Світ відходів і Україна в ньому

Проблема відходів супроводжує Україну впродовж усіх років її незалежності. Проте «у світі відходів» перебуває не лише вона, а, образно кажучи, весь світ. Разом із зростанням економіки, населення та сфери споживання відбувається швидке збільшення як обсягів, так і видів відходів, насамперед промислових, побутових, а останнім часом, зокрема, відходів електричного та електронного обладнання, батарей, зношених шин, транспортних засобів тощо.

За даними Європейської економічної комісії ООН, у період з 1996-го по 2007 рік загальний обсяг відходів у країнах ЄС і Європейської асоціації вільної торгівлі ріс на 2% на рік. Останнє особливо стосується твердих побутових (муніципальних) відходів — їх утворення у світі перевищило, починаючи з 2007 року, 2 млрд тонн, а темпи щорічного зростання сягають 7%.

Як зазначено в доповіді «Захист довкілля Європи», «економічне зростання та споживання виявилися значно сильнішим визначальним чинником для генерування відходів, ніж усі ініціативи та заходи щодо його запобігання». Інакше кажучи, відходи продемонстрували, що вони «сильніші» за уряди. Водночас стрімко розвивається рециклінг відходів, і на цій базі в усіх розвинених країнах створюється фактично нова індустрія. Вторинне ресурсокористування дедалі більше стає органічною складовою цивілізаційного розвитку й одним із найважливіших векторів побудови «зеленої» економіки.

Показники утворення та накопичення відходів в Україні є ледь не найпоширенішою «страшилкою», яка має свідчити про загрозливу екологічну ситуацію в країні. Деякі підстави для цього, звісно ж, є, але неповнота статистики робить відповідні оцінки суперечливими. Мінприроди України у своїх документах, зокрема в національних доповідях про стан довкілля, оперувало останніми роками цифрою накопичення відходів у 35—36 млрд тонн. В питомому вираженні це становило понад 50 тис. т/км2 і понад 750 тонн на кожного жителя. Оцінка щорічного утворення — від 670 до 770 млн тонн — відповідала 15—17 тоннам відходів на душу населення.

Усі перелічені показники інтерпретувалися як безпрецедентні для Європи. Вони підкріплювалися даними про повторне зростання відходів в Україні, починаючи з 2000 року. Водночас наведені оцінки виконували певну спекулятивну роль. Виключні, нібито, масштаби проблеми відходів не лише були демонстрацією «унікальності», а й слугували індульгенцією за відсутність прогресу в її розв'язанні.

Наше завдання полягає в прагматичнішому й відстороненішому погляді на істинне становище та зміст проблеми відходів. У відповідних оцінках спиратимемося як на сучасну європейську статистику відходів, так і на оновлену вітчизняну. Потрібно зазначити, що формування повноцінної європейської статистики припадає лише на початок 2000-х років, системні дані з'явилися з 2006 року. Цьому процесу сприяло ухвалення Європейського класифікатора відходів (List of waste). Реагуючи на європейські підходи, Державна служба статистики України теж переглянула статистичний облік відходів, хоча послідовності в цьому їй не вистачило.

Починаючи з 2010 року, перехід на нову форму статистичного обліку в Україні дав змогу внести суттєві, хоча й не в усьому однозначні, зміни в оцінку ситуації з відходами. Згідно із зазначеним обліком, річний обсяг генерування відходів склав 419,2 млн тонн, а обсяг накопичення в «спеціально відведених місцях чи об'єктах» — 13,27 млрд тонн. Тобто значно менше, ніж у попередніх звітах.

Але зате в оновленій статистиці виник новий парадокс. Усі утворені відходи опинилися в статусі небезпечних. За їх обсягом Україна перевершила всю Європу разом із Росією. До цього призвела успадкована ще з радянських часів градація всіх відходів на чотири класи небезпеки. Так чи інакше офіційна належність 419,2 млн тонн відходів до категорії небезпечних здатна налякати — адже в усіх країнах ЄС-27 їх утворюється лише близько 100 млн тонн (табл. 1). Якщо ґрунтуватися на європейських стандартах, то фактично в Україні до категорії небезпечних мають потрапляти лише відходи I—III класів небезпеки. А їх утворення, наприклад, 2010 року склало 1,66 млн тонн, тобто приблизно 2% від таких у ЄС-27. Отже, чим раніше Україна перейде на європейські стандарти, тим адекватніше ми сприйматимемо ситуацію в нашому домі.

