Мисливці крадуть, а на вовка наклеп
Звістка про те, що в лютому цього року серед білого дня вовк напав на трьох доярок у селищі Добровілля Донецької області, швидко облетіла Україну. Подібні випадки відзначалися й в інших регіонах: у Запорізькій і Чернігівській областях, на Закарпатті та в Криму. А відносно недавно, у 1973 р., хворий на сказ лісовий хижак в околицях озера Світязь на Волині впродовж трьох діб покусав 16 осіб і під час нападу на прив'язану домашню вівчарку був заколений вилами господарем обійстя.
Ставлення до вовка — двояке. Багато фахівців лісових і мисливських угідь обстоюють повне знищення звіра, серед них — досвідчені єгері, наукові працівники НДІ лісового господарства та мисливствознавства. Водночас розгортається кампанія за внесення їх до... Червоної книги. Як же складеться доля сірих хижаків, які за інтелектом поступаються лише дельфінам і шимпанзе?
На сторінках «2000» у суперечку з «лібералами» щодо популяції вовків і прихильниками їх повного винищення вступає потомствений мисливець і єгер з Волині Василь Кульчицький, який знищив за своє життя 156 вовків, 90% з яких були вистежені й узяті вовченятами в лігві.
Жити по-вовчому непросто
Вовк був і залишається найбажанішим трофеєм будь-якого мисливця. Знищення хижаків усіляко заохочувалося ще в Стародавній Греції та Римі. Але якби нелегким не було вовче життя, цей звір з нюхом, у тисячі разів кращим за людський, майстер бігу на короткі та довгі дистанції, «багатоборець» середньої ваги, живий.
Вовк дуже витривалий, — продовжує Василь Кульчицький. — У шаленому кидку чи атаці він може розвивати швидкість до 25 метрів на секунду. Нескладно порахувати, скільки секунд йому знадобиться, щоб здолати стометрівку. Звісно, так стрімкий біг він витримає недовго, але, маючи легені, як ковальські міхи, зможе мчати пів години зі швидкістю 50 км. Не бракує цьому «марафонцю» і сили. Він легко закидає за спину зарізану вівцю вагою 30 і більше кг і біжить, наче кішка з мишею. Два вовки давлять молодого лося і навіть коня. Вовк узимку в пошуках їжі «накручує» за день понад 150 км.
У вовчій зграї — сувора дисципліна й організація праці. Авторитет і влада ватажка непорушні. Володарем зграї стає найматерший звір, дуже часто це вовчиця. У зграї безумовна взаємовиручка, підтримка й злагодженість дій. Вовк здатний до швидкого навчання та проведення групових дій на базі відмінно організованої, міцної й дисциплінованої сім'ї-зграї. У процесі тривалої боротьби за існування звір виробив багатосторонні способи комунікації — справжню вовчу мову та здатність миттєво розпізнавати, «хто є хто». Він має унікальну екологічну пластичність, це досконалий, надзвичайно швидко пристосовуваний до зміни навколишнього середовища й обстановки звір. І лише завдяки цьому хижаки забезпечують себе достатньою кількістю їжі та виживають у боротьбі за існування, яка через переслідування з боку людини особливо важка й драматична. Я веду до того, що навіть з цієї причини не варто кидатися в крайнощі й повністю винищувати вовка.
Вовк, який потрапив у капкан, рідко потрапляє в нього двічі, той, хто бачив загибель членів зграї від отрути, не торкнеться більше принади, той, хто раз перескочив прапорці, вільно виходить з обкладу. Переупертити бувалого звіра ніколи й нікому не вдавалося. Вовка можна лише перехитрити, пристосовуючись до його звичок, та й то нечасто. Мені це вдавалося, — не без гордості каже Василь Кульчицький, — навіть при тому, що я працював без собаки.
Чи не надто ми жорстокі з вовком?
— Причина ненависті людини до вовка криється в харчуванні хижака. Його «меню» становить м'ясо — парне, жирне, соковите й без «нормування». Але, як не сумно, нинішні легенди про вовка та його ненажерливість далеко не пішли від народних казок для середньої вікової групи дитячого садка. До речі, головним показником стану боротьби з вовком завжди була їх валова здобич без урахування статево-вікової структури при недосконалості системи матеріального стимулювання вовчатників. Боротьба з вовками велася стихійно, майже без дотримання техніки добування. Ніде не готують кадрів вовчатників. Сьогодні в області немає таких фахівців і їх нікому виховати, тому сучасні мисливці можуть добути цього хижака лише випадково, під час облави та полювання на інших звірів. Недарма у 2007 році в області було добуто лише... сім вовків.
