Карпатські надії: буйволи, гуцулики й мангалиці

Цей матеріал було опубліковано в тижневику «Земля 2000» (№6(211) 11.02.2012 р.), і він викликав великий інтерес у читачів - прийшли сотні листів-відгуків. Тому ми вирішили, що його потрібно опублікувати і в тижневику «2000».

У кожній з областей України збереглися куточки природи, які з повним правом вважаються перлинами нашої землі. Але, мабуть, лише Закарпаття можна називати областю-перлиною. Поки що.

До числа ентузіастів, які вболівають за збереження цього скарбу, належать і члени громадської організації «Порятунок агробіорізноманіття Карпат». Сьогодні вони намагаються відродити тут популяцію буйволів і так званих гуцульських коників, а також зацікавити місцеве населення шерстистими (або «овечими») свинями, виведеними в сусідній Угорщині.

Ольга Хоменко

Власне, «порятунок» складається з двох осіб: засновника організації — німця Мішеля Якобі (випускника лісоохоронного факультету Фрайбурзького університету) та директорки — полтавки Ольги Хоменко (заочно закінчує факультет економіки АПК Київського національного економічного університету). Улітку коштом друзів Мішеля та волонтерів, яких сюди спрямовує міжнародна організація WWOOF*, команда розростається до двох-трьох десятків. Узимку ж, коли можливості випасу худоби немає, на фермі лишається від однієї до п'яти осіб.

_________________________________
*Міжнародна неурядова організація World Wide Opportunities on Organic Farms («Допомога у веденні органічного сільського господарства по всьому світу») здійснює інформаційну підтримку господарств, які під час годівлі тварин не використовують агрохімікати й у літній період випасають худобу без прив'язі.

«Ферма», втім, звучить гучно. Хлопці (Мішелю 29, а Ользі 21 рік) викупили на далекій околиці гірського села Липовець, що в Хустському районі, занедбаний будинок і орендують ще один по сусідству.

Щоб потрапити сюди, мені довелося шість кілометрів видиратися від кінцевої зупинки, де автобус узимку висаджує липівчан. Улітку він доїжджає до сільради (від якої до буйволиної ферми кілометрів 3—4), але в ожеледицю водії підніматися гірською дорогою не ризикують.

Автобус далі не йде
Принц і лісовик

Діставшись ферми, я застав тут, окрім Мішеля й Ольги, 21-річну студентку Ліонського університету Анн Бернар та 33-річного Миколу на прізвище Принц — мешканця смт Буштино, що за тридцять кілометрів звідси. За фахом він меблевик, але за покликанням — «лісовик»: увесь вільний час проводить у лісі, блукаючи горами. Так і натрапив на Мішеля років три тому. Влітку й восени ентузіаст забезпечує команду грибами, а навесні та взимку наводить лад у спорудах, придбаних у досить непривабливому стані.

Мадемуазель Бернар готує горіхи для вечірнього пирога та шкаралупу для розпалювання

Прийшов я сюди незадовго до вечірнього доїння. А ще чоловікам потрібно було наколоти дрова, тому після щирої зустрічі з чашкою зеленого чаю зі мною більше не церемонилися. Натягнувши видані чоботи, я долучився до виробничого процесу, під час якого й брав інтерв'ю.

— Чому саме Закарпаття і чому саме буйволи? — цікавлюся в Мішеля, поки ми носимо дрова.

— Флора і фауна Закарпаття — одні з найрізноманітніших і найкраще збережених у Європі**. Тут найбільші первісні екосистеми, але екологів практично немає. Тоді як у Німеччині, де заліснення значно нижче, фахівців з охорони природи більш ніж достатньо.

__________________________________________
**Ліси займають майже половину Закарпаття (із країн Центральної Європи до цього показника наближається хіба що Словаччина з 41%), хоча на початку XIX ст. вони вкривали 85% території тодішньої Підкарпатської Русі.

— Але до чого тут буйволи? Яке відношення тваринництво має до лісового господарства?

