Євроінтеграції ще немає, поки що лише єврохамство

За всієї схожості між нинішніми подіями та Майданом 9-річної давнини очевидні три відмінності.

Про три відмінності двох Майданів і знову зраджену владою міліцію

Першу здатні усвідомити насамперед кияни, які пам'ятають події «помаранчевої революції», і ті, хто з цими киянами спілкується. Адже телевізійна картинка в обох випадках дає запруджену народом площу чи вулицю. При цьому близькі до опозиції ЗМІ, як правило, кажуть, що зараз протестувальників більше, насамперед маючи на увазі демонстрацію 1 грудня. І лише кияни констатують — те, що відбувалося під час «помаранчевої революції», і те, що відбувається зараз, не порівняти за масовістю.

А якщо покопатися в старих інформзведеннях, можна дізнатися, що в 2004-му вже на другий день протестів на майдані стояло 400 наметів, зараз на четвертий день «Інтерфакс-Україна» повідомив про два десятки наметів.

Але навіть якщо не опитувати киян, не копатися у віртуальних архівах, а походити вулицями, прислухаючись до того, що кажуть люди, розумієш — зараз суспільство політизоване набагато менше. Тоді лінія фронту подеколи проходила навіть на кухні, серед родичів. Нині ж ніхто особливо не сперечається про політику.

Проте за всієї різниці в політизації суспільства очевидно, що маса людей на Майдані все одно критична, і криза несе потенціал зміни влади, зміни незапланованої (тоді як у 2004-му були вибори, тобто запланована зміна влади, і вирішувалося лише, кому з двох кандидатів вона дістанеться).

Друга відмінність — очевидна. Тоді головним об'єктом протестів був кандидат у президенти прем'єр Віктор Янукович, який не мав через свою посаду повноти влади. І опозиція успішно розширювала зазор між прем'єром і президентом, що йшов. Зараз у владі такого зазору немає, що працює проти опозиціонерів.

Третя відмінність — спонтанність протестів. 9 років тому ще за кілька місяців до першого туру виборів складалося враження, що готується саме майданний (хоча слово «майдан» ще не було вжитковим) сценарій перетворення виборів на революцію, сценарій, уже добре відомий за Югославією та Грузією. Так, багато опозиційних політиків уже тоді наполегливо торочили, що, мовляв, міжнародно визнані права людини стверджують право народу на повстання.

І, безсумнівно, задовго до першого Майдану під нього збиралися гроші, зокрема іноземні, через горезвісного Березовського, який, схоже, був не так фінансистом, як касиром революції.

Зараз гроші до початку акції не збиралися, та й після її масштаб менший. Хоча ключова українська постать в організації фінансування та сама — приведений до Ради «регіоналами» і до останніх днів член їхньої фракції Давид Жванія. Адже саме в контрольованому ним «Діамантбанку» відкрито рахунок, на який можна перерахувати гроші для протестувальників.

Проте і менша масовість протестів, і їхнє менше фінансування таять іншу небезпеку для влади. У такій ситуації опозиції значно простіше домогтися бажаного — завдяки не планомірній облозі, а насильницьким діям із захопленням органів державної влади.

А через те, що 30 листопада і прем'єр Азаров, і президент Янукович засудили правоохоронців за силовий розгін «євромайдану», нічого не сказавши про провокації з боку учасників акції (у словах президента був лише невиразний натяк на те, що винні не самі беркутівці, а в прем'єра і натяку такого не було), опозиція отримала підтримку й від самої влади.

Тобто до 1 грудня сили правопорядку опинилися в меншості, бо реальною стала загроза, що їх «здадуть» ті, кого вони покликані захищати.

А адже практично все, що відбувається ці дні в країні, йде за заздалегідь підготовленими сценаріями тих сил, які найактивніше лобіювали євроінтеграцію України, в чиєму «активі» Майдан-2004 та інші кольорові революції в різних кінцях світу і про чию роботу з підготовки нової «революції» для України говорив два тижні тому з трибуни Верховної Ради народний депутат Олег Царьов. Природно, задіюється не лише формальна опозиція, а й «п'ята колона» всередині самої влади.

Адже і цього разу — вдень 29 листопада — американський посол заявляє про «найсерйозніші наслідки» в разі розгону «євромайдану». Увечері для нагнітання ситуації — скандал із недопуском лідерів опозиції на шоу Шустера на каналі «Інтер» (що належить олігарху Фірташу), а вночі міліція розганяє «євромайдан», який, як визнавали всі, і так видихався, «помирав природною смертю».

А далі по накатаній доріжці — істерія в ЗМІ (і «Інтер» тут у перших лавах), заклики до виходу на вулицю та до силових акцій, а потім і самі акції. Переказувати перебіг подій немає сенсу, читачі їх добре пам'ятають, звернемо увагу лише на дві «деталі».