Бути чи не бути вовку, автор попросив прокоментувати начальника Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства, заслуженого працівника лісу Богдана Колісника. Фахівець, який пройшов «ієрархічними» сходами від єгеря до начальника управління, зовсім не проти існування вовків.
— У споконвічній суперечності інтересів вовка та людини, при всій різноманітності винищувальних засобів, що застосовуються проти нього (мисливцям відомо 24 методи, але завдяки його хитрості багато з них втратили свою ефективність), вовк давно мав би зникнути, як зникли десятки й сотні видів фауни, але він живе й розмножується. Звісно, така розумна тварина заслужила право жити на землі, але чисельність популяцій треба регулювати.
Варто людині на кілька років забути про це, як вовки заявляють про себе жертвами. Тобто жодні «кампанії», накази, укази й постанови, спрямовані на зниження чисельності вовків, не можуть призвести до успіху. Лише добре організоване полювання та планомірна боротьба з вовком можуть знизити його популяцію. У нашому лісовому краї у 2007 році здобич вовків становила 7 особин. Це у 15—20 разів менше, ніж у сімдесяті роки. Але тим не менш вовк про себе не заявляє.
Вовк має жити! «Треба зробити так, щоб наші онуки бачили ліс і його мешканців наживо, а не по телевізору», — пише російський письменник і мисливець Віктор Астаф'єв. Єгер-вовчатник — герой нашої розповіді, начальник управління лісового господарства Волині та його автор, який виріс у глухомані незайманої поліської природи, солідарні з письменником.
Як вовку прогодуватися
Кабінетним «мисливцям», які пристрасно бажають убити останнього вовка, Василь Кульчицький радить глибше цікавитися «собачою статистикою». Лише у Волинській області сотні покусаних і скалічених людей, особливо дітей. Зграї бродячих друзів людини трапляються прямо в центрі міст. Нещодавно в ЗМІ повідомлялося про те, що в одній львівській квартирі домашній пес на смерть загриз бабусю та скалічив онуку. А тим часом за своє життя я не пригадую випадку нападу вовка на людину (Василь Кульчицький, будучи єгерем, обслуговував 20 тисяч гектарів мисливських угідь і понад два десятки сіл Волині), як і не пригадую, щоб вовк поніс із сільського обійстя чи колгоспної ферми домашню тварину.
У багатьох безчинствах вовка винна людина, — упевнений досвідчений вовчатник.
На початку 70-х років XX ст. на території колишнього СРСР їх налічувалося близько 50 тисяч. Два наступні десятиліття «ознаменувалися» інтенсивним укрупненням сіл і хуторів за рахунок руйнування дрібних поселень. Закинуті дрібні ферми стали джерелом здобування їжі для цих хижаків. Різко зросла їхня популяція. На Волині, наприклад, у 1971 році було добуто 23 вовки. Здобич з кожним роком різко збільшується, і в 1981-му вбито 143 вовки, у 1983 і 1984 рр. — 104 і 98 відповідно.
Візьмемо лютневий випадок у селі Добровілля Донецької області. Тут теж винен «людський фактор»: роками необроблювані сільгоспугіддя — відмінна кормова база для хижака. Погано охоронювані занедбані ферми вабить звіра, і він здійснює на них набіг. Подібні випадки були на Закарпатті і навіть у Криму, де ніколи не водилося вовків!
Мисливські служби, переконаний єгер, мають відстежувати поголів'я вовків у регіоні. Необхідно налагодити щорічне стеження за появою вовчих виводків; організовувати збір відомостей про статево-віковий склад добутих вовків, указувати серед трофеїв материх вовчиць, а також місця, де їх було вбито. А планове ведення мисливського господарства при ліцензійному відстрілі копитних і боротьбі з браконьєрами забезпечить зростання їхньої чисельності до рівня, достатнього для прогодування вовка. Є в словнику Даля приказка: «Пастухи крадуть, а на вовка наклеп». Мій співрозмовник під пастухами розуміє мисливців-браконьєрів.
Хто за «золоту середину»?
Отже, серед усіх звірів вовк — єдиний хижак, добробут популяції якого залежить від людини. Адже відомо, що інтенсивне розмноження сірих можливе лише в неблагополучні періоди суспільних потрясінь і воєн. Знищити вовків повністю — втратити ще одного представника фауни разом із сотнями вже втрачених. Записати до Червоної книги — може з'їсти всіх мешканців оцієї. І все ж у людства немає майбутнього без живої природи. Людина відібрала в «братів наших менших» частину їхніх «володінь», що насамперед призвело до значного скорочення їхньої чисельності. Чи не настав час охороняти звіра від людини?