Межі свободи

Після подій у Верховній Раді 16 січня країна розділена на три табори. Кожен — зі своїм ставленням до персональних меж забороненого й дозволеного

Лінії розмежування проходять тепер не за адміністративно-територіальною ознакою. І тим паче не за ознакою симпатій чи антипатій до тих чи інших політичних сил та їхніх лідерів. Важливішими стали інші два питання: скільки особистої свободи людині потрібно і наскільки людина бажає обмежити особисту свободу всіх членів суспільства.

 Опір замість протесту

Про продукти діяльності парламенту від 16 січня можна сперечатися нескінченно. Якщо залишити за дужками важливі процесуальні та законодавчі нюанси, в центрі полеміки опиниться світоглядний конфлікт. Частина українців, як показали події останнього тижня, готова виражати свою громадянську позицію не лише у формі мирного протесту, а й у формі відкритого опору. А радикалізація соціальної активності лише збільшила ідеологічну прірву між названими категоріями громадян і тими, хто свідомо відсторонюється від участі в будь-яких «майданах» і добровільно сприймає як належне будь-які правила гри, озвучені владою.

Переважна більшість учасників недільного віче від 19 січня були налаштовані на мирний, ненасильницький опір у вигляді невизнання й ігнорування заборон, установлених законами від 16 січня. Проте будь-яка людська маса ніколи не буває однорідною, у ній обов'язково знайдуться прихильники рішучіших дій.

На Євромайдані відбувся не розкол, а розподіл ролей і відповідних їм завдань. Для тих, хто був готовий лише до мирного опору, підтримувалася життєдіяльність містечка на столичному Майдані Незалежності та частині Хрещатика — зі стінами-барикадами, сценою, штабами, наметами й біотуалетами. Тим самим було забезпечено тил для тих, хто волів виражати своє обурення в радикальнішій формі внизу вулиці Грушевського, перед міліцейським кордоном, який перегородив киянам і гостям столиці шлях до Національного художнього музею України. Радикальний опір, будучи вельми нечисленним, навряд чи зміг би протриматися без сприяння мирного Євромайдану.
 

Від байдужості до страху

Але й перебільшувати рівень підтримки акцій протесту та опору теж не слід. Навіть у Києві значна частина населення впродовж усіх двох місяців, що минули від початку Євромайдану, була байдужою до його гасел. Висунення на перший план питання про права і свободи, можливо, привернуло нових симпатиків, але перехід від протесту до опору явно звузив коло прихильників Євромайдану. Байдужість почала змінюватися страхом перед наслідками протистояння.
Показово, що багато киян на запитання, невже їх усе влаштовує, відповідають: «Мої права не порушуються». Хоча саме жителі столиці мають серйозні підстави вважати себе обмеженими в правах, оскільки вже півтора року в Києві немає міського голови. Стаття 141 Конституції гласить, що територіальна громада «на основі загального, рівного, прямого виборчого права» обирає «міського голову, який очолює виконавчий орган ради і головує на її засіданнях». Проте вибори мера Києва досі не призначені (парламентська більшість мала намір проводити їх лише восени 2015 року разом з виборами мерів і міськрад усіх інших міст), повноваження Київради теж давно прострочені, а керує нею замість мера секретар Галина Герега. Проте багатьох киян ця ситуація не хвилює — з тієї простої причини, що вони взагалі не схильні користуватися своїм виборчим правом.

І тут не зайве нагадати, що 15 грудня минулого року відбулися перевибори до парламенту в п'яти округах, зокрема в окрузі №223 у Шевченківському районі столиці. Явка виборців у цьому окрузі становила лише 46,1%, тобто більшість виявилася байдужою до того, хто переможе — опозиційний Юрій Левченко чи провладний Віктор Пилипишин (і мандат у результаті дістався Пилипишину). Так само багатьом киянам усе одно, хто переможе на майбутніх президентських виборах, а побачивши протистояння, що розпочалося в центрі столиці 19 січня, відчули єдине бажання: щоб цей кошмар якнайшвидше закінчився.

