Рись консервативна у своїх звичках

Для любителів природи розміщую черговий /і знову чудовий/ фотонарис глибокоповажної Тетяни Дерябіної,  роботи якої слід видавати великим накладом як навчальний посібник із природи рідного краю. М.П.

Перша зустріч у заповіднику з рисю була безрадісною. Її й зустріччю назвати не можна. Зеленого травневого ранку я поверталася зі свого звичного маршруту. Помічаю рудувату грудку біля підніжжя старої верби, що росте біля дороги, китички на вухах... Рись... Невже на лежанці? Наближаюся навшпиньки, хоча розумію: щось тут не так. Після огляду тварини картина загибелі ясна. На машині гнали її дорогою, засліплену світлом фар, б’ючи то в бік, то в зад. На ній не було живого місця, але тіло, згорнуте півколом, акуратно як уві сні, явно свідчило, що померла вона не одразу. Це була молода, недосвідчена самичка, зовсім недавно відійшла з-під материнської опіки.

Друга зустріч, уже в листопаді, теж не на радість. Привезли рисеня, що загинуло від виснаження, яке залишилося без матері. У цього виду навіть до середини зими дитинчата самостійно добувати корм не можуть. Осягати «премудрості» життя під керівництвом матері їм доводиться довго.

Потім я не раз зустрічала цього хижака, у якого так багато свого, характерного, суто рисячого (рисячі очі, рисячі китички на вухах, рисячі бакенбарди, рисячі повадки): то на засніженому узбіччі дороги зимового вечора, з дитинчатами, то вдень майне в кущах або ж відкрито стоятиме біля сосонки, проводжаючи поглядом машину.

Але взагалі-то зустрічі з рисю випадкові й рідкісні. Дивно те, що вона зовсім не прагне сховатися, побачивши людину, віддаючи перевагу реакції «причаювання», а тому й вразлива.

Ближче познайомитися з рисю мене «змусили» мої улюблені борсуки. Біля їхніх поселень, зокрема й у зайнятих ними колодязях колишньої очисної системи, ознаки її частих відвідин:

то натопче слідів зверху біля отвору колодязя...

то залишить екскременти на викидах землі біля нори ...

то розпишеться сечовою міткою.

Намагалася й у нору залізти, і засидку робила.

Її явно гастрономічний інтерес до борсуків мені не подобався. І я взялася за обстеження її ділянки. Тепер я знаю про неї багато: якими просіками й стежками ходить рись у Бабчинському лісі, де в неї постійні переходи – лази. Адже вона така консервативна у своїх звичках, способі життя! І якщо взимку, ще за два кілометри до колодязів із борсуками, зустріну на дорозі сліди рисі...

то я вже впевнена, що вирушила вона прямісінько до колодязів.

Потім завернє до водойми на борсуче поселення, а потім покружляє через вільшаник

на канали до бобрів.

Я ходила цим маршрутом і влітку, і взимку, поповнюючи свої знання про рись. Іноді здавалося: ось сьогодні, за моїми розрахунками, обов’язково має її побачити. Але не траплялося. Ніяк спочатку не могла вловити, де центральна зона її ділянки, де – периферична. Вона обходить їх із різним часовим інтервалом. Але це я її не бачила, а вона за мною явно не раз спостерігала у своїх угіддях.

Зате сліди рисі, особливо взимку, давали так багато інформації про її повадки, поведінку, що, мабуть, мені й цього вистачало з надлишком, щоб почуватися трохи присвяченою в її життя.

Ось так вона розправилася з лисицею. Умертвила своїм знаменитим прийомом – укусом у шию й потиличну частину для ураження іклами життєво важливих систем. Рештки трохи присипала хвоєю. Вважається, що рись не терпить лисицю у своїх володіннях і активно переслідує її. Так само валялися рештки кабана-цьогорічки: голова окремо, виїдені лише м’язи в ділянці шиї та грудей.

А це все, що залишилося від голуба, якого вона добула поблизу дороги.

Біля колодязів із борсуками почула під снігом поруч із віддушиною горностая.

Але оскільки горностай -- не мишка, яку можна проковтнути за раз, вирушила на цементні плити, вкриті сосонками, щоб, не поспішаючи, у захищеному місці розправитися з здобиччю.

