Ода мисливському собаці

Дуже хороший нарис. Кожен, хто тримав собак, прочитає із задоволенням. М.П.

У незапам'ятні часи, дивлячись на страждання істоти, позбавленої пазурів, іклів, фізичної сили, щоб боротися з ворогами, і крил, аби бодай полетіти від них, змилосердився над Людиною Господь і дав їй у супутники Собаку. Важко уявити життя людське без цих чотирилапих створінь. Чесно кажучи, сумніваюся, чи стали б ми тими, ким ми є нині, чи змогли б протистояти наші предки незліченним негодам і напастям, що супроводжували їхнє існування, якби не ці кудлаті помічники.

Собака - це портал в інший, паралельний світ. Світ, позбавлений заздрості, користі, лестощів. Світ відданості, безмежної любові до Господаря й віри в його винятковість і всемогутність. Собаці все одно, хто надягає їй нашийник, щоб вивести на прогулянку: трудяга, змучений похмільним синдромом, чи міністр, що страждає на той самий синдром, десятирічний хлопчик, який багатоденними сльозами виплакав це право, чи дряхлий старий, що залишився без родини. Їй начхати на чини й ранги. Для неї головна людина – її Господар. Якщо, звісно, він є. Ми, в усякому разі, більшість із нас, відчуваємо це на якомусь генному рівні й поруч із собакою, на жаль, не з кожною, стаємо простішими, добродушнішими, молодшими, часом до дитячості. Дивовижно бачити усмішку при вигляді собаки на обличчях поважних панів, зазвичай суворих, пихатих і бундючних.

І вже зовсім нерозривні одне з одним Собака й Полювання. Перефразовуючи класика: «Ми кажемо Полювання, маємо на увазі: Собака, ми кажемо Собака, маємо на увазі: Полювання». Складно назвати спосіб полювання, в якому можна обійтися без чудового собачого чуття й азартного, такого, що змушує серце йти урозніс, дзвінкого гавкоту. Мабуть, лише самоловне добування хутра за своєю суттю не потребує присутності представників собачого племені. Хоча зазвичай сибірські промисловики риплять лижними ременями на звивистому путику, із задоволенням поглядаючи на хвіст-«бублик», що мигтить серед кедрів і модрин, прислухаючись, чи не подасть Тунгус голос, повідомляючи про красеня-соболя, що причаївся серед гілок кедра, або роззявленого глухаря, який витріщається на нього з верхівки невеликої соснини.

Потяг собак до полювання просто вражаючий і викликає в мене почуття щирого захоплення. З якими очима спостерігав за зборами на полювання, лежачи в кутку кімнати, мій фокстер'єр Чак. Він невідривно стежив за складанням у наплічник бінокля й патронташа, надяганням камуфляжних штанів і зеленого вовняного светра. Коли я йшов у комірчину й діставав із сейфа чохол зі рушницею, Чак починав тонко скавуліти від збудження, відводячи свій погляд, сповнений всепоглинальної суміші благання й надії, убік, уловивши, що я дивлюся на нього. Узятий до рук повідець спрацьовував, як висмикнута граната чека. Вибух захвату й вдячності, здавалося, рознесе передпокій з його нехитрими меблями на молекули. Але команда «Сидіти!» виконувалася беззаперечно. Щоправда, часто після кількох повторів. Щоразу ця сцена робила нас обох трохи щасливішими.

В одного з моїх єгерів був чудовий робочий пес з незамисловатою кличкою Малий. Походження його сховане високим сільським бур'яном. Господар стверджував, що в жилах Малого текла кров надзвичайно їдкого ягдтер'єра та в'язкої російської вижлівки. Як таке могло статися, залишається лише здогадуватися, але, судячи з екстер'єру, щось у словах єгеря відповідало істині. Масть і злість Малий узяв від батька. Витривалість, чудове чуття й уміння гнати звіра з голосом годинами йому подарувала мати. Напівстоячі вуха, серпоподібний хвіст і зріст по коліно, а також миролюбність до людей стали результатом дивовижного коктейлю таких, на перший погляд, протилежних порід. Якщо в угіддях був звір, Малий обов'язково знаходив його й із голосним дзвінким гавкотом невтомно переслідував. Він робив це за будь-якої погоди, не звертаючи уваги на дощ, сніг, сильний вітер чи довгу посуху. Ми не могли натішитися на цього трудягу.

