Вовки й товариші. Частина 1: хто в яру коня доїдає
Один із популярних виразів табірного фольклору пов’язаний із згадкою відомого сірого хижака. Коли хочуть «відшити» людину, яка набивається в друзі-приятелі, їй кажуть: «Тамбовський вовк тобі товариш!» або «Брянський вовк тобі товариш!». Причому між обома містами (або навіть областями) існує негласне суперництво за право називатися батьківщиною легендарного звіра.
Істотна перевага сил — на боці тамбовського вовка. Не в останню чергу цьому сприяла радянська кінематографія. 1955 року на екрани СРСР виходить фільм режисера Йосипа Хейфіца «Справа Румянцева», що зібрав десятки мільйонів глядачів. У картині є епізод допиту Олександра Румянцева — чесного водія, якого підозрюють у великій крадіжці. Коли шофер звертається до слідчого ВБХВ Самохіна зі словами «Товаришу капітане…», то чує у відповідь: «Тамбовський вовк вам товариш!» Та сама фраза звучить у пізнішому фільмі 1959 року «Жорстокість» за романом Павла Ніліна.
І нарешті, «варіація на тему», що прозвучала в комедії Леоніда Гайдая «Іван Васильович змінює професію», де на запитання Івана Грозного «Ти скажи, яка вина на мені, боярине!» — працівник міліції суворо відповідає: «Тамбовський вовк тобі боярин!»
Але й «брянський вовк» не здає позицій. Брянські ліси називають батьківщиною знаменитого сірого хижака багато в’язнів ГУЛАГу. Найбільш відома ця тварина завдяки пісні Юза Альошковського про Сталіна:
Існують також варіанти і без слова «товариш» у відповідь на інші недоречні, на думку арештантського братства, звертання. Звернімося до «Архіпелагу ГУЛАГ» Олександра Солженіцина: «Камера виє, вирує. Сивий учитель російської мови встає на нарах, босий, і як новоявлений Христос простягає руки: »Діти мої, помиримося!.. Діти мої!» Виють і йому: «У Брянському лісі твої діти!»».
У сучасному мистецтві брянський і тамбовський вовки теж цілком рівнозначні:
(Леонід Філатов. «Сказ про Федота-стрільця…»)
(Тимур Кібіров. «Крізь прощальні сльози»)
Коротше, без пляшки не розберешся… Але ми спробуємо.
Хто в яру коня доїдає
Отже, мета приказки — вказати на негативне ставлення до співрозмовника, позначити дистанцію, заявити, що між вами не може бути нічого спільного. У сучасному міському фольклорі є схожі примовки на кшталт «Таких друзів — за хрін і в музей», «Парочка таких друзів — і ворогів не треба» тощо. Їх теж активно використовує блатний і арештантський світ. Перебування в місцях не таких віддалених виробляє в «пасажира» ізоляціонізм, відокремленість, підозріливість стосовно оточення, очікування підступу, «підлянки». Звідси популярні вирази: «один на крижині», «бродяга без нікому», «без батьківщини й прапора» тощо.
Це невипадково: звичаї й закони зони подекуди жорстокі, серйозний спитом із того, хто «запорол косяк» (припустився промаху, зробив помилку). Тому будь-який нібито добрий порух душі, будь-яка пропозиція допомоги, спроба налагодити довірливі стосунки сприймається напружено: «Що б це мало означати? Чого цей каламутний тип з-під мене хоче виманити?» Одна з найвідоміших приказок із цього приводу ще з часів ГУЛАГу — «Не будь моїм благодійником»: саркастична відсіч тому, хто в зоні набивається з пропозиціями допомогти, особливо безоплатно. З досвіду битий арештант знає, що за будь-яку допомогу, підтримку рано чи пізно доведеться розплачуватися. І що «безоплатніша» допомога, то дорожча розплата.
Втім, подібний скепсис і передбачливість можна зустріти в багатьох філософів і письменників. Наприклад, у французького мислителя XVIII століття Себастьєна-Рока Нікола Шамфора в книзі афоризмів «Характери й анекдоти»: «Я запитав М., чому він воліє залишатися невідомим, позбавляючи людей можливості обдарувати його благодіянням. «Найкраще благодіяння, яке вони можуть мені зробити, це віддати мене забуттю», — відповів він».
Схожу думку висловлює й Олександр Пушкін у «Євгенії Онєгіні»:
Зеківський і блатний світ активно творчо використовує такого роду сентенції. У цьому ряду особливою популярністю користуються усталені сполучення у формі відповіді на звертання. До них належить і приказка про брянсько-тамбовського вовка: тебе назвали «товаришем», а ти категорично відхрещуєшся від цього. Але поряд із нею є інші, схожі за змістом. Частину з них кримінальний світ перейняв із фольклору загальноросійського.