Загалом може скластися враження, що Україна перманентно бореться за сумнівну честь бути унікальною за відходами — як за їх обсягом, так і за небезпекою. Але якщо Україна й унікальна, то радше за дефіцитом уваги до розв'язання завдань, що стоять перед нею. Навіть попри те, що Україна першою серед країн СНД ухвалила Закон «Про відходи» (1998 рік) і 2000 року на законодавчому рівні затвердила загальнодержавну програму поводження з відходами на період до 2005 року. Адже за висновками Рахункової палати України від 2006 року, заходи програми були профінансовані максимум на 4—5%, і це продемонструвало практично повний її провал.

Верховна Рада України, реагуючи на ситуацію, 2007 року ухвалила постанову про необхідність розроблення іншої програми поводження з відходами. Проте робота загальмувалася, попри її імітацію.

Нарешті, у травні 2011 року пролунав майже «окрик» президента на адресу уряду — його доручення «Про підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері поводження з відходами» із зобов'язанням до 1 грудня 2011 року «забезпечити підготовку й внести в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроєкт про загальнодержавну програму поводження з відходами в Україні».

Повертаючись до національних особливостей проблеми відходів, звернімося до табл. 1. З її даних випливає, що частка України в генеруванні відходів у загальноєвропейському регіоні приблизно збігається або незначно перевищує частку населення. Домінуючі обсяги належать у такому вимірі країнам ЄС-27 і Росії. Окрім України, відносно високі абсолютні показники утворення відходів характерні для Німеччини, Франції, Великої Британії, Болгарії (від 190 до 372,8 млн тонн), і деякі з цих країн впритул наближаються до України з її 419,2 млн тонн.

У порівняльному контексті найцікавішими виявляються питомі показники утворення відходів на одну людину (рис. 1). Ці дані свідчать, що Україна «безжально» втрачає першість у генеруванні відходів і разом із нею — свою екстремальність. Чи міг раніше хтось припустити, що в Україні утворюється менше відходів, ніж в Естонії, Болгарії та Румунії і навіть у Швеції та Фінляндії. Але достовірність даних Євростату безсумнівна.

Згідно з тим самим джерелом, у країнах ЄС-27 генерування відходів складає в середньому 5,2 т/людину проти 9,2 т/людину в Україні. Але й тут є певні несподіванки. Якщо зі складу України «виключити» лише одну Дніпропетровську область, то показник утворення відходів на одну людину по решті території одразу впаде до 3,2 тонни, і ми таким чином стаємо однією з найблагополучніших країн Європи. Якщо ж додатково «вилучити» Донецьку область, то питомий показник зменшиться до 2,1 т/людину, і за його величиною рівних Україні майже немає. Хіба що Словаччина та курортна Хорватія.

Подальший аналіз показує, що всі країни Європи з високими абсолютними показниками генерування відходів «зобов'язані» цим насамперед гірничодобувній промисловості, тобто мінеральним відходам. У Болгарії це пов'язано з масштабним видобутком лігнітів (з великими обсягами розкривних робіт), в Естонії — горючих сланців тощо.

Україна — не виняток. Вона перебуває в одному ряду з іншими індустріально розвиненими країнами, а наявна відмінність породжувалася великомасштабним видобутком корисних копалин та їх первинною переробкою (які зосереджені саме в Дніпропетровській і Донецькій областях). Домінуюча частка відповідних відходів належить до категорії інертних і нейтральних. Тобто виключно кількість відходів не може розглядатися як критичний параметр. Що ж тоді є ключовою проблемою в цьому сенсі?

У пошуках відповіді звернімося до окремих видів чи груп відходів, насамперед твердих побутових і небезпечних. Таким чином, ми наближаємося до суті питання, але знову ж таки — не за кількісними показниками відходів. Тверді побутові (муніципальні) відходи, на відміну від промислових, характеризуються виключною розосередженістю, і на сьогодні саме вони найбільше «муляють очі» й перебувають у центрі уваги. Обсяги їх утворення у світі, як зазначалося, безупинно зростають. У ЄС-27 цей показник склав 2009 року майже 260 млн тонн. Порівняно з ним українські обсяги — 11 млн тонн (а за останніми даними Мінрегіонбуду — 13 млн тонн) — це лише 4%.