Проте, як часто буває, втрутився нещасний випадок. Під час одного полювання Малий вигнав кабана на свого господаря. Той вистрілив по звіру, що йшов «на штик». Куля срикошетила від калкана, природного панцира ікластих самців, що надійно прикриває грудну клітку звіра, і влучила в Малого, перебивши кістки лівої передньої лапи нижче від лопатки. На щастя, кров вдалося швидко зупинити, і пес вижив. Більше того, через деякий час, набравшись сил, він знову був з нами на полюванні й гнав звіра! Скручена висохла лапа, що теліпалася на сухожилках, обтягнутих шкірою, сковувала рухи, уповільнювала швидкість гону. Малий швидко втомлювався, але вперто не бажав залишатися у дворі сільської хати. Якщо, пошкодувавши, ми все-таки не брали його з собою на полювання, нескінченне похоронне виття доводило до сказу домочадців єгеря та його сусідів.

Місяців через три єгер звозив пса до ветеринарної клініки, де лапу успішно ампутували. Рана заросла, і, дивлячись на Малого, можна було подумати, що її не було від народження. Приїжджим мисливцям ми так і казали: «Наслідки Чорнобиля! Триногим вродився». Ті дивилися на пса зі змішаним почуттям жалю й захоплення. Те, як позначав Малий свою територію, піднімаючи задню лапу вище й балансуючи на двох, що залишилися, мимоволі викликало і сміх, і сльози! Я пишу про цей зразок собачої мужності й відданості своїй справі з гордістю за представників собачого племені. Гідні захоплення пси, вкриті шрамами, отриманими в сутичках з ікластими самцями, озброєними гострими «шаблями» іклів. Деяких доводилося по кілька разів за сезон возити до ветеринарів, щоб зашити розпоротий живіт чи стегно. Деяких врятувати не вдалося.

Хоча шрами шрамам різниця. Одному з моїх єгерів привезли міцного російського гончака на кличку Карат, уся голова якого була вкрита зарубцьованими ранами. «Боєць! - із захопленням і гордістю хвалився Микола. – Кабанячий мисливець!» Проте на першому ж полюванні, на наше надзвичайне розчарування, пес не звернув на свіжі сліди кабанів жодної уваги. Зате на привалі обідати довелося стоячи, тримаючи хліб і ковбасу в піднятих угору руках: Карат кидався за їжею як навіжений, не реагуючи на крики, а потім і стусани.

«Потримаю у дворі, - заявив єгер, зрозумівши, що на полювання псові шлях заказаний. – Може, охоронець хороший. Голова ж уся в шрамах». Проте через деякий час з'ясувалося походження «бойових ран». Карат примудрявся за кілька секунд заскакувати на веранду, ставати на задні лапи й зубами знімати з працюючої газової плити сковороду зі смаженим м'ясом! Причому як у будинку Миколи, так і в його сусідів. Кілька разів заставаний на місці злочину пес був битий немилосердно й, зрештою, проданий до сусідньої області браконьєрам-кабанятникам із найлестивішими рекомендаціями. Подальша доля його нам невідома. Навесні на городі в Миколи витанули зі снігу кілька чужих чавунців і сковорідок. «Усе в дім, усе в дім!» - сміялися ми.

Мені доводилося полювати із собаками різних порід. У молодості, в роки північних і сибірських поневірянь, це, природно, були лайки. Не можу уявити гончака чи курцхаара серед безкраїх тайгових просторів, більша частина яких заболочена й укріплена буреломами, вітровалами, згарищами та залишками не вивезеної лісозаготівельниками деревини. Та й видовий склад дичини, що добувається, визначає вибір породи. Білка, куниця (європейська Північ) або соболь (за Уралом), глухар – ось основні об'єкти полювання в тамтешніх місцях. Тварини, не схильні до далеких і швидких переміщень, які, всівшись на кедровому чи ялицевому сучку, із цікавістю спостерігають за створінням, що дзвінко гавкає на них, зі стирчачими гострими вушками та хвостом «бубликом». Саме лайок, невтомних, невибагливих, міцних, стрибучих, які дають голос по видимому звіру, можна назвати ідеальними помічниками таїжового мисливця. Як і її господар, схильна до самотності, яка не терпить порожньої балаканини, лайка – «індивідуаліст». Вона - рівноправний член тандему Людина-Собака, або Собака-Людина, як кому подобається. Кожен працює один на одного й не може один без одного обійтися. Характерними якостями, притаманними лайкам, особливо західно- і східносибірським, більшою мірою, ніж собакам інших мисливських порід, є незалежність і свободолюбство. Я думаю, тут позначаються не так далеко відійшлі в минуле споріднені стосунки з вовком. Лайки категорично не переносять ланцюга.

