Білобережжя Святослава

Кінбурнська коса – земля, овіяна стародавніми легендами. Цей піщаний півострів займає територію між Дніпровсько-Бузьким лиманом і Ягорлицькою затокою. Західна частина коси розташована в Очаківському районі Миколаївської області України, східна частина – в Херсонській.

Парк четвертинного періоду

Геологічне походження коси пов'язане з численними регресіями-трансгресіями Чорного моря та впливом дельти Дніпра на берегові ландшафти. Підняття й опускання морського дна в четвертинний період коливалося, на думку геологів, від 40 до 60 метрів до сучасного рівня водної поверхні. Море то наступало на сушу, затоплюючи прибережні долини, то відступало, залишаючи по собі язики дрібних лиманів і озер.

Давнє русло Дніпра знаходилося набагато східніше. Річка впадала в Чорне море там, де зараз знаходиться Ягорлицька затока. Вона несла пісок, який тисячоліттями відкладався в дельті піщаними наносами. Минав час, Дніпро змістився на захід і зайняв своє теперішнє положення.

У II тисячолітті до нашої ери розпочалася остання трансгресія моря. Воно затопило обширну піщану рівнину й утворило Ягорлицьку затоку. Після цього морські води стали «підпирати» стару дельту Дніпра, вклинюючись глибоко в сушу. Потім вода знову відступила, залишивши по собі сучасний Дніпровсько-Бузький лиман. Ось уже цілих 1500 років Кінбурнська коса існує в тих межах, які позначені на географічних картах.

Міфи Борисфеніди

Нинішній півострів у давні часи був досить добре відомий фінікійським купцям і піратам. Цей край вони називали Гілеєю або Борисфенідою. «Якщо переправитися через Борисфен (Дніпро), то першою від моря буде Гілея, а вгорі від неї живуть скіфи-землероби», — писав про Кінбурнську косу давньогрецький історик Геродот, який відвідав цю землю в V столітті до нашої ери. Гілея в перекладі з грецької – «земля під густим лісом».

Геродот застав лише рештки колись могутніх лісів. Задовго до греків територію старої дельти Дніпра освоїли численні племена сабатинівської, катакомбної та ямної культур. Це були мисливці й рибалки, землероби й ремісники, що жили в епоху пізньої бронзи. Саме вони знищили основну частину материкової Гілеї.

Ліс був необхідний давнім металургам, щоб випалювати деревне вугілля для плавильних печей, торговцям і рибалкам – будувати судна й човни, решті – зводити житла та опалювати їх у зимові холоди. До початку грецької колонізації наприкінці VII – на початку VI ст. до нашої ери первозданний лісовий масив зберігся лише на території сучасного Кінбурнського півострова.

Ольвіополіти вважали Гілею священною землею. Тут мешкали боги. Це був ритуальний центр давньої Скіфії. Син Геракла – Таргітай сховав у таємничих лісах скарби племені. Це золото шукали давньогрецькі герої і… не знайшли.

Багато античних авторів переповідають переказ про те, що напередодні Троянської війни кораблі мірмідонян під проводом Ахіллеса завдали нищівної поразки союзному ахейському флоту. На честь перемоги Ахілл влаштував змагання з бігу і швидше за всіх пробіг стадію. Ці змагання стали традицією, нащадки героя назвуть спортом. Навпроти сучасних Римбів є висохлі солоні озера. Довжина кола одного з них дорівнює двом стадіям – розміру класичного стадіону для легкоатлетів (387 метрів).

Хроністи пізнього Риму Євсевій Кесарійський та Євхерій Ліонський докладно описують маршрут апостола Андрія Первозваного в його подорожі Скіфією. Рухаючись із Приазов'я на Тамань, він відвідав давню Гілею на Кінбурнському півострові, потім пішов на Кавказ, звідки кораблем перебрався в Елладу. Тут у місті Патри його було розіп'ято.

Степова вольниця

У VIII – X ст. територія коси стає дуже привабливою для купецьких і військових кораблів. Зручні гавані півострова дозволяють зупинятися торговим караванам, щоб провести переоснащення й дрібний ремонт суден для подальшого просування «з варяг у греки». Після візантійського походу 971 року київський князь Святослав був змушений зимувати на півострові, оскільки біля дніпровських порогів на нього чекали печеніги. У давньоруських літописах ця місцевість дістала назву «Білобережжя Святослава».

Татаро-монгольська навала надовго включила Північне Причорномор'я в економічну та політичну орбіту Золотої Орди. Торгові артерії з Передньої Азії, шлях «з варяг у греки», бурштинова торгівля та Великий шовковий шлях опинилися під контролем єдиної держави. Однак монгольська державність не стала міцним утворенням. Єдина імперія почала дробитися на окремі улуси. У ХVI столітті в морських лоціях генуезьких купців з'являється нова назва півострова – Кілін-бурун. У перекладі з татарської – мис тонкий, як волосина.

