди на захист вовка Д.І. Бібіков «неодноразово піддавався нападкам з боку ортодоксально налаштованих мисливствознавців, чиновників різних відомств, аж до звинувачень у заподіянні шкоди радянському сільському та мисливському господарству, але не відмовлявся від своїх переконань. До останніх днів життя Д.І. не залишався байдужим спостерігачем того, що відбувається навколо вовка й мисливського господарства – він гостро реагував на спекуляції та задуми, писав листи й рекомендації до уряду, домагався впровадження своїх розробок, публікував гострі статті в газетах і журналах, вів листування зі фахівцями, давав інтерв’ю», – згадували колеги (11). «Усі види мають право на життя», – писав Д.І. Бібіков (9). Думка, яка в ті часи виглядала крамольною.

У 1990-х роках процес «реабілітації» вовка в СРСР і пострадянських республіках поступово звівся нанівець. Винні в тому як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. У 1990 р. робоча комісія з вовка при Всесоюзному теріологічному товаристві АН СРСР була реорганізована в комісію з великих хижаків. Що, природно, уже не дозволяло концентрувати зусилля на розв’язанні «вовчого питання». У 1991 р. розпався Радянський Союз, перестало існувати Всесоюзне теріологічне товариство, що об’єднувало зоологів із різних республік СРСР. Для вчених почалися важкі часи, багатьом стало просто не до вовка. А в 1997 р. помер головний «реабілітатор» вовка в СРСР – Дмитро Іванович Бібіков, якому на той час виповнився 81 рік.

Свою негативну роль відіграли й різні мисливські організації, які не бажали прислухатися до порад зоологів, і консервативна громадська думка щодо вовка, і небажання практично всіх громадських природоохоронних і зоозахисних організацій Росії та інших пострадянських республік захищати вовків. Проте не можна сказати, що робота Д.І. Бібікова та його колег не дала результатів. Ними, уперше в СРСР, були зібрані й опубліковані російською мовою найважливіші матеріали з екології вовка, сформульовані практичні рекомендації щодо зміни менеджменту стосовно вовка, які будуть використані їхніми нащадками, і вже активно використовуються нами в Україні під час організації кампанії на захист вовків.

Література
Бібіков Д., Штільмарк Р., 1993, «Ворог народу» чи хутровий звір?, Зелений світ, № 12.
Бібіков Д.І., 1989, Про робочу комісію з вовка Всесоюзного теріологічного товариства АН СРСР, У кн., Екологія, поведінка й управління популяціями вовка, Зб. наукових праць, М., ІЕМЕЖ АН СРСР, стор. 5-8.
Железнов М.К., 1989, Екологічні наслідки застосування отрут проти вовків, У кн. Екологія, поведінка й управління популяціями вовка, Зб. наукових праць, М., ІЕМЕЖ АН СРСР, стор. 61-70.
Овсянніков Н.Г., Бібіков Д.І., 1989, Екологічний підхід до проблеми вовка, У кн. Екологія, поведінка й управління популяціями вовка, Зб. наукових праць, М., ІЕМЕЖ АН СРСР, стор. 115-130.
Інтерв’ю з Д.І. Бібіковим, «Що робити з вовком?, www.kindvolk.ru
<Борейко В.Є., 2010, Як було заборонено відстріл хижих птахів у Росії, У кн. В.Є. Борейко, Видовий терор, К., КЕКЦ, стор. 102-111.
Бібіков Д.І., 1996, Людина і вовк на рубежі століть, Мисливські простори, № 3, стор. 162-172.
Павлов М.П., 1990, Вовк, М., Агропромвидав, 351 стор.
Вовк. Походження, систематика, морфологія, екологія, 1985, відп. ред. Д.І. Бібіков, М., Наука, 606 стор.
Бібіков Д.І., 1991, Вовк (погляд еколога), Мисливські простори, т. 48, стор. 70-79.
Формозов Н.А., Овсянніков Н.Г., Болотов В.П., 1998, Дмитро Іванович Бібіков (1916-1997) – життя і творчість зоолога, Бюлетень МОІП, відд. біолог., т. 103, вип. 6, стор. 62-64.