До ювілею степової перлини. Записки очевидця

…У 70-ті роки минулого століття було направлено на роботу в радгосп імені «Газети Правда» села Калинівка Єланецького району 30-річного Валентина Садовського.

Йому, звиклому до буйного цвітіння весняних садів, лісової прохолоди й повноводдя річок рідного краю, довелося побачити на новому місці суху, випалену, прорізану кривими балками степ.

Після довгих роздумів прийшло розуміння, що в людей у їхньому повсякденному житті виключений могутній чинник виховання – природа. Реальними діями з усунення цього недоліку стала організація екскурсій у найкрасивіші природні місця – Умань, Асканію-Нову – для людей праці: доярок, механізаторів, будівельників, працівників радгоспу.

«Яка краса!» - скрізь чув Валентин Іванович. «А хіба й нам не можна таку красу зробити?» - питав він у селян, та й сам у себе. Не можна сказати, що одразу, але загальний план перетворення нудного степу невдовзі визрів.

Лиха біда початок…

35 років тому директор радгоспу імені газети «Правда» Валентин Іванович Садовський зібрав усіх головних спеціалістів господарства і, посміхнувшись, сказав: «Нам із вами природа піднесла в подарунок ковилевий степ, а точніше, такий куточок, якого більше, мабуть, в Україні немає. Ці землі не знали плуга. Я привозив відомих учених - вони були в захваті від побаченого. Ми можемо ці свої землі знищити або зберегти для нащадків у первозданному вигляді. Тому пропоную всі роботи там припинити й почати будувати Дім природи. Буде важко, можливо, доведеться урізати грошові кошти на деякі господарські потреби, на чомусь заощаджувати, але в майбутньому все виправдається».

Тоді директора підтримали головний ветеринарний лікар Галина Іванівна Ломака, начальник планово-економічного відділу Микола Олександрович Забродський, головний зоотехнік Світлана Костянтинівна Четіна, керуючі відділками. І за 18 кілометрів від Калинівки, прямо в степу, де було виявлено воду й пробито артезіанську свердловину, радгоспні будівельники, не відриваючись від основних справ, почали зводити гарний, у західному стилі будинок. У ньому розмістилися наукова бібліотека, кімнати для занять, для відпочинку, зала для гербаріїв, затишна камінна, обсерваторія, їдальня, де за чашечкою чаю любителі природи та лижних прогулянок могли б поспілкуватися ввечері.

Чотири роки знадобилося умільцям, щоб спорудити в степу справжнє диво. Молодь району групами по 150-200 осіб виїжджала висаджувати лісонасадження та горіхові гаї. Здогадуємося лише тепер, скільки комісій перевіряло законність цієї споруди, і знаємо точно про те, скільки сивого волосся додалося на скронях Валентина Садовського, який твердо стояв на своєму.

«Почали - треба довести справу до кінця», - казав він, незважаючи на труднощі. І довели. Пізньої осені 1982 року будівництво Дому природи було закінчено. І одразу постало питання про створення на території степу зоопарку, який відображав би весь спектр тваринного світу степової країни.
7 квітня 1983 року. У радгоспі лише й питали один одного: «Ну, що привезли! Коли ж вони будуть!». Директор заспокоював: «Затримка, напевно, сталася в державному заповіднику «Асканія-Нова», - звідки чекаємо тварин в урочище «Роза».

До того, як завезти диких тварин, у господарстві побували наукові співробітники заповідника «Асканія – Нова» Микола Крилов і Микола Лобанов. Вони уважно вивчили місцеву кормову базу й дійшли висновку, що бізони, туркменські кулани, лані, плямисті олені приживуться в єланецькому степу, але для цього доведеться побудувати спеціальні вольєри й огородити 70-гектарну площу. Радгоспні будівельники ці роботи виконали за три місяці, і це місце було оголошено заказником обласного значення, а назва вже була «Роза».

