Польське село: історія відновлення

Коли 1994-го Польща підписала угоду про асоціацію з ЄС і почала всерйоз заявляти про бажання повного членства, найбільшою перешкодою для цього видавався катастрофічний стан польського села.

А ще проблеми з екологією (мовляв, жорсткі екологічні вимоги ЄС зруйнують польську економіку) та важкою промисловістю «польського Донбасу», тобто Верхньої Сілезії. Упродовж усього переговорного процесу сільські жителі найскептичніше ставилися до євроінтеграції Польщі, а в 2003 р. прем'єр Лешек Міллер ледь не відмовився від вступу до ЄС саме через відсутність компромісу з сільського питання. Але несподівано для всіх уже за кілька років після вступу Польщі до ЄС стало зрозуміло, що найбільше від євроінтеграції виграло саме польське село, яке за ці роки змінилося на краще набагато більше, ніж великі метрополії.

Якщо повернутися до того самого 1994-го, то побачимо, що тодішня ситуація в Польщі напередодні підписання угоди про асоціацію з ЄС дуже нагадувала нинішню українську. У тому сенсі, що у великих польських містах уже тоді жилося більш-менш нормально, а ситуація в селах стала гіршою, ніж за попереднього режиму. Економічна трансформація, розпочата в 1989 р., швидко вивела Польщу в лідери змін у Центральній Європі. Якщо брати до уваги лише міста, то Варшава, Краків, Гданськ чи Вроцлав розвивалися набагато швидше за аналогічні метрополії в Словаччині, Угорщині чи Румунії.

І хоча в успіхах польської трансформації в ті роки можна було не сумніватися, ЄС дуже скептично ставився до повноцінного членства Польщі в цій організації. Мовляв, асоціацію все-таки підпишемо, але польське село настільки роз'єднане, нереформоване й бідне, а країна — така велика, що ЄС ніяк не зможе її «проковтнути» як повноцінного члена. Водночас таких проблем не було в Чехії, Угорщині, Словенії та Естонії. Вони — невеликі країни, не так зруйновані соціалізмом, як Польща (де був воєнний стан, тоді як у зазначених країнах — ні), у них було нормальне село, яке легше (так тоді здавалося) інтегрувати в євросоюзну сільськогосподарську політику.

«Західна патологія»

Як не парадоксально, але тодішні проблеми польського села виникали головним чином через те, що Польщі, одній з небагатьох країн радянського табору, вдалося уникнути колективізації. Колгоспи заснували практично лише на «західних землях», тобто на колишній німецькій території, яка після Другої світової війни перейшла до Польщі. Але й там нові польські селяни — переселенці з-за Бугу отримали у власність досить великі наділи приватної землі. Зате на території «корінної» Польщі збереглася довоєнна структура власності, а колгоспи були тут радше винятком і доповненням.

Державні сільські господарства (Państwowe Gospodarstwa Rolne, PGR) були за часів соціалізму й трансформації 90-х символом усілякої патології. На західних землях вистачало проблем: працівники колишніх колгоспів не змогли пристосуватися до нових, капіталістичних реалій. На Західному Помор'ї, у Нижній Сілезії та Вармії й Мазурах нікого не дивували цілі повіти з 40-відсотковим безробіттям. Люди звикли працювати лише в PGR, які в 1989 р. Лешек Бальцерович ліквідував, а іншого способу заробляти на життя вони не знали. Тому джерелом існування стали в багатьох випадках пенсія бабусі, контрабанда (там, де це можливо), соціальні виплати та збір металобрухту, грибів або ягід. Виходом був також виїзд на заробітки до Німеччини. (Вже тоді для цього не потрібна була віза, але для цього необхідна була якась ініціатива, чого на «західних землях» бракувало найбільше. А якщо ще врахувати суцільний алкоголізм на цих землях, то зрозуміло, що ситуація в польському селі, особливо на західних землях, була непорівнянна з тією Європою, до якої Польща тоді прагнула.)

Додатковий чинник, що загострював соціальну ситуацію на західних землях, — це переконання їхніх сільських жителів, що вони живуть тут лише тимчасово. Аж до 70-х років люди не до кінця вірили, що колишні німецькі землі залишаться за Польщею назавжди. Тому перше (і багато в чому друге) покоління польських переселенців із Західної України, Західної Білорусі та Віленщини ставилося до своїх нових господарств досить обережно. «Це не зовсім моє, я зараз тут щось побудую, відремонтую, а за кілька років прийде німець і все забере. Або прийдуть комуністи й скажуть, що я найбагатший у селі, і в мене все відберуть. Подібне зі мною вже зробили в 1945-му чи 1946-му, коли все відібрали й переселили сюди з-під Гродно. Тож краще нічого не робити, не інвестувати надто в господарство, бо завтра все це можуть відібрати», — так довгі роки думали сільські жителі Західної Польщі та говорили це своїм дітям. І хоча 90-ті — аж ніяк не сталінські часи, подібний образ мислення передавався з покоління в покоління, і цей менталітет був тоді великим гальмом у розвитку західнопольського села.