На запитання, чому саме ці відходи опинилися в центрі уваги і уряду, і влади, і громадськості, відповідь можна знайти в табл. 2. Інфраструктура поводження з ними в нас, на відміну від ЄС, перебуває в зародковому стані. Домінуюча частка відходів накопичується на екологічно небезпечних звалищах. У результаті втрачаються і ресурси, і чисте природне середовище. Наприклад, у Чернігівській області, де сумлінно підійшли до обліку, налічується майже 800 звалищ. З них 26 формально є полігонами складування, а 771 — сільськими чи селищними звалищами. В Україні щороку виникає до 35 тис. подібних стихійних звалищ.

На сьогодні питомі показники утворення побутових відходів на душу населення становлять в Україні не більше 310—330 кг/рік (а формально за обсягами їх вивезення — лише близько 280 кг). У країнах ЄС цей показник коливається в межах від 316 кг у Чеській Республіці до 833 кг — у Німеччині, а в середньому становить 513 кг. Тобто в Україні утворення цих відходів у розрахунку на душу населення перебуває на нижній межі європейського діапазону.

Проте на нас чекає практично подвійне зростання їх обсягів з усіма наслідками, що випливають із цього. Відмінність від Європи знову ж таки стосується не кількості побутових відходів, а відсутності належних засобів поводження з ними, зокрема роздільного збору та рециклінгу. Додам, що в країнах ЄС поводження з цими відходами еволюціонує останнім десятиліттям у напрямі поступального зниження частки спалювання та захоронення на полігонах, хоча в абсолютному вираженні зазначена частка залишається ще доволі великою (див. табл. 2).

Небезпечні відходи в Україні — це насамперед непридатні пестициди й агрохімікати, розосереджені на тисячах закинутих складів у всіх областях. Проблему їх знешкодження Україна розв'язує 12-й рік. Навколо неї встигли нагородити чимало спекуляцій. Лише піднявши цю проблему на рівень національної, ми змогли зрушити її з місця. Між тим треба нагадати, що не менше, ніж в Україні, непридатних пестицидів було накопичено також у Росії, Узбекистані, навіть у Польщі. У світі, за даними ФАО, обсяг зазначених відходів сягає 500 тис. тонн.

Як би там не було, але після гарного доїння бюджету й навіть резервного фонду Кабміну ми отримали запевнення Мінприроди України в тому, що 2012 року останній склад із непридатними пестицидами та агрохімікатами буде ліквідовано. Це ж нібито стосується й таких екстремальних з погляду безпеки об'єктів, як накопичення гексахлорбензолу на полігоні біля Калуша, мононітрохлорбензолу в Горлівці, берилійвмісних відходів у Києві, токсичних нафтошламів під Львовом. Наступними на черзі стійкі органічні забруднювачі — відходи широкого спектра номенклатури, що містять поліхлоровані біфеніли й мають бути знищені згідно з Національним планом виконання Стокгольмської конвенції. Крім того, медичні відходи, гальваношлами та низка інших.

Таким чином, в Україні, хоча й зі значним запізненням, загалом вживаються заходи, спрямовані на поступову ліквідацію осередків небезпечних відходів. Обсяги фінансування з державного бюджету протягом останніх двох років значно збільшилися. З іншого боку, це фінансування має значною мірою разовий субсидійний характер.

Дії уряду та місцевої влади щодо відповідних заходів і цільових витрат залишаються фрагментарними й навіть авральними.

Орієнтація на оплату послуг зі знищення відходів майже виключно за кордоном є стратегічно недалекоглядною. Це зумовлює не лише необхідність спрямувати на ці цілі значні обсяги коштів з державного та місцевих бюджетів, а й блокує створення власної інфраструктури.

Чому стратегія недалекоглядна? Тому що небезпечні відходи — це безперервний щорічний потік із тисяч підприємств. Їх знищення без наявності національних потужностей стане для економіки непомірно витратним. У Німеччині, наприклад, утворюється найбільше в Європі звалище небезпечних відходів — близько 20 млн тонн (проти приблизно 2 млн тонн в Україні). Але екологічною катастрофою там не переймаються. Вони згодні приймати на знешкодження навіть наші відходи. Отже, орієнтуючись на закордон, Україна пішла швидким, але стратегічно збитковим шляхом, і, схоже, значну роль у цьому виборі відіграло бажання отримати політичні дивіденди.

