Хто стоїть за «Правим сектором» і як врятувати Україну від вторгнення Росії

Світ — театр, люди в ньому — актори, колись так вдало мовив великий Шекспір, справжня особа якого, до слова, є великою містифікацією.

Втім, з точки зору містифікації, можна й потрібно розглядати всю гру, що відбувається на сцені українського політичного театру.

Як і в кожному театрі, тут є свої, суто драматичні, а подекуди й комедійні режисери. Зовсім не комедійні, а скоріше фатальні сценаристи. Ну і, звісно, колишні й пухнасті актори, які постійно гастролюють із виставами, на жаль, не наших українських, а цинічних іноземних режисерів і сценаристів. Шкода лише публіку нашого політичного театру, якою є багатостраждальний український народ.

Те, що зараз відбувається в Україні, те, як і чому діє режисура Росії, для тямущих і мислячих людей, на жаль, не є загадкою. Боротися з цим явищем потрібно насамперед через «знищення» першоджерела, початку всього процесу. Як кажуть, хочеш зрозуміти істину – дивися в корінь.

А розпочався процес російської та й західної режисури значно раніше, ніж можна було б навіть припустити. З 1992 року на території України активно діяли й розгалужувалися агентурні мережі російської ФСБ. Західні гастролери діяли акуратно, готували своїх акторів у різних вишах, давали перспективи гри на сцені, з точки зору ідеалів демократії. Російські режисери діяли грубо, вважаючи, що український театр і так їхній (малоросійський). З того часу дуже багато українських політиків фактично отримували зарплату як агенти впливу Кремля. Не кажучи вже про наші силові відомства, як у СБУ, так і в МВС, навіть у ГРУ діяли, і донедавна продовжували успішно діяти силовики, які працюють не на державу Україна, а на своїх режисерів і сценаристів із Кремля. Зрештою Росія здобула як головного агента впливу, але жахливого актора в особі президента України. І понеслося…

З одним із таких російських режисерів я, волею долі, познайомився в 2005 році, прізвища з міркувань етики не публікую. А ось з активним сценаристом українського політичного театру потоваришував на початку 2008 року, ним був Йосип Коган, як потім з'ясувалося, насправді полковник ФСБ – Аслан Арсунукаєв. За моєю інформацією, саме Арсунукаєв створював дестабілізацію й керував основними зачистками в Україні. Саме він курирував операцію з усунення Максима Курочкіна в 2007 році та режисерував багато інших питань, угодних кремлівським фахівцям. Під його контролем перебувало й зараз перебуває понад 200 високопоставлених агентів Кремля, які працюють на території України, більшість з яких – народні депутати України з Партії регіонів, КПУ, багато керівників непарламентських партій і громадських організацій. До слова, усе той самий Арсунукаєв свого часу був куратором групи кілерів на чолі зі сумнозвісним Юрієм Іванющенком, нині записаним народним депутатом від Партії регіонів. За моєю інформацією, саме склад найманців із групи Іванющенка був задіяний у 2007 році для ліквідації кримінального елемента Курочкіна, який переборщив у своїй діяльності з українсько-російським діловим домом. До 2009 року Аслан Арсунукаєв працював як штатний співробітник ФСБ при посольстві Росії в Україні, успішно курируючи свою, напевно, найвагомішу й наймасштабнішу українську агентурну мережу…

У 2009 році я був змушений виїхати до Канади. За офіційними каналами я тоді викрив Арсунукаєва, написавши звернення про його діяльність тодішньому й нинішньому голові СБУ Валентину Наливайченку, також я передав інформацію канадській владі. Валентин Наливайченко, до слова, у той час, як не намагався, але не зміг повністю зупинити процес роботи російських агентів в Україні, адже фактично весь апарат СБУ був наскрізь просякнутий фсбешниками, і більшість розпоряджень голови силового відомства просто не виконувалися нижчими силовиками. Але все-таки варто віддати належне Валентину Олександровичу, адже тоді Аслан Арсунукаєв, він же Йосип Коган — один із ключових кураторів агентури ФСБ в Україні — на деякий час опинився не при справах.