— Саме сучасне тваринництво — головний (поряд із браконьєрством) ворог карпатських лісів. З кожним роком пастухи освоюють дедалі віддаленіші ділянки. Це безпосередньо впливає на багато видів рослин і тварин.

— Вівці буквально збривають трав'яний покрив, після чого для диких тварин уже нічого не лишається, — долучається до розмови Оля, помішуючи розігріту юшку для буйволиць (із пшеничних висівок і кукурудзяного борошна). Багато років для створення нових пасовищ люди очищали верховини від лісу, спалюючи його. А молоді деревця з'їдали й продовжують з'їдати вівці. У результаті утворилося те, що ми називаємо «полонини», які характеризуються вже зовсім іншим складом рослин, тварин і комах.

Сьогодні росте ціле покоління людей, відірваних від землі в усіх сенсах слова, — дуже багато хто їде на заробітки до Європи...

— ...а коли помирає досвід господарювання на власній землі, помирає й культура народу, — розвиває тему Мішель. — Це непоправні втрати не лише для Карпатського регіону, а й для всього людства.

Буйволи живуть в Європі вже півтори тисячі років. Потрапили вони сюди з Індії — або з арміями, або з караванами. Сьогодні всі європейські буйволи називаються середземноморськими. Карпатський — найпівнічніший з підвидів. Тобто це елемент загальноєвропейської культури. Тому, відроджуючи популяцію буйволів, ми Європу хочемо відроджувати тут. І на власному прикладі показувати, як жити в гармонії з природою.

— Я вірю, що це не просто високопарні слова. Але, якщо конкретно, як буйвол може допомогти місцевому населенню не те що жити в гармонії, а просто вижити в наш час?

— Це тема моєї дипломної роботи, — знову вмикається в розмову Оля. — «Створення фермерських господарств в умовах обмежених земельних ресурсів». До речі, єдиний диплом, який пишеться на власному досвіді (принаймні так стверджує мій науковий керівник Микола Йосипович Хорунжий). Умови обмежених земельних ресурсів — тема дуже актуальна для Карпат. Смішно ж місцевим господарствам конкурувати з рівнинними. Отже, потрібно робити щось особливе. Наприклад, буйволиний сир, буйволині ковбаси. Буйволине молоко дуже густе, і на 1 кг дуже популярного в італійців сиру моцарела його потрібно 4 кг, тоді як коров'ячого — 7—8 кг. Воно й саме по собі дуже цінується завдяки високому вмісту вітамінів і легкозасвоюваних жирів (жирність — до 12%).

За радянських часів у Стеблівці (це нижче — на рівнині, поруч із Долиною нарцисів) була центральна садиба колгоспу «Дружба», де вирощували буйволів. Поголів'я доходило до 300. Молоком і сиром постачалися головним чином карпатські санаторії. Коли продукції не вистачало, її приймали в місцевого населення. Загалом у Карпатах наприкінці 80-х років налічувалося близько 1000 особин цих тварин. На травень 2009 р., коли Мішель вирішив узятися за відновлення поголів'я, його чисельність становила 34 особини. Ідеєю загорівся й фермер Валерій Павлович Бовт. Він запропонував влаштувати в нього в господарстві «Салдобош» (угорська назва Стеблівки) пункт прийому буйволів, від яких відмовляється населення. Найкращих відбираємо для відтворення.
Машинне доїння — не для Машини

Салямі першим готує Машу до доїння

— Звісно, корів утримувати легше, — продовжує Ольга, — та й надої вони дають великі (нехай і не такого цінного молока). До того ж буйволиці визнають лише ручне доїння. У них взагалі є здатність затримувати молоко. Щоб його отримати, тварин потрібно довго привчати до себе. До цього вони дуже боляче й, головне, дуже точно б'ють копитами по руках, а хвостами — по обличчю. Я перший рік постійно в синцях ходила. Наша буйволиця Крістіна взагалі два роки віддавала молоко лише Мішелю. Я лише зараз увійшла до неї в довіру. Навіть Колю «дівчатка» поки не підпускають до доїння, хоча давно його знають і люблять.