Перші переселенці

Перших переселенців у супроводі вчених доставив у новий заповідник один із найкращих шоферів господарства Валерій Табарчук. Дорога була нелегкою й тривала 14 годин. І ось перші бізони, озираючись і не поспішаючи, йдуть у степ. За лічені секунди залишили вагон чотири кулани й веселим гопаком поскакали в поле. Ніяк не хотіли залишати своє дорожнє житло лані. Запропонували вивести хоча б одну, і цього виявилося досить, щоб за нею рушили решта. А високо в небі над новим зоопарком кружляв степовий орел, свій у цих місцях. Місцеві лисиці й зайці зустріли новоселів як гостинні господарі. Обрали собі місце й степові гадюки. Почесними мешканцями стали вважатися бабаки-переселенці зі Стрілецького степу, що в Луганській області. Їхній хрещений батько – перший єгер заповідника Федір Гаврилович Дрозд і колишній головний ветеринарний лікар радгоспу Галина Іванівна Ломака приймали й розселяли цих розумних тварин.

Розумних тому, що вони, напевно, єдині, хто при загибелі своїх побратимів дотримуються похоронного ритуалу: самі ж риють могилу, а рано-вранці всією колонією несуть померлого до його останнього пристанища. З'явилися тут і горді муфлони.

За короткий час Дім природи та зоопарк стали навчальним центром району. Тут проходили уроки біології та природознавства, знайомили з природою. На літніх канікулах учні Калинівської та Новоолександрівської середніх шкіл допомагали заготовляти на зиму корми для тварин…

Степове диво

…1998 рік. 20-річний ювілей заповідника. Газета «Південна правда» напише:
«Кожен, хто хоч раз побував у радгоспі імені газети «Правда» Єланецького району, обов'язково почує чарівну назву «Роза». Так називають заповідне місце, яке з повним правом можна назвати квіткою. Квіткою природи, її заповітним куточком. Після війни, неподалік від незайманої, пахучої волошками, чебрецем ковилевої балки знаходилися два маленьких степових села Новоселівка та Вільне. В одному з них був колгосп, що носив ім'я Рози Люксембург. Тому Новоселівка завжди була Розою…

Минув час. Не стало маленької Новоселівки. Перебралися люди в сусідні села Калинівку, Новоолександрівку, а назва «Роза» залишилася. Залишився шматочок недоторканої природи первісного степу, неповторної за своєю флорою. На ділянці площею понад 400 гектарів заборонили скошувати різнотрав'я, полювання на диких мешканців степу. Неподалік від Дому природи спланували посадку дендропарку, - нині дерева вже набрали сили. А є 70 гектарів степу з особливою «начинкою» …
Настав час перебудови, розійшлися шляхи людей, що стояли біля витоків закладення заповідника. Пішов із радгоспу Валентин Іванович Садовський, але його наступник Микола Олександрович Забродський не лише розширив базу, а й почав клопотатися про присвоєння заказнику звання державного заповідника.

10 березня 1994 року було видано Указ Президента України про резервацію в Правобережному степу республіканської заповідної зони під назвою «Єланецький степ», а 17 червня 1996 року Указом Президента України № 575/96 він перетворений на природоохоронний заповідник. Він призначався для збереження та відтворення степових природних комплексів Правобережної України, збереження рідкісних видів флори й фауни.

За схемою фізико-географічного районування територія заповідника увійшла до Дністровсько-Дніпровської степової країни Північностепової підзони Степової зони. Які б економічні негаразди не трясли радгосп, люди не залишали без уваги свій зоопарк. Директора Миколу Олександровича Забродського невдовзі змінив син творця цього унікального куточка природи, Геннадій Валентинович Садовський.

«Дзеркало тижня. Україна» №34, 21 серпня 1998 року опублікувало статтю під назвою «Молодша сестра «Асканії-Нова»:

«Погодьтеся: аж ніяк не в кожній сільській місцевості вам запропонують на розвід живого куточка… бізонів чи куланів. А от у Миколаївській області, за 18 кілометрів від села Калинівка, двадцять років тому група ентузіастів, очолювана директором радгоспу імені газети «Правда» Валентином Садовським, взялася за нездійсненну, на думку багатьох, ідею: серед сільських буднів створити острівець радості й любові до навколишнього світу - свій Дім природи та зоопарк. Перші «переселенці» - величава пара бізонів, розумні бабаки, чотири кулани, лані - добре прижилися на новому місці. Їм склали компанію муфлони, орли, гадюки, лисиці й зайці.

У Домі природи та його зоопарку часто проводяться уроки біології та природознавства, сюди приводять дитячі екскурсії. І можна сміливо поручитися, що такі своєрідні наочні уроки просто неба залишать значно яскравіші спогади в дітей, ніж найпрекрасніші наочні посібники в звичайних шкільних аудиторіях.

