Доля єгеря

Ще одна розповідь про роботу єгеря. Цього разу білоруського. М.П.

Є така професія — природу захищати

Побутує думка, що робота єгеря — одна з найромантичніших у світі. Запитай у непосвяченої людини, чим займається єгер, і вона відповість: живе, щасливчик, у лісовій сторожці на лоні природи, із рушницею стежками ходить, зі звірятками всілякими зустрічається-спілкується, а вранці й увечері йому пташки серенади співають. Ох, помилка вийшла! Для того щоб побачити у своєму обході звірів, єгер роками намагається спочатку заманити їх до себе, потім розвести, а далі підгодовувати, охороняти від безлічі охочих до наживи людей. Щоб знайти кошти на будівництво всіх численних годівниць, підгодівельних майданчиків, спостережних веж (а це також обов'язок єгеря), цей працівник проводить полювання для гостей, тим самим приносячи мисливському господарству дохід. Єгерю нíколи сидіти у своїй “сторожці” (якої просто не існує). Щодня, цілий рік, без вихідних і свят, у мороз і спеку, сніг, дощ і посуху єгер пропадає в лісі, у самій глушині, цілодобово ламаючи голову, як зберегти все те багатство, яке йому довірено.

На кону — безпека

Найстарший єгер ДЛГУ “Вілейський дослідний лісгосп” Іван Апанасевич за п'ятнадцять років бездоганної служби надивився всякого, тому про свою професію може судити неупереджено й без зайвої частки романтизму. За його словами, обов'язки єгеря найрізноманітніші й варіюються залежно від пори року. Восени, коли відкривається загінне полювання на копитних звірів, єгер чотири дні на тиждень змушений працювати з командами по 10—20 мисливців, які приїхали погостювати в лісомисливське господарство. У цьому разі Іван Йосипович бере на себе функції керівника полювання та приймає відповідальність не лише за успіх заходу, а й за безпеку й саме життя гостей. Він проводить інструктаж, стежить за дотриманням техніки безпеки, часто виявляючи суворість до надміру азартних стрільців.

— Моє завдання зробити так, щоб усі мисливці роз'їхалися по домівках бадьорі, здорові й неушкоджені, з думкою відвідати мисливське господарство ще раз, — розповідає єгер. — На полюванні я фактично є обличчям лісгоспу. Від моїх дій залежить рейтинг господарства.

Організаторських складнощів у роботі Івана Апанасевича вистачає.

— Наприклад, приїжджали нещодавно гості з Росії. Вони дорожили своїм часом, тому вирішили “взяти” від приїзду максимум користі та емоцій. Уранці ми вирушили на загінне полювання, майже весь день пропадали в угіддях. У темну пору доби вирішили провести ще й індивідуальне полювання. Увечері гості відпочивали й набиралися сил перед безсонною ніччю, а ми з командою в цей час сиділи й ламали голову, як би не осоромитися. А потім — тривожна ніч... Дружина мене рідко бачить увечері вдома, навіть дивується, коли я все ж вириваюся з лісу.

Вихідні ж єгерю могли б лише снитися, якби він міг дозволити собі повноцінний сон. Якщо Іван Йосипович не зайнятий на полюванні, він проводить підготовчі роботи — об'їжджає угіддя, вивчає сліди звірів, визначає, у якому кварталі вони є, щоб полювання пройшло успішно. У цій справі допомагає великий досвід. Єгер практично безпомилково може визначити, де залягло стадо кабанів, а де пасеться олень чи лось.

— Наприклад, зараз досить тепло, велика вологість — значить, дикий кабан триматиметься низин. Кукурудзу з полів прибрали — звір відсунувся далі в ліс. Він тримається неподалік підгодівельних майданчиків, проте до них не підходить — снігу немає, — дає імпровізований майстер-клас Іван Апанасевич.

Не лише полюваннями

Наприкінці календарного року сезон загінного полювання закінчиться, залишиться лише індивідуальне, з підходу, із засідки. Але не лише полюваннями, як кажуть, ситий єгер. Зима — важкий час для всього живого в лісі. Глибокий сніг загрожує бескормицею, тому звірів необхідно підгодовувати. В умовах глибокого снігового покриву далеко не до кожної годівниці чи підгодівельного майданчика можна доїхати транспортом, щоб привезти корми — зерно, коренеплоди тощо. Часом єгерю доводиться кидати машину, ставати на лижі та долати замети з мішком зерна на плечах — нелегка щоденна праця! А разом із морозами “по душу” копитних звірів приходять грізні хижаки — вовки. І тут єгер напоготові, готовий захищати травоїдних.
Весна несе свої сюрпризи, до яких за всі п'ятнадцять років своєї роботи Іван Йосипович так і не звик.

— Годувати звірів потрібно доти, доки повністю не зійде сніг. Якщо в якійсь годівниці запаси корму закінчуються, їх треба обов'язково поповнити, — пояснює єгер. — А сніг то підтане, то морозом схопиться. Виходить така “багатошарова” цілина, по якій ні машина, ні трактор не проїде. Пам'ятаю, були випадки, коли мороз і сніг звіра “дотискали” остаточно, він лише на допомогу людини й сподівався. У мене був кінь, я сідав у сідло, навантажував туди ж пару мішків зерна й за багато кілометрів по глибокому снігу, не розбираючи доріг, доставляв корм диким кабанам. Траплялося й гірше, коли корм доводилося нести на власних плечах. Але звір ніколи не залишався без підтримки. Це — закон. Ось і нинішньої весни, після пам'ятного урагану Хав'єр, до підгодівельних майданчиків лише на снігоході чи своїх ногах добиралися...

Літо ласкаве лише для ледачих. Єгерю ж на сонечку грітися часу не вистачає — він починає готуватися до... зими: оновлювати підгодівельні майданчики, годівниці, солонці та спостережні вежі, лагодити стрілецькі штанди, пропилювати й викошувати стрілецькі лінії та візири. Уся ця робота також виконується руками простого єгеря. А над ним — пекуче сонце, навколо — вологість, ані найменшого подиху вітерцю серед дерев. Лише хмари комарів і ґедзів в'ються, жалять так, що без захисної сітки на обличчі ні хвилини не витримати.

— Чутність у таких умовах, коли навколо листя шелестить та гнус дзвенить, жахлива, — зауважує Іван Йосипович. — Гаразд би лише мені це дискомфорт створювало! Набагато гірше, що й звір чує погано, а нечисті на руку люди цим користуватися намагаються — частішають спроби браконьєрства...

Так-так, охороняти звірів від браконьєрів — також обов'язок єгеря. За час служби Іван Йосипович не раз “хапав за руку” таких людей, хоча, зізнається, траплялися випадки й небезпечні, на грані фолу.

— Цієї зими, як зараз пам'ятаю, у неділю, на службовому УАЗі об'їжджав свої угіддя. Зі мною в рейд попросилася дружина (вона в мене сама — дочка лісника, дуже любить природу, частенько супроводжує мене в лісі: то сліди звірів “читаємо”, то з вежі за дикими кабанами спостерігаємо, то до лося підкрадаємося). Під'їхали до підгодівельного майданчика й почули постріли на межі мого обходу. Цікаво, думаю, полювання на моїй території не ведеться, не інакше браконьєри! Сам на звуки пішов, а дружині наказав у машині чекати. Куди там! За мною пішла, так ми з нею й затримали одного зі стрільців. Другий утік, але потім сам з повинною з'явився...