Їм не боляче

 Незадовго до Євромайдану, коли на Фейсбуці ще пристойно було писати на відсторонені теми, хтось із френдів поставив запитання: чому на екранах і навіть у літературі стали такі популярні зомбі та інші "живі мерці"?

Френди, як водиться, блищали дотепністю й ерудицією, вигадували етнологічні та конспірологічні теорії — загалом, розважалися. Мене ніколи не цікавили "повсталі з пекла" та інша третьосортна голлівудська некрофілія. І жодних загадок немає: увесь хорор-трилер-саспенс "живих мерців" побудований на дуже простій ідеї — їм не боляче. На екрані їм відламують руки, розпорюють животи, сповзають обличчя, оголюючи щербату усмішку черепа — але вони навіть не думають стогнати й корчитися від болю. Ця нечутливість справляє моторошне враження на нормальну живу людину.

Тепер я розумію — це було попередження. Вона вже тоді витала в повітрі — ця здогадка, що дуже скоро ми будемо вражені тим, що людям, яких ми вважали живими, зовсім не боляче. Що вони — досі просто нелюбі й нешановані — являть світові свою сутність живих мерців. Що їм буде не боляче — при вигляді крові на площі столиці, при вигляді трупів хлопчаків, материнських сліз, вигорілого, як після Другої світової, Хрещатика. Що їм буде не боляче зіштовхувати народ у саме огидне, саме зле зло — громадянську війну. Що все це не викличе в них жодних емоцій — ні в політиків з обох боків, які спокійно всім цим торгуватимуть. Ні в суддів з їхніми кумедними судами й божевільними термінами. Ні в силовиків, які стріляють по лікарях і кидають коктейлі Молотова в госпіталі. Ні в "червоного хреста", який відмовився від гуманітарної допомоги для постраждалих на Майдані.

Зачекайте, та чи живі вони? Їм же не боляче!

Нещодавно потрапив на очі заголовок в одній з російських газет: українським церквам, мовляв, як вони не намагалися, не вдалося налагодити діалог між владою і народом та запобігти насильству. Прочитавши цю фразу, я відчула щось на кшталт зсуву реальностей. Ніби вірно написано, але замість суті — порожнеча. Адже справа не в тому, що саме церкви не змогли домовитися, що вони не вжили всіх можливих заходів, що не пішли до кінця — хоча це правда. А в тому, що сам процес розмови — справа безнадійна. Не лише з церквою — взагалі. Слова були вбиті раніше, ніж активісти на Майдані. Вони втратили свій аналог життя — сенс.

Тому ми не можемо зрозуміти — лише вражатися, жахатися й злитися. Світ мертвих — це світ хаосу. Тут не діють закони логіки живих. Тим паче — моральні закони. Тут у слів немає сили. Хто і як би не намагався "налагодити діалог" — усі говорять невпопад.

Але все-таки на церкву була надія. Насамперед, у діалозі з владою. Дарма, чи що, влада поклала так багато ефірного часу на свої віп-молебні? А всі ці візити до афонських старців, дарування святинь, прикладання до мощей? Та що там — вони й самі вірять у свою набожність.

Тому і ми, і церковники сподівалися на те, що голос церкви буде почутий, що її участь на щось вплине. Що якщо є хоч щось у цьому світі, що зможе переконати одну людину просто зараз розрубати гордіїв вузол одним жестом доброї волі — то це церква, яка говорить з ним, як і з будь-ким із нас, від імені Самого Христа.

Утилітарне ставлення до церкви з боку президента визначило його ставлення до закликів і пропозицій священноначалля. Він їх просто проігнорував. З іншого боку, наприкінці й публіці на Майдані церкви набридли своїм нескінченним "миромир". Який став остаточно недоречним, коли з'ясувалося, що ціна цього "миромиру" — повна й беззастережна капітуляція Майдану на умовах Банкової.

Була надія на посилення позиції церкви після Кривавого вівторка. Зроблю застереження: позиції однієї конкретно взятої церкви — усі інші й так висловилися жорстко й без манівців щодо "каїнового гріха" та особистої відповідальності президента. Після чого церкви перестали говорити в порожнечу — тобто з політиками. Вони зосередилися на своїй місії на передовій, у тилу і між двох вогнів — поруч зі своїми духовними чадами.

А УПЦ МП, від якої всі до останнього моменту чогось чекали, так і не наважилася ні на що серйозне. А адже була надія, що загроза церковної кари — аж до анафеми — могла вплинути на нашу показово православну владу. В Інтернеті навіть було оголошено збір підписів під зверненням до священноначалля УПЦ МП з проханням про відлучення Януковича (яке, до речі, охоче підписували, зокрема, клірики УПЦ МП) — але жодної офіційної реакції на ці "рухи знизу" з боку церкви не було.