Після того як Арсунукаєва було викрито, у 2009 році його перевели працювати як агента ФСБ під «дахом» російського Сбербанку в Україні, до слова, дуже зручна посада, особливо для прямого фінансування та економічного контролю своєї агентурної мережі з українських депутатів.

Але найсумніше те, що на цьому діяльність Аслана, на жаль, не припинилася. За моєю інформацією, саме він зараз є куратором від ФСБ організації, що називається… Правий Сектор.

За це, упевнений, товариша чи пана полковника в центральному апараті ФСБ уже представили до посади генерала. Але Арсунукаєв лише виконавець, сценарист. Головний же режисер — воістину зловісно-геніальний. Бо він, як сам себе любить називати, великий деміург (драматург), сірий кардинал – Асламбек Андарбекович Дудаєв, більш відомий як — Владислав Юрійович Сурков, помічник президента Російської Федерації.

До слова, горезвісний чеченський батальйон «Восток» (командира Ямадаєва), точніше його частина, без самого Ямадаєва, зараз дислокований у Криму і безпосередньо перебуває під координацією Арсунукаєва та курируванням Суркова, на засадах «особистої» гвардії, для вирішення важливих надлокаційних завдань.

На формування такого роду підрозділів ФСБ, за безпосередньої участі та візування пана Суркова, свого часу виділяли чималі кошти, спочатку спрямовані до бюджету Чеченської Республіки, від видобутку нафти в надрах Чечні (загальним обсягом до 19 млн барелів нафти марки Брент на суму до 1,5 млрд доларів США). До 50 % коштів відходило в невідомому напрямі, з них понад 20 % використовувалося для озброєння та навчання військових формувань Рамзана Кадирова (близько 7 тисяч бойових одиниць) і Руслана Ямадаєва (близько 5 тисяч бойових одиниць).

Таким чином, ці гроші за моєю інформацією вдало відмивалися й спрямовувалися на проведення дестабілізаційних і диверсійних операцій на території Абхазії, Південної Осетії та в Україні, а також на фінансування кремлівських агентів впливу. Чимала частина саме з цих самих грошових коштів, по чеченських каналах, через Арсунукаєва, останнім часом була спрямована й на підготовку Правого Сектору в Україні.

Чеченці, які перебувають зараз у Криму, – чудово навчені й дуже добре озброєні. Але крім цього, вони особисто віддані своїм командирам та їхнім кураторам. І беззаперечно готові виконати будь-який їхній наказ. Є інформація, що зараз відпрацьовуються можливі варіанти швидкого тактичного висування всього складу бригади, під виглядом «регіональних загонів самооборони», за особливим розпорядженням, у південно-східну частину України, для проведення справжньої військової спецоперації. Також частину батальйону планують перекинути на Київ для «взаємодії» із загонами Правого Сектору. При цьому швидкість їхнього висування після години «Ч» не більше 6-8 годин…

З кінця 2013 року Владислав Сурков дуже почастішав із поїздками до Києва. Це й не дивно, адже саме Сурков – основний ідеолог і куратор плану з дестабілізації ситуації в Україні. Востаннє, а я думаю, останній раз, Владислав Юрійович був помічений у Києві з візитом 14 лютого 2014 року, де зустрічався з Віктором Януковичем і деякими підконтрольними регіоналами з мережі, сформованої Арсунукаєвим.

Раніше також, наприкінці січня, Сурков особисто інструктував Арсунукаєва щодо роботи з потрібними діями Правого Сектору. Саме тоді Правий Сектор почав свою активну публічну, політичну та інформаційну діяльність і риторику. Думаю, тепер багато що стає ясним, з якого саме приводу й за чиєю подачею Дмитро Ярош зустрічався з Віктором Януковичем 20 лютого 2014 року.