По-перше, як ідеально вибрано час для розгону «євромайдану» — якби це сталося в ніч на 1 грудня, напередодні призначеної акції опозиції, вона не змогла б за рахунок кампанії в ЗМІ вивести на неї таку кількість обурених людей і привезти з Галичини до двох десятків тисяч своїх прихильників (які приїхали у відповідь на розгін «євромайдану»).

По-друге, як повідомили в ніч на 30 листопада ЗМІ, частина мітингувальників «сховалася» в Михайлівському монастирі Київського патріархату. Але від майдану Незалежності до Михайлівської площі не так близько, щоб спонтанно кинутися туди по захист, не давши наздогнати себе вартовим порядку. Куди простіше було б розосередитися околицями майдану й розійтися по домівках.

Адже Михайлівський собор як місце для нового вогнища опору просто ідеальний — штурм монастиря справа складна не лише з політичного, а й із суто «технічного» погляду, плюс Михайлівська площа — один з основних київських мітингових майданчиків, де вже вранці почався мітинг протесту.

Що ж до штурму Адміністрації Президента на Банковій, то він проходив саме в момент опозиційного віче на майдані Незалежності, але ЗМІ залишали без уваги те, що відбувалося на майдані, включно з виступом опозиційних лідерів, зосередившись на цьому штурмі. І лише коли штурм захлинувся, в опозиціонерів заговорили про «провокацію влади», і вони як голуби миру почали злітатися на Банкову.

Те, що коли штурм почав провалюватися, у ролі голубів миру на Банкову злетілися представники «Свободи» та «УДАРу», якраз і показує, що саме ці партії були б основними вигодонабувачами взяття АП, і тепер лише замітали сліди.

Про Порошенка, посланого подалі

Але якби штурм вдався, парламентська опозиція одразу скористалася б досягнутими результатами, заговорила б про захоплення символу «злочинного режиму» й мала б добрі шанси диктувати свої умови. А ключовою умовою, мабуть, була б відставка президента з терміновим проведенням нових виборів глави держави.

Така відставка була б значно реальнішою, ніж імпічмент. Адже, по-перше, імпічмент — це більшість у ВР у 348 голосів — цифра недосяжна, навіть якби фракція ПР помітно посипалася. По-друге, імпічмент — процедура відносно тривала, тоді як логіка революції вимагає бліцкригу. При цьому відставку виставляли б як готовність до компромісу з главою держави: мовляв, опозиція готова до того, щоб Янукович зберіг президентське звання довічно (у разі імпічменту воно втрачається).

Але дострокові вибори були лише одним можливим сценарієм у разі такого захоплення. Інший сценарій — повернення до політреформи або до іншого (навіть радикальнішого, ніж мало місце в 2006—2010 рр.) зсуву в балансі повноважень між президентом і парламентом. Саме такий варіант видається найвигіднішим для наших олігархів. Адже всевладна Рада — найкращий майданчик для досягнення балансу інтересів з метою олігархічного консенсусу.

Крім того, відсутність явного лідера в триголовій опозиції схиляє й її до компромісу, тим більше що спонсори опозиції додатково підштовхували б її до нього не лише через інтереси свого консенсусу, а й тому, що президентські вибори — найвитратніший для них захід.

Втім, сурогатом парламентської системи є створення у ВР так званого уряду народної довіри, тобто за участі представників опозиційних фракцій. Схоже, готова й кандидатура на посаду глави такого уряду. Позафракційний депутат Петро Олексійович Порошенко.

Він теж «засвітився» на Банковій у ролі миротворця, намагався видертися на головне знаряддя штурмувальників — грейдер, який нібито не належить жодній з його структур (звідти його, щоправда, стягли під нецензурні вирази). Тобто напрацювавши протягом останнього року собі імідж позафракційного опозиціонера, Петро Порошенко вже в образі «миротворця» переміщувався на нейтральніше політичне поле, перетворюючись на компромісну постать.

А формування такого уряду — неважливо на чолі з ким, але з широким представництвом опозиції в Кабміні — обмежило б вплив президента на вертикаль виконавчої влади й запустило б процес розмивання фракції ПР, неминучий за будь-якого сценарію переходу ініціативи до опозиції.

Про традиційно бездарну владу

Але оскільки уряд встояв у ВР, а фракція «регіоналів» зазнала поки що мінімальних втрат, про такий розвиток ситуації говорити не можна. Тим більше якщо порівнювати динаміку нинішнього майдану з майданом дев'ятирічної давнини.

