«Не зникніть, вибалки і виярки...»

Балкова мережа Дніпропетровщини налічує кілька тисяч мальовничих екомісць. ФОТО ВАДИМА МАНЮКА: МОЖЛИВО, З ТІЄЇ БАЛКИ, ЩО НАД РІЧКОЮ ТАТАРКОЮ, НЕСПОДІВАНО З'ЯВИТЬСЯ ТАТАРСЬКА КІННОТА...

Мій добрий товариш, дніпропетровський поет Олександр Завгородній якось після спільної подорожі шипшиновими хащами над Дніпром обдарував віршем, рядок із якого й став заголовком до викладеного нижче.

Витримавши багаторічний двобій (у якому немає переможців) з Людиною, Степ відступив. Останніми форпостами степової природи залишилися балки. У цих живих «зморшках» землі, як у своєрідних музеях просто неба, збереглися й слугують наочним свідченням первозданної природи краю ділянки різнотравних ковильних степів, чагарників, лук, байрачних лісів. Тут же можна знайти відслонення гірських порід. Дмитро Яворницький в «Icтopiї запорізьких козаків» писав: «Характерним явищем запорозьких степів є так звані балки... — більш або менш глибокі долини з пологими берегами, вкритими травою, іноді лісом, які слугують природними жолобами для стоку води з відкритих степових місць у ріки, озера, лимани, прогої, єрики; мовою геологів балками називають мертві, недіючі, вкриті лісовою чи трав'янистою рослинністю яри. В історії балки мали певне значення як пункти поступової колонізації великої, дикої та пустельної степової рівнини. У балках або біля них засновували спочатку бурдюги, потім зимівники і, нарешті, села сімейних і несімейних запорожців. Загалом балок у степах запорозьких козаків було справді незліченну кількість, мов зірок у безмежному просторі небес».

ФОТО ВІКТОРА ДЕМ'ЯНОВА. У БАЛЦІ КАЛИНОВІЙ, ЩО В ДОЛИНІ БАЗАВЛУКА, ВИХОДЯТЬ НА ПОВЕРХНЮ МЕТАБАЗАЛЬТОВІ ТА СЛАНЦЕВІ ВІДСЛОНЕННЯ, ЯКИМ — МІЛЬЙОНИ РОКІВ

ФОТО ВІКТОРА ДЕМ'ЯНОВА ВЕСНЯНИЙ БУКЕТ СТЕПУ

Збереженість степової природи в балках, як у останніх пристановищах, сприяла їх включенню до екологічної мережі, головним завданням якої є припинення подальшої фрагментації, ізоляції та деградації природних екосистем, популяцій і ландшафтів. Однією зі складових Панєвропейської екосистеми є Буджацько-Старобільський широтний екокоридор, який має простягнутися від Молдови до Росії через степову Україну й забезпечити відновлення та збереження безперервності природного рослинного покриву.

Лише на Дніпропетровщині балкова мережа налічує кілька тисяч балок. Особливо розвинена й розгалужена вона в долинах степових річок — Омельника, Самоткані, Інгульця, Саксагані, Базавлука. Найчастіше назви балок пов'язані з іменами людей, які жили й господарювали колись на їхніх схилах: Білоусова, Самсонова, Волощукова, Козирева, Радченко; з природними особливостями, зокрема формою рельєфу: Крутенька, Чобіт, Макітра; наявністю відповідної рослинності: Берестова, Осикувата, Барвінкова, Бузинувата; іншими рисами чи притаманними функціями: Кам'яниста, Солонувата, Могильна, Криничувата тощо. За кожною з назв — цікаві легенди, перекази, міфи, які народжуються й помирають іноді протягом життя одного покоління людей.

