Літні зустрічі із зубрами

Дорогі друзі, хотілося б трохи розповісти вам про такий об'єкт фотографування, як зубр європейський. А заразом, коли випала нагода, і розвіяти уявлення більшості людей про те, що цей звір «незграбний» і «одомашнений».

Почну з історичного нарису Георгія Карцова «Біловезька пуща 1382-1902 рр.», де він згадує про спогади Гуссовіна про зубра: «Приділяючи потім кілька рядків рекомендації себе як мисливця, поет повертається до опису зубра: «Ознайомимося – каже він, – коротко з природою та звичаями зубра, продовжуючи таким чином розпочату розповідь. Лютістю перевершуючи всіх тварин або не поступаючись їм, людині він небезпечний лише в разі роздратування; зубр у високому ступені має інстинкт самозбереження, і навряд чи можливо уявити собі цю властивість у ширшому розвитку: він постійно озирається і, спрямовуючи погляд на всі боки, охоплює зором простір, що його видно; він помічає неминучий і швидкий рух вій людини, хоча б остання залишалася нерухомою; він звертає увагу на найменший шум позаду себе, довіряючи вухам охорону тилу…».

Взагалі-то літній період є не дуже підходящим для зустрічі з цією граціозною твариною. Насамперед це пов'язано з наявністю величезної кількості природних кормів і спекотною погодою, які змушують зубрів виходити на відкриті простори на вечірнє пасовище на заході сонця, коли стає трохи прохолодно й зменшується кількість комах, що не дають звіру спокою. Та й зубр веде в цей час дуже рухливий спосіб життя, проходячи за вечірню годівлю десятки кілометрів.

Перші фото зубрів, зроблені в середині червня. 

Для вистежування зубрів у більшій мірі треба було покладатися на удачу, оскільки точно визначити, де й коли вони вийдуть, складно.

Цілеспрямовано основні місця мешкання зубрів я почав відвідувати десь на початку липня. Проїжджаючи на автомобілі повз сінокіс, помітив стадо, що пасеться, десь із 30 особин. Проїхав повз і розвернувся назад, щоб підкрастися до них по краю лісу. Оскільки зубри звикли до автомобілів і бояться їх менше, ніж руху людини, вони практично не звернули на мене уваги. Але зробити хороших знімків не надто й вдалося, тому що стадо перебувало в русі й постійно віддалялося від мене вдалину.

За деяких зустрічей доводилося навіть робити кадри з автомобіля.

Оскільки знав, що щойно вийдеш, вони відразу тікають.

Надивившись численних фотографій зубрів польських фотографів, дуже вже хотілося зняти звіра, який відпочиває десь у лісі. Але знав, що зробити це не дуже просто, оскільки в лісі, навіть у денний час, бракує світла, та й багато об'єктів, які заважають фокусуванню.

Одного разу мені вдалося знайти зубрів у заплаві річки Нарівки в денний час доби. Ось там і зіткнувся з усіма проблемами фотографування, перерахованими вище. Вдалося лише підловити зубра, коли він вийшов на відкриту ділянку. Але висока рослинність, на жаль, знову внесла свої корективи...

Незаплановане фотосафарі зубрів вийшло в мене, коли я сидів на водопої в очікуванні оленів-пантачів. Коли зрозумів, що оленів уже не передбачається, зібрався був додому, але раптом побачив удалині стадо зубрів із п'яти особин, що виходило. Стадо було в русі, воно переходило від однієї ділянки поля на іншу, загальною протяжністю десь два кілометри. Поки я напівприсівши йшов їм навперейми (зважаючи на те, що доводилося кілька разів по п'ятнадцять хвилин лежати без руху в траві, оскільки зубри, коли побачать якийсь їм незнайомий об'єкт, можуть близько півгодини стояти без руху й постійно дивитися в один бік), сонце вже почало йти за край лісу. Але я свого досяг: мені вдалося зробити кілька знімків, коли зубри переходили через канал і дали мені можливість підкрастися до них ближче. 

Проаналізувавши всі зустрічі з ними, вирішив я цілеспрямовано фотографувати тварин увечері. Виїхав за кілька годин раніше, щоб мати запас часу. Прибувши на місце о шостій вечора, зустрів там самця-одинака, що пасся.

Зубр перебував досить далеко. Але об'єкт для фотографії є, запас часу теж, світла предостатньо. Вирішую всю увагу приділити йому. Але це виявилося не дуже й просто. Зубр пасся й постійно озирався: дивився в мій бік, завмираючи хвилин на п'ятнадцять, не змінюючи поля зору й оцінюючи небезпеку. Довелося мені десь сорок хвилин «спати» в траві, щоб він трохи заспокоївся. Поки я «спав», із лісу почали виходити й інші зубри. 

Мій об'єкт у цей час перемістився на край поля й почав приймати піщані ванни. 