Якщо говорити, спираючись суто на політтехнологічні терміни, то Правий Сектор потрібен Росії як каталізатор для пропаганди. Зараз у Правого Сектору одне основне завдання – повністю дестабілізувати ситуацію в Україні шляхом ескалації конфлікту в південно-східних і центральних регіонах країни, аж до організації спроб силового захоплення та знищення нової влади в Україні. За моєю інформацією, спроба здійснення цього сценарію відбудеться після 21 і до 25 квітня 2014 року (Великдень як-не-як). Саме подальші дії Правого Сектору мають слугувати каталізатором для активізації Росії щодо введення військ на територію материкової частини нашої країни.

З огляду на все вищевикладене та описане мною, як адвокат, як політолог, журналіст, офіцер… але насамперед як громадянин України, вважаю, що діяльність Правого Сектору потрібно негайно заборонити в судовому порядку.

У своїй риториці Володимир Володимирович Путін якось заявив, що проєкти, подібні до Правого Сектору, потрібно заборонити, як такі, що розпалюють національну ворожнечу. Саме в цьому питанні я повністю з ним згоден, так як такі «проєкти» не лише розпалюють національну ворожнечу, а ще й повністю дестабілізують ситуацію зсередини, що на руку ворогам України та засуджується світовою цивілізованою спільнотою.

Якщо ж дивитися на ситуацію в Україні з точки зору геополітики, то наша країна, на жаль, виступила у вигляді інструмента в боротьбі Росії та США.

США, як досвідчений гравець, виграють цей геополітичний бій, використавши українську карту для того, щоб припинити взаємодію Росії з Європою, таким чином, ослабивши проросійський політичний блок у Європі.

Це потрібно брати до уваги й не сподіватися на повноцінну допомогу від США у разі можливої, ще вагомішої загрози з боку Росії. Сподіватися Україні необхідно лише на свої сили, в будь-якому аспекті розуміння цього слова. А вони (Сили) в нас уже є. Головне, якщо ми хочемо зберегти незалежність і територіальну цілісність нашої країни, зараз у жодному разі не можна допустити жодної помилки під час ухвалення стратегічних рішень, як щодо Росії, так і США.

В сьогоднішній українській реальності ми побачили дуже багато помилок. Ми дуже багато втратили – Крим, інвестиційні можливості тощо. Мудрі люди не повторюють помилки, на помилках, як відомо, вчаться. Крим ми втратили, сподіваюся, лише тимчасово. Основною помилкою нашої нової влади щодо Криму є зовсім не їхня бездіяльність. Вони, на жаль, нічого й не могли вжити, з низки причин, здебільшого економічного характеру. Основні помилки були зроблені задовго до нинішньої влади. Зараз дуже важливо все це усвідомити й зрозуміти. Насамперед Міністерству юстиції необхідно в найкоротші терміни підготувати й подати позови до міжнародного суду про відшкодування збитків, завданих Росією внаслідок анексії АРК Крим. За найскромнішими підрахунками — це понад трильйон доларів США. Цифри ґрунтуються на вартості української землі, надр, корисних копалин, шельфу Чорного моря, за 23 роки грошей, вкладених у промисловий і людський ресурс, наш український генофонд, зокрема кримськотатарський народ, як нероздільну складову цього генофонду.

Перебуваючи в Канаді, я досконально вивчив їхній досвід підтримки мультикультуралізму. Якби не кримські події 2014 року, Україна, гідно покладаючись на канадський досвід, створювала б надалі спільне щасливе співіснування багатьох національностей.

Тепер же, зважаючи на Кримську кризу, для того щоб вийти з нинішньої ситуації, зберігши при цьому не лише цілісність країни, а й українську багатонаціональну єдність, насамперед потрібні нові рейтингові лідери, які консолідують та об'єднують українське громадянське суспільство, люди, здатні не суто до одного популізму й свого особистого збагачення, а до дій в інтересах цього суспільства та держави загалом. Очолити нашу країну зараз мають професійні менеджери й управлінці, які зможуть не лише впорядкувати внутрішню політичну, економічну та соціальну обстановку, а й вирішити зовнішню.