Якось мені довелося почути на «зоні» цікаву репліку у відповідь на звертання «земляк»: «Який я тобі земляк: дві монтування по карті!». Пізніше я зустрічав цей вираз не раз, але в іншій формі: «Який ти мені земляк: два лапті по карті!» Бувалий бродяга, досвідчений «пасажир» у такому разі зазвичай відповідає: «Так адже по одній же землі ходимо…»
Ця приказка, попри її популярність у «запроволочному» світі, корінням сягає в російське народне мовлення. «Лаптями» особливо охоче міряють карту за Уральським хребтом аж до Далекого Сходу. Причому нерідко зміст «лаптевої» примовки якраз дещо інший: попри великі відстані, співрозмовники все ж є земляками. Як у Леоніда Южаніна в романі «Хліб і кров»: «Справді земляки! Для нас два лапті по карті — не відстань. Це тепер поділили — Урал, Західний і Східний Сибір, а в давнину все, починаючи з Кам’яного пояса й далі на схід, називалося одним словом — Сибір». Або радісний вигук на рибальському інтернет-порталі: «Так чудово, що серед нашого брата є майже земляки: Камчатка з Чукоткою поряд — «два лапті покарті»...»
І все ж частіше «лаптями» визначають не географічне зближення, а саме розділення. Ось що пише про це Сергій Пономарьов у статті «Лапоть по карті (про приблизність в історії та геополітиці)»: «Є такий вираз: «лапоть по карті». Зазвичай так кажуть далекосхідники, відповідаючи москвичам, які стверджують, що якесь наше східне чи сибірське місто розташоване поблизу іншого.
«Ну, у вас там Владивосток же десь поряд з Петропавловськом (Камчатським)?» — напівпитально-напівствердно запитує москвич. «Як би не так! — відповідає провінціал. — Між ними лапоть по карті!» Можна сказати, що лапоть — це одиниця картографічного вимірювання для людей не дуже обізнаних із географією. А якщо взяти ширший зміст, то це одна з усталених національних одиниць приблизних вимірювань. Двоюрідний брат російського «авось»». Той самий зміст у приказку вкладають Сергій Скрипаль і Геннадій Рітченко в романі «Контингент»: «Душу відводив Андрій у розмовах із земелею. Земляки, та ще й з одного міста! Це вам не два лапті покарті!»
Уркаганський світ узагалі з особливим задоволенням використовує у своєму мовленні сибірський і далекосхідний фольклор. Те саме сталося й цього разу.
Інший приклад того, як «відшивають» панібратство, ми знаходимо в «Записках із Мертвого дому» Федора Достоєвського:
«– Ну-ну-ну! годі вам, – закричав інвалід, що мешкав для порядку в казармі й тому спав у кутку на окремому ліжку.
– Вода [ Вода – сигнал тривоги, небезпеки або привернення уваги. Пізніше під впливом єврейської гілки російського жаргону трансформувався в сигнал «вассер!», «вассар!». (Wasser – «вода» нім. мовою та на їдиш.) ], хлопці! Невалід Петрович прокинувся! Невалідові Петровичу, рідному братику!
– Брат... Який я тобі брат? Карбованця разом не пропили, а брат! – буркотів інвалід, натягаючи в рукави шинель...»
І нарешті, зовсім близька до нашої теми репліка — відповідь на вживання слова «кент» (жаргонне «друг», «приятель»): «Твої кенти в яру коня доїдають!».Пояснюючи зміст цієї приказки, бувалі арештанти казали мені, що під «кентами» (друзями) мають на увазі шакалів. Тобто наведена приказка — евфемізм образи «шакал».
Проте з історичного погляду це не зовсім точно. Спочатку приказка була повністю синонімічна відсічі зі згадкою вовка з брянського чи тамбовського лісу. Так, фразеологічний довідник «Жива мова. Словник розмовних виразів» (1994) Валерія Бєліна та Ірини Бутенко наводить цей вираз у такому контексті: «Товаришу! – Твої товариші в яру коня доїдають – вираз невдоволення обраним способом звертання». Тобто ми маємо справу з одним із варіантів відповіді на звертання «товариш». Виходячи з цього можна зробити висновок, що під «товаришами» мають на увазі зовсім не шакалів, а вовків. Що інтуїтивно відчув письменник Едуард Багіров, який у публікації «Як я відбував сім діб за п’янку за кермом» пише: «Мене впізнав якийсь їхній начальник… Він бачив мене десь по ящику. «Що ж ви, товаришу письменнику, по місту п’яним їздите?» Твій «товариш» у тамбовському яру коня доїдає, подумав я, і променисто всміхнувся посадовцеві».
Отже, перед нами вже дві приказки, які є грубими відсічами на звертання «товариш». У кожній так чи інакше присутня вказівка на вовка. Що ж, спочатку спробуємо розібратися з товаришами, а потім перейдемо й до вовчого племені.
Товариш маузер, мосьє Бендер і партайгеноссе Пушкін
Слово «товариш» користувалося особливою пошаною й повагою в російського і взагалі в слов’янських народів. Одне з найпроникливіших його визначень дав Микола Гоголь вустами головного героя повісті «Тарас Бульба»:
«– Отже, вип’ємо, товариші, разом вип’ємо передусім за святу православну віру!.. Нема уз святіших за товариство! Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька й матір. Але це не те, браття: любить і звір своє дитя. Але поріднитися спорідненістю по душі, а не по крові, може лише людина. Бували й в інших землях товариші, але таких, як у Руській землі, не було таких товаришів… Ні, браття, так любити, як руська душа, – любити не те щоб розумом чи чимось іншим, а всім, чим дав бог, що не є в тобі, а... – сказав Тарас, і махнув рукою, і потряс сивою головою, і вусом моргнув, і сказав: – Ні, так любити ніхто не може!.. Нехай же знають вони всі, що таке означає в Руській землі товариство!