Можливо, тому, що в УПЦ МП зараз немає того голосу, який міг би вимовити потрібну фразу на потрібній висоті тону. Недарма ж священники УПЦ МП у своїх ЖЖ і ФБ-акаунтах майже відчайдушно волають до патріарха Московського Кирила: де він? Чому мовчить? Адже саме він глава церкви!

Справді — чому? Чому мовчить, і чому він взагалі не тут — в Україні, в Києві? Неважливо — на Майдані, на Банковій, у Лаврі чи посеред вулиці, важливо, що — зі своїм народом. Зі своїм "братнім народом" на своїй "канонічній території". Хоча б поки митрополит Київський тяжко хворий і не в змозі повною мірою керувати церквою в такий складний момент. А можна ще згадати про те, що людина в президентському кріслі — "політичний хрещеник" патріарха. Тобто особисто патріарх Кирил несе моральну відповідальність за його дії та рішення. Не меншу, ніж священники його церкви, які благословляли у 2004-му і 2009-му голосувати за "православного президента".

Так де ж він? І чому мовчить, делегуючи повноваження спікерів записним (при)церковним фрикам на кшталт Фролова та Чаплина?

А може, це й на краще, що він мовчить. Адже може виявитися, що Олімпіада в Сочі важливіша за чиюсь смерть. Що задоволення і радість цього "свята спорту" і, головне, господаря свята важливіші за страждання пастви. Та й які-такі "страждання"? Адже має місце просто "антитерористична операція".

Загалом, нехай краще мовчить. Адже може виявитися, що йому теж не боляче.

А адже йому могло б бути, принаймні, цікаво. Олімпіада в Сочі — це, звісно, круто і ВЕЛИКО, гарно й вигідно. Але не там, а тут, у Києві, відбувається щось важливе для патріарха Кирила особисто. Тут зараз втілюється проект Русского мира, ідеологом і натхненником якого патріарх числиться вже багато років. Ні, він втілюється не там і не за тими лекалами, які накидали патріарші прораби. Але будь патріарх зараз у Києві, він міг би хоча б "засвітитися" на його тлі. Але ні, він у Сочі.

Кожному, хто спостерігає за подіями на Майдані та хоч трохи знає історію країни й Міста, може стати не по собі. Або, навпаки, усе, нарешті, стає на свої місця. Навіть дивно про це писати, але не можу не погодитися з протоієреєм Всеволодом Чаплиним: так, зараз ми в Україні маємо справу з ордою. В історії своєрідне почуття гумору — те саме місце, той самий антураж. Так само кияни й союзники воюють за Лядські ворота. Яких уже немає фізично — але чи можуть із тіла стародавнього міста так швидко й назавжди зникнути бойові шрами? Так само Європа з острахом спостерігає за цією битвою та прикидає: подавиться Орда цим шматком чи докотиться до самих її кордонів. Так само б'є сполох, і храми перетворюються на останній оплот захисників міста. Аналогії можна продовжити — згадати "антитерористичні операції", на які орда відрядила своїх найманців слов'янської зовнішності. Деякі з них — тепер вельми шановані в РПЦ святі.

Нам здається, що зараз ми зіскрібаємо із себе залишки радянського минулого з його конформізмом і страхом перед державною мертвою машиною. Але ми зіскрібаємо із себе набагато давніші, щільно злежані, приросли до шкіри пласти. Зокрема, ординську спадщину, яка визначила на віки вперед нашу прикордонність, буферність, неприкаяність, вічну непричетність ні до Сходу, ні до Заходу. Наше відокремлення і віддалення від Європи почалося тоді — і може закінчитися тепер, на тому самому місці, де ми тоді програли. У нас, у справжнього Русского мира та його столиці є ще один шанс утримати свої Лядські ворота.

Так, у нинішньому протистоянні багато підсвідомого, багато символічного. Того, що породжує сенс. Або краще сказати — відроджує. У цьому відродженні сенсу ми потребуємо більше, ніж у чомусь іншому. Більше, ніж у новій владі, євроінтеграції та конституційній реформі. Тому що сенс — це причетність до життя.

Я ніколи не розуміла принадності конспірологічних теорій. І зараз, мені здається, якщо й є проти нас якась "змова", то це змова живих мерців. Їх легко визначити за однією простою ознакою: їм не боляче.