XV—XVI століття – біла пляма в історії Коси. Джерела, якими користувався відомий російський історик Василь Татищев, доносять до нас глухі відомості «про маргінальну країну», де «дикі татари й вільні козаки склали злодійську спільноту».

Кінбурнська коса й Дніпровсько-Бузький лиман у пізнє середньовіччя стали територією, де діяли збройні загони татар і запорозьких козаків, що займалися морським розбоєм і работоргівлею. Ці банди були непідконтрольні кримському ханові та січовим полковникам. Вони грабували торгові судна, влаштовуючи фальшиві маяки, здійснювали набіги вглиб України за людським ясиром.

Запорозькі бурдюжники й ногайські татари створили тут свою кримінальну економіку. На початку ХVI століття в одну з гаваней Кінбурнської коси навпроти військової фортеці причалив турецький корабель, який серед білого дня було пограбовано й спалено. Нападники знищили екіпаж, у полон до бандитів потрапив 5-річний хлопчик – племінник турецького султана Сулеймана I. Викрадачі запросили за бранця великий викуп. Султан заплатив і… послав на Кінбурн каральну експедицію з яничарів, щоб покарати розбійників. Загін повернувся ні з чим. Татари й козаки «розчинилися» у безкраїх степах і лиманських плавнях Аджиголу.

До початку ХVIII століття на турецькій території, яка контролювалася Очаківським пашею, проживало нечисленне населення. Запорозькі козаки засновували тут свої зимівники. Вони ловили рибу, полювали. Час від часу об'єднувалися з татарами й займалися дрібним розбоєм. Це мирне співіснування козаків і татар порушувалося під час російсько-турецьких воєн. Ногайці, що перебували у васальній залежності від султана, розоряли зимівники. Козаки йшли воювати з турками у складі російських військ. Проте війни закінчувалися, і мирне життя на Кінбурнській косі тривало.

Періодичні війни в другій половині ХVIII століття перетворили територію півострова на стратегічно важливий форпост для сторін, що воювали. Влітку 1787 року Туреччина оголосила Росії війну. Головною метою османської Порти було оволодіння Кримом. До виконання цього завдання залучався флот із сильним десантом і гарнізон в Очакові.

Прагнучи використати вигідне становище сторони, що нападає, турки відразу ж виявили велику активність на морі й 1 жовтня висадили десант на Кінбурнській косі. Охорону Кінбурна, що прикривав Херсонські верфі, було довірено генерал-аншефу Суворову. Його загін значно поступався чисельністю яничарському корпусу. Проте після картечного залпу піхота й кіннота кинулися на турків. У перші хвилини бою було вбито командира яничар Еюбагу. Противник не витримав натиску російських солдатів і відкотився до своїх укріплень на закінченні коси. Суворовські гренадери з ходу захопили 10 траншей із 15, але… одразу потрапили під жорстокий вогонь корабельних батарей турецького флоту. Ядра й картеч косили солдатів і козаків. Поранені були майже всі батальйонні командири. У коня Суворова ядром відірвало голову. Російська піхота, що складалася з новобранців, здригнулася й почала відступати.

Генерал-аншеф зі шпагою в руці відходив в останніх лавах. Увечері його було поранено картеччю в груди. Проте командир не залишив поля бою. Він очолив третю контратаку, яка й принесла перемогу російським військам. Полководець точно визначив момент для вирішального удару. Суворов кинув у бій останній резерв – 400 відібраних піхотинців і 900 кавалеристів.

Турки зазнали нищівної поразки. Було вбито й потоплено близько 5000 яничар. Втрати росіян становили – 16 офіцерів і 419 солдатів. Кінбурнська перемога справила сильне враження і в Стамбулі, і в Санкт-Петербурзі. Катерина II надіслала Суворову орден Андрія Первозваного – найвищу російську нагороду.

Війна і мир

Епоха воєн закінчилася приєднанням Криму і всього Північного Причорномор'я до Російської імперії. Кінбурнська коса стала прикордонною територією. Стару турецьку фортецю в західній частині півострова було відновлено за наказом губернатора Новоросійського краю, у східній – розмістилася прикордонна варта Олешківської січі. Землі півострова поступово стали «обростати» козацькими селами та хуторами. Населення несло прикордонну службу, займалося городництвом, полюванням і рибальством. Православне козацтво, яке особливо шанувало Пресвяту Богородицю, будувало храми на її честь. Назви перших сіл – Покровські хутори і Покровка – прагнення здобути підтримку Божої матері в суворому краї.

Під час Кримської війни Кінбурнська коса знову стає стратегічним об'єктом, за який починається боротьба.