…Усіх, хто не стояв, розібрала сильно така мова, дійшовши далеко, до самого серця. Найстарші в рядах стали нерухомі, потупивши сиві голови в землю; сльоза тихо накочувалася в старих очах; повільно втирали вони її рукавом».
Те саме ставлення зберігалося в кримінальному, каторжанському середовищі. Ось що пише Влас Дорошевич, який 1897 року побував за завданням газети «Одеський листок» на сахалінській каторзі й випустив 1903 року книгу «Сахалін»: ««Товариш» – на каторзі велике слово. У слові «товариш» укладено договір на життя і смерть. Товариша беруть для скоєння злочину, для втеч. Беруть не дарма, а добре дізнавшись, вивчивши, з великою обережністю. Товариш стає ніби рідним, найближчою й найдорожчою істотою у світі... До товариша ставляться з пошаною та любов’ю і навіть листи пишуть не інакше як: «Люб’язний наш товаришу», «преповажаний наш товаришу». Пошаною й істинно братньою любов’ю перейняті всі стосунки до товариша».
Це значення слова було широко поширене і в народній творчості, скажімо, в пісні «Любо, браття, любо»:
У тому самому значенні воно зберігалося аж до революції жовтня 1917 року. Але вже на рубежі XIX–XX століть поступово відбувається певна трансформація змісту звичного «товариша». Це слово стало активно використовуватися як звертання в середовищі комуністів, соціалістів, соціал-демократів, анархістів. У такий спосіб політичні соратники підкреслювали солідарність і взаємну довіру. Можливо, не обійшлося тут і без впливу каторжанської традиції: чимало революціонерів різних мастей пройшли через царські каземати й каторгу. Хоча це необов’язково, оскільки, повторимося, як синонім друга «товариш» широко вживався в російському мовленні.
Отже, звертання «товариш» набуло відтінку опозиційності. Це вловили й «ланцюгові пси самодержавства». З початку ХХ століття багато співробітників правоохоронних органів Російської імперії називали революційну братію терміном «товариші» з презирством, кпином і відвертою неприязню. Пізніше цю традицію перейняли противники Радянської влади — учасники Білого руху, заколотні козаки, невдоволені обивателі тощо. Так, персонаж однієї з п’єс Миколи Погодіна мріяв «перевішати всіх «товаришів» і дати Росії міцний уряд». У «Піднятій цілині» Михайла Шолохова справний козак Яків Лукич Островнов скаржиться: «Продрозверсткою вперше скривдили товариші: забрали все зерно під гребло».
У новому, радянському, суспільстві слово «товариш» вийшло далеко за рамки партійного життя і стало широко використовуватися як заміна старорежимних «пан», «барин», титулів Табелі про ранги («ваша честь», «ваша світлість», «ваше превосходительство» тощо). Таке звертання зрівнювало всіх, незалежно від соціального статусу, посади тощо. «Товаришу, не підкажете, де тут губком?» – запитували незнайому людину. Але особливо закріпилося слово як обов’язковий додаток до прізвища, звання, посади: «товаришу суддя», «товаришу червоноармієць», «товариш Ленін»… Володимир Маяковський у «Лівому марші» закликав замість ораторів «товариша маузера». Мадам Грицацуєва в «Золотому теляті» називає чоловіка «товаришем Бендером». А сам незабутній Остап іронічно звертається до Балаганова: «Я хочу поїхати, товаришу Шуро, поїхати дуже далеко, до Ріо-де-Жанейро».
Як синонім «товариша» в новому суспільстві намагалися використовувати також слово «громадянин» — за аналогією з епохою Французької революції 1789–1794 років, коли звертання «громадянин» було ніби символом визнання людини «своєю», благонадійною щодо нової влади. Проте дуже скоро з’ясувалося, що в Совдепії ці терміни не зовсім рівнозначні. У кожного з них був свій відтінок. «Товариш» звучало шанобливіше й довірливіше. Невипадково в пісні «Широка країна моя рідна» стверджувалося:
Звісно, і в слові «громадянин» не було нічого ганебного. Зрештою, молодий поет Сергій Міхалков 1935 року атестував так свого симпатичного велетня дядю Стьопу:
Але все ж «громадянин» звучало офіційно, канцелярськи і, що ще гірше, якось «безкласово». «Товариш» у цьому сенсі явно благонадійніший і ближчий.
Кумедна деталь: за часів непу, політики «тимчасового відступу» та повернення дрібновласницького підприємництва, до радянського суспільства повернулося старе, забуте «барин» щодо тих, що воскресли з небуття приватних власників, «буржуїв». Саме в цей час виникає іронічна формула звертання до невідомої людини — «громадянин-товариш-барин»: тобто вибирай будь-яке, що тобі більше до душі. Багато хто знайомий із нею з історико-детективної повісті Миколи Леонова «Трактир на П’ятницькій»:
«– Купи папіросочку, Америко. Зроби почин, підтримай мою комерцію, пацан простягнув розкриту пачку «Люксу».