Символічно, що нинішній директор заповідника - син творця цього дива в степу - Геннадій Садовський. У його віданні - 1676 гектарів землі, з яких близько третини - ковилеві степи. На території заповідника росте близько пів тисячі видів рослин, деякі з них (сон-трава, астрагал, п'ять видів ковили та ін.) занесені до Червоної книги».

ФОТО: До ювілею степової перлини. Записки очевидцяСам Геннадій Валентинович Садовський у тому ж 1998 році розповів журналістам, що ще в дев'ятому класі ухвалив рішення: будь-якими шляхами повернутися туди, звідки ми виїхали.

«Адже заповідник, який створив мій батько, і для мене рідний. Я там знаю кожен кущик, кожну стежинку. І якщо мене розбудять уночі й запитають, де, в якому місці росте та чи інша рослина, я одразу можу відповісти. Після закінчення сільськогосподарського інституту я був готовий працювати в заповіднику ким завгодно, навіть єгерем. Буває ж, щось западає в душу й уже назавжди…»

Заповідник площею 1676 га землі розкинувся на території Єланецького та Новоодеського районів Миколаївської області. З них 500 гектарів становив ковилевий степ. З 450 видів рослин багато занесено до Червоної книги. Це п'ять видів ковили, сон-трава, астрагал, карагана скіфська, різнокольорова брандушка, бузький тюльпан, зозулин цвіт, цвіт понтійський та ін.

У далекому 1998 році в заповіднику мешкало дев'ять бізонів, 17 куланів, 13 плямистих оленів, 15 особин лані, два муфлони. Добре плодилися бабаки – на той час їх було три колонії, у кожній від 50 до 70 голів.

Проблеми

У 1998 році на заповідник обрушилися проблеми. Штат складався з 18 осіб разом з директором. З бажаючими «побраконьєрити» боротися було особливо важко. Браконьєри виходили на полювання зазвичай у нічний час, а в співробітників заповідника не було ні зброї, ні біноклів, ні транспорту.
Але кожен єгер знав свою зону, як свої п'ять пальців.

Нелегко довелося й Дому природи. За всі роки - жодного ремонту. Приміщення потихеньку руйнувалося. У бюджеті заповідника грошей на утримання Дому природи просто не було.

Радувало, що вчені так само виявляли живий інтерес до заповідника, вивчали його рослинний і тваринний світ, підтримували постійний зв'язок з ученими інших країн.

«Днями закінчили свою місячну експедицію п'ятеро вчених Інституту еволюції та систематики тварин Польської академії наук під керівництвом доктора Мечислава Мазура. З ними було два наукові працівники Львівського музею природи. Вони відшукали й описали 435 видів метеликів. Здивував їх наш багатий для науки потенціал. Опрацюють дослідження й внесуть у наукові видання. Так ми потихеньку починаємо рухати науку», - так описувала ті часи обласна газета «Південна правда». Геннадій Садовський зі свого боку стверджував:

«Я не знаю історичних періодів, коли б керівникам місцевого масштабу легко жилося. Але вся справа в тому, як ти зумієш об'єднати навколо себе людей. Ми допомагаємо одне одному, а отже виживемо. Слова поваги й вдячності молодшому науковому співробітнику біологу Волкожі Олексію Вікторовичу, начальнику охорони Івану Івановичу Федоренку, єгерям Анатолію Федоровичу Бакланському, Миколі Андрійовичу Вердашенку… Усі 18 співробітників і співробітниць зі мною в одній упряжці. Подяка газеті, адже не без її участі ми із заказника перетворилися на державний заповідник»

35 років по тому

2013 рік - рік тридцять п'ятої річниці ідеї та початку утворення заповідника «Роза»- «Єланецького степу». Воістину ювілейний рік.

Сьогодні «Єланецький степ» - продовжує бути єдиним національним заповідником, призначеним для збереження і, що дуже важливо, відтворення природних степових комплексів Правобережної України.

Ми не забарилися відвідати шановного творця заповідника Садовського Валентина Івановича, який керував радгоспом «Правда» в далекому 1978 році.

Як і раніше, з доброю усмішкою ділиться він своїми спогадами про землю прекрасну й людей чудових, з якими довелося жити й працювати. З розчуленням показує Валентин Іванович панно-подарунок, складене з диких трав Єланецького степу.

