Село без життєвого простору

У статті аналізується конфлікт, спричинений заповідуванням  угідь в Ізюмському районі Харківської області. Річ у тім, що, малюючи в кабінетах межі нових об'єктів ПЗФ, наукові співробітники та чиновники Мінприроди рідко замислюються про економічні та соціальні наслідки своїх рекомендацій і рішень. Як наслідок, «аборигени» зазнають збитків і беруться за зброю…

Територія навколо села Студенок Ізюмського району — просто біблійний рай: безкраї ліси, дзеркальне плесо Сіверського Дінця, мальовничі озера. Вже саме сусідство з такою красою тут споконвіку гарантувало людям, крім естетичної насолоди, ще й кошик свіжих грибів восени та тепле припічок узимку. Але сьогодні цей давній устрій загрожує канути в Лету — разом з городами та паювими луками. Причому всі біди на селян обрушилися під виглядом боротьби за збереження природи. Люди кажуть, що й самі охоче приєдналися б до екологічного проекту, якби його автори врахували не лише свої, а й їхні інтереси.
 
Не болить голова в вепра

Біда до Студенка прийшла три роки тому, коли ближній ліс оголосили майбутнім заповідним урочищем під назвою «Яремівське». Сама ідея, безумовно, заслуговує на повагу. Але річ у тім, що спосіб, обраний для її реалізації, перетворився для місцевих жителів на справжнє пекло. Причина досить незвичайна. Після того як ліс почали готувати до «зміни статусу», люди втратили право заходити туди взагалі. Саме тому з хащі на Студенок рушили непоборкані дикі кабани. «Вепри не дурні, — безпорадно розводить руками літній селянин Микола Виборний, — шукають поживні корінці. Ось і перерили нам усі городи. Уже кілька років поспіль не можемо зібрати навіть картоплю. А як у такому разі накажете жити?»

Скаржаться на лісових гостей і місцеві фермери. Сергій Кохан каже, що цього року засіяв кукурудзою 20 гектарів землі, але кожну третю рослину на цій площі занапастили кабани. Селянам автори проекту (може, жартуючи, а може, й серйозно) радять огородити свої ділянки з усіх боків, і тоді, мовляв, звірі точно Студенок не витопчуть. Але як бути з полями? А хто і за які гроші збудує паркани самотнім пенсіонерам? Сьогодні, напевно, це далеко не дешеве задоволення. Інакше садиби літніх селян не були б тут «прикрашені» перекошеними парканами.

Не менш трагічна історія і зі студенківськими луками. Багато років тому місцевий колгосп витратив чималі гроші на меліорацію навколишніх земель і засіяв підготовлену площу спеціальною травою. Відтоді сінокіс тут ішов суворо за правилами. На луку ніхто й ногою не ступав, поки не визріють і не обсиплються на землю нове насіння. Скомандувати «на старт» міг лише агроном, який ретельно стежив за всім «процесом». Тепер із дорогоцінними для селян луками діється бозна-що. Кабани перерили їх уздовж і впоперек, від «культурної» трави не залишилося й сліду, а її місце дедалі активніше займає будяк. Результат був закономірним: услід за колгоспним стадом під ніж пішла й господарська худоба. Тепер у студенківських дворах рідко побачиш навіть одну корову, а раніше тримали по дві й більше.

За свої луки селяни хвилюються ще й з іншої причини. Кожна родина під час роздачі колгоспних паїв отримала тут власний наділ, заплативши за оформлення документів чималі гроші. А тепер є загроза, що вся ця територія увійде до складу заказника і люди автоматично втратять свою власність.

Причини для хвилювання справді є. Зараз під охорону екологів біля Студенка потрапили 293 гектари лісу. Цю ділянку тепер називають ядром майбутнього заповідника. Щоб природа відновила себе сама й була готова до «зміни статусу», тут уже три роки не можна полювати на диких тварин, заготовляти деревину, збирати гриби та ягоди. Студенківські луки поки що не стали частиною недоторканної зони, але згідно з проектом «ядро» з часом розростеться до площі 900 гектарів. І ось тоді про сінокіс доведеться забути назавжди. Цю ділянку вже зараз автори проекту називають водно-болотною територією. І хоча луки теж підпадають під таку класифікацію, розпливчаста й вельми загальна формулювання сприймається місцевою громадою як заздалегідь приготовлена пастка. Мовляв, автори проекту для того й назвали їхні луки непролазним болотом, щоб, притупивши пильність чиновників, отримати дозвіл будь-якою ціною.