– Умовив, купче, – Пашка взяв пару папірос, одну кинув до рота, а іншу заклав за вухо.
– Прошу, громадянин-товариш-барин, – в одне слово випалив пацан, артистично змахнув рукою, і в заскорузлій долоньці затанцював вогник сірника. – Прикурите-с».
Зауважимо: «громадянин» і «товариш» тут явно позиціонуються як визначення людей різного кола (іноді «громадянин» у примовці замінявся «паном»). Незважаючи на те що вже згаданий Великий Комбінатор у відповідь на звертання Балаганова «мосьє Бендер» рекомендував називати його «не мосьє, а ситуайєн, що означає — громадянин», радянські громадяни в переважній більшості воліли «товариша».
Дотепно обігрує цю обставину Михайло Шолохов у романі «Піднята цілина», коли козаки-«підпільники» в березні 1930 року, ознайомившись зі статтею Сталіна «Запаморочення від успіхів», заявляють заколотному осавулу Олександру Половцеву, що не виступатимуть проти радянської влади. Коли ж осавул гнівно підвищує голос, то чує у відповідь: «Ви, товаришу колишній офіцере, на наших стариків не галасуйте… Схибили ми, товаришу Половцев… Бачить бог, схибили! Не з тими ми з вами зв’язалися». Тобто козаки за усталеною вже традицією звертаються до Половцева як до офіцера й керівника зі звичним «товариш»…
У битву за високе слово втягли навіть «сонце російської поезії» — Олександра Сергійовича Пушкіна. У 1930-ті роки з великого віршотворця стали ліпити великого революціонера, і саме відтоді одним із найвідоміших (і обов’язковим для вивчення в школі) стало «Послання до Чаадаєва». Пам’ятаєте:
Як пише літературознавець Юрій Дружніков у статті «Пристрасті навколо одного вірша»: «…одним із найпривабливіших слів для нового режиму у вірші виявилося звертання «товариш». Хоча слово «товариш» Пушкін вжив в інших віршах сім разів, але — ніколи в ролі звертання, а лише: «двадцять поранених товаришів», «Мій сумний товариш, махаючи крилом,/Криваву їжу клює під вікном» тощо. Символічно, що у більшості німецьких, французьких та англійських перекладів цього вірша слово «товариш» замінено на «друг»».
У «Посланні до Чаадаєва» звертання «товариш» єдиний раз вживається саме так, як було потрібно радянським ідеологам. І вони свого не упускають. Нарком освіти Анатолій Луначарський у передмові до першого тому радянського повного зібрання творів Пушкіна (1930) чітко позначив більшовицьку лінію щодо поета: спочатку Олександр Сергійович був під підозрою, але після перевірки партія вирішила, що «сонце російської поезії» має-таки право освітлювати дорогу в світле майбутнє.
Щоправда, за Луначарським, «пушкінознавство... належить ще переоцінити зі спеціальної точки зору літературознавства марксистського».Лише в цьому разі «кожне зерно, що є в пушкінській скарбниці, дасть соціалістичну троянду». Як справедливо зауважує Юрій Дружніков, послання «До Чаадаєва» стало одним із зерен, які передбачалося за командою наркома перетворити на червоні троянди.
Що й було зроблено: Пушкіна зарахували до співців декабризму і пророків революційного руху в Росії, незважаючи на те що сам поет не раз досить безпристрасно відгукувався про повстання і вже точно не був революційно налаштований. Президент Академії наук Сергій Вавілов з приводу стп’ятдесятиріччя від дня народження Пушкіна виділив саме вірші «До Чаадаєва» і заявив: «Ці рядки характеризують головну лінію творчості Пушкіна до кінця його життя».
Між тим пушкініст Модест Людвигович Гофман, який емігрував за кордон 1922 року, заявив, що знамените послання писав зовсім не Пушкін, а Кіндрат Рилєєв, і присвячене воно не Чаадаєву, а декабристу Бестужеву (в деяких рукописах замість «Товаришу, вір…» стояло «Бестужеве, вір…»). З Гофманом погоджувалися Максиміліан Волошин і Валерій Брюсов.
В рамках нашого нарису немає сенсу обговорювати докладно всі «за» і «проти» цієї версії. Скажемо лише, що знамените послання написав усе ж Пушкін, на що він ясно вказує пізніше в іншому посланні Чаадаєву, перефразовуючи звороти й образи першого вірша — «поки серця для честі живі», «на уламках самовладдя напишуть наші імена»:
Відсилання настільки відверте й ясне, що двох думок бути не може. Гофман, щоправда, 1937 року стверджував, що зближення двох віршів «необґрунтоване», проте не зміг навести жодного хоч скільки-небудь переконливого контраргументу.
