Штабна корупція

Отже, передвиборна гонка в розпалі. Кандидати обробляють виборців, звітуючи перед електоратом про зроблене на благо країни й роздаючи солодкі обіцянки на майбутнє. Комерційну рекламу на біг-бордах витіснили підретушовані у «фотошопі» обличчя та гасла, що закликають голосувати. Друкарські верстати працюють без упину, тиражуючи листівки. Телеефір, газетні шпальти та інтернет рясніють агітацією й вивергають тонни компромату. Тим часом у тиші штабних кабінетів іде «розпил» грошей, призначених для боротьби за місця під куполом Верховної Ради.

Ціна питання

Масштаби крадіжки кандидатських грошей точно підрахувати неможливо. Хоча б тому, що ніхто не знає, скільки насправді буде витрачено на парламентські вибори цього року. Деякі суми кандидати й партії переказали на свої спецрахунки в банках для фінансування офіційних заходів. Але це лише незначна частина коштів, які оприбутковують під час виборчої кампанії. Більші суми акумулюються в «тіньових» фондах. Скільки там грошей, можна лише здогадуватися.

У всеукраїнській громадській організації «Комітет виборців України» впевнені: сукупно політичні сили й окремі кандидати витратять на вибори понад $1 млрд. За підрахунками голови правління цієї ГО Олександра Черненка, у боротьбу за депутатський мандат у 225 округах вступили щонайменше тисяча кандидатів, готових витратити на кампанію понад $1 млн. кожен. Не забуваємо про партії та виборчі блоки, найбільші з яких (Партія регіонів, «Батьківщина», «УДАР» та «Україна – вперед!»), окремо можуть вкласти від 40 до 100 мільйонів американських доларів. «До того ж 20-30% із них підуть на «відкати» або їх банально вкрадуть», - упевнений п. Черненко. Тобто йдеться про $200-300 млрд., які прилипнуть до рук нечесних штабних клерків.

З ним не згоден Андрій Мішин, директор Інституту стратегічної політики. По-перше, на його думку, сума загальних витрат на вибори насправді на третину менша від озвученої в «Комітеті виборців». По-друге, кандидати та їхні спонсори навчилися контролювати свої виборчі бюджети, тому частка корупційних втрат буде меншою за 15%.

«Ви можете собі уявити, як витратити мільярд? - запитав Мішин в автора цих рядків, і поки я губився в здогадах, пояснив: - На реальну агітацію, статті тощо парламентська партія може ефективно витратити не більше $20 млн. На мажоритарному окрузі, попри всі бажання, не можна витратити понад $500 тис. Якщо, звісно, не красти».

Втім, колеги Андрія Мішина по політологічному цеху не схильні применшувати фінансові можливості політиків. Наприклад, голова правління Інституту української політики Кость Бондаренко каже: «Мільярд доларів – можливо. Принаймні такі суми озвучуються перед кожною виборчою кампанією. У 2004 році Ющенко й Янукович витратили приблизно по мільярду». Щодо кількості грошей, які підуть на «відкати», тут п. Бондаренко скромніший у підрахунках: на його думку, це буде значно менше 20-30%.

Міркувань суб'єктів виборчого процесу щодо крадіжок і «відкатів» почути не вдалося. Переважна більшість політиків говорити на цю тему відмовляється. Воно й зрозуміло: публічно визнати, що до твого штабу могли затесатися казнокради, це все одно що закликати виборців голосувати проти себе.

Способи відбирання грошей у кандидатів

«Дерибан» бюджету виборчої кампанії починається на рівні верхівки штабу. Про це свідчить досвід усіх попередніх виборів.

Народний депутат Тарас Чорновіл згадує, що штабна корупція допомогла йому потрапити до Верховної Ради у 2000 році. За його словами, у штабі основного конкурента на мажоритарному окрузі у Львові рівень крадіжок сягав 70% від виділеного спонсорами бюджету. Через таку «ощадливість» штабні клерки потрапляли в курйозні ситуації. «На вкидання бюлетенів за конкурента виділили величезні кошти, їх розподілили по районних осередках партії, які мали роздати ці гроші студентам, щоб ті по два-три бюлетені вкинули до урн, - розповідає депутат. - Але керівники окремих партійних структур вирішили: «Навіщо комусь віддавати гроші, якщо ми можемо відпрацювати їх самі?» У день виборів вони приїхали до Львова із заздалегідь підготовленими бюлетенями, але пачки по 40-50 штук не пролазили у вузенькі щілини урн для голосування. Процес вкидання вийшов занадто помітним, тому спостерігачі спіймали цих громадян за руку та здали в міліцію».