На жаль, мої лайки тішили мене не дуже довго. Фрама, російсько-європейського кобеля, з-під якого було добуто з десяток куниць і під сотню білок у вятській тайзі, на третій рік відв'язали від дерева й повели в невідомому напрямку, поки я вибирав у гастрономі, чим його і себе порадувати на обід. Спочатку, не виявивши пса на місці, виникла думка, що він черговий раз рвонув за кішкою, що проходила повз, таке вже бувало. Я нашорошив вуха в надії почути азартний дзвінкий гавкіт, що означав, що звіра «посаджено» на дерево, приходь господар і «бий його в око» зі своєї двостволки. Проте, оббігавши околиці, зрозумів, що не обійшлося без чужих недобрих рук. 

Міцного рослого західника Гая, який обіцяв стати хорошим «звіровиком», в одинадцять місяців збила машина. Як я картав себе, що не взяв його того грудневого дня на полювання. Дружина зі сльозами розповіла, як під час прогулянки замахнулася на розбешкетованого пса, і він, шарахнувшись убік, потрапив під колеса жалюгідного «Запорожця».

Західносибірське щеня від чудових дипломованих батьків Тор помер у мене на руках у два з половиною місяці після вакцинації від «чуми». Схиляюся до думки, що на момент щеплення він уже захворів. А я, дурень, вважаючи, що його нездужання пов'язане з реакцією на ліки, не вживав жодних заходів, хоча міг «відшити». Досі не можу собі цього пробачити.

Кілька років я не хотів знову брати щеня, радіючи на полюванні роботі собак єгерів, друзів і знайомих. Переважали серед них гончі, причому здебільшого російські. Чомусь у наших краях пегашів не дуже вітали. Більшість із них мисливці вирощували із щенячого віку, деяких купували чи отримували в подарунок уже дорослими. Куплені й подаровані пси рідко затримувалися, що й зрозуміло: хто продасть чи віддасть хорошого робочого собаку?! З ними досить часто траплялися курйозні ситуації. Так одного разу під час першого ж загону з дзвінким гавкотом зник зі слуху й так і не з'явився гарний «російський» кобель Джек. Усі учасники полювання були дуже засмучені, але найбільше переживав єгер Віктор, якому привіз собаку кум із похвальними відгуками про його робочі якості. До обіду чекали пса, не рухаючись далі, благо всі були місцевими жителями, добре знали одне одного й розуміли, що собаку кидати в лісі не можна, інакше вона потім довго не гонитиме зі страху залишитися самою. Не дочекавшись, нарікаючи на невдачу й лиху долю, рушили додому. Яке ж було здивування, коли з єгерської хвіртки вискочив, задоволено помахуючи хвостом, Джек.

- Та він із ранку тут у будці дрімав, - повідомила дружина єгеря. – Я думала, ви його з собою не брали.

За часом виходило, що Джек у першому загоні з гавкотом рвонув у село до своєї миски.

На іншому полюванні, зробивши кілька досить вдалих загонів, вирішили перекусити. Розпалили багаття, розклали на розчищеній від снігу землі, вкритій газетами, нехитру поживу, тільки зібралися приступити «до прийому їжі», як Рудий, що крутився під ногами, приземкуватий кудлатий дворянин, із солідною часткою гончакової крові, відбіг убік і раптом загавкав у недалекому ялиннику. Усі враз підскочили: «Рудий дарма брехати не буде!» - кинулися до рушниць, судомно рвали з патронташів патрони, заштовхували їх у стволи. Розбігшись по довколишніх «лазах», завмерли в очікуванні виходу звіра. Проте гавкіт незабаром припинився. Постоявши для певності ще хвилин десять, із жалем повернулися до багаття. Німа сцена з гоголівського «Ревізора»: на газетах залишилося лежати лише кілька шматків чорного хліба, пара-трійка цибулин і солоні огірки. Ковбаса, сало, котлети й інші кулінарні вишукування, навіть звариня в мундирі картопля – усе зникло в нутрощах Рудого, який радісно вишкірявся на безпечній для стусана відстані.

