Час «бика»

Кожен час потребує своїх героїв. І своїх «героїв».

«Битва при БРДМ» і соло Вадика-«Румуна», що вінчали опозиційну акцію 18 травня, дали привід поміркувати про причини повернення на столичні вулиці персонажів специфічної зовнішності. І про можливі наслідки цього явища.

Відновлення підвищеного попиту на юнаків, обтяжених надмірною м'язовою масою й не обтяжених зайвими принципами, має логічне пояснення. М'язисті, стрижені, розв'язні пацани знову затребувані, майже як у пам'ятні 90-ті.

Хоча, безумовно, є відчутні відмінності. Тоді навички рукопашного бою та відсутність внутрішніх обмежень обіцяли швидкий вагомий заробіток, але водночас загрожували передчасним відправленням на цвинтар. Природна для подібного різновиду бізнесу «плинність кадрів» дарувала найвдалішим шанс зробити запаморочливу «професійну кар'єру». Той, хто щасливо уникнув кулі й ґрат, міг за лічений час вирости від рядового «бичка» до шанованого «авторитету». Особливо якщо він був щасливим власником і м'язів, і мізків. Звичне для кримінального світу слово «фартовий» набувало нового сенсу в ті часи. Часи невизначеності, незатребуваності, неналаштованості. Основу стихійно виникаючих і стрімко зростаючих «бригад» становили прості й конкретні хлопці з околиць, але контингент різнокаліберних ОЗУ був досить неоднорідним. До лав бандитського «руху» рекрутувався найрізноманітніший люд. Кваліфіковані спортсмени, які втратили стимул займатися улюбленою справою. Професійні військові, що дезертирували з армії, яка розвалювалася. Випускники вишів, чиї знання виявилися не потрібні державі. «Афганці», багато з яких почувалися вигнанцями в країні безмежної гласності та шаленої демократії. На уламках імперії в стахановські терміни зводився фундамент масштабної тіньової економіки, а тому ті, хто не гидував «роботою з ризиком», легко її знаходили.

Часи змінилися. Країна поділена й розпиляна. «Переділ» і «розпил» — доля «великих», одягнених у «серйозні прикиди» й наділених серйозним впливом. Нині влада монопольно грабує й «кришує». Серйозна потреба в «зграях», здавалося б, відпала. Але з недавніх пір на них з'явився новий, уже політичний попит. І цей попит, наскільки можна судити, має системний характер.

Використання «братків» у політичних цілях, зокрема, на виборах, має досить давню історію. Але в останні роки владоможці активно використовували як інструмент тиску й придушення офіційні структури, насамперед державні силові органи. Частина ветеранів «бандитських воєн» посіла почесні посади в системі безпеки великих холдингів. Уламки бригад трансформувалися в приватні охоронні підприємства, кадровим резервом яких стала неприкаяна молодь з околиць, із глибинки, вихідці зі «спальних районів» і «депресивних регіонів». Адже ті, хто сповідує культ сили й страждає від надміру адреналіну, були, є й будуть завжди.

Бажання потягати залізо й попинати боксерську грушу природно виникає у вагомої частини молодого покоління чоловіків. Але реалізувати себе у великому спорті так само природно вдається одиницям. Доля більшості — мучити себе запитанням: «Якщо я такий сильний, то чому я такий бідний?». Розумною відповіддю могла б стати відповідальна політика держави, спрямована на їхню зайнятість і соціалізацію. Але подібна політика в державі де-факто відсутня. Присутній масштабний запит на фахівців найрізноманітнішого профілю. Але практично нічого не робиться для того, щоб ці фахівці з'явилися. Стара система професійно-технічної освіти зруйнована, нова толком не створена. Престиж робітничих професій упав нижче плінтуса. Агресивна реклама й культ споживацтва породжують прагнення мати все й одразу, одночасно вбиваючи бажання гробити себе за кілька тисяч гривень на місяць без шансів посісти гідне місце в суспільстві. Ті, хто має можливість, — вчаться на економістів і юристів, після закінчення вишу поповнюючи лави безробітних. Ті, хто не має, — не вчаться на слюсарів і токарів. Багато хто має яскраво виражені таланти, але не має можливості їх розвинути. Через відсутність гуртків і клубів або через високу плату.