Люди проти людей

Біда в Студенку прижилася якимось дивним чином. Вона ніби й є, але звідки прийшла і як із нею боротися, місцеві жителі достеменно не знають. Голова сільради Володимир Бурлака (на фото) каже, що за всією цією історією чітко проглядається тінь харківського бізнесмена Валерія Ловчиновського. Спочатку він збудував собі тут дачу, потім на 46 років узяв в оренду кілька озер, а тепер ось, мовляв, прагне відхопити ще й велику ділянку лісу.

При цьому сам городянин дбає про своє лісове господарство в якійсь віртуальній манері. Тобто на діловий контакт із сільською владою не йде, але водночас примудряється бути всюди – за допомогою численних помічників. Хлопці, які називають себе громадськими охоронцями, розбили тут намети й живуть у них навіть узимку третій рік поспіль. Вони виконують, на думку голови, одразу два завдання. З одного боку, ретельно охороняють ліс і озера від селян, а з іншого — регулярно пишуть на них скарги до всіх державних інстанцій. Це потрібно для того, щоб за місцевими жителями надійно закріпився імідж непоправних руйнівників природи, і тоді проблеми, пов'язані зі створенням заказника, відпадуть автоматично.

Один із таких скандалів розгорівся минулої зими – і набув всеукраїнського розголосу. Охоронці, переважна більшість яких видає себе за студентів-біологів, побачили, як лісник позначив для вирубування сухе дерево. Можливо, ці дії й не викликали б з боку опонентів такої бурхливої реакції, але річ у тім, що дерево всохло якраз біля нори занесеного до Червоної книги борсука. І оскільки той справді не любить, коли біля його дому стукають сокири, на скаргу, адресовану Міністерству екології та природних ресурсів, миттєво відреагувала численна армія управлінців. Але результат виявився несподіваним. Чиновники, почувши нарешті крик душі місцевих селян, захотіли розібратися в деталях цього протистояння. І тоді спливли просто неймовірні факти.

Виявляється, у Студенку вже кілька років поспіль реалізується справжня підстава, і люди справді мають рацію, коли кажуть, що в їхньому селі коїться щось протизаконне. Не може бути так, підозрюють вони, щоб закон захищав право на життя диких тварин, позбавляючи цього права людей. Враховувати треба інтереси всіх сторін. І законодавство цю золоту середину справді передбачає, але лише в тому разі, якщо не порушується сам закон.

Однак у Студенку трапилося неймовірне. Проект «Яремівського» екологами було обґрунтовано як заповідне урочище для водно-болотних угідь. (Урочище – місцевість, яка виділяється серед навколишнього ландшафту природними межами, ознаками, наприклад, ліс серед поля, болото чи лука серед лісу тощо. – Прим. ред.) Насправді ті займають лише 8 відсотків і є переважно не болотами, а студенківськими луками. Решта ж території зайнята розкішною дібровою, вік якої сягає 150 років. Це по-перше. А по-друге, в обласній програмі формування національної екологічної мережі (ця програма стартувала у 2002 році) студенківський проект задекларовано як ландшафтний заказник. Насправді ж територію готують під заповідне урочище. А це, виявляється, дві великі різниці. Якби «Яремівське» створювали як заказник, його площу поділили б на природоохоронні та господарські зони. Вхід на одні ділянки був би суворо заборонений, а на інших люди отримали б право рубати сухостій, збирати гриби та ягоди. До того ж заповідне урочище, згідно з проектом, впритул наближається до села, відбираючи в нього життєвий простір. А заразом втягує місцеву громаду в складні фінансові перипетії. Адже кошти на утримання цієї території разом із заробітною платою майбутніх охоронців сільрада згідно з тим самим проектом має взяти на себе. Тобто люди фінансуватимуть власні муки без попередньої згоди на цю авантюру.

І вовки не ситі, і вівцям біда

Як з'явився цей проект, відверто сказати ніхто не наважується. Відомо, наприклад, що дозвіл на його реалізацію дав власник угідь — Ізюмський держлісгосп, але тепер він хоче відкликати свій підпис або, принаймні, переглянути умови створення урочища. Це викликало шквал негативних емоцій у замовників «Яремівського». На дирекцію зеленого господарства до всіх інстанцій полетіло таку кількість скарг, що з передових фахівців своєї області лісничі миттю перетворилися на слабку ланку управлінської когорти.