Але нам важливе інше: послання «До Чаадаєва» стало головним твором, що атестував Пушкіна як «свого» для радянських громадян не лише через випади на «самовладдя», а й завдяки сучасно звучному звертанню «товариш». Олександр Сергійович поставав таким собі «комісаром у запиленому шоломі», з маузером у руці, і його арапський профіль легко можна було домалювати на червоному прапорі до профілів Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна. Протилежна ж сторона всіляко намагалася не лише позбавити Пушкіна авторства, а й начисто вимарати «товариша» з віршів, влипивши замість нього якогось підозрілого старорежимного Бестужева…
Але, однак, яке відношення до всього цього має «товариш тамбовський вовк»? А найбезпосередніше. Ми переконалися, що в умовах нової, радянської дійсності слово-звертання «товариш» набуло особливого, високого й мало не сакрального змісту. Воно сприймалося як знак довіри, символ причетності до спільної справи, позначення «нашої людини», близької за духом, однодумця. Але якраз саме тому в місцях ув’язнення 1920-х — початку 1930-х років ставлення до «товариша» вироблялося зовсім інше. З одного боку, Соловки, Біломорканал, допри й в’язниці приймали чимало «контриків» і «шкідників» із числа старорежимної публіки. Ці люди сприймали слово «товариш» уже виключно в радянському значенні й ставилися до нього або знущально-зневажливо, або з явною злобою. Ось для ілюстрації уривок із табірних мемуарів «Росія в концтаборі» Івана Солоневича. Місце дії — Біломорсько-Балтійський канал, розмовляють двоє зеків:
«– Дурні розмови. По-перше, Кореневський – наш товариш...
– Якщо ваш, то з ним і цілуйтеся. Нам таких товаришів не треба. «Товаришами» і так ситі».
З іншого боку, представники правоохоронних органів і місць ув’язнення самі терпіти не могли, коли підслідні чи арештанти зверталися до них як до «товаришів». Вони чудово усвідомлювали тонку лінгвістичну різницю між «товаришем» і «громадянином», доступно прагнучи передати свої знання підслідним і ув’язненим. Письменник Іванов-Розумник у книзі мемуарів «В’язниці та заслання» згадував про допит, свідком якого він став у Луб’янській в’язниці (листопад 1937 року):
«– Так ти, мерзотнику, ні в чому не хочеш зізнаватися? – гримів бас.
– Товаришу слідчий, ну як же я можу зізнатися?.. Вірте моєму сумлінню, ні в чому, тобто ні в чому не винен! Ах, Господи Боже ти мій, ну як мені, ну як же мені переконати вас, дорогий товаришу слідчий! – жалібно плакався фальцет.
– Я тобі не «товариш», сучий ти сину! Ось тобі! Отримуй за «товариша»! – Пролунав гулкий звук ляпаса.
– Пане слідчий...
– Отримуй за «пана»!
– Громадянине слідчий, заради Бога, не бийте мене!»
Ці «практичні заняття» ставили за мету закріпити в свідомості та пам’яті ув’язненого стандартну обов’язкову форму звертання до будь-яких співробітників місць позбавлення волі та до всякого «вільного» — «громадянин»: «громадянин слідчий», «громадянин начальник», «громадянин капітан»…
Таке звертання було закріплене офіційно. Звісно, його вимагали не лише від «контриків», а й від усіх ув’язнених — зокрема від кримінальників, які на словах нібито вважалися «соціально близькими». У цьому сенсі характерний епізод, описаний у збірнику «Біломорсько-Балтійський канал імені Сталіна» (1934). Ідеться про відвідини будови Анастасом Мікояном 23 березня 1932 року. Саме до нього звернувся начальник ГУЛАГу Лазар Коган, поділившись лінгвістичними сумнівами щодо арештантів, які прокладали канал:
«– Товаришу Мікояне, як їх називати? Сказати «товариш» – ще не час. В’язень – образливо. Табірник – безбарвно. Ось я і вигадав слово – ''каналоармієць''. Як ви дивитеся?
– Що ж, це правильно. Вони у вас каналоармійці, – сказав Мікоян».
Тобто «товариша» треба було ще заслужити. А в результаті з’являється особливий термін «з/к» (зека) — «ув’язнений каналоармієць»…
Що ж до уркаганів, професійних злочинців, вони якийсь час усе ж за традицією продовжували використовувати «товариша» у спілкуванні між собою. Тим більше таке слововживання було закріплено й у класичному фольклорі кримінального світу ще з дореволюційних часів.