У 2004 році, за інформацією з обізнаних джерел, штаб кандидата в президенти Віктора Ющенка на збір людей на акції протесту в одному лише Києві витрачав у середньому $30 тис. на день. На Майдан тисячі людей виходили абсолютно безкорисливо, але гроші «списувалися» як роздані мітингувальникам. Завдяки чому деякі «польові командири» після так званої «помаранчевої революції» стали вельми заможними людьми.

Втім, від «помаранчевих» пройдисвітів тоді не відставали деякі соратники Віктора Януковича. З каси Партії регіонів виділили чималі кошти функціонерам близької до Адміністрації президента Кучми партії, щоб ті організували противагу «майдану». Їхньою метою було встановити тисячу армійських наметів, заселених співчутливими до Віктора Федоровича громадянами. Проте малих архітектурних форм із символікою кандидата Януковича в розпал подій 2004 року на всю столицю можна було нарахувати не більше двох десятків.

Під час кампанії 2006 року, коли країна обирала парламент, що «прожив» трохи більше року, трапилася цікава історія, про яку, втім, широка громадськість так і не дізналася. У блоці Юлії Тимошенко доручили одному відомому політичному діячеві (назвімо його Михайлом Юрійовичем) курувати передвиборну кампанію на сході України. За даними з моїх джерел, штаб виділив на витрати нашому героєві приблизно $20 млн. Не встигла передвиборна гонка толком початися, як Михайло Юрійович раптом грюкнув дверима, на прощання звинувативши колишніх патронів у диктаторських методах управління партією. Але гроші, звісно ж, не повернув.

Рік по тому в ситуації з дивним зникненням грошей опинився й ваш покірний слуга. В одному великому виборчому блоці, лідер якого нині животіє у виправній колонії загального режиму, вирішили запустити потужний контрагітаційний проєкт. Його суть зводилася до написання й видання книги, що викриває опонентів у всіх смертних і не дуже гріхах. Безпосередньо курувати проєкт (разом із фінансовою складовою) призначили молодого журналіста (називатимемо його Віктором), що затесався до списку політсили. Коли група авторів, до якої волею випадку потрапив і я, закінчила роботу, виявилося, що коштів на остаточний розрахунок із письменниками та друк книги немає – виділені спонсорами гроші просто випарувалися. Принаймні пояснити своїм начальникам причину зникнення Віктор не зміг. А йшлося про немалу суму – штаб планував видати книгу величезним накладом, аби до кожного виборця дійшло, за кого голосувати не варто. Загалом, партійні вожді пожурили Віктора, але з виборчого списку викидати не стали. Цього року він знову балотується в депутати, щоб продовжити боротьбу з, як це в них називається, «злочинним режимом».

Згадані вище випадки – лише крихітні частинки, що складають мозаїку штабної корупції. Якого масштабу вона сягне на цих парламентських виборах, повторюся, ми можемо лише здогадуватися. Але схеми відбирання грошей у кандидатів у депутати визначити легко.

На думку експертів, у передвиборній кампанії кандидата та/або політичної сили цього року існує кілька ділянок роботи, де розкрадання можуть сягнути просто-таки колосальних розмірів.

Медіакампанія

Що стосується розміщення офіційних відео- й аудіороликів, а також офіційних агітаційних матеріалів у пресі – тут украсти практично неможливо. Оскільки такі речі чітко регламентовані законодавством, їх фінансування йде з легальних фондів, підзвітних податковій і ЦВК. Проте прихована агітація та контрагітація (так звана «джинса») оплачується «тіньовими» грошима, вести облік яких з багатьох причин вкрай складно. Фінанси, виділені на «джинсу», у бухгалтерії клієнта й підрядника або взагалі не враховуються, або йдуть через посередників, які цілком можуть вступити в змову з представниками ЗМІ.

