Кінбурнська коса: від Геродота до наших днів
Гарна стаття про Кінбурнську косу, написана її шанувальником. Насправді, — усе виглядає трохи сумніше, але не будемо про це... Журналіст — ентузіаст, був на косі лише раз і то, — влітку, а треба їхати ранньою весною й восени — в перельот.... Я на Кінбурні не був уже майже два роки й дуже сумую за цим краєм... На жаль, ще 50 років і ми його втратимо безповоротно... М.П.
У слаборозвиненої туристичної інфраструктури України є одна перевага: не так складно знайти місця, красу яких можна описати словом «первозданна».
По-справжньому заповідним, навіть за документами, куточком на карті нашої країни є Кінбурнська коса — півострів між Одеською областю та Кримом. Дістатися туди непросто, пересуватися косою — ще складніше, сховатися від тамтешніх комарів — і поготів неможливо. Зате, дійшовши до кришталево чистого моря й поклавши втомлене тіло на білосніжний пісок, ви, найімовірніше, перестанете шкодувати, що приїхали в це дивовижне місце.
Кінбурнська коса навіть після побіжного інтернет-знайомства починає нестримно вабити до себе. На цій смужці землі, здається, зійшлося все, що може зацікавити туриста. З одного боку море, з іншого — Дніпровсько-Бузький лиман, дика природа з рідкісними представниками флори й фауни, багата історія від її, власне, «батька» Геродота, давніх греків і скіфів до фортеці Кінбурн, біля якої російські війська під проводом Олександра Суворова розбили турків 1787 р. (Кінбурнська баталія) і яку згодом було розстріляно британськими та французькими кораблями під час Кримської війни.
Зовсім уже паморочиться голова в туриста, коли він читає про реліктові лісові колки (місцеві називають ці заболочені хащі сагами), залишки тієї самої описаної Геродотом Гілеї, або про розташовану трохи південніше Тендру, де можна повною мірою відчути себе на безлюдному острові й зустріти табун диких коней.
Загалом, усього цього цілком достатньо, щоб переваги турецького «все включено» померкли перед буйною красою вітчизняної природи. Але, як це зазвичай буває у випадку з внутрішнім туризмом, не все так просто.
Подорож у стилі князя Гвідона
Пісок, море, небо — таким міг би бути прапор Кінбурнської республіки
Є два основні шляхи на Кінбурнський півострів (безпосередньо коса — це його кінчик, Кил-Бурун означає «гострий ніс»). Перший — по суші й по морю, спочатку до Очакова, а потім на катері чи іншому плавзасобі через Дніпровсько-Бузький лиман. Другий шлях сухопутний, по Херсонській області, через Гола Пристань до села Геройське, де дорога по суті закінчується і подорож стає ще геройськішою. Місцеві жителі не радять їздити косою тим, у кого немає повнопривідного автомобіля. Та й на джипі без досвіду подібних поїздок легко застрягти в пісках і чекати приїзду «Уралу»-рятувальника.
Загалом, популярніший перший шлях, очаківський. Не всі бажають ризикувати, ще менше людей їздить на джипах, ну і до того ж багатьох, які прибувають у ці краї вперше, лише підбадьорює перспектива годинної подорожі на катері, практично морем. Реальність жорстоко руйнує ці уявлення про веселу морську прогулянку — у цьому ми переконалися на особистому досвіді. Сам катер є гідним представником сучасної очаківської флотилії, що змушує згадати х/ф «Острів іржавого генерала». У цю посудину жваво завантажуються туристи й аборигени, останні подорожують із величезною кількістю торб. Останні заповнюють увесь вільний простір посередині, зверху для повноти картини кладуть похоронний вінок. Ми відчалюємо.