Так, цей номер газети здається до друку на четвертий день від початку безладів. Тоді в Києві саме на четвертий день, який позначився стотисячним десантом із Західної України, протестувальники захопили Палац профспілок у центрі столиці. Зараз і десантування почалося раніше, і той самий палац було захоплено вже в перший день, «повсталі» розмістилися в Київській міськадміністрації, яку під час «помаранчевої революції» взагалі не захоплювали.

Але потім акція почала втрачати темп. Якщо в 2004-му на третій день протестів було проголошено альтернативну владу в особі Комітету національного порятунку, то зараз саме на третій день опозиція зазнала разючої поразки в спробі повалити уряд Азарова.

Але ще разючішою виявилася поразка на четвертий день, коли широко анонсована блокада Кабміну провалилася — на відміну від блокад часів «помаранчевої революції». Міністри зібралися на засідання в належному місці, тому наповнилися вагою слова Азарова про те, що влада контролює ситуацію і привід для вуличних протестів вичерпано.

Проте ситуація ще виглядає для влади дуже небезпечною. Є й невигідні для неї порівняння.

Так, по-перше, тоді економіка була на підйомі, завдяки чому країна ту революцію й витримала, не вдаючись згодом до зовнішніх кредитів. Зараз економічна ситуація на порядок гірша, і влада ще задовго до протестів вишукувала зовнішні позики. Дешевих кредитів вона не знайшла, а дестабілізація лише погіршує умови кредитування.

Розвернутися ж до Росії набагато складніше, ніж могло здатися ще кілька тижнів тому: і влада може боятися нового спалаху протестів, і в Кремля є підстави вважати, що підтримувати цю владу в Києві — викидати гроші на вітер.

По-друге, радикальні елементи в протестах незрівнянно помітніші, ніж тоді. Про їхню роль докладно пише Володимир Корнілов (читайте, будь ласка, «ЄВРОМайданні стояння: Анатомія «проєвропейського» свавілля» на стор. А1). На доповнення до його статті лише зазначимо, що, схоже, МВС уже боїться шукати справжніх радикалів і погромників. І саме тому в ситуації зі штурмом АП переводить стрілки на зручний об'єкт — «Братство» і Дмитра Корчинського. Але почнеш копати під «Патріота України» — вийдеш на «Свободу»...

А крім того, інформполітика влади, м'яко кажучи, залишає бажати кращого. Вона просто бездарна. Нинішні безлади багато в чому стали наслідком цієї політики як у довгостроковому, так і в короткостроковому плані. Але це вже тема для окремої статті.

Нарешті, великий бізнес явно дистанціювався від влади. Так, Олександр Ярославський виступив за відставку уряду, позиція Дмитра Фірташа, мабуть, відображена істеричними заявами та русофобською риторикою Інни Богословської. А група СКМ Ріната Ахметова — з аморфною заявою із закликом до пошуків компромісу. З огляду на те, що Ахметова традиційно (нехай багато в чому й помилково) розглядали як головну опору президента в бізнесі — це явне дистанціювання від влади. Тоді як заяв олігархів із критикою опозиції зовсім немає.

Захід же, як і 9 років тому, перебуває цілком на опозиційному боці, а представник Європарламенту (і посередник між владою та опозицією в 2004-му) Александер Квасневський 4 грудня багатозначно заявляє, що «доля нової революції» вирішиться в найближчі 48 годин, закликаючи «прихильників інтеграції з ЄС» бути рішучими. (УНІАН)

Євроінтеграції поки немає, але єврохамство вже наявне. Втім, хамити почали ще на зустрічі у Вільнюсі.

Про стару Європу, яка не рада молодій Україні

Звітний тиждень вмістив у себе стільки «подій», що мимоволі здається, ніби Вільнюський саміт був уже колись давно. Але згадаймо, на тому саміті зусилля «європейської спільноти» щодо «примусу до асоціації» українського президента (лідери країн ЄС готові були працювати всю ніч, щоб переконати представників України підписати угоду про асоціацію, повідомляла лише тиждень тому президент Литви Даля Грибаускайте) успіхом не увінчалися.

Природно, подібна «норовливість» української сторони не могла знайти відображення у фінальних документах. За підсумками саміту не було ухвалено жодної «Декларації про наміри», жодним чином в підсумкових документах саміту не відображено й питання про якийсь «компенсаційний пакет», хоча, за відомостями джерел, переговори про такий компромісний варіант напередодні саміту велися й навіть дали певні результати. Відмовилися обговорювати у Вільнюсі й можливість тристоронніх переговорів Україна — ЄС — Росія. Впала в око журналістам і певна «відчуженість» Віктора Януковича від інших учасників на останніх заходах саміту.