З Раєю чотири місяці боролися. І, здається, знайшли слабке місце. Перед доїнням підводимо буйволеня, яке починає її смоктати. Потім різко його забираємо й одразу починаємо доїти. Але під час доїння нікому стороннього не можна рухатися й розмовляти.

Поява поруч із Раєю представника «2000» (зрозуміло, нерухомого й мовчазного) була ознаменована рекордом — надоїли майже відро.

Мішель доїть, Микола чухає

— А з Машею (взагалі-то вона Юля, але за виявлену силу була перейменована) навпаки: чим більше людей її пестить, тим більше молока дає. (На час доїння Маші ми з Миколою та котом Салямі були поставлені чухальниками — Авт.)

— Олю, ви говорили й про ковбасу. Не шкода своїх же вихованців віддавати на бойню?

— Шкода, але доводиться. Щонайбільше через три покоління загроза кровозмішення від певного буйвола стає реальною, де б він у межах області не перебував. До того ж чим старші буйволи, тим агресивніші. Після 5 років просто нападають на людей. Немає сенсу тримати. Ось і здаємо на м'ясо.

Карпатське поголів'я ще довго вимагатиме «оновлення крові». Плануємо імпортувати селекційних особин із румунських берегів Тиси. А поки що якось виходимо зі становища. Дивимося на родовід бика: якщо є три коліна різниці з буйволицями в такому-то селі — зводимо. В іншому разі з дуже віддалених сіл виробника возимо. Після першого покоління від одного бика передаємо його до іншого села. Так само й продавати намагаємося їх у якомога віддаленіші одне від одного села.

— Скільки коштує буйволина ковбаса?

— До мережі EcoClub ми віддаємо по 130 грн за кіло. Сир у нас коштує 80 грн, молоко — 20 грн за літр. А вони вже свою ціну ставлять — можна зайти на сайт Ecoclub.ua і подивитися. Двічі на тиждень спускаємося до міста й шлемо їм посилки. Друзям і знайомим також розсилаємо.

Але, хочу сказати, м'ясо й молоко — не єдина користь від буйвола. Це потужна тягова сила (зокрема й для оранки). Якщо буйвол пасеться в отарі овець, вовк не смів напасти на отару.
У відлюдники — по мовну практику

— Я читав, що кілька років тому ваші буйволи випасалися в Долині нарцисів. Чи не витоптали?

— Навпаки, буйволи випасалися на болотистих низинах і живилися вербняком, що наступає на квіти, — пояснює Ольга. — Але взагалі долині набагато більше загрожують сміттєзвалища, які безкарно влаштовують на околицях населених пунктів, що межують із заповідником.

— Це справді наша національна біда. Знаєте, поки я йшов до вас, спостерігав не лише гірські пейзажі, а й куди менш захопливі «натюрморти». То тут, то там — упаковка від чипсів чи сухариків. У центрі села зустрів чоловіка, розговорився з ним. Він виявився депутатом сільради, звати Іван Габорець. Каже, як тільки не намагаються боротися з цим: і роз'яснювальною роботою, і суботниками — усе марно. У вас із Мішелем не опускаються руки? Ви вірите, що ваша діяльність зупинить знищення природи?

— Ми віримо, що вона дасть стимул іншим людям. Завдяки газеті про нас дізнаються сотні тисяч людей, і, сподіваюся, бодай десятки з них почнуть робити те саме.

— А ті, що засмічують нарциси, — вони за цей час наплодять сотні «наступників». Мені здається, людству судилося загинути від власного егоїзму...

— Можливо, ви й маєте рацію. Мішель ось приїхав в Україну з Болівії. Там випалюють ліс для випасу худоби. Але фермери не доглядають за землею, яку випалили, тому худоба виходить не молочна, а м'ясна. До того ж м'ясо низькоякісне, а отже, дешеве. Значить, його має бути більше, тобто потрібно випалювати дедалі нові ділянки. Щоб прищепити місцевому населенню інтерес до лісу, Мішель із друзями вирішили налагодити виробництво шоколаду з дикого какао. Воно набагато духмянше й смачніше (відмінність — як між полуницею та суницею), але самі боби дрібні, тому збір їх трудомісткіший. Це, з одного боку, відштовхує місцевих фермерів, а з іншого — виявилося дуже складним налагодити продаж шоколаду — світовий ринок контролюють великі компанії, до того ж вигадали величезний перелік дозволів, які має зібрати новий «гравець».