Останнє нагадування про минулі баталії
Команда нашого судна, звісно ж, намагається досягти максимального ущільнення, тобто єдності людей і сумок у «трюмі» й на палубі. Люди, втім, спочатку не скаржаться, місцеві — зі звички, приїжджі — через потяг до пригод. Але одразу після відплиття катерок починає посилено розгойдуватися, і мандрівники впадають у тугу. Бувалі підбадьорюють їх задерикуватими фразами на кшталт: «Це якщо тут така хвиля, то що ж на фарватері буде». Фарватером у цьому випадку називають простір посередині, де найсильніша течія.
У трюмі невесело, а ззовні катер раз у раз зачерпує прохолодної водички, що відчувають не лише сумки, а й пасажири. У середині шляху над рубкою капітана починає йти димок. «О, загорілося», — з цікавістю каже пасажир із місцевих. «І що тепер робити?» — запитує себе капітан, але після цих слів пожежа припиняється сама собою.
«Тут Пушкін пропливав», — розповідає останні новини сусід. Звісно, як Олександр Сергійович пропливав повз і «змалював» із Березані свій острів Буян, наслухані всі, хто їде на Кінбурнську косу. Дехто й саму косу вважає тим самим лукомор'ям із дубом зеленим і котом ученим. Втім, наш маршрут проходив повз інший острівець, Майський, тож відчути себе на місці Пушкіна було складно. А от у шкурі князя Гвідона, що плив морем у бочці, — це обов'язково.
Щоб ми не засмучувалися, нам розповіли про якесь велике судно, навіть із каютами, яке зазвичай возить людей на косу. Але зараз цей корабель зламався. Коли пливли назад, він усе ще був зламаний. Подумалося навіть, що це міф для приїжджих. Коли ми причалювали, мешканці коси були готові стрибати на борт, не чекаючи, поки розвантажаться ті, що припливли. Нагадувало евакуацію жителів з острова, на якому завелися зомбі. Команда «корабля» мало не била завзятих пасажирів веслами по головах, намагаючись стримати їхній порив. Насправді люди просто боялися не вміститися, щоб не довелося чекати півдня наступного катера.
З метою підвищення економічності судна на косу набиваються під зав'язку, але частіше ходити не будуть. Кажуть, є якісь швидкісні катери, які довезуть не за годину, а хвилин за 20. Але й візьмуть там із пасажира цілих 400 грн замість 25. Ні в відпочивальників на косі, ні в її жителів переплачувати немає жодного бажання.
Ковалівська сага. Найкраще місце для Водяного
Вхід у сагу. Імовірно, відкриту Геродотом
Комар — цар місцевих звірів
Морською подорожжю пригоди не закінчуються, потрібно ще дістатися до місця відпочинку. Основний вибір туристи роблять між двома селами — Покровським і Покровкою. Назви не дивують, зважаючи на те, що під час висадки турецького десанту Олександр Суворов перебував у церкві, справа була на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Великий полководець дослухав літургію, вселяючи тим самим спокій у своїх солдатів, а вже потім вирушив бити турків.
Так от, до Покровського від катера найближче, а до Покровки спеціальний візок везтиме вас ще годину. Таким чином, на момент прибуття в непідготовленого туриста залишиться зовсім мало сил. Адже навколишні дороги з часів генералісимуса Суворова (а то й Геродота) краще не стали.
І це одна з головних проблем регіону. Як пояснюють місцеві жителі, кілометр дороги за умов піщаної поверхні коштує мільйон доларів. Це в принципі не така вже й велика сума, якщо порівняти її з тими, які називає керівництво «Укравтодору» (ціна кілометра дороги четвертої-п'ятої категорії — 3—5 млн грн). Втім, у держави не вистачає коштів і на потрібніші траси, власне, і відрізок від миколаївської дороги до Очакова — яма на ямі. Зрозуміло, що нормальними дорогами Кінбурнська коса обзаведеться нескоро.