Що ж, демонстративне ігнорування, пауза у відносинах як спосіб вираження невдоволення завжди посідали помітне місце в дипломатичній практиці. Але цього разу «блокади» не відбулося. Буквально за кілька годин після завершення саміту прес-служба Ангели Меркель повідомила про запрошення Віктора Януковича до Німеччини. Очевидний обнадійливий дипломатичний жест, особливо на тлі того, що президент Польщі Броніслав Коморовський скасував свій візит до України, намічений на 2 грудня. А адже Польща завжди була головним «євроадвокатом» України (див. також «Чи не переплисти Януковичу Янцзи?» на стор. А4—А5), а Німеччина, навпаки — посідала найбільш «скептичну» й жорстку позицію, причому не лише в питанні Тимошенко. У чому причина цієї дивовижної «метаморфози»?

Адже запрошення до Німеччини, коли вовсю заговорили про міжнародну ізоляцію української влади, ще до початку «майданних» подій у Києві однозначно виглядає як заохочувальний жест, сигнал розуміння позиції української сторони.

Справжня причина такої позиції Німеччини вбачається не стільки в тому, що основний тягар фінансової підтримки «європейських прагнень» України та інших країн Східної Європи ляже на Німеччину, а аж ніяк не на Польщу й Литву. Скоріше причина в тому, що останні є відомою «групою впливу» Держдепу в Євросоюзі, та й євроінтеграцію пострадянських держав США всіляко підтримують, виходячи зі своїх геополітичних міркувань (нагадаємо, що й проєкт «Східне партнерство» було ініційовано Польщею, яка під прикриттям США грає у свої великодержавні ігри).

Посилення ж впливу в ЄС «младоєвропейців», а також США, що стоять за ними, і брюссельських єврочиновників (особливо після скандалу з тотальним прослуховуванням) Німеччині, як і іншим країнам «старої Європи», абсолютно ні до чого. Показово, що вже після завершення вільнюського саміту Франсуа Олланд провів зустріч із Віктором Януковичем, на якій зазначив, що з повагою ставиться до рішення України щодо призупинення підписання угоди про асоціацію та всеосяжну зону вільної торгівлі. За його словами, у цих питаннях необхідно «все зважити, враховуючи економічну ситуацію в Україні» (УНІАН).

Нема чого Німеччині й перетворення України на антиросійський плацдарм, можливе джерело напруженості на європейському континенті. Невипадково в усіх своїх заявах останнього часу Ангела Меркель, «ритуально» говорячи про підтримку євроінтеграційних прагнень України й засуджуючи Росію «за тиск», робить наголос на необхідності «вести з цієї теми інтенсивний діалог із Росією» як зі стратегічним партнером. При тому що офіційна позиція ЄС, як відомо, полягає в неприйнятності тристороннього формату переговорів.

Втім, так само в Брюсселі вимагали негайного звільнення Тимошенко, доки «раптом» не забажали неодмінно у Вільнюсі й без жодних умов отримати підпис Януковича під злощасною угодою про асоціацію.

Про шампанське, яке рано пити

«Окупований» майдан Незалежності залишається єдиним козирем опозиціонерів, але скільки часу їм вдасться утримувати на ньому значну кількість людей? Загалом, головною проблемою стає — як вийти з ситуації з мінімальними іміджевими витратами для себе.

Як не парадоксально, минулий тиждень можна назвати тижнем Віктора Януковича, який спочатку встояв перед найсильнішим тиском у Вільнюсі, а потім зміг «купірувати» найсерйознішу за час свого правління внутрішню кризу.

Проте владі не слід «пити шампанське», адже внутрішні та зовнішні проблеми, що призвели до нинішньої кризи, нікуди не поділися, включно з помилками самої влади, не повторити яких треба дуже постаратися.

Тим більше що це — по суті — не лише помилки, а й всепроникна система корупції, протекціонізму та крайньої неповаги до українських громадян, які просто катастрофічно втомилися від усього. І рано чи пізно справді вийдуть і на загальнонаціональний страйк, і на майдани по всій країні, якщо цій системі так і не буде покладено край.

Ну надто рішуче. Може, краще написати «можуть вийти», все-таки реально Україна достатньо розколота, щоб уся країна виходила з одними гаслами, але недостатньо для протилежного.

Люди не лише сміються з жартів про «Хюндай» і лижних інструкторів, а й дедалі наполегливіше вимагають відповіді: хто, навіщо і за скільки купував ці потяги і з якою метою та за чиї гроші заїжджі спортсмени видавали себе за високих закордонних «партнерів»? Чому залишаються безкарними загарбники «блакитних озер» і будинків у центрі Києва?

І головне — чому вся ця публіка досі або засідає в уряді, або на перших ролях у Партії регіонів?