Наприклад, у пісні «З одеського кічмана», яка набула широкої популярності завдяки Леонідові Утьосову. Точніше, якщо бути зовсім педантичними — завдяки виставі Ленінградського театру сатири «Республіка на колесах» за п’єсою Якова Мамонтова. Сюжет простий: на віддаленому українському напівстанку банда «зелених» створює свою «демократичну республіку». Її «президентом» проголошується пройдисвіт-кримінальник Андрій Дудка, який обирає собі в «міністри» бандита Сашку, телеграфіста і двох колишніх поміщиків. На урочистій пиятиці з нагоди цієї події Дудка (його роль виконував Леонід Утьосов) і співає уркаганську пісню:
На думку багатьох дослідників, пісеньку цю було написано спеціально для вистави поетом Борисом Тимофєєвим на музику композитора Феррі Кельмана — Михайла (Мойсея) Феркельмана. Проте це не зовсім так. І текстовик, і композитор лише обробили вже відомий твір. Так, ще 1926 року ув’язнений Соловецького табору особливого призначення (СЛОН) Борис Глубоковський видав у Бюро друку Соловків брошуру «Матеріали та враження», де навів низку творів «уркаганської народної творчості», одним з яких є пісня «Йшли два уркани з радянського кічмана»:
Ту саму пісню згадує в мемуарах «Невгасима лампада» соловецький в’язень Борис Ширяєв — але в дещо іншій версії:
«…Глубоковський і я зацікавилися «блатною» мовою та своєрідним фольклором в’язниці. Ми зібрали досить великий матеріал: злодійські пісні, тексти п’єсок, що передавалися усно й розігрувалися у в’язницях, «блатні» слова, кілька народжених у кримінальному середовищі легенд про знаменитостей цього світу. Деякі пісні були яскраві й колоритні. Ось одна з них:
І далі Ширяєв повідомляє: «Видавництво УСЛОН, про яке я розповідаю надалі, випустило цю книжку сторінок у сто накладом 2000 примірників, і вона потрапила в магазини ОГПУ на Соловках, у Кемі, на інші відрядження, навіть у Москву. Тут вийшов несподіваний, але характерний для того часу анекдот: видання було дуже швидко розкуплено. Матеріали з фольклору розбиралися як пісенник, збірник модних у той час (та й тепер у СРСР) романсів…»
...Мабуть, саме з брошурки табірного видавництва пісенька про одеський кічман перекочувала не лише в «Республіку на колесах», а й в інші твори — наприклад, у повість українського письменника Івана Микитенка «Вуркагани» (1928):
Втім, не виключено, що Микитенко і Мамонтов черпали натхнення безпосередньо з фольклору злочинного світу чи з інших джерел: наприклад, ноти «З одеського кічмана» видавалися 1924 року в Тифлісі — отже, пісенька була досить відома. Більше того, вона є переспівом народних солдатських пісень Першої світової війни. Ще до революції існували оповіді про кількох героїв, один з яких поранений і помирає, звертаючись до товариша (або товаришів). Майже буквально збігаються і мелодія, і лексичні звороти. Наприклад, у пісні часів Першої світової війни «Йшли два герої з німецького бою»:
Існують і інші варіанти — «З німецького бою йшли троє героїв», «У кожного вдома лишилася подруга» тощо. Є козацькі переспіви.
Для нас же особливо важливо те, що в 1926–1928 роках кримінальна пісенна творчість продовжує використовувати слово «товариш» у значенні «друг». Те саме смислове наповнення ми зустрічаємо і в пізнішому варіанті старої злодійської балади «Ведмежа» (що розповідає про розкриття кримінальниками незгораємої шафи — «ведмежати»). Початок цієї балади наводить Валерій Левятов у своєму романі «Я зрікаюся»:
Ідеться про постанову ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». У народі її називали по-різному: «указ сім восьмих», «указ сім-вісім» (сьоме число восьмого місяця), «закон про колоски» (часто з уточненням — про два, три, п’ять колосків). Постанова від 7 серпня запроваджувала як кримінальну санкцію за розкрадання колгоспного та кооперативного майна і вантажів на залізничному й водному транспорті — розстріл із конфіскацією майна, який за пом’якшувальних обставин замінювався позбавленням волі на строк не менше 10 років із конфіскацією майна. Засуджені не підлягали амністії.
Отже, «благородний злочинний світ», на відміну від представників «старого світу», намагався залишити за собою право на використання слова «товариш» у позитивному значенні — друг, приятель, близька людина. Проте й блатних «государеві слуги» змусили зрозуміти, що новій владі кримінальник — не товариш, а своїх товаришів йому доведеться шукати в лісових хащах. Тоді блатарі стали активніше використовувати арготичні синоніми «кент», «корєш», «братка», «брателло» тощо.
Та й звичайні «побутовики», тобто ув’язнені, які не належали ні до касти професійних злочинців, ні до «політиків», а були засуджені за розтрати, нанесення тілесних ушкоджень у банальних п’яних бійках, за вбивства на ґрунті ревнощів тощо, «товаришів» не шанували. У «сидільців» виробилася відраза до цього слова. Арештантський світ поступово звикав до звертання «громадяни»…
Те, що за часів Французької Республіки вважалося гордою відзнакою члена нового суспільства, у місцях позбавлення волі Республіки Рад перетворилося на тавро для людини другого й навіть третього гатунку. Фактично «громадянин» стає визначенням безликості, аморфності. Він майже синонімічний слову «істота» чи популярному нині в молодіжному середовищі терміну «організм». Як у пісні Гаріка Кричевського: «Вулицею йдуть два організми»…
Щоправда, з початком масштабних політичних репресій (після вбивства 1934 року Сергія Кірова, але особливо — з 1937 року) у середовищі «контриків», «фашистів», політв’язнів із числа радпартпрацівників і взагалі радянських громадян нової формації, лояльних до радянської влади, слово «товариш» набуває колишнього змісту.