Рекламні відділи засобів масової інформації, як правило, вказують у прайсах ціни в два-три рази вищі за ті, за які насправді готові публікувати матеріали. Якщо клієнт готовий розміщуватися, до того ж не один раз, йому одразу роблять знижку. Кандидатові про цей нюанс знати не обов'язково. Тоді різниця може осісти в кишенях відповідальних за медіа штабних функціонерів і менеджерів ЗМІ. Йдеться про солідні суми з огляду на те, що кандидатові під час кампанії потрібно розміститися в кількох газетах і журналах понад два рази.

На прохання штабу одного кандидата-«мажоритарника» я наводив довідки про кілька суспільно-політичних видань. Повна вартість публікації «джинси» у них сягає $3,5-10 тис. за шпальту, бонус зменшує суму у два-три рази.

Окремі функціонери штабів воліють «економити» ще більше. До мене та кількох моїх колег почали звертатися громадяни, які представляються помічниками кандидатів, із проханням поділитися контактами журналістів видань і телеканалів, готових протягти «замовне» в друк чи ефір в обхід керівництва редакції та рекламних відділів. Розрахунок тут ведеться на те, що рядовий журналіст (штабні клерки називають їх «стрілочниками») погодиться пропхнути вигідний їхньому клієнтові матеріал за менші гроші, ніж запросить редакція. Кандидатові ж можна показати суму з прайсу. Чистий «заробіток» на кожній подібній угоді починається з $1 тис. і може перевищити $5 тис.

Хоча тут є два «але». По-перше, у ЗМІ на редакторських посадах зазвичай сидять небайдужі люди, і вони з великою часткою ймовірності виявлять «замовне» у зданому їм тексті й просто його не пропустять. По-друге, мало який київський журналіст ризикне кар'єрою заради зайвої пари сотень доларів – як правило, погоджуються на хабар, що перевищує піврічний оклад. А це ті самі суми, які доведеться викласти, якщо заходити по-чесному.

На телеканалах ставки значно вищі. Наприклад, якось один телепродюсер і журналіст (нині – парламентарій і кандидат у депутати від об'єднаної опозиції) протягнув в ефір відомого опозиційного телеканалу відеосюжет, що викриває певного політика, за $10 тис. І погодився він на такі «смішні» гроші лише тому, що прохачами були соратники по «боротьбі з режимом».

Загалом втрати кандидата-«мажоритарника» під час роботи зі ЗМІ можуть становити $10-50 тис. У масштабах усієї країни йдеться про десятки мільйонів доларів.

Персонал

В одному окрузі у Вінницькій області кампанією незалежного кандидата, депутата облради, який вирішив спробувати щастя на виборах, певний час керував якийсь Олексій. Цей меткий добродій накладав на співробітників штабу грошові штрафи за найменшу провину. Тобто всіляко намагався втримати у своїй кишені спонсорські гроші, виділені на зарплату його підлеглим. Більше того, розплачуючись із підрядниками, залученими з боку, брав із них розписки про отримання сум рівно вдвічі більших, ніж він виплатив насправді. Навіть якщо йшлося про 100 грн. Коли я в нього поцікавився, навіщо так дріб'язкуватися, він виголосив: «Гроші треба любити!»

Втім, Олексій не надто сильно досяг успіху у викачуванні коштів із фонду заробітної плати. Деякі керівники штабів примудряються створювати цілі відділи медіа- та політтехнологів, у яких насправді ніхто не працює, але зарплата справно нараховується. Зазначу, що ставка «рядового» технолога на цих виборах коливається в межах $1,5-2 тис.

Можна непогано поживитися на проведенні соціологічного дослідження. Будь-який кандидат хоче знати, скільки виборців готові за нього проголосувати, але не кожен здатен проконтролювати виконання цієї роботи. Як правило, людям, які опитують громадян, платять певну суму за кожну заповнену анкету. Гонорари соціологів, що працюють у «полях», іноді завищуються в рази, а частина нібито заповнених виборцями анкет можуть виявитися «липою».