Загалом, заощаджень Мішеля вистачило, щоб переїхати сюди й закупити перших буйволів-плідників. Потім і я трохи допомогла — тим, що заробила на канікулах в Америці. Працювала в асоціації виробників органічних продуктів. Зараз утримуємо господарство здебільшого за рахунок продажу буйволенят.

— За скільки віддаєте?

— Ціна бика залежить від віку. Річний — від 8 тис. грн. Буйволиця коштує 14—15 тис. грн. На виручку від продажу закуповуємо корм. А самі живемо за кошти від парування наших чотирьох биків із буйволицями, що утримуються в селах (100 грн або продуктами) і від продажу сиру.

— Як і чому Мішель потрапив в Україну, зрозуміло. А вас як занесло в карпатські ліси?

— Я дуже люблю подорожувати — з дитинства займалася гірським туризмом. Мішель так само. Перетнулися ми років три тому на фестивалі «Шипіт», який проводиться біля однойменного гірського водоспаду у Воловецькому районі. Мішель став табором із друзями. А я завжди шукала можливість поупражнятися в мовах, щоб мати розмовну практику, — була переможницею олімпіад з англійської, французької та німецької мов. Мішель розповів, чим займається. Приїхала до нього раз, другий, третій... У 2009 р. залишилася. Тепер маю постійну мовну практику — іноземців тут уже зустріла більше, ніж за весь час навчання в Києві.

— Бачу, і Мішель навчився говорити по-місцевому — русинською.

— Тепер буду вчити українську й російську, — озивається Мішель.
Просвіт наприкінці ущелини

Звісно, виглядає все це романтично. Але взагалі-то життя Мішеля й Ольги, з погляду не те що міського, а середньостатистичного сільського жителя, — щоденна пекельна праця: ранкове й вечірнє доїння, приготування сиру, рубання дров і розпалювання печі, доставка сіна. Самі годівлі чого варті, коли всі тварини розведені по різних пагорбах, оскільки разом не уживаються: то собаки покусали унікальних шерстяних свинок угорської породи мангалиця, то гуцульський коник Каштан устиг перебити щелепу одному з кривдників «братів-копитних». Гуцулики, до речі, за браком місця в хліві живуть в окремій кімнаті сусіднього будинку. Сюди ж засланий і кіт — за те, що зазіхає на ковбасу. У прямому сенсі слова — допригує до палиць, що висять під дахом, і вгризається, поки вистачає сил висіти (звідси й прізвисько — Салямі).

Додамо сюди всі «принади» польових умов побуту, включно з крижаною водою, що тече трубою з найближчого гірського джерела.

Нерідко доводиться бути на господарстві комусь одному. Наприклад, коли Мішель виїжджає на конференції, Оля залишається в цій глушині під захистом вірних псів на чолі з кавказькою вівчаркою Нелею.

— Чи настане коли-небудь просвіт? — питаю в Олі.

— Сподіваюся. Зараз у нас етап, коли ми пропагуємо розведення буйволів і коників. Ентузіасти з'являються, зв'язки налагоджуються. Нас запрошують уже й до Прикарпаття. Сподіваємося, за пару років організуємо якийсь координаційний центр і за сумісництвом кооператив зі збору продукції. Просто щоб очолювати таку структуру, треба весь ланцюжок виробничого процесу відчути самим.

Ось і відчуваємо поки що.

Від редакції. З приводу придбання та продажу буйволів, їх парування й розведення, а також з питань купівлі буйволиного сиру і взагалі з будь-якими ідеями, що стосуються порятунку рідкісних видів тварин у Карпатах, можна звертатися за телефонами (098) 394-9702 (Мішель Якобі) і (067) 456-5370 (Ольга Хоменко). Електронна пошта: helga1226@ gmail.com, info@karpaten-bueffel.eu.