Назва балки Кобилячої, що під Кривим Рогом, у басейні Інгульця, виникла за часів козацтва. Постійні напади татар не давали спокою нашому народу, ординці вели не лише полонених, а й худобу. Деякі коні й корови втікали, знаходили дорогу до рідних подвір'їв, інші здичавлювали й залишалися жити в степу. Побачивши людей, тварини ховалися в печери з потайним входом. В одному з табунів ватажком була стара досвідчена кобила. Тому балку назвали Кобилячою. А ще розповідають, що саме в ній востаннє бачили табун диких коней-тарпанів. Природна та історико-культурна спадщина краю органічно поєднуються в цій балці: у ній виявлено поверхневі та підземні карстові прояви, збереглася характерна степова рослинність, виявлено поселення часів пізньої бронзи та черняхівської культури. А поруч — руїни церкви Різдва Пресвятої Богородиці, чотири козацькі кладовища, де налічується понад сотню кам'яних надгробних хрестів XVIII — XIX століть.

Балкою Федана володів розкуркулений і висланий 1929 року до Вологди (там він і помер) Микола Федан. А було в «багатія» 13 своїх дітей і четверо — у дружини від першого шлюбу. У пам'яті старожилів закарбувався такий випадок: орав Федан землю, запрягши корову. Рогата «конячина» не завжди слухалася його, і він, розлючений, відірвав їй хвоста.

Балка Доценкова, що в витоків Мокрої Сури, була частиною угідь дрібного землевласника Герасима Доценка, який і сам працював, як віл, і іншим спуску не давав. Прізвище іншого поміщика — Лобинського — закріпилося в назві цілого ряду байрачних лісів, що зеленими плямами вкривають схили долини біля річки, даруючи пристановище рідкісним рослинам і мешканцям повітряних просторів: хижим птахам — яструбам, канюкам, шулікам.

Балка Стукунова, що розкинулася в басейні Саксагані, має таку назву, бо в ній місцева влада за часів воєнного комунізму затримувала (ловила на гарячому) жінок, які намагалися винести на базар щось із речей, щоб прогодувати родину.

По-своєму унікальна балка Сажавка, яка простяглася до берегів Дніпра за південною околицею Дніпропетровська. Тут знайдено стоянку первісної людини мустьєрської культури палеоліту. Водночас це еталонний стратотипний розріз четвертинного періоду, на матеріалах досліджень якого розроблено теоретичні основи палеопедології (науки про давні ґрунти). Поруч — село Старі Кодаки з руїнами фортеці XVIII століття, козацьким кладовищем. А разом це справжній вузол каркаса природно-історичної спадщини України.

Усі балки в наш час мають спільні екологічні проблеми, про які зі щирим занепокоєнням і душевним болем розповів краєзнавець (я називаю його балкознавцем) з Верхньодніпровського району Володимир Колесник: «Ситуація з балками дуже серйозна. Іде приватизація, і під цією маркою чиниться беззаконня. Розорюють балки і по дну, і по схилах, хоч сотні гектарів землі, які раніше обробляли, виснажують зарості амброзії та інших карантинних бур'янів. Також стало нормою випалювати схили балок, причому нерідко в той час, коли розпускаються первоцвіти. А дерева й кущі з обгорілими стовбурами, як правило, незабаром гинуть. Це все заради того, щоб краще росла трава й щоб було легше її косити. Корова — понад усе! Згоден, цій тварині давно потрібно поставити пам'ятник: за всіх важких часів, як і сьогодні, селяни виживали завдяки корові. Звісно, людям потрібне сіно, угіддя під випас, але потрібен і куточок, де можна побачити жалюгідні рештки колись безкраїх степів, почути солов'я, перепелицю, деркача, вдихнути аромати степового різнотрав'я, відпочити від повсякденних турбот. Потрібно тут знайти якийсь компроміс».

Компроміс убачається в наданні найціннішим в екологічному плані балкам відповідного юридичного статусу — заказників, пам'яток природи, регіональних ландшафтних парків. Остання категорія — найпрогресивніша, бо передбачає створення самостійної природоохоронної установи зі штатом фахівців різного профілю та фінансуванням із місцевих бюджетів. Такі парки, як правило, — багатофункціональні, і на їхній території проводиться робота різних напрямів, зокрема, що немаловажно, екопросвітницька та виховна.