3 жовтня 1855 року англо-французькі союзники висадили десант на півострів і відрізали фортецю від суші. Після цього союзний флот під командуванням французького адмірала Брюе став на якір за 6 кабельтових від російських укріплень і почав артпідготовку з бомбічних гармат. Лінійні кораблі стріляли по головному форту, фрегати, корвети й канонерські човни – по передових батареях.

Фортецю захищав невеликий гарнізон із 1500 осіб на чолі з генералом Кохановичем. Слабкі насипні вали не витримали бомбардування плавучих батарей «Лаве», «Тоннан» і «Девастасьйон». Гармати великого калібру, встановлені на броньованих баржах, буквально знесли фортецю. Французький імператор Наполеон III, за кресленнями якого було збудовано ці прообрази броненосців, уважно стежив за перебігом подій.

Кінбурнський гарнізон, що мав на озброєнні 62 застарілі гармати, відчайдушно опирався. «Девастасьйон» отримала 31 влучання в борт і 44 в палубу, «Тоннан» і «Лаве» – по 60 і 59 влучань відповідно. Але їхню броню жодного разу не було пробито. 5 жовтня о 12.30 союзники почали звозити з кораблів додаткові сили десанту, о 13.35 Кінбурн капітулював. Андріївський прапор фортеці було спущено. Гарнізон втратив 45 осіб убитими й 130 захисників зазнали поранень. Це була остання перемога франко-турецько-англійської коаліції. Союзники так і не зуміли прорватися до Миколаєва.

Командувач десантом залишив зимувати на косі дві напівроти сардинських піхотинців і взвод алжирських спагів. Окупанти пограбували фортечну церкву, зруйнували пам'ятник Суворову, забрали з собою й бронзовий бюст полководця, відлитий у Петербурзі за моделлю скульптора Дему-Малиновського. Солдати поводилися погано. Вони реквізували в місцевих жителів усіх коней, домашню худобу та птицю. Проте доля цього гарнізону сумна. Теплолюбні алжирці й уродженці Сардинії часто хворіли й помирали на продуваному зимовими вітрами півострові. За три місяці «зимівлі» з 250 осіб живими залишилося лише 131.

За умовами Паризького мирного договору Росії заборонили будувати військові кораблі й морські бази на Чорному морі. У 1857 році було ухвалено рішення скасувати кінбурнський гарнізон і не відновлювати фортецю.

Рибальський край

Час суворих баталій минув. Населення півострова почало створювати свою мирну економіку. Рибальські артілі постачали сировиною чотири очаківські рибні заводи. Відродилися соляні промисли. Тепер уже не артілі войовничих чумаків, а приватні власники визначали економічну політику території. Коса жила мирним життям аж до 1917 року.

Громадянська війна та інтервенція «дотичною лінією» пройшлися по території півострова. Денікінці, відступаючи з Очакова, намагалися затопити на закінченні півострова тихохідні транспорти, які вони не могли відвести до Криму. Проте затопити судна в Дніпровсько-Бузькому лимані не вдалося. Білогвардійці зуміли підірвати кораблі лише на північному траверзі Тендрівської коси.

Після жовтневої революції більшовики організували на Кінбурнському півострові два рибальські колгоспи, які постачали осетрову рибу до «кремлівського столу». Видобуток солі виявився тут нерентабельним, давній промисел припинився, і промислове життя на цій околиці СРСР ледь жевріло.

Під час Великої Вітчизняної війни через Кінбурнську косу проходила евакуація армійських частин Очаківського укріпрайону до Севастополя. За союзним договором між фашистською Німеччиною та Румунією територія півострова ввійшла до румунської провінції Трансністрія. Проте німецька окупаційна адміністрація через стратегічну важливість півострова залишила контроль цієї території за собою. У Покровці знаходилася німецька комендатура, а в Очакові – румунська повітова адміністрація. Під час відступу окупанти пограбували майно рибальських колгоспів і спалили села. Після війни господарство відновили. Кінбурнська коса здобула статус прикордонної території.

Богемна територія

У 1971 році за рішенням Миколаївського облвиконкому вся територія коси оголошена державним заповідником. Це тихе місце облюбувала богема. Музиканти, художники, поети й кіношники виїжджали «в провінцію біля моря», щоб на безлюдному пляжі релаксуватися від «п'ятирічки якості», «прискорення» та «перебудови». Пізніше до них підтяглися хірурги, стоматологи, космонавти й професура з довколишніх вишів. Елітарна мода на усамітнений відпочинок стала привабливою і поховала самотність на косі.

16 грудня 2009 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ № 1056, в якому доручив створити на території Очаківського та Березанського районів Миколаївської області національний парк «Білобережжя Святослава». До території національного парку, як сказано в документі, включено 35223,15 гектара земель держвласності. Кабінету Міністрів України доручено знайти кошти для функціонування національного парку «Білобережжя Святослава». Проте варто сказати, що зі створенням парку проблеми не були розв'язані — їх навіть додалося.