Собаки дуже швидко пов'язують звук пострілу з його результатом: птахом, що впав, звіром, що затих, або підранком, що ховається в заростях. Причому реакція проявляється незалежно від того, чи бачив пес, куди й по кому стріляли. Собака починає азартно метатися з боку в бік, чмихає носом, намагаючись упіймати бажаний запах, шалено крутить хвостом, представники дрібних порід підстрибують, відштовхуючись усіма чотирма лапами, намагаючись виявити підстрелену здобич. Іноді ця «жага крові» обертається несподіваним результатом. Один мій єгер Олексій, великий любитель пересування мисливськими угіддями верхи на коні, якось вирішив перевірити, чи боїться його кінь пострілів. Думка з'явилася дорогою додому, раптово. Гаманець, так звали коня (Олексій був досить екстравагантним у виборі імен для своїх вихованців), літній, років п'ятнадцяти мерин, неквапливо ступав по озимих, що почали наливатися силою. Поруч, висолопивши язика, дріботів уже набіганий ягдтер'єр Швондер. Два інші пси, російська гонча Хімія та помісь фокстер'єра й російсько-європейської лайки Сракля залишилися вдома, все-таки сезон полювання давно закінчився.

На моє запитання щодо таких нетривіальних кличок у собак Олексій якось пояснив: «Зате чужий не підкличе!» Логіка в його словах, звісно, є, але...

Сонечко пригрівало по-літньому. Жайворонки, що прилетіли, дзюрчали в небесах, радіючи черговій весні. Ось тут серед цієї ідилії єгерю й згадалися американські ковбої, що жваво палять на скаку з вінчестерів. Недовго думаючи, він зарядив одноствольну рушницю й вистрілив угору. Гаманець від несподіванки здригнувся, коротко форкнув і озирнувся навсібіч, не збагнувши, що сталося. «Не боїться!» - устиг зрадіти Олексій і… вилетів із сідла. Швондер, що заметався після пострілу й не виявив жодної здобичі, повний адреналіну, підскочив угору й клацнув зубами коневі між ніг. «Володимировичу, - розповідав потім Олексій, - я такої швидкості в Гаманця ніколи не бачив. Думаю, він обігнав би будь-якого ахалтекінця на скачках. Ось тобі й старий. А я шийку приклада зламав. Довелося новий вирізати».

...Як усе хороше, Чак з'явився в моєму житті раптово. Знайомий мисливець, який приїхав по путівку на качок, привіз грудочку плоті, що скавуліла, розміром з долоньку. «Жорсткошерстий фокстер'єр, - усміхаючись, повідомив він. - Кличка Чак. Місяць із невеликим. Від дипломованих батьків. Сподіваюся, ви порозумієтеся». У душі я вже дозрів до прийняття нового собаки. Непокоїла лише категорична відмова дружини, що лунала на мої тонкі натяки: «Не вистачало ще собаки в нашій комірчині! Самим місця мало!» Звісно, я розумів її - двадцять чотири квадратні метри загальної площі не дуже сприяли присутності чотирилапого. З іншого боку, фокстер'єри – вони ж маленькі, у них навіть хвіст купований. Проте мої побоювання виявилися марними. Дружина, побачивши щеня, злилася до вечора, а вранці я прокинувся від її сюсюкання над «Чакушкою», «маленьким».

«Маленький» виявився тямущим веселуном із невичерпним запасом енергії. Ми благополучно минули чумно-парвовірусний період із багатовалентними вакцинами й із насолодою перейшли у світ великих прогулянок. Зробивши на лузі чи лісовій галявині після зняття нашийника двадцять-тридцять ритуальних шалених кіл в обидва боки й трохи заспокоївшись, Чак вирушав на пізнання Всесвіту, щоразу віддаляючись від мене дедалі далі.

Ураховуючи специфіку роботи мисливствознавця з її постійними колективними полюваннями, я не збирався полювати на лисячих і борсукових норах. Мені потрібен був помічник у звіриних загінних полюваннях на кабана, козулю, лося, а також у пошуку підранків. На цей час ми вже зіткнулися з проблемою в'язких гончаків і лайок, через яких постійно виникали тертя з обслуговуваними мисливцями. Клієнтам потрібне було безперервне полювання, а не довге очікування собак, що пішли за звіром. Своєю чергою, ми не могли їх залишити, тим більше що часто доводилося полювати у віддалених, малознайомих угіддях, звідки собаки самостійно додому не повернулися б. Зрештою, як вихід із ситуації ми обрали використання собак малих за розміром порід: такс і тер'єрів. Пошук у них хороший, звіра гонять азартно, постійно віддаючи голос, але не швидко, надміру не лякаючи, а прогнавши лінію стрільців, зазвичай невдовзі повертаються. Звісно, вони коротконогі, але останніми роками сніг у нас випадав здебільшого після Нового року, коли сезон загінних полювань уже закінчувався.

