Влада програє вибори в Києві

Партія регіонів, отримавши контроль над політичним простором країни після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року, здобула безліч тактичних перемог, які забезпечили їй одноосібне панування. Однак неприємним побічним ефектом цього тріумфу стало те, що і правляча партія, і українська політична система опинилися на межі катастрофи.

Різноспрямовані дії

Численні окремі успіхи партії влади становили не взаємопов'язані кроки в рамках єдиної стратегії, а розрізнені спроби зберегти існуюче становище, які були погано узгоджені між собою. Результатом цих різноспрямованих дій стало не стільки зміцнення позицій правлячої партії (навпаки, її становище видається менш міцним, ніж півтора року тому), скільки ослаблення й дискредитація конкурентів.

Справді, панування Партії регіонів сьогодні ніщо не загрожує. Об'єднана опозиція, що ще нещодавно мала ясні політичні перспективи, через внутрішню слабкість фактично відмовилася від боротьби хоча б за перемогу на виборах за партійними списками. Зрозуміло, що ця перемога мала б виключно символічний характер, оскільки «регіоналам» за сприяння депутатів, що пройшли по мажоритарних округах, усе одно вдалося б сформувати стійку більшість. Але в цьому випадку, по-перше, з'явилася б можливість говорити про те, що правляча партія не користується популярністю й зберігає своє панівне становище завдяки маніпуляціям і методам адміністративного тиску.

По-друге, потенційний кандидат від опозиції на майбутніх виборах (а ним, швидше за все, став би Яценюк) отримав би психологічну перевагу, що дає змогу захопити ініціативу.

Цього не сталося багато в чому завдяки успішним діям владного угруповання в політичному та інформаційному просторі. Їй вдалося зупинити зростання електоральної підтримки Об'єднаної опозиції на південному сході, позбавити її монополії на вираження масового невдоволення, зародити в її діячів сумніви у власних силах. Унаслідок цього багато популярних опозиційних політиків відмовилися від висування своєї кандидатури в мажоритарних округах. Навіть у центральних регіонах, де рівень підтримки опозиції залишається досить високим, кандидати від «Батьківщини» у багатьох округах не мають навіть теоретично шансів на успіх.

І що ж отримала з погляду довгострокової перспективи Партія регіонів, вигравши в опозиції важливий етап виборчої кампанії та фактично забезпечивши собі електоральну перемогу? Як це не парадоксально — ні-чо-го!

Партія влади вела боротьбу зі своїми опонентами, не враховуючи ні міжнародної обстановки, що склалася, ні стану суспільної свідомості, ні перспективи розвитку соціальної ситуації. Це й не дивно. Якщо зосередитися на тактичних діях і зовсім не займатися стратегічними проблемами, то ці чинники, попри всю їхню важливість, просто вислизають від уваги.

Таке зневажливе ставлення до питань стратегії є спільною бідою всіх олігархічних режимів (у державах, які ведуть активну зовнішню політику, цей системний недолік олігархічної влади, як правило, виявляється слабше, але в українських умовах — на повну силу).

Політика самогубства

Олігархічні угруповання бояться зазирати далеко вперед, оскільки в довгостроковій перспективі їхня політика, спрямована на придушення конкурентів, ліквідацію механізмів соціальної солідарності та комерціалізацію всіх сфер суспільного життя, виглядає справжнім самогубством. Тому вони (і пов'язані з ними владні структури) цілком зосереджені на поточній діяльності. Відповідно до поради Горація вони «користуються днем, найменше вірячи прийдешньому», що в державній діяльності (на відміну від любовних переживань) неминуче веде до катастрофічних наслідків.

Яскравим прикладом цього стала так звана «арабська весна», коли кілька режимів, що здавалися практично непорушними, розсипалися під впливом відкритого масового невдоволення та жорсткого тиску ззовні. Треба сказати, що таке поєднання загрожує практично будь-якій державі, де олігархічна форма правління тримається досить довго для того, щоб суспільство перестало довіряти політичній системі, а політичні механізми, здатні стримувати й спрямовувати масове невдоволення, були зруйновані під час боротьби з конкурентами.

