Ми гадаємо – Арбузов. Регіонали шантажують комуністів

Отже, наші прогнози щодо того, що склад уряду стане об'єктом політичного торгу, справдилися. 3 грудня Віктор Янукович відправив у відставку Кабмін, точніше, прийняв заяву прем'єра про відставку у зв'язку з обранням його депутатом ВР. А відставка голови уряду автоматично тягне за собою відставку всього кабінету.

Про ворожіння на указі та зручний спосіб піти

У ворожіннях щодо кандидатури нового прем'єра недостатку немає. Так, «Коммерсантъ-Украина», посилаючись на джерело в КМ, віщував, що нинішній голова уряду «буде повторно внесений президентом на розгляд депутатів, а уряд залишиться в нинішньому вигляді».

Там же прогнозувалося, що «на час, що залишився до обрання нового складу Кабінету Міністрів, «на господарстві» залишиться Валерій Хорошковський».

Як бачимо, ця частина прогнозу не справдилася. Але суть не в цьому. Припущення про те, що «уряд залишиться в нинішньому вигляді», стало, здається, результатом надто прямолінійного розуміння того, що президент доручив усім звільненим членам уряду — включно з прем'єр-міністром — виконувати свої обов'язки до затвердження нового складу КМ.

Таке формулювання указу справді створює враження, що кандидатуру Азарова може бути внесено повторно. Тим більше що можливість цього допускали й самі впливові «регіонали», наприклад, Олександр Єфремов і Андрій Клюєв. Останній висловився цілком певно: «Це досвідчений прем'єр-міністр... і я думаю, що він має великі шанси». Про те, що нинішній прем'єр залишиться на посаді, заявив і Євген Кисельов в останній «Великій політиці» як про думку більшості аналітиків і експертів.

Азаров справді встановив рекорд України за тривалістю безперервного перебування на посаді прем'єра: 999 днів (а з урахуванням нинішнього в.о. ця цифра безумовно перевищить 1000). Проте строк перебування на посаді ніде не є вирішальним аргументом для затвердження голови уряду (інакше в усьому світі прем'єри змінювалися б лише у зв'язку з хворобою чи смертю). Тим більше це твердження справедливе для України з її вельми фрагментованим новим парламентом.

Але раз президент фактично пропонує новій Раді розпочати діяльність із затвердження голови уряду, отже, треба припускати, що пропрезидентська (або «прорегіональна» — це фактично синоніми) більшість у парламенті вже створена.

Якби парламентська більшість не була створена, то збоку здається, що найпрохіднішим кандидатом у цьому випадку був би Петро Порошенко. Це політик, за якого (завдяки давній дружбі та міцним зв'язкам) могли б проголосувати й багато опозиціонерів. Таким чином більшість могла б виникнути явочним порядком. Хоча, цілком можливо, це була б «одноразова» більшість.

Але якщо опозиція вважала б, що підтримка Петра Олексійовича рівнозначна перетворенню на «тушку» і піддала б остракізму його прихильників зі своїх лав, то в останніх залишилася б одна дорога — прибитися до провладного берега.

Проте тема прем'єрства Порошенка останніми днями майже не озвучувалася. Що ж до продовження прем'єрства Азарова, то для цього аж ніяк не обов'язково було б звільняти голову КМ. Адже Конституція не вимагає складення повноважень прем'єра перед новим парламентом.

З іншого боку, якщо йдеться справді про зміну прем'єра, то такий варіант звільнення є найвигіднішим для політичного іміджу та подальшої кар'єри Азарова. Адже, думаю, дуже небагато хто був переконаний у тому, що Микола Янович пропрацює на посаді голови уряду до січня 2015 року. Але його звільнення в будь-який інший момент, по-перше, здавалося б покаранням за недоліки в роботі, по-друге — обмежувало б можливості його подальшої діяльності. Адже парламентська кар'єра залишалася б для нього закритою, за винятком можливості спробувати щастя в якомусь із порожніх мажоритарних округів (не факт, що такий округ трапився б).