Подібні схеми використовуються під час найму агітаторів. Штабісти можуть платити їм у рази менше, ніж зазначено у виставленому кандидатові рахунку, або взагалі імітувати цю агітаторську роботу. Ще один варіант – найняти агітаторів, а після виборів «забути» з ними розрахуватися. «Наймання агітаторів майже завжди закінчується кидалівом, - зазначає Костянтин, політтехнолог із Донбасу (він просив не називати його прізвище). - Розумні агітатори працюють місяць, отримують гроші й ідуть. Дурні працюють до виборів, а потім загрожують викриттям, влаштовують мітинги під вікнами контор, які вже з'їхали».

Підкуп виборців

Ним не гребують ні провладні, ні опозиційні кандидати. І це найпікантніша, найдорожча і тому наджорстоко корумпована частина виборчої кампанії. Проте основні розкрадання відбуваються насамперед не на закупівлях гречки, медикаментів, шкільних зошитів та інших дрібниць, якими під час виборів обдаровують населення (хоча й тут «накрутки» можуть сягати 50%). Великі крадіжки здійснюють під час прямого підкупу, при побудові так званих «пірамід».

«Піраміда» деякими політконсультантами подається як найдієвіша (після скуповування бюлетенів) технологія придбання голосів за гроші. Її суть багато в чому схожа з «пірамідами» фінансовими. Схема реалізується «хвилями». Спочатку шляхом анкетування на території округу виявляються прихильники кандидата або партії серед «мирного» (тобто такого, що не має стосунку до штабу) населення. Таким видають як заохочення певну суму грошей (за моїми даними, цього року ставки починаються з 50 грн) і пропонують привести родичів і знайомих із такими самими політичними поглядами, за кожного з яких також належить гонорар. З неофітами історія повторюється. Зазначу, що у випадку з мажоритарним округом технологія передбачає щонайменше три «хвилі» із залученням загалом не менше тисячі виборців. Нескладно підрахувати, що найскромніша «піраміда» обійдеться десь у 100 тис. грн. У деяких округах, за моїми даними, кандидати почали будувати «піраміди» з охопленням у дві-три тисячі осіб і разовою ставкою у 200 грн на кожного новоприбулого. Бюджет такої операції сягне мільйона гривень.

Реалізація «піраміди» вимагає створення «тіньової» структури, зв'язок якої зі штабом кандидата чи партії був би недоведений. Адже якщо співробітників офіційного штабу спіймають за руку під час роздавання грошей, це стане приводом для зняття кандидата з реєстрації. Нелегальна структура сама по собі є джерелом корупційних ризиків, оскільки менше піддається контролю та передбачає залучення людей з боку. Крім того, фінансові потоки всередині «піраміди» складно відстежити. У технологів виникає велика спокуса підсунути «мертві душі», виявити які практично нереально. Підступ стане очевидним лише в тому разі, якщо за кандидата чи політичну силу проголосує менше виборців, ніж заявлено в «піраміді». Але повернути гроші не вдасться, адже це як «МММ».

Розруха в головах

Перш ніж ми розберемося з тим, як партії та окремі кандидати борються з цим неподобством, спробуймо з'ясувати, які чинники впливають на корупцію у виборчих штабах. Наприклад, чи залежить рівень крадіжок від політичних поглядів суб'єкта виборчого процесу? Експерти стверджують: не особливо.

«Рівень корупції залежить не від ідеології, а від того, як побудовано роботу, від контролю, - вважає Олександр Черненко, голова правління «Комітету виборців України. - Говорячи про основні політичні сили - «Батьківщину» та Партію регіонів, варто зазначити, що в них давно сформовано штаб, де працюють перевірені люди – технологи, рекламники тощо, налагоджено стосунки з медіа, вони вже знають усі розцінки. Що стосується нових партій, до яких приходять технологи з вулиці, то, безперечно, там рівень корупції вищий, бо немає необхідного досвіду та зв'язків».

«Це пов'язано з тим, наскільки цілісна політична структура, - каже народний депутат від Партії регіонів Тарас Чорновіл. - Якщо це компактна партія, створена за ідеологічним принципом, то крадуть мало. Думаю, у комуністів і «Свободи» розкрадання найменші. Коли мова заходить про об'єднання всіх зі всіма, що має якусь спільну мету, але без ідеологічної бази («Батьківщина», Партія регіонів тощо), ризик корупції там великий. А коли ми беремо штучне технологічне утворення, то, якщо немає прямого контролю з боку спонсора (я думаю, що такий контроль забезпечити дуже важко), то там крастимуть іще більше. У будь-якому разі, менше 15% «крисятничають» тільки в компактних партіях і в мажоритарників, які самі будують свою кампанію. Якщо вони віддають кампанію партії або якимось політтехнологам, то там із виборчого фонду вкрадуть 35-40%».

Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства, із двома попередніми співрозмовниками, в принципі, згоден. «У деяких штабах частина агітаторів не проплачена, а ідеологічно вмотивована, - пояснює він. - Але зараз навіть у Компартії ставку зроблено на професійних агітаторів і професійну роботу з медіа. У мажоритарних штабах корупції більше, ніж у партійних. В останніх якісніший контроль над грошовими потоками. Корупційні схеми контролюють відповідальні за фінанси кадри, їх, як правило, не більше п'яти осіб. А в мажоритарників більше «тромбів» на шляху всього процесу, і всі вони заробляють. Відповідно, втрати мажоритарника – відсотків 30%, втрати партії – від 15% до 20%. Є штаби, де розтрати сягають 90%, але це провальні кампанії».

У виконавчого директора Асоціації політконсультантів України Павла Карайченцева своя точка зору. Він переконаний, що великі проблеми виникають у великих політичних проєктах, коли каса й замовник максимально віддалені від безпосередніх виконавців роботи. Інструментів контролю в таких замовників не існує, тому невідомо, робота проводилася чи ні. «Мажоритарники, які вкладають власні гроші, максимально контролюють фінансові потоки, тому навряд чи в них крадуть», - підсумовує п. Карайченцев.

Наприклад, один кандидат, який балотується в одномандатному окрузі в Житомирській області, влаштував у своєму штабі найсуворіший облік. На кожне канцелярське приладдя потрібно писати окрему заяву, навіть якщо йдеться про «файл» для паперів вартістю 10 копійок.

Тобто можна стверджувати, що першоджерело корупції у виборчому штабі – самі кандидати та партійні лідери. Чи крастимуть у них і скільки, залежить від того, як вони організували кампанію. «Якщо кандидат грамотний, він побудує свою кампанію так, щоб забезпечити 90% чесності штабу (досягти 100%, на жаль, неможливо), - зазначає Кость Бондаренко, голова правління Інституту української політики. – Якщо кандидат – лох, то в нього крастимуть».

«У грамотно побудованих штабах існує чіткий контроль, дуже серйозно організована служба безпеки, яка навіть прослуховує телефони співробітників», - додає п. Черненко.

Ідеальний варіант – зовнішній аудит кампанії. Кандидати та партії наймають структуру чи експерта, який стежить, чи ефективно використовуються виділені кошти, як розміщуються матеріали в ЗМІ та зовнішня реклама, як працюють агітатори тощо. Але тотальний контроль не ефективний на 100%, якщо не існує реального механізму покарання корупціонерів. А його таки немає.

Злочин без покарання

Пам'ятаєте, вище я згадував якогось Віктора зі штабу опозиційного блоку? Знаєте, як його покарали за зникнення кругленької суми? Змусили сходити до церкви покаятися. І все.

Штабних злодіїв не можна притягнути до кримінальної відповідальності. Тому що крадуть не з офіційного фонду, а з «тіньового», в який гроші потрапили з нелегального обігу, пройшовши конвертаційні центри. Тобто органи правопорядку зацікавляться походженням цих коштів, що саме по собі завдасть більшої шкоди, ніж діяльність нечистих на руку штабістів.

Єдиний спосіб покарати – вигнати корупціонера зі штабу. Але й тут не все так просто. Одна річ, коли нецільове використання коштів розкрилося до початку офіційної кампанії, і в ньому винні люди, прямо не причетні до партії чи кандидата (наприклад, узята «з вулиці» група політтехнологів). Можна також без зайвого шуму вишпурнути корумпованого клерка нижньої ланки. Але якщо виборча кампанія в розпалі, і руку в казну запустив високопоставлений штабний функціонер, то позбутися його буде вкрай складно (принаймні до оголошення результатів виборів). По-перше, тому що усунення однієї з ключових фігур змусить по-новому будувати роботу штабу, фактично з «нуля». По-друге, як сказано вище, корупційний скандал відштовхне виборців від партії чи кандидата. Саме тому «жертви» розкрадань намагаються приховати проблему, і широка громадськість про штабну корупцію практично нічого не знає.

