Євромайдан. Хочеш миру, готуйся до війни

В умовах, коли класичне використання технологій Джина Шарпа призвело ситуацію в глухий кут, необхідно розглянути можливі варіанти виходу зі становища, що склалося.

Після невдалої спроби опозиції заблокувати роботу влади й змусити її до відкритого силового протистояння боротьба перейшла в позиційну, і основний розрахунок був на те, що у влади просто закінчаться гроші. Російське керівництво явно не зацікавлене в “шарпізації” України й виділило українській владі необхідний ресурс для утримання ситуації. У результаті ми отримали патову ситуацію, де час однозначно грає на руку владі.

Відповідно, в опозиції залишаються такі варіанти дій:

• орієнтуватися на вибори 2015 року
• домовленості з олігархічною верхівкою
• силове протистояння
• пошук тактичних рішень для посилення тиску на владу та повернення ситуації в знайоме “шарпівське” річище
• інноваційний підхід

Орієнтування на вибори 2015 — це радше вимушене рішення, яке багато в чому тотожне “зливу” Майдану. До 2015-го Євромайдан мало відрізнятиметься від “Території свободи”, організованої на підтримку звільнення Юлії Тимошенко. Очевидно, що очікувати чесних виборів без досягнення попереднього компромісу не варто, відповідно, багато в чому це програш опозиції та програш України. Випустивши протестну пару заздалегідь, опозиція може абсолютно не розраховувати на мобілізацію за “захист вибору”, що мало підтвердження на поточних довиборах до ВРУ. Проте, схоже, це єдиний варіант, який розглядає опозиція, про що свідчить активізація розмов про єдиного кандидата й відсутність стратегічно ініціативної позиції.

У певний момент протистояння було очевидно, наскільки захиталися олігархи, але насправді м'яка позиція Держдепу, яку було подано як максимально жорстку, дозволила владі втримати “норовливих” у строю, і зараз ми помічаємо зворотний процес — консолідацію влади та медіа.

До силового протистояння ніхто з опозиції не готовий. Та й сценарій цей може закінчитися дуже сумно для нашої держави. Проте заздалегідь відкидати варіанти — вкрай неправильно з тактичного погляду, але до цього ми повернемося трохи пізніше.

Пошук суто тактичних рішень для розхитування ситуації, таких як мітинги біля будинків можновладців, можливо, мали б вплив на самих опозиціонерів, але вони точно не налякають дітей “вугілля та коксу” (останнім часом, звісно, більше коксу, ніж вугілля). Проте опозиція не в змозі якісно використати навіть поточні інформаційні приводи, такі як жорстоке побиття Тетяни Чорновол, який по суті було “задуто” черговим потішним походом і меморандумом. Внутрішня слабкість і безідейність опозиційних лідерів виправдовується самозаспокоєнням від того, що вони ніби як зривають сценарій, написаний у Кремлі. Не усвідомлюється відповідальність за те, що така слабка позиція може провокувати подальше посилення тиску на Януковича аж до резонансних убивств і підписання в результаті документів про вступ до російських союзів.

Залишається інноваційний підхід, який базується на настільки очевидних чинниках, що справді замислюєшся над тим, що опозиційні лідери або інтелектуально й якісно не відповідають ситуації, або перебувають у полоні особистісних, а не державних цілей, чим свідомо чи ні (скажу крамолу) “зливають” майдан. Щиро прошу всіх людей, що думають, відрізнити мої висновки на основі аргументації та фактів від криків провокаторів.

Основу для подальших дій можна знайти як у відомих цитатах, сказаних до нашої ери, так і в подіях з новітньої української історії. Знаючи інтелектуальний рівень українських політиків, надто наївно відправляти їх до досліджень далекого минулого, тому можна просто провести якісний “дью дилідженс” помаранчевої революції, в якій багато хто з них брав участь. Як би там не було, вона змусила владу сісти за стіл переговорів, а отже, мала позитивний результат. Заявляти, як дехто з опозиційних політиків, що зараз Майдан у важчих умовах, ніж тоді, лише тому, що вибори не так близько — це чергове підписання під власною неспроможністю, підла кривда. Якщо уважно подивитися на Помаранчевий майдан, не крізь страх і жагу влади, а аналітично, то на ньому яскраво сяяло радикальне крило, яке уособлювала Юлія Тимошенко. Той факт, що ні Леонід Кучма, ні Віктор Янукович у статусі прем'єра й оголошеного президента не захотів підписувати наказ про силовий розгін, говорить про зовсім інше сприйняття ризиків. Віктор Янукович залишився той самий, а на боці опозиції немає Юлії Тимошенко. Немає тієї сили, яка гнала людей на барикади, яких потім доводилося зупиняти Вікторові Ющенку. Немає тієї сили, яка змушувала тримати особисті джети заведеними. Усі мирні. У цьому й корінь проблеми.

Гіпотетично цю нішу могла б зайняти Свобода, але оголошувати війну з телеекранів і валити пам'ятники — це одне, а повага й вага — це зовсім інше. Пацани чудово знають, чим “дихає” Тягнибок, а тепер і суспільство теж.

Відповідно, грамотне формування радикального крила Майдану — це той відсутній елемент пазла, без якого Майдан не може прогресувати. Це той тактичний маневр, який опозиція не в змозі якісно виконати. Не можете виконати, то хоч не будьте “собакою на сіні”. Дозвольте це зробити самому Майдану через вибори свого лідера. Це було б тактично грамотно. Так, це ризикований шлях, який вимагає переступити через особисте его й вимагає якісної імплементації, але той шлях, який обрала опозиція, насправді не зменшує ризики. Опозиційний шлях підтримки тривалої нестабільності в державі ці ризики “розмазує” в часі, що сумарно їх підвищує в рази, і ситуація з Тетяною Чорновіл та іншими активістами — це зайве тому підтвердження. Те ще буде.

Si vis pacem, para bellum