Робота в Адміністрації Президента та в РНБО — це все-таки не зовсім за профілем Азарова. І загалом-то не за рівнем — Микола Янович звик до перших ролей. Доречніша для нього роль голови одного з провідних парламентських комітетів, скажімо, бюджетного (саме на цій посаді в 1994—1996 рр. він уперше й проявив себе як політик загальнонаціонального масштабу). А відхід Азарова з уряду до парламенту за підсумками виборів — найзручніший спосіб, щоб представити зміну КМ плановою ротацією, а не карою за помилки.

Про важковаговика з меншою одіозністю

За нашою інформацією з вельми авторитетних джерел, питання про внесення кандидатури на прем'єри вже вирішене. І кандидатом цим буде голова Нацбанку Сергій Арбузов. У всякому разі, нам відомо, що сам Арбузов тримається так, ніби з його кандидатурою вже визначилися. Важко припускати, щоб людина, яка знає апаратні правила гри, поводилася подібним чином, якби не знала, яке рішення вже ухвалено нагорі.

Безперечно, внесення кандидатури Сергія Арбузова стане ризикованим кроком. Він здобув репутацію людини, близької до родини президента. І це додатковий дратівливий чинник для опозиції (а цілком можливо, не лише для неї, а й для окремих фінансово-промислових груп усередині влади).

Але багато чого можна віднести й в актив Арбузова. Не в останню чергу — його позапартійність, адже новий уряд буде і за «формою», і за «змістом» куди більш коаліційним, ніж той, що здає свої повноваження. А отже, його керівникові (хто б це не був) знадобиться чималий досвід і авторитет, щоб забезпечувати більш-менш узгоджену роботу своїх підлеглих. Загалом, коаліційному Кабміну потрібен «важковаговик».

Крім того, на вибір нового прем'єра напевно вплинуть і зовнішньополітичні міркування — навряд чи влада ризикне дратувати Москву відверто прозахідним головою уряду (скажімо, Тігіпком чи Порошенком). Зрозуміло, що про «проросійського» прем'єра не йдеться, але потрібна постать, заміна якої не знадобилася б у разі нехай і вельми проблематичної поки що зміни зовнішньополітичних пріоритетів.

На користь Сергія Арбузова говорить, так би мовити, і його менша, ніж у Миколи Азарова, «одіозність». Адже на Миколі Яновичу висить тягар відповідальності (в очах громадської думки в усякому разі) за економічні складнощі та непопулярні рішення останнього часу. «Незалежним» мажоритарникам, які під час виборчої кампанії акцентували критику саме на уряді Азарова, складно буде підтримати його кандидатуру.

Показово, що Віктор Балога у пух і прах розкритикував внесений нинішнім Кабміном проєкт бюджету на майбутній рік, назвавши його «проєктом безвідповідального популізму, а не бюджету. Таке враження, що вони справді вірять у кінець світу й узагалі не збираються працювати наступного року» (newsru.ua).

Очевидно, що після таких характеристик Балозі та його соратникам із «Єдиного Центру» (3 депутати) якось зовсім «не з руки» підтримувати кандидатуру нинішнього прем'єра на наступну каденцію.

Між тим хоча б без одного «єдиноцентристського» голосу досягнення більшості «регіоналами» практично неможливе. Нагадаємо, їм потрібно щонайменше 41 додатковий голос. А серед п'ятдесяти не належних до партій, що пройшли до парламенту, мажоритарників щонайменше сім чітко орієнтовані на опозицію. Президентові не позаздриш!

До того ж, за даними наших поінформованих джерел, Микола Азаров зараз веде потужну піар-кампанію в ЗМІ, мета якої спонукати президента передумати.