Це звертання слугувало ниткою, що пов’язувала їх з колишнім життям, із близькою їм ідеологією та світоглядом. Цікавий факт наводить Жак Россі у своєму «Довіднику з ГУЛАГу»: «Наприкінці 40-х рр. автор був свідком, як бригада, що відпрацювала 11 1/2-годинну зміну, погодилася залишитися на наступну зміну лише тому, що керівник будівництва, майор МВС, сказав ув’язненим: «Прошу вас, товариші» (усі вони були жертвами сталінських чисток)»…
Але уркагани і значна частина «побутовиків» свого ставлення до «товариша» вже не змінювали.
http://cripo.com.ua/?sect_id=9&aid=167131
Вовки й товариші. Частина 2: звірохитрий єретик
12.12.2013 08:33
З одного боку, вовк — уособлення чогось ворожого, злого, істота, негідна дружби порядної людини. З іншого боку, його все-таки пропонують у товариші. Отже, дружити з людьми він здатен, нехай і не з тими, з ким треба. Отже: чому вовк? Не важливо, брянський чи тамбовський, але — вовк!
(Продовження. Попередня частина; Вовки й товариші. Частина 1: хто в яру коня доїдає).
З «товаришем» ми розібралися. Залишається запитання: з якого переляку популярна приказка згадує про вовка, а не про якусь іншу тварину? Зрештою, є ведмеді, собаки, шакали. Цікава й амбівалентність (поєднання протилежностей) образу вовка з приказки. З одного боку, він — уособлення чогось ворожого, злого, істота, негідна дружби порядної людини. З іншого боку, його все-таки пропонують у товариші. Отже, дружити з людьми він здатен, нехай і не з тими, з ким треба. Отже: чому вовк? Не важливо, брянський чи тамбовський, але — вовк!
Почнемо з того, що в європейській і російській культурах ставлення до вовка склалося різне. Так було не завжди. У дохристиянський період культ вовка існував у багатьох народів. Швидше за все, усі етноси, що існували в «вовчому» ареалі, на одній території з цією твариною, пройшли стадію поклоніння їй. Вовк часто розглядався як родоначальник, прабатько. Згадаймо про капітолійську вовчицю, що вигодувала Ромула й Рема — засновників Рима.
Легенди кажуть також про те, що вовчиця (за іншою версією — собака) виховала перського царя Кіра Великого. Образи вовків — засновників роду традиційні для башкирського, бурятського, татарського фольклору, фактично для казок і легенд усіх тюркських народів. Згідно з генеалогічним міфом Чингісхана, предком цього великого полководця був попелястий вовк, який спустився з неба й поєднався з ланню [ У реальному житті справді є випадки, коли людських дитинчат виховують дикі тварини. Професор А. Джезелл з Єльського університету 1940 року провів порівняльне дослідження особливостей розвитку дітей, що виросли в людському суспільстві та виховані в диких умовах звірами. З 20 дітей 14 вигодувані вовками, четверо — ведмедями, а одне — леопардом. Як ми можемо переконатися, вовк лідирує з великим відривом. Щоправда, у 12 епізодах ідеться про Індію і лише у двох — про Європу. ].
Так само в дохристиянській і ранньохристиянській Європі культивувалися воїнські братства з вовчим тотемом. Наприклад, ульфхеднари (ulfhedhnar), тобто «вовкоголові» — елітні воїни давньоскандинавських народів. Ці бійці билися у вовчих шкурах і не визнавали обладунків. Їхня тривала фізична, психологічна, ритуальна підготовка схожа з вихованням скандинавських «воїнів-ведмедів» — берсерків. «Ведмедів» готували до відкритого бою, навчаючи окрім воїнських навичок мистецтву екстатичного скаженіння, вмінню викликати в собі почуття некерованої люті. «Вовки» були майстрами засідок, нічних атак, прихованих нападів. Вони теж уміли впадати в бойовий транс, але при цьому могли себе контролювати. Грубо кажучи, берсерки — це аналог російських десантників, а ульфхеднари — елітні групи спецназу.
Релікт воїнської традиції можна вважати обрядове перевдягання у вовчі шкури в південних і західних слов’ян. Прапори із зображенням вовка були відмітною ознакою воїнських братств у багатьох народів. Подібне ставлення до вовчого племені пов’язане з тим, що одним з головних способів добування харчів у людей було полювання, тому їм хотілося походити на звірів-хижаків, споріднитися з ними. У «вовчих» краях зразком для наслідування слугував сірий розбійник.
Проте з приходом християнства до Європи ставлення до вовка поступово змінюється. В уявленнях християн він стає символом диявола та єресей, які загрожують «стаду віруючих». Ченці-домініканці називали себе «псами Господніми» (лат. Domini Canes), а їхня боротьба з єретиками алегорично зображувалася як напад зграї собак на вовків. З цим же пов’язані традиційні сюжети «Вовк в овечій шкурі», «Вовки й вівці». Часто вовк зображався як брехливий проповідник, що виголошує з кафедри вівцям.