«Ці трави завжди зі мною»,- якось сумно каже він і питає: «А як там наш Дім природи, дуже давно там не був». ...

Час, що минув від моменту створення заповідника до наших днів, вніс великі корективи в первісний вигляд: тепер під заповідними угіддями розуміють нижні частини трьох великих балок (Роза, Орлова та Прусакова). Подекуди по днищах балок виходять червоні граніти, їх брили роблять ландшафт особливо своєрідним і пам'ятним. Місце воістину унікальне й дивовижне, і сьогодні зберегло свій первозданний вигляд.

Постійних водотоків на території заповідника немає. По днищах балок проходять русла струмків, які наповнюються водою лише навесні, під час дощів і літніх злив. Однак завдяки особливостям геологічної будови, зокрема наявності кількох шарів водостійких глеїв (глиниста порода сизого кольору), тут існує три водоносні горизонти. Їхньою водою наповнюються колодязі та джерела, а в Прусаковій балці утворилися досить великі заболочені ділянки, де вода стоїть навіть у посушливі сезони. Із численних колись джерел у заповіднику залишилося лише одне.

У вольєрі заповідника, як і раніше, у напіввільному стані утримуються й плодяться бізони американські. Відбір залишив найсильніших. У заповіднику створена екологічна стежка, маршрут якої проходить біля вольєрів. Той, хто прийшов, має можливість послухати про історію створення заповідника, його рослинний, тваринний світ. Подивитися на власні очі спосіб життя мешканців вольєра.

Попри відносно невелику територію, заповідник відрізняється значною ландшафтною різноманітністю, що й зумовлює багатство його рослинного та тваринного світу.

У складі флори зареєстровано 827 видів рослин, серед яких є регіонально рідкісні й абсолютно ендемічні. До Червоної книги України занесено 25 видів, у т. ч. п'ять видів ковили: волосиста, Лессінга, найкрасивіша, українська та вузьколиста, астрагали Генінга, одеський, понтійський, шерстистоквітковий, карагана скіфська, горицвіт весняний та інші.

П'ять видів рослин заповідника занесені до Європейського червоного переліку. Ендемічних рослин тут 32 види, частина з яких є вузькими ендемами вапнякового субкомплексу та гранітних відшарувань середнього Побужжя. Різноманіття рослин у всі сезони створює неповторну красу пейзажів заповідника.

На його території та найближчих околицях мешкає нині близько 1500 видів безхребетних тварин, з яких 168 видів є рідкісними або регіонально рідкісними й потребують захисту. І понад третину з них занесено до Червоної книги України! Це і Ктир гігантський, 16 видів перетинчастокрилих, таких як сколія степова, джмелі моховий, лезус, вірменський, глинистий і яскравий, а також 32 види метеликів! .

Загальна кількість зареєстрованих у заповіднику хребетних тварин становить 177 видів. З них 48 - включено до «червоних переліків» різного рівня (полози чотирисмугий і жовточеревий, шпак рожевий, канюк степовий, лелека чорний, сорокопуд сірий, борсук тощо). Найбільшою різноманітністю відзначаються птахи. Їх 137 видів. Ссавців - 34 види. Плазунів виявлено 7, а земноводних - 6 видів.

Цікавою особливістю є значна щільність популяції полоза чотирисмугого, або Палласового, який трапляється майже на всіх ділянках заповідника. Інша помітна ознака тваринного світу заповідника полягає в надзвичайно високому поширенні хижаків, насамперед дрібних соколів, лунів, сов. З інших цікавих видів трапляються сиворакша, змієїд, орел-карлик. Серед ссавців переважають дрібні гризуни, зокрема, нориця лучна, а з хижих ссавців - лисиця, трапляються ласка, тхір степовий, вовк. З диких копитних у заповіднику мешкають козуля, дикий кабан.

Краса земна

Незвичайне видовище – хижак, що зависає над степом із розпростертими крилами, вислідковуючи свою здобич. Раптом майже з-під ніг злітає строката хмарка – це стрепети. Нечутно пробігають дрохви. Навесні від квітучих маків степ стає червоним або жовтим.