Залишки доступних спортивних секцій і «саморобні качалки» стали однією з небагатьох віддушин для тужливої провінційної молоді чоловічої статі. Штучним середовищем їхньої соціалізації. І, як виявилося, ефективним джерелом формування нової бандитської піхоти.

Не від одного мера доводилося свого часу чути, що в його місті є лише дві категорії працюючих — ті, хто торгує на ринках, і ті, хто ці ринки охороняє. Місцеві базари виявилися точками виникнення нових неофіційних силових спільнот, що поповнюються кремезною молоддю, яка підростає. Десь ці структури формувалися на базі недобитих «бригад», десь — практично з нуля. Відносно пристойні гроші за мінімальні зусилля — чим не стимул?

Коли настала епоха рейдерства, питання про те, де брати «спеціалістів», часто відпадало саме собою — за порівняно невеликі гроші «штатні» бійці охоронних структур брали на себе «надурочну роботу». До послуг таких «спеців» охоче вдавалася місцева влада, бо використання, наприклад міліції, напряму прив'язувало «загарбників» до батьків міста.

У період активного капітального будівництва виник додатковий попит на так званих «неформальних» бійців. Один знайомий, пов'язаний із цим бізнесом, пояснював це так: «Є “куплене” рішення на забудову скверу чи, наприклад, спортивного майданчика в Києві. Але населення довколишніх будинків — проти. Укладаємо договір із приватним охоронним підприємством. Уночі заганяємо техніку, риємо котлован, зводимо паркани й виставляємо найняту охорону. Але бували випадки, коли мешканці навколишніх будинків валили паркани й встрявали в бійку з бійцями ПОП. Часто керівництво охоронних структур вмикало задній хід — навіщо їм зайві проблеми, а співробітникам — зайві синці? І тоді запускався інший механізм: неофіційно звертались до якогось спортклубу, за готівку наймали тамтешніх юних боксерів чи борців. Дешевше — раз. У разі чого — кінців не знайдеш, два. Три — ефективніше. Охоронці — ліниві й полохливі, а молодняк — гарячий, азартний. Помахатися, форму підтримати та ще й грошей заробити — те, що любиш. Вигідніше було брати хлопців із передмість, дешевше обходилося, навіть з урахуванням підвозу. І знайти їх потім, якщо що, складніше. На додачу вони завзятіші, для них поїздка в столицю — пригода…».

Наскільки можна судити, в останні кілька років заміна «організованих» бійців стихійними перетворилася на тенденцію. Зокрема, під час рейдерських захоплень. За неофіційними даними, на рік здійснюється до 400 рейдерських атак, 20—30 із них — мають масштабний характер. Прибуток «загарбників» вимірюється сотнями тисяч доларів. «Піхотинцям» із числа вільнонайманих спортсменів-любителів платять у середньому по 50 дол. на день. Якщо ситуація пов'язана з проблемами, гонорар можуть подвоїти. У будь-якому разі — економічний ефект очевидний.

За словами експертів, у системі приватної охорони на сьогодні задіяно близько 700 тис. співробітників, у спортивних секціях значиться близько 100 тис. осіб. Але це — дані з відкритих джерел, що не розкривають повної картини. Особисто знаю людину, яка підробляє в неофіційній охороні, зокрема, під час масових акцій. При цьому в жодному ПОП вона не значиться, гроші отримує на руки, а спортом займається вдома, індивідуально, мінімум по чотири години на день. І (знову ж таки, за її словами) у її стихійній бригаді вона така, «неврахована», не одна.

Повернення «мажоритарки» до системи парламентських виборів підвищило попит на «зграї». З молодих, спортивних, гарячих, тих, що шукають гострих відчуттів, жадаючих легкого заробітку хлопців збивали колективи, члени яких бралися за будь-яке завдання. Білборд зіпсувати, «чужих» агітаторів попресувати, виборчком заблокувати, по домівках багатозначно пройтися, базарників залякати. Де їх вербували? Правильно, у спортклубах. Один провінційний тренер розповідав, що якраз під час виборів до нього заглянув тамтешній чиновник і став жваво цікавитися, чим влада може допомогти розвитку місцевого спорту. А заодно поцікавився, чи є треновані хлопці для цікавої оплачуваної роботи на передвиборних мітингах.