Подрібнена сільська власність

На території, де колгоспів (PGR) не було або було небагато, подібні ситуації не траплялися, але там існували свої проблеми. У Малопольщі, Мазовії, Підляшші чи Люблінщині завжди існувала приватна власність на сільськогосподарську землю, тому навіть у найгірші часи сталінізму тут збереглося вміння дбати про своє та господарювати. Зате структура землі тут була (і залишається нині) такою подрібненою, що навіть за найбільших здібностей, дисципліни й працьовитості вижити з цих 5–7 га просто неможливо. А саме такі наділи мали й мають сьогодні багато місцевих селян.

У ті роки на тлі патової польської ситуації становище угорських чи чеських селян виглядало набагато привабливішим. По-перше, там частка сільського господарства у ВВП країни була значно меншою, тоді як у Польщі 90-х майже третина жителів країни жила із сільськогосподарського виробництва. З них лише кілька відсотків мали такі великі господарства, що могли вважатися справжніми фермерами західного зразка. Решті ледве вистачало на власні потреби. Така структура економіки була зовсім несумісною з європейською: у Західній Європі в сільськогосподарському секторі було працевлаштовано лише 2–8% населення. А в Чехії чи Угорщині — від 10 до 20%.

Не дивно, що всі 90-ті роки минули в атмосфері суцільних страйків і протестів селян, які постійно вимагали державного втручання та фінансової допомоги, коли, наприклад, падали ціни на зерно чи худобу. Небагата на той час держава, що ледве оговталася після воєнного стану, не мала грошей на виконання навіть частини цих вимог. Під тиском протестів селян пішов у відставку не один польський кабінет, зокрема уряди Белецького, Ольшевського та Сухоцької. Деяку стабільність принесла лише поява при владі в 1993-му посткомуністів, тобто Союзу демократичних лівих сил разом із Польською селянською партією (Polskie Stronnictwo Ludowe, PSL), яка представляє саме сільський електорат.

Усе для села

Про PSL часто кажуть, що вона — політична повія. Який би уряд не був, одне не підлягає сумніву — PSL буде при владі як менший, але необхідний член коаліції. Вона вже правила разом із посткомуністами, на місцевому рівні була й у коаліції з партією Качинського, а з 2007 р. і досі є союзником «Громадянської платформи» в уряді Дональда Туска.

Головний пункт програми цієї особливої партії — забезпечити державні дотації для аграріїв. Разом зі щедрою фінансовою підтримкою з боку ЄС це мало принести результат у вигляді відновлення польського села та доведення його до більш-менш європейського рівня.

Проте про все по порядку. По-перше, польські селяни практично звільнені від податків. Загальний прибутковий податок (19% від доходів фізосіб) вони не сплачують, а замість цього є платниками суто символічного спеціального сільгоспподатку — еквівалент 300–1000 грн на рік (звичайний житель міста з порівнянними доходами платить на місяць більшу суму).

По-друге, польські селяни мають власну дуже вигідну систему пенсійного забезпечення під назвою KRUS. Місячний пенсійний збір з особи становить близько 20–50 злотих, тоді як у загальній пенсійній системі ZUS — це приблизно 20% від місячного доходу, у середньому кілька сотень і більше злотих. А у випадку дрібних підприємців це взагалі проблема: незалежно від того, прибуткова фірма чи ні, щомісяця потрібно сплачувати понад 1000 злотих (2500 грн) пенсійного внеску, що, втім, не гарантує гідної пенсії. Це й є головною перешкодою в розвитку малого бізнесу в Польщі та основною причиною банкрутств.

Але й це ще не все. Селяни мають ще й безпроблемний доступ до державної системи охорони здоров'я, причому теж із лише символічними внесками до Державного медичного фонду, яких вистачає на покриття лише 5–10% потреб. А тому за пенсійне, соціальне й медичне забезпечення польських селян має доплачувати, за рахунок інших категорій громадян, держбюджет. Тому міське населення платить двічі: за своє пенсійне забезпечення й ще, через податки, своїх сільських співгромадян. Найбільшою мірою ці обов'язки покладено на дрібних підприємців, і саме тому податкове навантаження на малий бізнес у Польщі — одне з найвищих в ЄС.

Витрати на ці приховані державні дотації для села є головною причиною надмірного дефіциту та заборгованості Польщі. Саме тому країна не змогла ще запровадити євро, і, згідно з офіційними показниками, це навряд чи можливо принаймні до 2020 р. Про необхідність реформувати державні фінанси (тобто урізати приховані дотації для села) говориться в Польщі з самого початку трансформації, проте поки при владі залишається вже згадана селянська партія PSL, будь-яка реформа неможлива.