Проте вимовлені в Ашгабаті слова Януковича про «великий шанс» Азарова знову очолити уряд навряд чи треба вважати сигналом про те, що глава держави передумав. Це природні заяви для тієї ситуації, коли кандидатуру нового голови уряду офіційно не внесено, а нинішнього голову офіційно звільнено за обставин, не пов'язаних із якістю його роботи.

І тому в тому самому інтерв'ю президента щодо майбутнього Кабміну треба виділити таке: «ми не можемо відкидати й інші варіанти».

Про ризики та пропозицію, яку неправильно розуміють

Проте голосування за жодною іншою кандидатурою не виглядатиме меншою мірою голосуванням «за» чи «проти» Януковича, ніж голосування за Арбузова. А якщо ця кандидатура буде затверджена, то близькість прем'єра до президента стане додатковим приводом для спроб оголосити уряду вотум недовіри. Бо поразку Арбузова можна буде тоді подати як незворотну поразку Януковича — адже іншої настільки своєї людини на чолі Кабміну в глави держави не буде.

Втім, в історії незалежної України є лише один приклад оголошення парламентом недовіри уряду. Так у березні 2010-го було відправлено у відставку Юлію Тимошенко. Але некоректно порівнювати ту ситуацію зі становищем будь-якого прем'єр-міністра, який працюватиме до січня 2015 р., — тоді недовіра Юлії Володимирівні була зумовлена підсумками президентських виборів.

Приклад же, щоб внесена до ВР кандидатура прем'єра не була затверджена, також лише один. Так було в 1999-му відразу після повторного обрання Леоніда Кучми президентом.

Але якраз тоді багато аналітиків відзначали, що глава держави, з одного боку, будучи багато чим зобов'язаним прем'єру Пустовойтенку, не міг не запропонувати його знову, але, з іншого — Леонід Данилович не чинив тиску на пропрезидентські фракції, давши їм свободу вибору. Цим чимало депутатів скористалося. Яскраву промову проти кандидатури прем'єра виголосила Інна Богословська. Пустовойтенко зрештою голосів не набрав.

Чи може Янукович повторити досвід Кучми, внісши кандидатуру Азарова, але даючи зрозуміти, що не наполягає на його неодмінному затвердженні? Теоретично — так. Практично — навряд чи. Адже главі держави зараз треба показати, що в парламенті відразу склалася пропрезидентська більшість. Крім того, у 1999-му було багато невеликих пропрезидентських фракцій. Зараз — одна велика, до того ж на партійній основі, і Януковичу зовсім не потрібно заохочувати публічне вираження різних позицій у ПР.

А ось коли на пост прем'єра пропонувалася людина, яка досі цієї посади не обіймала, Рада її неодмінно затверджувала. Але й це не повинно налаштовувати на оптимізм щодо проходження кандидатури Арбузова. Адже в нас не було практики, щоб на пост голови уряду висувався нехай і політичний важковаговик, але тим не менш такий, що ризикнув — напередодні таких очікуваних змін у своїй кар'єрі — висловитися за абсолютно непопулярне серед народу і таке, що не має аналогій в інших європейських країнах нововведення. Маємо на увазі пропозицію про податок на продаж валюти. І Арбузов навряд чи відмовиться від принципової для себе ідеї.

За нашими оцінками, кандидатуру прем'єра буде названо до 9 грудня, дати початку візиту Віктора Януковича до Індії. Час покаже, наскільки компетентні наші джерела й точні наші оцінки. Тим більше що є й інша інформація. Так, 1-й заступник голови фракції ПР Михайло Чечетов заявив «Коммерсантъ-Украина»: «Говорити, а не ворожити на кавовій гущі про майбутній формат, склад і керівників уряду, напевно, можна буде тоді, коли ми отримаємо реальні контури консолідованої більшості. Тобто лише 12-го числа, відштовхуючись від формату більшості, ухвалюватиметься рішення щодо першої особи, а під першу особу — щодо інших кандидатів: хто буде першим віцепрем'єром і так далі».