«За крадіжку ніяк не карають, - каже Костянтин, політтехнолог із Донбасу. – Вибори минули – усі рахунки анулюються. Я знаю багатьох блискучих партійних корупціонерів, але не чув, щоб їх після виборів намагалися якось «пресувати».

Коріння зла

Корупція у виборчих штабах – аж ніяк не унікальне явище. Система відносин тут є дзеркальним відображенням того, що відбувається в суспільстві загалом.

«У політологів є проста теорія: найдорожчі вибори проходять у найкорумпованішій країні, - розповідає Андрій Мішин, директор Інституту стратегічної політики. – У 1984 році в Нігерії на вибори сенаторів і президента було витрачено $2,5 млрд. На той час це дорожче, ніж усі вибори в США та Західній Європі разом узяті».

Тобто першопричина – тотальна корупція в Україні. Порочна практика «відкатів» притаманна як державному, так і приватному сектору. Корупція простежується навіть у середовищі незалежних громадських організацій, які на гроші західних грантодавців втілюють програми з… боротьби з корупцією. І не варто дивуватися, що «відкат – розпил» зачепив і виборчий процес.

Далі – непрозорість фінансування. «Більшість коштів (на виборчі кампанії – Авт.) іде «кешем», у конвертах і валізах без жодного контролю, - стверджує Олександр Черненко. - Якби всі проплати були прозорими й офіційними, то корупція не виникла б. Тут кругова порука: пов'язані всі – і ті, хто дає, і ті, хто бере. Це викликано не безідейністю в лавах політсил, а самою можливістю вкрасти».

Але безідейність теж відіграє свою роль. «У штабах ідеологія підміняється заробітком, - зазначає Тарас Чорновіл. – Якщо в людини, яка займається коштами партії, немає достатніх гарантій, що вона отримає за свою роботу якісь преференції, наприклад, місце в прохідній частині списку чи в майбутньому уряді, то починається «крисятництво». Воно зачіпає вищі ешелони партійного керівництва. Плюс ще одна важлива річ: у нас не олігархічна держава, як багато хто думає, а адміністративно-олігархічна. У спонсорів немає прямого впливу на використання коштів у партіях, які вони фінансують. Наприклад, якби хтось із «донорів» Партії регіонів спробував розставити своїх людей на всі рівні, де розподіляються гроші, скандал вийшов би чималий». Простіше кажучи, багато штабних функціонерів не бачать свого майбутнього з політичною силою чи окремим політиком, тому віддають перевагу можливості хапнути куш.

Наступне джерело корупції – непрофесіоналізм партійної номенклатури. Ні, звісно ж, представники цього класу – майстри бюрократичної тяганини й корпоративних інтриг, але вони далекі від роботи з електоратом, агітаторами, медіа тощо. Ці, скажімо так, професійні партійні працівники мігрують із кампанії на кампанію, нічим не займаються між виборами, але сподіваються на них заробити. Саме вони часто виявляються організаторами корупційних схем.

Крім того, як не дивно, розкрадання коштів нерідко виникають у тих кампаніях, керівники яких намагаються на всьому заощадити. «Намагаються платити менше політтехнологам, агітаторам, шукають найдешевшу поліграфію тощо, - пояснює Віталій Кулик. - А це підштовхує виконавців до нечесних заробітків – вони намагаються компенсувати недоотримані кошти шляхом крадіжок».

Свій вплив чинить синдром обмеженого часового ресурсу. Кампанія триває лише два місяці, і за цей період штабний співробітник має намір заробити на майбутнє. Адже після оголошення результатів виборів його, найімовірніше, викинуть на вулицю.

Власне, у тому, що політиків обкрадають, винні вони самі. Практично ніхто з них не працює з виборцем увесь період між виборами. Про електорат (до речі, у багатьох штабах технологи справді називають його «біомасою») згадують, у кращому разі, за кілька місяців до дня «Ікс». І тоді, щоб їх знову «полюбили», змушені викидати колосальні кошти. Але й це не головне. Боротьба з корупцією в країні має радше декларативний, ніж практичний характер. Корупція нікуди не дівається, і її метастази поширюються на виборчі штаби.