Вовчик — великий актор
Тому для місцевих жителів джип — це не розкіш, а засіб пересування. І заробітку, адже на ньому можна возити туристів косою, вартість однієї екскурсійної поїздки — 200 грн з людини. Щоб набити побільше, багажник обладнано лавочками. Поїздка лише по найосновніших туристичних місцях може тривати 5—6 годин. Нам пощастило, позашляховик ще й зламався дорогою, і довелося з годинку гуляти полем в очікуванні ремонту.
На жаль, об'їзд визначних пам'яток може дещо розчарувати. З «сагами», звісно, повний порядок, усередині одразу згадується пісенька Водяного з мультика «Летючий корабель» та інші чарівні русалчині історії. А от багато чого іншого на косі може бути приховано від туристів. Наприклад, пташиний базар на кінбурнській стрілці, де зустрічаються води моря й лиману. Це заповідник, тому вам просто покажуть туди рукою й порадять подивитися на пташок у біноклі. Якого, щоправда, в екскурсовода немає, бо він цих птахів уже бачив багато разів. Нічого не залишилося від Кінбурнської фортеці, крім пам'ятного знака, — це постаралися французькі й британські кораблі. Навіть бронзовий пам'ятник Суворову і той не вцілів. Але тут уже іноземні завойовники ні до чого. Украли й здали на дорогоцінний метал наші сучасники.
Несподіваний представник фауни
Не факт, що туристові вдасться потрапити на Тендру. Потрібна відповідна погода, інакше катер туди не попливе. Щоб не пропустити момент, коли ця морська подорож виявиться можливою, краще приїжджати щонайменше на тиждень.
Необов'язково вам зустрінуться численні представники тваринного світу. Навіть змії, яких тут, як кажуть, видимо-невидимо. Загалом, якщо кабан і вовк не захочуть скласти вам компанію під час прогулянки диким лісом, варто відвідати місцевий міні-зоопарк на одній із ферм. Там є навіть верблюденя, крім традиційних мешканців тутешніх земель. Головною зіркою цього звіринця є вовк на ім'я Вовчик, який чудово позує біля своїх ґрат.
Після доріг до мінусів коси можна віднести місцеву інфраструктуру. Звісно, на загадковим чином збудованих у заповідних краях віллах і садибах із нею, судячи з усього, все гаразд (наш екскурсовод більше розповідав, де який фармацевт, прокурор чи одеський бізнесмен оселився, ніж про місцеву флору й фауну). А от до послуг туристів тут лише кілька баз відпочинку з досить пристойними цінами та далеким від ідеального рівнем обслуговування. Наприклад, на найдорожчій базі «Крута осипь» нас просто шокувала їжа, що пропонується відпочивальникам. На базі, як потім пояснили добрі сусіди, не пробурили достатньо глибоку свердловину і тому користуються каламутною рудуватою водою. Взагалі на півострові сотні прісних і солоних озер, тож бурити в пошуках доброї води потрібно глибше. Дачники й різні прокурори так і роблять, а от власник бази поки обходиться тією, що є. І при цьому адміністратори ще й не соромляться розповідати постояльцям про нібито лікувальні властивості цієї води. На якій вони й готують, мабуть, щоб було корисніше. Пити тамтешній чай не було жодної можливості.
Не менш дивним з точки зору турецьких чи європейських курортів було те, що ввечері кухня закривається. І навіть тарілку дорогоцінної гречки доведеться вибивати зі скандалом. А вже про приготування шашлику треба попереджати за дуже чималий строк. При цьому сама база й номери були на цілком гідному рівні, не гірше, ніж у Чорногорії. А от із менталітетом треба щось робити.
Ну і останній недолік Кінбурнської коси — її знамениті комарі. Вони починаються вже в Очакові, сідають на катер разом із пасажирами, видно, їдуть до рідні. На самій косі для комарів створено всі умови. Бездоріжжя їх не турбує, як і інших крилатих мешканців цих місць, заболочені ліси сприяють розмноженню. На щастя, протягом доби періоди комарячої активності змінюються, гостям потрібно це враховувати й не залишати укриття в той час, коли «сили зла панують безроздільно». Буває, трапляється особливо врожайний на комарів місяць, і тоді, як розповідають, навіть у морі від них немає порятунку, якщо, звісно, не йдеться про Іхтіандра, який може й не висувати голову на поверхню.