Справа не обмежувалася алегоріями. Церковники пробуджували в пастви не просто страх, а ірраціональний жах перед вовками. У середньовічній книзі про тварин «Бестіарій» вовк характеризується як диявольська тварина; палаючі вночі очі вовчиць позбавляють людину свідомості. Зображення вовчої голови з червоними палаючими очима або вовка, що несе в пащі здобич, увійшло в середньовічну геральдику як символ злоби, жадібності, хижацтва, жорстокості. Відьмам приписувалися скачки на вовках.
У «посібнику» ченців-інквізиторів Генріха Інститоріса та Якова Шпренґера «Молот відьом» (1487) — розповідь про немислиму кровожерливість вовчого племені:
«Тут ми розберемо питання про вовків, які час від часу з великою хитрістю й спритністю крадуть із домів дорослих і дітей та їх пожирають. Це відбувається як природним чином, так і за допомогою наслання через посередництво відьом. Про перший рід випадків говорить Альберт Великий («Про тварин») і наводить кілька причин:
1) голод вовків, що змушує їх наближатися до людських поселень і там шукати здобичі;
2) їхня необузданість і лютість, головним чином у холодних країнах;
3) необхідність прогодувати вовченят, що підростають, тощо. Але подібне відбувається також через обман почуттів за допомогою демонів, якщо Бог хоче покарати народ за гріхи… Згадаймо також історію одного віденського єпископа, який призначив перед Вознесінням Господнім день покаяння через те, що вовки вриваються до міста й роздирають на вулицях людей.
Зважаючи на те, що подібні вовки, які нападають на людей і шматують їх, залишаються безкарними, не потрапляють у пастки й не зазнають поранень, можна з упевненістю сказати, що їхні напади відбуваються з Божого дозволу за участі демонів».
Важко уявити, щоб вовки могли вдертися до середньовічного міста, оточеного фортечними стінами. А між тим ось що пише заможний парижанин-очевидець про часи Столітньої війни між Англією та Францією: «У 1421 і 1422 роках вовки так зголодніли, що і в містах, і в полях розкопували лапами могили; повсюди, куди не підеш, можна було наштовхнутися на об’їдені ними трупи. Злидні й голод, викликані проклятою війною, зростали день у день, і не було видно кінця нещастям. Упродовж 1423 року вовки входили до Парижа щоночі, і іноді їх убивали по три чи чотири за одну ніч; наступного ранку ті, кому це вдавалося, походжали містом із підвішеною на жердинах тушею, і городяни щедро обдаровували їх грошима».
Іншою, ще жахливішою причиною були постійні кошмарні епідемії чуми, холери, дизентерії, віспи, сифілісу, що спустошували міста й селища. Трупи не встигали спалювати чи ховати, їх пожирали вовки, що прищепило цілим поколінням сірих хижаків смак до людської крові. Війни й епідемії сприяли формуванню вовків-людожерів, якими кишіла середньовічна Європа [ До речі, схожа ситуація склалася в Америці доби Великих відкриттів. Віспа, занесена на континент європейськими поселенцями, викосила понад 80 відсотків аборигенів. Відчуваючи легку здобич, вовки нападали на села, пожираючи тіла безпорадних індіанців.
А під час Першої світової війни, взимку 1916–1917 років, на Східному фронті в районі Литви та Білорусі зграї голодних вовків, позбавлені можливості полювати на тварин, стали накидатися на солдатів. Російському й німецькому командуванню довелося домовитися про тимчасове перемир’я й зайнятися спільним винищенням вовчого поголів’я. ]. Історичні записи свідчать, що у Франції в період між 1580 і 1830 роками (вже в спокійніший і благополучніший час) вовки загризли понад три тисячі людей.
Тож церковникам було досить легко пов’язати образ вовка саме з демонологією та прищепити пастві щодо сірого хижака почуття містичного жаху. Водночас католицькі Отці Церкви Августин Блаженний, Хома Аквінський розкручують тему перевертнів-вервольфів. Людей, запідозрених у перевертництві, відправляли на вогнище разом з відьмами й чаклунами. Перевертнів звинувачували не лише в зносинах з дияволом, а й у людожерстві. Так, 16 січня 1574 року парламент міста Доль засудив Жиля Гарньє до спалення на вогнищі «за вбивство чотирьох дівчат і хлопчиків, скоєних, за його власним зізнанням, в образі вовка, і за подальше поїдання їхньої плоті».
Костянтин Гончаров, автор дослідження «Образ вовка в російських та іноземних казках», справедливо зауважує: «З огляду на те, що в ті часи… в ролі «відьми» чи «чаклуна» інквізиція могла підозрювати не лише будь-якого простолюдина, а й представника знаті — стає очевидним нагнітання масового психозу, або, по-іншому, штучне введення суспільства в стан глибокого й постійного неврозу, що межує з божевіллям… майже чотири століття кривавої різанини на ґрунті забобонів, фанатизму й невігластва не могли не знайти свого відображення в казках, легендах, переказах тощо».
Отже, у західноєвропейських легендах і казках вовк — уособлення абсолютного зла, підступності й звірства. Легенда про Франциска Ассізького, який приборкав лютого вовка в околицях міста Губбіо, — випадок винятковий і такий, що свідчить радше на користь святого отця, ніж на користь хижака.