З’явилося потомство – два дитинчати. У серпні й восени я зустрічала їхні сліди з матір’ю на своїх маршрутах. А взимку вона відводила їх полювати зовсім в інші місця. На околиці своєї ділянки, куди надалі, як правило, відселяються молоді особини. На жаль, ці околиці припали на межі заповідника. Пізніше мені стало відомо, що дві молоді рисі були відстріляні за межами заповідника саме в цьому районі. Ну що ж, рись тут добували завжди. В одному з будинків виселеного 1986 р. села на підлозі валялася стара, облізла, саморобно пошита шапка. Дунула на рештки волосся – оголилися попелясто-блакитнуваті від кореня ворсинки зимового хутра рисі.

Усталену думку, що рись - вузькоспеціалізований хижак-зайцеїд і що живе вона лише в глухих лісах, уже давно спростовано. Ну а на території ПДРЕЗ вона взагалі виявляє дива пластичності – і у виборі жертв, і у виборі біотопів, які, здавалося, і не властиві їй. Навіть такий скромний матеріал щодо живлення рисі – 16 проб - розгорнув завидний спектр її жертв: заєць-русак, бобер, козуля, білка, горностай, лисиця, єнотоподібний собака, кабан-цьогорічка, їжак, голуб-припутень, тетерук, ящірка. І все-таки взимку заєць у неї – улюблена, енергетично вигідна й, звісно ж, смачна здобич. За ним вона пробирається прямо на центральну вулицю в Бабчині, якою «косі» частенько шмигають туди-сюди. Ні сторож, який періодично обходить довірену йому територію, ні гавкіт собак її не бентежать.

Ще першої зими своїх спостережень за рисю помітила, як активно веде вона пошук жертв. Галявини, узлісся, де вона любить полювати, не просто навмання обрискані, її слід дивовижно точно виводить мене на лежанки зайців, лисиць, лунки тетеруків, місця жирування білок, віддушини в снігу. Але ця точність дається не просто й не одразу. Тут і досвід, і досконалі органи чуттів, і знання місцевості.

За слідами відзначаю: щойно починає користуватися укриттями, маневрує, значить, десь поруч здобич.

А це лежанка самої рисі. Жодного прикриття немає, але зате гарний огляд місцевості.

Є й інші види лежанок − біля стовбура сосни, де помітити її важко. Ймовірно, і сон у неї тут міцніший буває.

Поточила трохи кігті об стовбур...

Що значить із породи котячих! Ну, обов’язково їй треба пройтися, якщо не по паркану, як кішка, то хоч по поваляних стовбурах, трубах...

А ще краще, коли вони вищі, над землею.

У лісі після сильного снігопаду, дивлячись на такі стовбури, обліплені снігом, уже здалеку можна помітити, на яких із них встигла побувати ця велика кішка.

А вже як кумедно виглядає вона на заростаючих каналах колишніх польдерних систем, у мисливському азарті забираючись прямо у воду за линяючими селезнями, за качками, що годуються, чирками. На цих же каналах, але вже в зимовий сезон полює на бобрів, на молодих – дуже успішно.

Саме на польдерах вийшов цей вдалий знімок рисі в герпетолога ПДРЕЗ Валерія Лукашевича. Нехай читачі сайту ще раз помилуються такою красунею!

Цікаво, що ще 3-4 роки тому рись на польдерних системах взагалі не зустрічалася, а ось зараз освоює. І на це є причини. Польдери й канали, що їх облямовують, швидко заростають очеретом, чагарниками. Це підвищує захисні властивості таких місць для рисі, створює умови для перебування бобра, зайця-русака – її кормових об’єктів.

У виселеному селі Погонне обійстя будинків, що стоять біля каналу, у суцільних заростях очерету. Ідеальні місця для мешкання рисі вийшли. Вона й не забарилася скористатися ними. Цього року рись бачили там уже кілька разів.
Як порахувати, скільки в заповіднику рисі? ЗМО мало годиться для цього. А ось якщо систематично щомісяця, щороку збирати інформацію про випадки зустрічей із рисю або слідами її життєдіяльності й наносити ці місця зустрічей на велику масштабну карту, дивовижна вийде картина з подібних згущень і розріджень точок. Це так званий метод обліку за виділеними ділянками мешкання окремих особин. Ще в повоєнні роки А.О. Насімович цілком справедливо зазначав, що для проведення обліків чисельності звірів із родини котячих необхідне знання й обстеження індивідуальних ділянок мешкання.