Сьогодні в Україні за всіма параметрами таких найрейтинговіших лідерів двоє:

Петро Олексійович Порошенко

Сергій Леонідович Тігіпко

Тігіпка – сприймає фактично вся південно-східна частина країни, Порошенка – вся західна та центральна частина. Таким чином, картина ідеального політичного союзного сценарію, здатного стабілізувати ситуацію та зберегти єдність і цілісність України, виглядає так – Порошенка обирають президентом, Тігіпко, після позачергових парламентських виборів, стає прем'єром.

Саме симбіоз цих двох лідерів, Тігіпка-прем'єра й Порошенка-президента, і стане тим ключовим параметром, який зможе зберегти єдність нашої країни та відродити її з попелу, постійних конфліктів, перманентної політичної та економічної кризи, як птаха Фенікс.

Безумовно, цей сценарій можливий лише за умови створення більшості, тобто коаліції політичних сил Порошенка і Тігіпка.

Ідеальним моментом істини є те, що президентські вибори дадуть можливість як Порошенку, так і Тігіпку створити свої політичні сили – для Петра Олексійовича це партія «Солідарність», яка без проблем може бути ним відроджена (Лукаш 30 грудня 2013 року анулювала її реєстрацію. Необхідно через суд відновлювати) і так само без проблем зможе набрати вагомий рейтинг. Що стосується Тігіпка, то Сергій Леонідович саме зараз, безумовно, має всі шанси набрати вагомий рейтинг на південному сході країни, створивши новий політичний проєкт, але в жодному разі не відроджувати «Сильну Україну», оскільки це було б дуже серйозною помилкою. Зараз йому потрібно зробити новий політичний проєкт, з новою суттю та ідеями, здатними консолідувати його виборців, заангажувати й залучити на свій бік увесь колишній електорат Партії регіонів і КПУ. Немає сумнівів, що йому, як досвідченому політикові, це вдасться зробити. До слова, зараз Сергій Тігіпко дуже правильно, а головне, своєчасно дистанціювався від регіоналів і слушно вчинив із висуванням у президенти не від Партії регіонів, а як самовисуванець. Якщо голова фракції ПР Єфремов не зможе зрозуміти, чому Тігіпко так вчинив, то будь-яка здорова людина, думаю, схвалить такі дії досвідченого політика.

І так, Юлія Тимошенко. Її на даний момент сприймає як майбутнього президента лише Дніпропетровськ разом з Ігорем Валерійовичем Коломойським. Це, на жаль, багато в чому відлуння Юліного політичного минулого. За весь той час, що Юлія Володимирівна провела у відстороненні від публічної політики, її рейтинг фактично девальвований порівняно з первинними показниками, часів майдану 2004. Сталася така собі іронія політичного плюралізму, коли Олександр Турчинов вийшов із тіні своєї Лідерки, і всього за місяць роботи в.о. Президента набрав вагоміший рейтинг, ніж у Ю.В.Т., але все одно недостатній для перемоги на майбутніх президентських виборах. Та й балотуватися йому (Турчинову) – не має жодного сенсу, пам'ятаємо його історію з виборами мера Києва…, втім, відверто кажучи, як і Юлії Володимирівні. При всій моїй до неї великій повазі, вона зараз не може бути обрана президентом України. Ю.В.Т. могла б стати президентом у 2010 році, тоді б ми не отримали Януковича і все, що з ним пов'язане. За соціологією Юля виграла вибори, але… Росія наполягла на Януковичу… Я з глибокою повагою ставлюся до Юлії Володимирівни, як до безумовно найдосвідченішого й найталановитішого політика, із ще глибшою повагою ставлюся до неї як до чудової політичної акторки. Але її зоряний час зараз багато в чому минув. Знаючи характер Юлії Володимирівни, вона може повторити долю Черчилля. Черчилль чотири рази обирався прем'єром Великої Британії, з перервами та періодичністю..

Для Юлі в ідеальному українському уряді зараз підійшла б посада спікера парламенту. Адже ні для кого не секрет, що вона як ніхто інший сильна в драматургії. Нехай краще зараз буде «совістю нації», ніж президентом без країни.