Україна вже майже підійшла до цієї небезпечної межі. Чи перейде вона її, залежить від того, як завершиться виборча кампанія. Ідеться не стільки про результати окремих політичних сил (у нинішній політичній системі парламент мало що вирішує), скільки про те, як можна буде інтерпретувати підсумки виборів. При цьому нинішня влада не має впливових прихильників за кордоном: ЄС, Росія й навіть США зацікавлені в її ослабленні. Тому російські, європейські та американські політики без вагань скористаються будь-яким приводом для того, щоб засумніватися в легітимності українського парламенту нового скликання. І влада готова надати їм таку можливість.

Річ тут не лише в способі формування окружних виборчих комісій, у яких отримали місця зовсім невідомі політичні структури. Причому одні й ті самі партії, які ніколи не займалися політичною діяльністю, отримали місця в усіх округах, ніби для того, щоб виключити навіть теоретичну можливість випадкового збігу.

Закулісні угоди

Ще яскравішим доказом того, що в партії влади напрочуд відсутнє стратегічне бачення, є хід виборчої кампанії в Києві

На південному сході країни Партія регіонів уперто б'ється за кожен округ. Але на заході, в деяких центральних областях, а також у столиці вона легко йде на закулісні угоди з потенційними союзниками, фактично відмовляючись від боротьби, наперед віддаючи перемогу в чужі руки. У цьому не було б нічого страшного, якби така політика проводилася відкрито. Але правляче угруповання не вміє діяти в публічній сфері. Тому всі домовленості мають таємний характер, а отже, для зовнішніх спостерігачів (зокрема й для переважної більшості українських виборців, які нічого не знають про стосунки, що складаються всередині влади) обрання в київських округах кандидатів, не пов'язаних офіційно з Партією регіонів, виглядатиме як її поразка.

На розстановку сил у парламенті такий «розмін» на перший час не справить помітного впливу. Кандидати, обрані з мовчазної згоди влади, швидше за все, разом із представниками ПР підтримуватимуть потрібні президентові законопроєкти. Але це триватиме лише доти, доки кризові процеси (насамперед падіння доходів від експорту) не призведуть до серйозних соціальних проблем (це, мабуть, станеться вже наступної весни). У такій ситуації депутати, які формально не мають відношення до партії влади, зможуть швидко пройти шлях від повної лояльності до жорсткої критики. За аналогічним процесом нам уже доводилося спостерігати у 2004 р.

Поразка кандидатів від Партії регіонів у мажоритарних округах столиці дасть противникам влади зайвий привід засумніватися в легітимності новообраного парламенту. У Києві за партійний список ПР проголосують, як видається, трохи більш як 20%. Але більшість «регіоналів», які йдуть по мажоритарних округах, при цьому зазнають поразки. Це підірве довіру до офіційних результатів голосування у великих містах півдня й центру країни, де рівень підтримки списку партії влади буде трохи більшим, але майже всі мажоритарні округи залишаться за її представниками.

Очевидно, що Об'єднана опозиція відмовиться визнати підсумки виборів у мажоритарних округах, які, як це зрозуміло вже зараз, будуть для неї надзвичайно неприємними. Арсеній Яценюк заявив 12 вересня, що в разі перемоги на парламентських виборах правлячої Партії регіонів опозиція організує масові акції протесту, співмірні з «помаранчевою революцією» 2004 року.

Подібні погрози, звісно ж, мало чого варті. У час, що залишився до парламентських виборів, уже не вдасться досягти хоч скільки-небудь порівнянного з 2004 р. рівня громадської активності. Але Арсеній Яценюк і не збирається перемагати за допомогою протестних акцій. Йому потрібно підірвати легітимність правлячого режиму в очах українського суспільства та зовнішніх гравців. А для цього в розпорядженні «Батьківщини» є необхідні організаційні ресурси. Крім того, не варто забувати й про те, що до початку листопада економічна ситуація може помітно погіршитися. Відповідно зросте рівень невдоволення, особливо в Києві та інших великих містах. І тоді у влади може не виявитися жодного повністю лояльного щодо неї депутата, обраного в мажоритарному окрузі столиці.