Некомфортно почуваються й ізюмські чиновники. «Маленька брехня породжує велику недовіру, — філософськи міркує заступник голови райдержадміністрації Олег Ковтун. – Пам'ятаю, у 2003 році депутати райради фактично одностайно підтримали це рішення. Але з часом почалися конфлікти. І замість того щоб їх залагодити з місцевою громадою, прихильники урочища почали писати скарги. Природно, це викликало обурення людей».

Але чому тоді самі депутати одностайно проголосували, можна сказати, за кота в мішку, не розібравшись у деталях? При цьому ніхто не здогадався запитати дозволу в найзацікавленішої сторони – Студенківської сільради. Думка села, в якому живе майже дві тисячі осіб, досі нагадує глас волаючого в пустелі. Людям пощастило лише тому, що в процесі збору всіх необхідних підписів від остаточного вердикту утрималися депутати обласної ради. Незабаром до цього питання вони мають повернутися знову. І оскільки в конфлікт уже встигли втрутитися чиновники обласного управління екології, визнавши цей проект «сирим», є надія, що народні обранці регіонального рівня проголосують вдумливіше.

Як події в Студенку розгортатимуться далі, сьогодні сказати важко. Одну з можливих версій озвучив співробітник обласного управління екології Борис Антоненко. Він каже, що ландшафтний заказник селу справді необхідний, але на зовсім інших умовах. А тому після консультацій з місцевою громадою та фахівцями чиновники мають намір замовити новий проект.

Свою думку висловив і Студенок. Володимир Бурлака каже, що люди й раніше охоче прийняли б «Яремівське» — якби його територія не починалася за кілька кілометрів від села. Тоді б і луки вціліли, і худоба не пішла під ніж, і бабусі були б із картоплею. Але, схоже, бажання харківського любителя природи виходити з дверей власної «хатинки» прямо до узлісся свого лісу переважило інтереси багатолюдного села. За словами голови сільради, селяни уявили своє життя після того, як згадане «ядро» розростеться на 900 гектарах, і просто жахнулися. Мало того, люди переконані, що громадських охоронців після отримання Ловчиновським усіх необхідних підписів неодмінно озброять до зубів. І якщо зараз «студенти-біологи» ганяються за сільською дітворою з палицями, не пускаючи до озера, то з часом маршируватимуть тут з автоматами. «Ми у власному селі, як за колючим дротом», — у паніці кажуть селяни. А найцікавіше те, що в зворотному переконати їх ніхто й не поспішає.

Тут наше – все

Проблема Студенка набагато глибша, ніж може здатися на перший погляд. «Не за горами той час, коли землю почнуть передавати в приватну власність, — каже Володимир Бурлака. — Але, як ми вже встигли переконатися на власному досвіді, нічого доброго від цього чекати не доводиться. Зараз ось, наприклад, узяли й закрили нам шлях до лісу. При цьому чомусь нікого не цікавить той факт, що село не газифіковане, а взяти дрова людям фактично нізвідки. А в мене на балансі школа, дитячий садок, медичні пункти. Можна, звісно, привезти з райцентру, але скільки ті дрова тоді коштуватимуть? Адже в селі фактично немає роботи. Кожна копійка в нас на суворому обліку».

І лісники, і селяни не заперечують: природу справді потрібно ретельно охороняти. Півтора століття тому в Ізюмському повіті вже була трагедія, коли під сокиру місцеві жителі пустили весь навколишній ліс. У результаті величезна територія перетворилася на пустелю. З пісками, що їх сюди нанесли східні вітри, жителі району борються досі. Тому ізюмчани звикли садити дерева, як картоплю, зі шкільної парти й усе подальше життя. Ліс, до якого тепер не пускають жителів Студенка, теж створено їхніми власними руками. Тому люди охоче погоджуються користуватися ним, керуючись природоохоронним законодавством, і аж ніяк не проти того, щоб за кілька кілометрів від села з'явився охоронюваний заказник. Але неодмінно державний. Тоді й природа почувалася б захищеною, і місцеві жителі мали б там гарантовану роботу тих самих охоронців. Схоже, людей біда таки змусила відчути себе господарями на власній землі, і вони готові боротися за право володіти нею до кінця. Втрачати їм більше справді нічого.