Українські екологи з іронією називають ці підходи «утилізацією по-українськи».

Потреба у власних потужностях зі знешкодження небезпечних відходів очевидна. 2011 року Мінприроди вкотре задекларувало намір створити відповідний полігон у центральній Україні. У цьому контексті викликає розуміння позиція тепер уже колишнього міністра М. Злочевського (газета «День», №43 від 13 березня 2012 року). Він, зокрема, заявив, що ми нібито надто дешево вивезли на знищення з Горлівки мононітрохлорбензол і таким чином заощадили на будівництві заводу, який коштував би 30—40 млн дол. Польща, як виявилося, може дозволити собі мати відповідні потужності, а Україна — обійдеться і буде «чистою» без них. Чи не самообман це?

Україна останнім часом демонструє зростання рішучості в розв'язанні проблеми відходів. Свідченням цього є безпосередня увага до цих питань і президента, і прем'єра, і профільного міністра. Активізуються зусилля уряду, спостерігається позитивна динаміка відповідних заходів. За дорученням президента й згідно з Національним планом дій з охорони довкілля на 2011—2015 роки передбачено розроблення та впровадження системи поводження з відходами упаковки, відпрацьованими оливами, шинами та гумою, зношеними транспортними засобами, відходами електричного та електронного обладнання, акумуляторами й батареями.

Ситуація з рециклінгом в Україні, скажімо так, не дуже погана. Близько 1 млн тонн ресурсоцінних відходів (переважно макулатури та склобою) уже залучено до переробки. Значною мірою ми зобов'язані цим системі заготівлі, яка склалася ще за радянських часів і яку ми, власне, успадкували. Ринкові умови сприяли зростанню сфери заготівлі та переробки відходів. У ній налічується вже понад 1500 підприємств. По суті, формується нова галузь і відбувається освоєння нових ресурсних джерел. Залишилося зазначити, що в країнах ЄС у сфері рециклінгу формується 0,4—0,6% їхнього вагомого ВВП, тут задіяні понад 1,5 млн працюючих, а грошовий оборот сягає
100 млрд євро. Останнім часом європейці взагалі люблять називати себе «суспільством рециклінгу».

В Україні ж ключову роль починає відігравати вже згадана Загальнодержавна програма поводження з відходами. У липні її планували до розгляду Верховною Радою України. У її контексті найсуперечливіше сприймається застосування сміттєспалювальних технологій. Адже в країнах ЄС простежується стійка тенденція до зниження частки спалювання (табл. 2). Сучасні технології роблять сміттєспалювання доволі конкурентним бізнесом. Але потрібно враховувати, що відповідні технологічні підходи є одними з найвитратніших (і найризикованіших). Вони можуть застосовуватися за необхідності досягти швидкого результату та в окремих випадках. Можливо, саме подібні очікування й пов'язують із реалізацією національного проєкту «Чисте місто».

Створення інфраструктури поводження з відходами — це дуже масштабне завдання національного рівня. Згідно з оцінками Мінрегіонбуду України, оприлюдненими на його нещодавній колегії, лише першочергова потреба у фінансуванні сфери твердих побутових відходів складає орієнтовно 160 млрд грн. За цією сумою — 60 сміттєсортувальних заводів, 30 заводів з біолого-механічної переробки, 30 заводів з утилізації та багато інших об'єктів.

У сучасних умовах вкрай недалекоглядно надміру покладатися на залучення іноземних інвесторів. Стратегічно постає головне завдання — створення власної промислової та конструкторсько-технологічної бази, націленої на створення інфраструктури поводження з відходами.
В Україні, попри певний прогрес у розв'язанні проблеми відходів, стратегія поводження з відходами залишається несформованою. Нестійкою залишається фінансова безпека цієї сфери, що має особливо насторожувати. Загалом же в цьому сенсі потрібно менше спекулювати екстремальністю ситуації, не розв'язувати проблеми авральним шляхом, а, виходячи зі стратегічних підходів і міжнародно вивіреного досвіду, формувати прагматичну національну політику. Саме тому відповідна загальнодержавна програма, її подання й розгляд у Верховній Раді України не повинні залишатися без уваги громадськості.