Яскравим і барвистим південний степ стає лише навесні, яка так короткочасна тут. Викликані до життя рясною весняною вологою й теплом, як і раніше, з'являються в степу різні гарно квітучі цибулинні рослини: тюльпани, крокуси, птахомлеч та інші, які яскраво строкатять на ще блякому тлі відмерлої торішньої трави, що лише починає подекуди зеленіти першими, пробиваючими ґрунт паростками. Мине небагато часу, і весняний степовий килим зникне з такою ж швидкістю, з якою розвинувся, і лише підземні частини весняних рослин спочиватимуть у землі впродовж довгих місяців, переносячи літню посуху й зимову стужу.

На тлі зеленіючого степу з'являються великі плями жовтих і вогненно-червоних квіток тюльпана Шренка і трохи пізніше - спокійного жовтого забарвлення квіток тюльпана скіфського. Степ строкатіє від лілових, жовтих, білувато-бузкових, фіолетово-коричневих квіток ірисів, або півників низьких.

Слово Адоніс означає «пан». Горицвіт весняний, Адоніс весняний (Adonis vernalis L.) і є дивовижним паном квітневого — ранньотравневого степу.

До речі, Адоніс - за старовинним переказом - син ассирійця чи фінікійця Кініра, що походив із Сирії та заснував на Кіпрі Пафос.

Культ Адоніса як божества природи був сильним на Кіпрі, звідси перейшов до греків, які, перетворивши Адоніса на напівбога, з азійського міфу створили поетичне сказання. Основні риси культу збереглися й у сучасній Греції.

Легенда про Адоніса дуже повчальна. Вона - як гімн екологічного туризму. Хочеш побачити красу – їдь, іди, лети, пливи й дивись її колір, відчувай запах, милуйся, захоплюйся. Не рви, не псуй, зберігай! Ця краса безмежна, але недовговічна, вона не належить комусь одному, вона належить усім живим.

Дім природи… Він усе ще стоїть і чекає на нас. Навіть у такому стані його не можна назвати руїнами. Він не викликає жалю. Це виключно оптимістичний «покинутий палац». У всіх, хто його бачив, єдиним почуттям, що відвідує, стає захоплення з нотками нерозуміння. Дім будувався з любов'ю, добротно, з вірою у свою необхідність і з високою місією. Сама природа прикрашає його і ніби волає - зупиніться, розумні люди-українці - я ще живий!!! 35 років. У цьому віці приходить розуміння й відчуття реальної можливості діянь праведних.

Але є й хороші новини. На виконання Указу Президента України від 01.12.2008 року за № 1129/2008 «Про розширення мережі та територій національних парків та інших природно-заповідних об'єктів», протягом 2008-2012 років проведено роботу з погодження розширення територій заповідника (ПЗ) «Єланецький степ» на 1334,95 га в межах Новоодеського, Вознесенського районів Миколаївської області. Його територію передбачається розширити практично вдвічі – до 3010,65 гектара. Зробити це задумано за рахунок ландшафтного заказника місцевого значення «Михайлівський степ» і заповідної ділянки «Капустина балка». Це розширення дозволить забезпечити збереження ряду еталонних природних комплексів Правобережного Степу в складі заповідної території високої категорії.

…Проїхавши трасою не більше п'яти км, потрапимо в напрочуд чудове місце, його тут називають «Маленька Швейцарія» - це територія між селами Кам'янка та Маложенівка. Тут затишно розташувалися два природні фонтани. По обидва боки річечки чиєюсь велетенською рукою розкидані найстарші в Європі граніти, шляхетно дозволяючи рости й цвісти на собі дивовижним квітам. У водосховищі біля дамби ловляться товстолобики та коропи. Долина прохолодного джерела й тінисті верби гостинно зустрінуть будь-яку компанію.

Свою степову батьківщину в Єланці любили завжди. Ось такі закохані у свою землю гіди-екскурсоводи покажуть вам найзаповітніші місця, а вмілі кухарі порадують національною українською, молдавською, німецькою кухнею!!

Там, за поворотом – міжнародна траса, ми повертаємося в швидкість. Машина зупиняється сама собою, просить – постій, придивися ще раз – це твій край, твоя батьківщина з неймовірною природою, героїчною історією й чудовими розумними, творчими, працьовитими, люблячими людьми!

www.podrobnosti.mk.ua/2013/05/23/foto-k-yubileyu-stepnoj-zhemchuzhiny-zapiski-ochevidca.html#.UZ3l0xKHsQY.facebook