Звідси висновок — за столицю влада має битися, і битися серйозно. Безумовно, перемога офіційних представників ПР у кількох київських округах не розв'яже тих проблем, з якими зіткнеться після виборів чинна влада. Але таким чином, швидше за все, вдасться показати, що правляча партія користується популярністю й здатна вигравати в чесній виборчій боротьбі. Немає сумніву в тому, що підбиття підсумків голосування в Києві влада зробить настільки чистим, наскільки це можливо. В іншому разі можна буде з упевненістю говорити про те, що частина правлячої верхівки вирішила свідомо дискредитувати державне керівництво.

Чи є шанси в ПР

Але в яких київських округах можуть перемогти кандидати від Партії регіонів? Теоретично це може статися в 211-му окрузі (Голосіївський район), де народний депутат-«регіонал» Ігор Лисов може виграти в Сергія Терехіна. «Регіонал» здатен скористатися своїми можливостями, пов'язаними з контролем над частиною будівельного комплексу столиці, участю в реалізації програми «Доступне житло» та членством у виконкомі Національного Олімпійського комітету України (і, звісно ж, адміністративним ресурсом, який, швидше за все, також перебуває в його розпорядженні). Крім того, кандидатові від Об'єднаної опозиції Сергієві Терехіну може завадити давній (але ще не до кінця забутий) скандал в «Артеку», коли його намагалися звинуватити в педофілії.

Однак Терехін уже двічі (в 1998-му та 2002 р.) домагався підтримки київських виборців у мажоритарному окрузі. Території округів тоді помітно відрізнялися від нинішніх, але частина виборців, які проголосували за Сергія Анатолійовича 10 років тому, знову отримали можливість підтримати його.

Крім того, частину голосів Лисова може отримати Ігор Шпак, депутат Київської міськради, який входить до комісії з питань земельних відносин, містобудування та архітектури. Він був депутатом V скликання Голосіївської райради, а тому напевно має доступ, нехай і обмежений, до місцевого адміністративного ресурсу.

Шанси є й у народного депутата Валерія Борисова, який іде по округу №213 (Деснянський район). Єдиний сильний кандидат, який протистоїть йому, це Володимир Яворівський. Але Борисов, один із найзаможніших кандидатів, які йдуть по мажоритарному округу в Києві, перейшов до Партії регіонів із «Нашої України», а тому може не сприйматися частиною прихильників чинної влади як «свій» і «однодумець». Це надає Яворівському додатковий шанс. Природно, у тому випадку, якщо він зуміє розповісти про політичний дрейф Борисова у своїй агітаційній продукції.

Певні шанси є й у голови Загальновійськового союзу України Олега Калашнікова, кандидатуру якого партія влади виставила в 218-му окрузі (що охоплює частину Святошинського та Оболонського районів). Калашнікову сприяє протистояння в окрузі між офіційним кандидатом від «Батьківщини» народним депутатом Володимиром Арьєвим та великим підприємцем Левом Парцхаладзе. Крім того, в окрузі висунулися колишній депутат від «Нашої України» та губернатор Полтавської області Валерій Осадчий (від Української народної партії), який очолював раніше Московський район у Києві, і ще один мільйонер Олександр Третьяков. Усі ці сильні кандидати претендують на протестний електорат, відносно численний, але все ж небезмежний.

Шанси Олега Калашнікова стануть вагомішими, якщо він зуміє мобілізувати на свою підтримку виборців, лояльних щодо влади. Щоб домогтися цього в стислий термін, йому знадобляться значні ресурси. Важко сказати, чи є вони в його розпорядженні.

І це, загалом-то, все. В інших десяти столичних округах боротьба йде здебільшого між діячами, близькими до колишнього мера Черновецького, і кандидатами від «Батьківщини» та «УДАРу». Більшості кандидатів від партії влади призначена роль статистів, які в кращому разі можуть розраховувати на третє місце.

Звісно, сама по собі майбутня поразка партії влади в київських мажоритарних округах не викликає особливого занепокоєння. Набагато небезпечніше інше. Партія влади, судячи з її тактики на виборах у Києві, впевнена, що нинішня ситуація ще досить довго залишиться незмінною, попри ясні ознаки швидких змін, які можуть виявитися надзвичайно болісними не лише для керівництва країни, а й для всього українського суспільства.