Я, втім, як і будь-який господар щеняти, покладав на Чака певні надії, які, на моє задоволення, почали виправдовуватися досить рано. Уже в чотири місяці він із азартним попискуванням погнався за козулею, що вискочила з куртини кущів, і переслідував її метрів триста. Тижнів через два з тявкотом кілька хвилин гнав стадо оленів. Щоправда, дороги назад не знайшов, всівся на галявині й жалібно завив. Кабани під час недалеких лісових прогулянок нам не траплялися, але пара їх, що утримувалася в невеликому вольєрі біля будинку мисливця, облаювалася зі злістю.

На початку листопада сталася подія, яка показала, наскільки дорогим став для мене цей пес. Під час післяобідньої прогулянки по щойно випалій пороші ми натрапили на зовсім свіжі сліди стада оленів. Чак, принюхуючись, азартно завиляв обрубком хвоста, метнувся з боку в бік і залився несамовитим гавкотом: «А-я-я-я-я-яй!» Серед дерев замиготіли силуети тварин, що тікали, з кістяним звуком застукали по гілках роги самців. «Чак! До мене! До мене! Ча-а-а-к!» Куди там! Звук гону незабаром затих удалині. Я рушив у тому ж напрямку. У високостовбурному, досить густому лісі раптово потемніло. Здійнявся сильний вітер, а потім великими пластівцями повалив сніг. У його круговерті не можна було нічого роздивитися й розчути. Затріщала й гучно гупнула на землю товста осика неподалік від мене. Сліди стада, що втекло, з маленькими собачими відбитками між ними зникли просто на очах. Я зупинився під густою ялинкою, не знаючи, куди далі йти й що робити. Вітер несамовито шумів у кронах дерев, що зі скрипом гнулися з боку в бік. Гірка туга й безвихідь важким вантажем навалилися на мене. Уявляючи страх волохатого нетямущого створіння, що залишилося віч-на-віч із невідомим чорним лісом і стихією, що вирувала, я проклинав снігопад, нещасних оленів, себе, який затіяв цю прогулянку. Час від часу я голосно кричав, але відчував, що мій голос не може пробитися крізь завивання хуртовини. Стемніло. Зрозумівши марність очікування, я побрів назад до машини. Залишивши під захистом густого ялинового гілля на місці стоянки чохол із заднього сидіння як маячок, раптом Чак усе-таки повернеться, вирушив додому. Відчинивши двері й побачивши стривожене обличчя дружини, я не зміг сказати ні слова й… розридався, як у далекому-далекому дитинстві.

Зі світанком я знову був у лісі. Вітер ущух, сніг теж припинився. Небо натягнуло на себе якийсь сірий похмурий балахон, під стать моєму настрою. Примарна надія «А раптом!» розтанула при вигляді не потривоженого, злегка припорошеного снігом чохла.

«Ча-а-ак! Мали-и-ий!» Засніжений ліс похмуро мовчав, відмовляючись пропускати звуки мого голосу. Лісовий масив займав досить велику площу. До найближчих сіл по прямій було близько чотирьох-п'яти кілометрів. Я сподівався, що пес вибереться до людей. Аби лише не вовки. Обширне мохове болото в центрі масиву – улюблене місце їхнього денного лежання. Ми неодноразово флажили й добували в ньому цих хижаків. Щоправда, останнім часом їхні сліди не траплялися. Після двох годин марних пошуків я вирушив до контори, звідки обдзвонив усіх лісників у найближчій окрузі, а також місцевих мисливців. Залишалося сподіватися, чекати і, звісно, продовжувати пошуки. Вони ускладнювалися цілковитою відсутністю бензину в районі. Розвал Союзу викликав крах виробництва й економіки країни. Директори підприємств самовільно краяли виділені крихти. Доводилося виявляти дива винахідливості, щоб знайти літрів п'ять палива. На автозаправках його не було.