Дрібніють дикі орхідеї
Дика орхідея в некошеній траві
Напевно, такими й бувають перші враження від Кінбурнської коси. І місцеві жителі дуже шкодують тих, хто приїжджає на один день або, не витримавши всього вищеперерахованого, через пів дня тікає на материк. Справді, до коси варто придивитися й побачити її з іншого боку. Як і будь-яке цікаве місце, вона відкривається не одразу і, може бути, не кожному. «Є дві коси, — сказала нам жителька Покровки, — одна для чужинців, а друга — для тих, хто знає».
Ось так і виходить. Чужинці, приваблені сайтами турбаз, харчуються в найгірших столовкових традиціях і платять великі гроші за екскурсію, де їм покажуть рукою в бік кінчика коси з птахами. Ті, хто знає, приїжджають кожного літа великими компаніями з усього СНД, зупиняються в перевірених господарів, які заготовляють м'ясо, рибу й іншу провізію. До речі, в будиночку з усіма зручностями, включно з кондиціонером, можна зупинитися за 200 грн на добу, тоді як на базі ціни стартують від 480 грн. Фани Кінбурнської коси співають пісні під гітару, купаються в чистому морі, дивляться на особливі в цих краях зірки, і, мабуть, навіть комарі їх особливо не чіпають як своїх.
До проблем коси можна віднести юридичну невизначеність. З одного боку, це заповідник для звірів і птахів, з іншого — таке чудове місце має приваблювати туристів, а постійні жителі мають мати можливості для господарської діяльності. «Спробуй тут щось збудуй», — з тугою в голосі кажуть місцеві, але при цьому чудово знають, що кому треба, без труднощів обзаводяться особняком біля самої заповідної хащі.
З 92-го року на території коси діяв регіональний ландшафтний парк на балансі обласного бюджету. 2009-го відомий своєю «корисною» діяльністю Віктор Ющенко створив тут національний парк «Білобережжя Святослава». Це рішення одразу викликало чимало критичних відгуків у Миколаївській обл., багато обласних депутатів угледіли тут лише чергову централізацію та незручності для місцевого населення.
Яскравий приклад наслідків ющенківського указу ми побачили на власні очі. Біля села Покровка розташоване найбільше поле диких орхідей у Європі. До оголошення статусу національного парку селяни могли косити тут траву, унаслідок чого орхідеї отримували достатньо соків із ґрунту й виростали до 30 см. Тепер, коли косити не можна, більше 15 см орхідею не знайти. Зрештою туристична привабливість місця потьмяніла.
Очаків проводжає наше судно
Звісно, з Києва проблему розміру орхідей не дуже-то видно. Зате з виділенням землі під забудову там якось розберуться. Господарі заповідних котеджів не зроблять на Кінбурнській косі доріг і не організують комфортніших катерів — усе це їм не потрібно, вони, може, й повітрям прилітатимуть, як пелікани. Проте не полишає відчуття, що саме в цієї третьої категорії осіб після чужинців і тих, хто знає, найбільше підстав вважати, що це їхня коса.
Але все одно за всіх недоліків системи й місцевого сервісу Кінбурнська коса належить до того виду краси, який вартий жертв. Навіть якщо побачене не буде повною мірою відповідати тому, що намалювала ваша уява. Напевно, вдруге вам сподобається вже значно більше, ну а потім, можливо, і ви поповните компанію людей, які не розуміють, що відпочивати можна десь іще.
Автор: Андрей КРИКУНОВ. Джерело: 2000, №29-30 (662) 19 – 25 липня 2013 г