А потім і взагалі влігся на відпочинок. 

Я ж скористався цим моментом і постійно скорочував відстань до самця. 

Зубр підпустив мене досить близько, десь на тридцять метрів, потім підвівся й близько п'ятнадцяти хвилин, не роблячи жодних рухів, дивився на мене, а я в цей час працював затвором фотоапарата.

Не поспішаючи розвернувся й почав рух.

Озирнувся мені на прощання.

Зробив справу й почав віддалятися.

Ось так і закінчився мій вечір із зубрами.
 

Якось випадково я заглянув у заплаву річки Нарівки. Зубри зазвичай там не затримуються, лише іноді, буває, пощастить і можна зустріти там поодиноких екземплярів. Ось і мені якось пощастило зустріти там самця-одинака.

 
Щоправда, він мене трохи випередив, я хотів посидіти в засідці, щоб бути менш помітним, а він опинився на моєму шляху до неї.

Сьогодні зустріти цих велетнів у вечірній час узагалі проблематично, а ось у ранкові години, навпаки, можна застати стада зубрів, які не пішли з нічної годівлі. Але їздити зранку фотографувати не надто й виходить, оскільки о восьмій ранку треба бути вже на роботі.

Сімнадцятого серпня до мене приїхав Андрій Шимчук. Ми заздалегідь телефоном проговорили наші плани, і мені вдалося відлучитися з роботи. Взагалі, коли ми збираємося, величезну частину часу ми проводимо в лісі, а не за столом, оскільки нам є що обговорити й про що поговорити.

Наш ранок почався о п'ятій годині. Ми їдемо в пошуках об'єктів фотографії. І ось наша перша зустріч із зубрами ще в присмерку на річці Нарівці. Нам вдається скоротити відстань, підкрадаючись по краю річки, але зубриці з телятами дуже обережні. 

Ми рухаємося далі по маршруту в урочище Нікор. Це одне з найстаріших місць мешкання зубрів. За історичними відомостями, це болото було осушено ще за царських часів спеціально для освоєння землі, щоб підвищити кормову базу для зубрів та інших тварин. Розташування урочища Нікор дуже вдале, оскільки польові землі оточені величезним лісовим масивом, що простягається на десятки кілометрів, а із західного боку воно взагалі межує з Республікою Польща. 

  
Коли я був зовсім маленьким, мені запам'яталися десятки ревучих самців оленя, величезні стада зубрів, кабанів, які спокійно паслися на цій території. Сергієві Плиткевичу, який відвідував тоді Біловезьку пущу вперше, вдавалося зробити там чимало хороших знімків.

Тепер же, коли минуло вже багато років, «людство стрімко рухається вперед», іде зростання економічних показників тощо. Але тваринам жити від цього краще не стало. Проводиться більше полювань, поля багато років не обробляються цінними культурами. Та й територія урочища Нікор починає перетворюватися на якийсь сарай посеред лісу. У центрі полів будуються якісь незрозумілі сараї-годівниці, закладаються сінажні ями, споруджуються штучні переходи для тварин. Хочеться поставити запитання: «А чи потрібно це робити?» Людей нині не здивуєш вольєрними тваринами, їм дедалі більше цікаві ті місця, куди не втручалася людина, а якщо й втручалася, то щоб її діяльність поєднувалася з природою й не псувала її природний вигляд…

Трохи відволікшись від теми, продовжу розповідати про нашу з Шимчуком мандрівку. Нам із ним вдалося навіть підкрастися до стада зубрів і зняти кілька хороших знімків. Але ось зробити це було складно, оскільки в об'єктив постійно потрапляли дахи від годівниць.

 
Погляньте на фото зубрів, що біжать, де видно дахи від годівниць.

Рухаючись далі по маршруту, натрапили на трійку зубрів, що паслися біля старих годівниць. Робити кадри на їхньому тлі в такий час було безглуздо. Тому залишилися чекати за невеликими заростями очерету в надії, що зубри самі підійдуть до нас на фокусну відстань. Наші надії справдилися. Зубри прийшли до нас на відстань 30 м.

Але тут є одне «але». В Андрія сіли всі батареї у фотоапараті, тому фотографував я один, а він спостерігав і періодично змінював батарейки в надії, що техніка запрацює. Так у нас вийшов кадр один на двох. 

 
Один із зубрів залишався на лежці трохи далі. Я почав підкрадатися до нього, оскільки він був спиною до мене.

А Андрій у цей час знімав на мобільник, як я підкрадаюся до зубра. Це був величезний бик. Він розвернувся, подивився в мій бік…

…і стрімко помчав у ліс.

Наостанок ми вирішили ще прогулятися в зоні світової спадщини, куди не добралися «штілі» й «хускварни», і трохи пофоткатися. 

 
Фото автора