Вважаю, що для заповідників, де є можливості систематичного збору матеріалу, а не авралом чи наїздами, це ідеальний метод обліку. Загальні обриси ділянок мешкання, їхнє взаєморозташування, якщо немає мисливського пресу, зберігаються дуже довго. У мене на стіні висить величезна карта, і я із задоволенням відзначаю, як виразно згущуються в окремих місцях карти нанесені точки. І навіть з’являються нові осередки згущень. У цього хижака вони досить великі. За даними радіослідкування за міченими особинами, проведеного в Біловезькій пущі, у дорослих самців площа ділянки становить 20-25 тис. га, у самок – близько 13. Але не слід так прямолінійно сприймати ці цифри й приміряти, куди не попадя. Занадто багато нюансів залежно від кормності та захисності угідь: у накладанні ділянок, у використанні територій особинами різної статі й віку. Усе це не випадково, адже чисельність у цього виду регулюється через соціально-просторову структуру.

Мене завжди вражало й дивувало, чому обліки чисельності тварин, а адже це природні ресурси країни, проводяться так, що їм потім ніхто не вірить, за винятком чиновників Мінприроди. А втім, може, й їх відвідують сумніви. Хоча є й серйозні програми на кшталт «Національний моніторинг...». Але саме над цією серйозністю хочеться гірко сміятися. Вона вимагає щорічних прискіпливих досліджень і абсолютної непогрішності в цифрах, але, на жаль, майже нічим не забезпечена, не підкріплена на місцях – ні грамотними кадрами, ні гідними фінансами, ні сучасною технікою. Лише дуже молоді аспіранти-очники у своїй безрозсудності й безвиході можуть узятися за такий обсяг досліджень і, можливо, чесно їх виконати, але навіть їм потрібна віра, що це ненадовго й потім окупиться.
Запитайте в спеціалістів, скільки ведмедя, борсука чи рисі в Білорусі, і вам дадуть дуже різні цифри, і кожен буде переконаний, що істина саме в нього. Це поганий сигнал про стан справ в обліках. Ми не знаємо реальної чисельності ні мисливсько-промислових тварин, ні рідкісних видів, ні звичайних, але зате впевнено будуємо на паперах проєкти, програми, плани з управління їхніми популяціями. Очевидно, раціональне використання цих відновлюваних ресурсів ще довго буде для нас нездійсненним.

За останні п’ять років на Хойніцькій ділянці заповідника з 15 випадків зустрічей рисі з дитинчатами вісім відзначено в колишніх населених пунктах. В екології давно відомо: чим контрастніший ландшафт, порізаніший рельєф – тим більше біорізноманіття на нас очікує. Ось так і виселені села. Мозаїчність угідь, що сформувалася в їхніх околицях (порожні будівлі із заростими обійстями, досі плодоносні сади, закущені поля, перелісся, невеликі ділянки хвойних і змішаних лісів), явно сприятлива за кормовими та захисними умовами для багатьох тварин і, насамперед, козулі, зайця, тетерука, мишоподібних гризунів, кабана. Як же не бути тут рисі! Та й для виведення потомства та його вигодовування тут теж підходящі умови.

Щороку з нетерпінням чекаю першого снігу, перших слідів рисі й не лише її. Це суцільний потік свіжої інформації, яку ти не завжди відшукаєш у наукових статтях. Вона може бути знайомою й лише підтверджувати вже відоме тобі. А іноді ставить у глухий кут, бо це суперечить твоїй усталеній думці. Я давно зрозуміла, що найнебезпечніше в спостереженнях за тваринами – категоричність суджень. Ми ж так мало знаємо про них.

Я завжди тримаю в пам’яті два побачені й епізоди, що вразили мене: тут у заповіднику - танцюючу лисицю, і на острові Тюленячому – допомогу самок морських котиків самиці, що народжує. Перша думка, що майнула при вигляді лисиці – вертячка головного мозку! Є така хвороба, щоправда, в овець. Але дуже вже плавні, якісь повітряні й грайливі «па» виконувалися нею на дорозі. Ні, вона нікого не вистежувала, не мишкувала й жодні блохи її не турбували. Вона явно отримувала задоволення від цих вишуканих і спритних рухів свого тіла. А потім, як ні в чому не бувало, вирушила далі. Групку самок морських котиків, що неспокійно метушилися навколо сусідки, що народжувала, я довго розглядала в бінокль, прийнявши їхню метушню за просту цікавість. Але ні, вони явно розуміли, що процес затягується, іде не за правилами, мамаша страждає, і тому втрутилися - витягли зубами плід, який просувався не головою вперед, як це належить, а задніми ластами.

Самій не віриться, але сьогодні я вже прощаю рисі її інтерес до моїх улюблених борсуків, адже таким красуням зазвичай у житті багато прощають!..