За два дні я об'їхав усі населені пункти, що прилягали до лісу, в якому пропав Чак, проте безрезультатно. Ніхто не бачив маленьку кучеряву собачку з коротким хвостом. Уночі почало підмерзати. Відчай дедалі дужче опановував мене. На четвертий день я знову вирушив на пошуки, маючи намір перевірити найвіддаленіше село. Кілометрів за сім від міста я раптом побачив у мотоцикліста в лісниківській куртці, що їхав назустріч, на бензобаку силует собаки з біло-коричневою плямистою мастю. Упізнавши мою машину, лісник засигналив і зупинився. Я бігом кинувся до мотоцикла. Це справді був Чак. Він застрибав на засніженому асфальті, відштовхуючись усіма чотирма лапами, намагаючись лизнути мене в обличчя, скавулячи й підвискуючи, щасливо й докірливо. Нашій радості не було меж. Підхопивши Чака на руки, я був негайно «розцілований» від вуха до вуха. Він ніби шепотів слова вдячності та любові. Помічник лісничого розповів, що зустрів собаку на краю села з боку лісу. При вигляді незнайомого пес загарчав, але в руки пішов. Подякувавши Валері, я як на крилах полетів додому.

Дванадцять років ми з Чаком-Малим (я кликав його двома іменами, залежно від настрою та ситуації) майже не розлучалися. Пройдено разом тисячі кілометрів загонів по лісовому бездоріжжі. З-під нього добуто сотні тварин, знайдено десятки підранених кабанів, козуль, лосів. Під час поневірянь я то бачив силует, що мигтів між деревами, з вухами, кінчики яких гойдалися в такт бігу, то після деякої відсутності, завжди тривожної, із задоволенням улавлював легкий тупіт і часте дихання пса, що наздоганяв мене по слідах. Пробігаючи повз, він пустотливо косився в мій бік, а я намагався на ходу провести долонею по волохатій спині. Чак не боявся води, любив купатися й охоче діставав підстрелених качок. Швидко розшукував у вечірніх сутінках вальдшнепів, що спікірували в густу суху траву. У маленькій квартирці він любив лежати на підвіконні, стежачи за всім, що відбувається, і жваво реагуючи на будь-які вуличні події. З другого поверху він чітко впізнавав мій силует, коли я йшов додому з роботи, зістрибував на підлогу й стрімголов мчав до дверей. У новій квартирі Малий облюбував одне з крісел у кутку зали, в якому відпочивав, поклавши голову на підлокітник. Над ним зараз висить його фотографія. У немисливську пору тричі на день Чак із вереском підстрибував і крутився дзиґою при вигляді взятих до рук нашийника й повідця. Хворий і здоровий, смертельно втомлений і мертвецьки п'яний, я завжди із задоволенням виходив із ним до розташованого поблизу лісочка, щоб розстебнути нашийник і сказати: «Гуляй!» Ускладнювали наше життя собаки. Безстрашний і безрозсудний Чак собаку будь-якої породи сприймав як противника й без роздумів кидався в бій. Багаторазово переважаюча в силі та розмірах німецька вівчарка, що жила за парканом у будинку поблизу, якось вирвалася на свободу й мало не розірвала йому горло. Довелося накладати дванадцять швів. Кілька разів його життя рятувала палиця, яку я був змушений носити із собою, закрутивши в поліетиленовий пакет, щоб не привертати уваги. Ротвейлерам і боксерам вона була не до смаку, змушуючи випускати з зубів напалого на них Чака.

Його безстрашність проявлялася й щодо людей. Варто було під час прогулянки незнайомій людині наблизитися до нас і перетнути невидиму межу, як слідував раптовий стрибок, без жодного попереджувального гавкоту. Зазвичай я був до цього готовий, тримаючи повідець у натяг. Кілька разів його сміливість урятувала дружину й дочку від чіпляння п'яних покидьків. Потужні щелепи вселяли повагу. Особливо якщо зважити, що трубчасті кабанячі кістки перегризалися ними на порох. Щоправда, часом діставалося й мені. Шрами на кистях досі нагадують про звичку Чака під час їзди в автомобілі стояти передніми лапами на приладовій панелі й дивитися на лобове скло. Помітивши собаку, що гуляє, і не маючи змоги вступити з нею у відкритий бій, він у люті хапав зубами найближчі предмети, якими кілька разів ставали мої руки…

Загинув Чак від укусу кліща. Першого разу, у сім років, ветеринарам вдалося його відкачати. Удруге позначився вік. Я поховав його на узліссі, під старим високим дубом, до кори якого приємно прикласти долоню й уявити веселі карі очі маленького відданого Друга. Дякую тобі, Малий!

Фото з інтернету