При цьому він зазначив, що в ПР готові до діалогу з іншими політичними силами за умови їхньої лояльності президентській програмі. Останні слова — це варіація сказаного трохи раніше Єфремовим. Лідер фракції говорив, що пост прем'єра для ПР логічний, оскільки партія перемогла на виборах і формує більшість у парламенті. Але він не виключав, що посісти цю посаду може й не представник Партії регіонів, який, проте, «поділяє наші принципи».

Такі слова часто розумілися як пропозиції опозиції. Проте одне діло — безпартійний прем'єр, а інше — прем'єр з іншої партії. Тут (на доповнення до вже сказаного вище про безпартійність Арбузова) доречно додати, що до сьогодні не було жодної інформації про членство Арбузова в ПР. Закон забороняє главі НБУ бути партійним, а на момент свого затвердження на нинішній посаді він, за повідомленнями ЗМІ, був членом «Нашої України». Цілком можливо, що обрання прем'єра з таким політичним амплуа має показати, по-перше, що влада не є суто партійною, по-друге — що вона спирається на парламентську більшість.

Близькість Арбузова до президента все одно не дозволить вважати його безпартійним. Проте безперечне й те, що затвердження будь-якого прем'єра продемонструє наявність у парламенті більшості. Але чи є вона вже зараз? Звісно, йти на відставку Азарова, не маючи більшості, було вкрай ризиковано. Проте жодних інших доводів щодо наявності більшості, окрім цієї відставки, по суті немає.

Ми маємо лише слова Чечетова про те, що більшість утвориться 12 грудня в день відкриття сесії. А що як це лише логіка азартного гравця? Може, диригент фракції «регіоналів» темнить і вже є домовленість із низкою депутатів з опозиційних фракцій, яку поки що не хочуть озвучувати? Втім, не можна виключити й того, що «регіонали» просто вже втомилися заманювати до більшості й тепер сподіваються на «авось». З них станеться.

Той самий Єфремов зовсім не вихваляється кількістю заяв до фракції: «У нас є 223 заяви. А скільки за ними реально є людей, покаже перше голосування в Раді, коли ми натиснемо кнопки. Ось те число, яке висвітиться на моніторі, воно і буде числом депутатів, які свідомо приєдналися до ПР у парламенті».

За таких умов природним виглядало б відродження формального союзу з КПУ. Але в цитованому інтерв'ю Єфремова воно, на жаль, не проглядається. Лідер фракції ПР, з одного боку, приписує комуністам намір усе поділити, з іншого — натякає, що на такий союз КПУ має піти лише для того, щоб «регіонали» не дали її заборонити: «Є низка країн, де комуністичні партії заборонені. І є в Україні сили (насамперед «Свобода». — С.Б.), які добиваються того самого. Вони теж можуть поставити питання про заборону КПУ, я не виключаю такої ймовірності в політиці. І тоді комуністи повинні поставити собі питання — а хто стане на їхній захист?» Тобто ПР береться охороняти КПУ від «Свободи», від якої, однак, як показали багато подій, нездатні захиститися самі. Причому «регіонали» навіть не поцікавилися в комуністів, чи потрібен тим подібний «захист», більш схожий на шантаж.

Адже очевидно, що питання свободи політичних переконань, гарантоване Конституцією, не може бути об'єктом торгу, тим більше — погано прихованого шантажу. Вкрай негарно виглядає політик, який натякає: «Якщо не підете до коаліції на наших умовах, то ми вас і заборонити можемо».

Крім того, чому це комуністи мають бути переконані, що «регіонали» стануть їх захищати від заборони, якщо ще під час передвиборної кампанії кандидат ПР Анна Герман обіцяла першим ділом підготувати законопроєкт про заборону комуністичної ідеології і ніхто в ПР її не осмикнув? Навіть лідери ОО не дозволяють собі подібного шантажу в цьому питанні, що торкається фундаментальних основ демократичного суспільства.