В останні роки в цілій низці регіонів юні любителі зі спортивних секцій успішно замінили старших за віком професіоналів з організованих охоронних, а також кримінальних (напівкримінальних) структур. Для виконання всіляких делікатних доручень вони зручніші. Коштують дешевше, легші на підйом, азартніші. Станься форс-мажор, нічого не доведеш. Ви чиї, бичачі? Нічиї. М'ясо для гармат. Влетить — не шкода.

Попит на «биків» повернувся. Але масштаби й цілі — інші. На відміну від 90-х, нині бійці, одягнені в «адидасівські обладунки», особливо нічим не ризикують і ні на що особливе не претендують. І надзавдань перед ними ніхто не ставить.

Саме тому представники нової генерації «биків» виявилися затребуваними політиками. І не лише провладними. Опозиція, наскільки можна судити, на недавніх виборах теж досить активно вербувала (зокрема, на масові акції) молодих спортсменів-любителів. І не лише через їхню дешевизну. «А з кого формувати охорону? — ділився зі мною один політик. — Колишні афганці — вікові, наймолодшому — вже за сорок. Колишні спецслужбовці — ліниві, колишні військові — рихлі, охоронці — дорогі, міцних ентузіастів мало. І потім, що від них потрібно: Банкову штурмувати, під кулі лягати? Так, периметр потримати. А для цього пару десятків двадцятирічних боксерів, самбістів чи штангістів цілком згодиться».

Розповіли кумедний випадок: під час виборів мера Обухова один із кандидатів від опозиції рекомендував своїм спостерігачам (за дивним збігом, переважно молодим спортсменам) з'явитися в день голосування на виборчі дільниці в костюмах. Рекомендацію вони виконали. Усі як один прийшли в спортивних…

Однак попит на спортивну молодь з боку противників режиму має, судячи з усього, епізодичний характер. А влада, схоже, зводить ці відносини в систему. За інформацією «тваринників», у провінційні спортклуби вливаються кошти, спортсменів періодично вивозять у табори на збори. На яких готують зовсім не до змагань. Те, що раніше для багатьох місцевих «тайсонів» і «ван дамів» було періодичним приробітком, поступово стає основною роботою. Очевидно, бюджет на їхнє утримання збільшується. Але, ймовірно, воно того варте.

Чому владі вигідніше використовувати для «роботи» з опонентами саме цей контингент, а не, наприклад, співробітників підконтрольних правоохоронних органів? Відповіді — на поверхні.

По-перше, з погляду режиму, міліція полохлива, ненадійна й лінива. Вона самою владою розбещена й розвалена. І якщо ми небезпідставно сумніваємося в її здатності захистити нас (поведінка людей у погонах 18 травня це лише підтвердила), то й Банкова так само небезпідставно сумнівається в її здатності захистити режим. У всякому разі — в здатності виконати будь-який наказ. Тому є запит на іншу силу, якщо не альтернативну, то, принаймні, паралельну.

По-друге, плем'я молоде, незнайоме напряму з владою не пов'язане, що розв'язує владі руки. У разі чого, черговий «румун» слухняно розповість, що його найняла опозиція.

По-третє, з новоявленим «бичнем», що старанно копіює стиль і традиції «героїчних попередників» (окреме спасибі ТБ, де образ «фартового» так само затребуваний), заслуженим «бикам» від влади, здається, простіше знаходити спільну мову.

Чи треба казати, наскільки влада зацікавлена в гідних спаринг-партнерах для «свободівців», наскільки їй потрібна ефектна «силова» картинка для мобілізації «свого» електорату. Вуличні бійки між «антифашистами» й «фашистами» — те, що потрібно. А те, що в процесі реалізації плану породили «лисоголових антифашистів» (суто українське ноу-хау), — витрати. Бійці виглядають непереконливо? Нічого, натренуємо.

До речі, як не парадоксально, за невеликий заколот на Великій Житомирській опозиція має бути владі вдячна. Про що б говорили й писали цілий тиждень? Про чергову демонстрацію безпорадності? Про кризу ідей, що триває?

Спасибі, що журналісти виявилися ініціативнішими й рішучішими за тих, чию безініціативність і нерішучість вони змушені описувати. Наші колеги надали суспільству шанс побачити за окремим випадком — явище, за подією — проблему. Роздивитися в гримасі молодого щеняти вишкір вовків, що стоять за ним. І від реакції суспільства залежить, чи вдасться пастухам молодих «бичків» перетворити країну на «політичну Биківню».