Такий сценарій цілком можливий. Якщо Тимошенко не зможе поставити інтереси країни вище за свої особисті політичні амбіції, то для неї тоді єдиний вихід – перенести президентські вибори на грудень 2014 року. І якщо вона це зробить, руками Турчинова чи іншими процедурними моментами, то без сумніву – вона повністю знищить територіальну цілісність України. Адже в такому разі Росія почне негайно діяти на повний розкол країни за горезвісним югославським сценарієм. Чи розуміє це Тимошенко, думаю, безумовно розуміє й усвідомлює. Чи зможе вона перемогти свій нинішній шлейф і амбіції в цей нелегкий для країни період, дуже хотілося б сподіватися.

Що ж до Віталія Кличка, то його сьогоднішній рейтинговий зріз сильно похитнувся порівняно з парламентськими виборами 2012 року. Але тим не менш можна сміливо спрогнозувати, що в майбутніх президентських перегонах він посяде впевнене четверте місце. Ідеальною посадою для нього стала б позиція Секретаря РНБО, або як вирішить новий президент, та й сам Віталій Володимирович.

Взагалі, якщо говорити мовою політолога, у нашій українській дійсності є політики, ніби народжені для певної посади та для певного часу. Одним із таких політиків я вважаю Анатолія Гриценка – він на даний момент, ну просто ідеальний міністр оборони України. Те саме можна сказати й про Геннадія Москаля на посаді міністра МВС. Складно зрозуміти, якими принципами керувалися пан Яценюк і пан Турчинов, не призначивши насамперед саме цих двох людей на відповідні їм та їхньому досвіду посади. Можливо, зараз ситуація в нашій країні була б зовсім іншою, будь усе на своїх місцях. Але, як кажуть, усьому свій час і місце. Головне – своєчасність і точні дії.

Вибори президента 25 травня 2014 року мають відбутися за однієї головної умови – проведення процедури імпічменту Януковича. Саме це, за моїм глибоким переконанням, зараз найосновніша й найсвоєчасніша дія, яка дозволить Україні повністю «легалізувати» майбутні президентські вибори та «легітимізувати» всю нашу владу загалом в очах російської громадськості, тим самим остаточно позбавивши Володимира Путіна його основних аргументів. Для цього потрібно правильно й юридично грамотно, негайно провести процедуру імпічменту Януковича зі спеціальним прокурором, призначеним Верховною Радою України тощо.

Ну і щоб повністю позбавити аргументів і контраргументів ще й пана Суркова з його пропагандою та діями ФСБ, усього-на-всього достатньо заборонити діяльність так наполегливо розроблюваного ним проєкту Правий Сектор, правомірно розібратися з частиною регіоналів і комуністів, які дестабілізують ситуацію, повністю «знищивши» при цьому агентуру Арсунукаєва в Україні. Тоді все точно остаточно стане на свої місця.

І наостанок хотілося б навести цитату з «Державця» Нікколо Макіавеллі:

- «Розуми бувають трьох родів: один усе осягає сам; інший може зрозуміти те, що осягнув перший; третій — сам нічого не осягає й осягнутого іншим зрозуміти не може. Перший розум — визначний, другий — значний, третій — непридатний».

У цей нелегкий для України період смути й тяжких змін я вірю, що ми обов'язково переможемо, адже наш український народ із глибини часів завжди мав як визначний, так і значний розум. Бували періоди, коли наш розум перетворювався на непридатний і штучно одурманювався акторами вистав, поставлених цинічними, геніально-зловісними режисерами й сценаристами, але цей період закінчився, адже, як відомо, у будь-якій виставі цікава лише прем'єра.

Тепер же час прем'єр минув, продажні актори не гідні оплесків, режисерам і сценаристам не судилося вийти на уклін, усі вони не зможуть дограти цю свою останню виставу до кінця, а тим паче не зможуть завабити публіку у свою гру.

Час закривати театр української політичної драми, і на його місці нам неодмінно слід збудувати недоторканний, священний храм у пам'ять і нагадування про те найцінніше, що в нас є – про свободу, єдність, силу, гідність і непохитну волю українського народу.

Слава Україні!