В інших містах порівняно з Києвом менше приводів для страху безпосередньо за ситуацію на міських площах і вулицях, але є загальний страх за ситуацію в країні загалом.

До того ж батьки солдатів, особливо Внутрішніх військ, бояться за їхнє життя. На відміну від байдужості, страх є активним чинником — він формує суспільний запит на якнайшвидший пошук і досягнення компромісу. При цьому такі настрої посилюють думки про «екстремістську» складову того, що відбувається, яка апріорі сприймається як протиправна.

Услід за несприйняттям - протидія

Звісно, байдужість і тим паче страх за самою своєю природою не здатні бути стимулом до активної особистої участі в якомусь протистоянні. Однак активні противники «євромайданів» усе ж є, і не лише серед тих, хто готовий побитися, якщо за це заплатять. Свого часу радянська пропаганда методично формувала образ ворога в особі західних країн, і в тому ж дусі давно вже працює пропагандистська машина путінської Росії. Поширена думка серед росіян про український Євромайдан — що він інспірований Заходом з метою поневолити Україну й відірвати її від Русского мира. Але під впливом російських ЗМІ перебувають і багато українців. Звісно, це насамперед жителі східних і південних регіонів, але не тільки вони. У наш час, якщо хтось звик орієнтуватися на кремлівську точку зору, той легко знайде можливість дивитися російські телеканали й читати російську пресу хоч у Києві, хоч у Львові, хоч в Ужгороді.
Більше того, практично такої самої точки зору дотримуються багато представників Партії регіонів і ряд ЗМІ. Журналіст Святослав Цеголко на своїй сторінці у Фейсбуці розмістив документ, у якому сформульовано оцінки «арабської весни» та «кольорових революцій». «Під час інтерв'ю лідер фракції ПР Олександр Єфремов показав аргументи, якими оперують у ПР, — пише Цеголко про походження цього документа. — З них випливає, що Євромайдан для влади — це п'ята колона, яка домагається, щоб на вулицях пролилася кров». Закінчується документ словами: «Цю протестну силу організаційно оформила опозиція, очоливши й спрямувавши її в єдине ідеологічне русло за допомогою західних структур. Іноземна підтримка Євромайдану перетворила внутрішню ситуацію в Україні на об'єкт уваги світової спільноти, посиливши тиск і відповідальність влади за подальший розвиток подій».

У прихильників цієї точки зору Євромайдан викликав аж ніяк не байдуже ставлення, а чітке несприйняття. А коли Євромайдан перейшов від протесту до опору, у його противників стала набирати популярності ідея про активну протидію. Для них питання про права і свободи тут взагалі не стоїть, оскільки, на їхню думку, це питання є лише приводом для західного диктату, яким бути зовнішньополітичному курсу України.

У результаті підвищилася ймовірність силових конфліктів між учасниками й противниками євромайданів у різних містах, насамперед на сході й півдні України, де опозиція слабка. У Києві сутички за участі приїжджих зі східних і південних регіонів уже стали мало не звичайною справою. Події розвиваються стрімко, і слова про громадянську війну вже не здаються вкрай малоймовірним прогнозом.

У будь-якому разі вже ті події, які відбулися, поставили українців перед вибором своєї позиції щодо особистих прав і свобод. Раніше це питання не стояло так гостро, і багато хто просто не замислювався, яку відповідь на нього давати. Зараз кожен зважує свої права і свободи, права і свободи інших людей, мирне життя у своєму місті й у всій країні, можливі бажання Заходу та Росії.

Але при цьому і влада, і опозиція, і радикали з обох боків повинні враховувати одну важливу обставину: в Україні насправді зовсім не багато тих, хто ожорстився до такої міри, щоб реально бажати переповнених лікарень, в'язниць і тим паче моргів.