Про тест для влади та Яценюка

Три опозиційні партії — чужі на «святі життя» коаліційних торгів і на тлі уваги до цього процесу опинилися на периферії інформаційного простору. Лідери нинішньої опозиції намагаються протистояти більшості, вимагаючи особистого голосування кожного депутата, що зробить мінімальну більшість практично недієздатною. Лунають заяви про готовність до крайніх заходів, аж до блокування парламенту. У цьому лідери трьох опозиційних партій цілком солідарні, але особливу активність виявляє Арсеній Яценюк.

Підсумок боротьби навколо персонального голосування стане своєрідним тестом як для «регіоналів», що формують більшість, — наскільки сильний їхній контроль над парламентом, так і для Арсенія Яценюка — чи здатний він привести опозиціонерів до якогось нехай локального, але успіху? Якщо нинішній ультиматум опозиції дасть той самий нульовий результат, що й попередній про визнання перемоги опозиційних кандидатів у спірних округах, за лідерськими позиціями Арсенія Петровича буде завдано ще одного серйозного удару.

У цьому світлі чи не загравання з «УДАРом» зумовлені преференції, які ця партія отримала під час розподілу місць у парламентській залі? Фракції ПР дісталися престижні крісла біля президії в центрі зали, Компартія розташується поруч із ними, по ліву руку від спікера, а по праву — партія «УДАР» розміститься в кріслах, які в парламенті VI скликання займає фракція НУНС. А ось «Батьківщина» опиниться позаду «регіоналів», а на самій «камчатці» посадять депутатів від «Свободи» і самовисуванців.

Очевидно, що за такої дислокації організувати блокаду президії депутатам від «Батьківщини» та «Свободи» буде непросто, але ще цікавіше, що «УДАРівців» та їхнього могутнього (фізично) лідера як авангард «блокувальників» ніхто не побоюється.

Про нове «обличчя» опозиції

Єдиним, чим опозиція голосно нагадала про себе, стало антисемітське висловлювання новообраного нардепа від «Свободи» Ігоря Мірошниченка у Фейсбуці. Упевнений, що це не «випадково з язика зірвалося», а цілком продуманий епатажний хід, спрямований на популяризацію «Свободи» серед її базового електорату. Адже жодних вибачень чи «дезавуювання» скандальної заяви Мірошниченка ні з його боку, ні з боку керівництва партії не було. Навпаки, з подачі найвідомішої «спікерші» «Свободи» Ірини Фаріон розгорнулася ціла дискусія щодо «правомірності» вживання слова «жид» в українській мові.

А ось жодної реакції на ксенофобський демарш з боку партнерів «Свободи» по «демократичній» опозиції не було, якщо не рахувати репліки Арсенія Яценюка в ефірі «Свободи слова»: «Я не підтримую такі висловлювання. Не підтримую й вважаю, що це неправильно» (звернімо увагу на крайню «делікатність» відповіді Арсенія Петровича — відвертий антисемітизм лише «неправильний»!). Але й цю «толерантну» заяву Яценюк зробив, лише відповідаючи на запитання журналіста Олександра Чаленка. Жодних офіційних заяв із цього приводу ні від «Батьківщини», ні від «УДАРу» не було.

У тому самому ефірі Яценюк також відшуткувався, відповідаючи на запитання, чи підтримуватиме ОО ініціативи «Свободи» щодо права громадян на носіння зброї: «Я боюся, що якщо це дозволити, громадяни перестріляють Кабмін» — і вдав, що не розчув запитання щодо заборони абортів, яке також ініціює «Свобода» (revizor.ua).

Зрозуміло, що публічно «сваритися» не хочеться, але поки що реакція союзників «Свободи» (і суспільства загалом) на заяви та ініціативи цієї політичної сили дедалі більше робить саме її обличчям усієї опозиції.