Ультиматум Міллера

Відкрита й прихована державна підтримка сільських громадян — це лише одна з причин їхнього сьогоднішнього добробуту. Інша складова — щедрі дотації від ЄС, які в Польщі набагато більші, ніж в інших нових членів Євросоюзу.

Коли Польща у 2002–2003 рр. перебувала на фінішній прямій переговорів про членство в ЄС, раптом виникло спірне питання про розмір дотацій для поляків у межах єдиної сільськогосподарської політики ЄС. Брюссель ніяк не хотів погодитися на повне фінансування польських селян і пропонував лише 20–30% того, що отримував французький фермер. Словацькі, чеські, угорські та литовські делегації на таке розв'язання питання погодилися заради безпроблемного завершення переговорів, але в Польщі це було неможливо — для провладної PSL це означало б майже державну зраду.

Тодішній прем'єр Лешек Міллер, який мав зважати на думку учасника провладної коаліції, на фінішній прямій зіграв ва-банк. Мовляв, село настільки важливе для польської економіки та внутрішніх політичних відносин у країні, що така пропозиція просто неприпустима. Навіть якщо уряд на це піде, народ (за рахунок голосів сільських жителів) відхилить членство в ЄС на референдумі. «Тому наша пропозиція є твердою: або ви суттєво збільшите рівень дотації для селян, або ми відмовляємося від вступу до ЄС у 2004 р.», — підкреслив голова уряду. Лешек Міллер справді пропонував як альтернативу план Б: як він тоді переконував, Польщі не завадить зачекати й вступити до ЄС разом із Румунією та Болгарією, якщо її вимоги щодо села не буде враховано.

Рішучість Міллера та віцепрем'єра від PSL Ярослава Калиновського, який допізна в останній день вів переговори з Брюсселем, усе-таки сприяла успіху. Польща отримала набагато вигідніші умови єдиної сільськогосподарської політики ЄС, ніж сусідні Чехія, Словаччина, Литва чи Угорщина, завдяки чому сьогодні ціни в польських магазинах нижчі, ніж у словацьких, литовських чи українських.

Про які конкретно гранти йдеться? Якщо коротко, то польський селянин отримує дотацію в перерахунку на гектар сільськогосподарської продукції за умови подання відповідного проєкту. Причому процедури тут мінімально спрощені, на відміну від «міських» грантових проєктів. Що важливо, селяни отримують від ЄС дотацію до продукції, але в окремих випадках їм платять також за те, що вони нічого не роблять, якщо їхні угоди мають певне значення для екології. На непридатних землях корисно посадити на своїх ділянках ліс і отримувати за це щомісячну ренту від Євросоюзу — лише кілька сотень злотих на місяць, але й це непогано.

Перед вступом до ЄС про ці дотації всі знали, проте вже згадана PSL вела антиєвропейську пропаганду, заявляючи, що дотацій ніхто не отримає через складні процедури, зате відкриття ринку призведе до банкрутства села. Ситуація була критичною: уряд Лешека Міллера хотів інтегруватися в ЄС, однак союзник створював проблеми. Це й пояснює згаданий ультиматум: «Або ви врахуєте наші пропозиції щодо села, або ми відмовляємося від інтеграції та вступаємо до ЄС разом із румунами». Саме тут потрібно шукати причину, чому польська бюрократія зробила все, щоб процедури для отримання грантів від ЄС для сільських жителів були максимально простими.

Відновлення села та низькі ціни на товари

Крім іншого, польське село змінилося також завдяки щедрим інвестиціям із фондів ЄС, за які тут побудували каналізацію, місцеві дороги, будинки культури, спортивні майданчики тощо. Усе це ще більше змінило обличчя села, ніж уже згадані доплати до сільськогосподарської продукції. І тут Польща також дуже успішно скористалася цими можливостями, набагато ефективніше, ніж Словаччина, Литва чи Угорщина, не кажучи вже про Румунію та Болгарію, які ці можливості просто втратили.

Усе це не могло не позначитися на цінах на сільськогосподарську продукцію. Дотації, пільги, податкові привілеї, та ще й інвестиції в інфраструктуру села — саме завдяки цьому ціни на продовольчі товари в Польщі нині найнижчі в регіоні. І саме тут слід шукати причину того, чому польські продовольчі товари такі популярні (і дешеві) в сусідніх країнах: Чехії, Словаччині та Литві, меншою мірою також в Україні та Білорусі. А село, яке ще недавно було гальмом євроінтеграції, від вступу Польщі до ЄС виграло найбільшою мірою.