Перемир'я або Примирення?

Як чудово, насправді
Не воювати, не рвати свої серця,
Бути в мирі, по можливості, з усіма,
Але не втрачаючи свого обличчя.
А.Забавіна

Хто з нас міг уявити, що в якийсь момент ми радітимемо тому, що наші діди не дожили до сьогоднішніх часів…

Слава Богу, що, наприклад, один із дідів автора цієї статті, народжений в РРФСР і той, що пройшов усю Війну, ніколи не дізнається про те, що Україна попросила Німеччину про допомогу у війні з Росією.
Або другий дід, український поет і художник, який жив у Сімферополі, ніколи не знатиме, що Крим окупований росіянами й українська мова там опинилася фактично під забороною.

Безумовно, події останніх місяців не сприяють філософським роздумам про те, як ми взагалі могли дійти до таких взаємин із нашим сусідом і «братом».

Праведний патріотичний гнів зобов'язує громадян закликати владу до дедалі активніших військових дій проти терористів. Коли гинуть люди, важко виявляти мудрість, стримуючи цілком природне бажання відповісти на агресію ще більшою агресією.
Тому ідея перемир'я з агресорами, оголошена президентом, не завжди знаходить розуміння в обуреному та напруженому до краю суспільстві.

Проте є впевненість, що саме спроби з холодною головою розібратися в тому, що ж насправді відбувається, відрізняють нас від північно-східних «братів», які повністю піддалися хвилі загальної антиукраїнської істерії.

Для чистоти експерименту можна спробувати, наприклад, зануритися на кілька днів в атмосферу російських медіа. Хоча одразу потрібно попередити – такі експерименти не рекомендовані людям зі слабкою психікою!

Якщо не збожеволіти в перші години від потоку ненависті, принизливих фраз і повного нерозуміння того, що відбувається в нашій країні, який обрушується на українського глядача, можна розгледіти справжню природу масової антиукраїнської кампанії.

Ця природа – Страх.

Психологам давно відомо, що причинами виникнення страху є почуття відкинутості, загрози самоповазі, очікування неминучого провалу, відчуття власної неадекватності.

Розлади, спричинені страхом, називаються, як відомо, фобіями. За визначенням, фобія – це сильно виражений, упертий, нав'язливий страх, що незворотно загострюється в певних ситуаціях і не піддається повному логічному поясненню.

У психоаналітиків є ще одне визначення фобії – «тривожна істерія», усі ознаки якої на виду в будь-якій російській телепередачі, що торкається українського питання.

Набір страхів у «російських товаришів» найрізноманітніший. Від зворушливих «Ви що, нам більше не брати?» до маячних «Прийдуть правосіки й усіх переріжуть»… «Війська НАТО біля кордонів Росії», «нові харківські танки й дніпропетровські ракети на українських оборонних заводах», «повна заборона російської мови», «концтабори для росіян» тощо й таке інше – кожен росіянин може обрати собі свою фобію залежно від соціального статусу та інтелектуального розвитку.

Квінтесенцією цих страхів є боязнь того, що після Майдану Україна стане успішнішою державою, ніж Росія. Це, безумовно, головний страх Володимира Володимировича.

І напевно, йому час від часу сняться жахливі сни про масові екскурсії його незліченними «межигір'ями»…

Фобії викликають у наших сусідів цілком очікувані в таких випадках відповідні реакції. Безпрецедентна інформаційна війна, яка за ступенем і глибиною ураження умів, насправді, набагато страшніша за атомну, масштабні військові навчання, і, головне – активна підтримка «бунтівних» регіонів живою силою, технікою, продовольством і медійним дурманом – це пряма відповідь на їхній Страх.

І навіть під час оголошеного Україною перемир'я офіційні особи на російському ТБ продовжують відкрито заявляти про необхідність активізувати набір, підготовку, екіпірування та доставку на бойові точки «добровольців», які мають «захистити Новоросію від бендер і фашистів».

Усе це свідчить лише про одне – воєнний конфлікт, що триває сьогодні в нашій країні, далекий від статусу внутрішнього…
Звісно ж, ми можемо намагатися уникати обговорення цього питання, уподібнюючись нашим давнім слов'янським предкам, які, як відомо, боялися вголос вимовити слово «бер», щоб випадково не викликати злого духа, і тому вигадували йому всілякі іносказальні прізвиська на кшталт «того, що їсть мед», тобто «ведмідь».

Але саме з тим самим «ведмедем», а не з «потішними республіками» ЛНР і ДНР перебуває сьогодні Україна в стані війни. І головна проблема цього воєнного конфлікту навіть не в тому, що наш сусід володіє, скажімо так, дещо більшою військовою міццю, а в тому, що він, на відміну від нас, просто горить бажанням цю міць виявити.

Західні «гаранти» нашої безпеки добре усвідомлюють усю гостроту ситуації – пряма воєнна допомога, надана зараз Україні, з великою часткою ймовірності може перетворити ще регіональний конфлікт на повномасштабну третю світову війну. Зрозуміло, що західноєвропейцям з їхнім усталеним комфортним світоглядом це потрібно насамкінець.

Питання в тому, чи хочуть цього самі українці? Чи є межа ціни, вираженої в людських жертвах, яку ми готові заплатити за втрату або утримання власних територій? 500 життів? Десять тисяч? Сто? Мільйон?

Чи готові ми при цьому відмовитися від запланованих реформ і провести іншу реформу – мілітаристську, щоб повноцінно протистояти зовнішній воєнній агресії? У рази збільшити бюджетні видатки на військові потреби, переформатувати демократичні ЗМІ на військову інформаційно-пропагандистську зброю?

Чи відчуваємо ми, що цивілізаційний світ стоїть на порозі воєнної катастрофи, і наша країна може стати її епіцентром? Чи всі методи недопущення катастрофічного сценарію нами вичерпано?

Однозначних відповідей на ці запитання немає, напевно, ні в кого. Так само, як і відповіді на запитання, чи потрібно з 28-го числа починати активні бойові дії. Хоча часу на роздуми залишилося зовсім небагато…

Якщо спробувати міркувати логічно (що ніяк не вдається нашому північному сусідові), результатом тимчасового перемир'я може бути або відновлення бойових дій та їх продовження до повної капітуляції противника, або початок процесу Примирення, який із часом має шанси поступово перерости в повноцінний Мир.

Час так чи інакше стирає всі грані конфлікту – у цьому можна переконатися, дивлячись на наші взаємини з тими самими сучасними німцями…
Безумовно, є в нашій країні й «гарячі» воєнні романтики, які хочуть вірити, що ось уже завтра легендарна червоно-чорна «візитка Яроша» може замінити кремлівські зірки... Не намагаючись відмовити їх від віри в реальність цього припущення, можна поставити їм лише одне запитання – «якою ціною?»...

Чи важливе для нас, як для цивілізованої європейської держави, життя кожного нашого громадянина, чи ми готові, подібно до Сталіна, покласти мільйони заради параду перемоги на символічній площі в символічну дату…?

Так, сьогодні заклики нещодавно обраного президента до спроби розпочати перший етап Примирення – оголосити перемир'я – далеко не завжди знаходять підтримку. У суспільстві верховодять цілком зрозумілі людські почуття – бажання праведної помсти за нахабство, агресію, за вбитих солдатів.
Образа на ЄС і США, які не виконали гарантій щодо безпеки наших кордонів.

І все-таки є відчуття, що спроба розпочати Примирення зараз – це єдина розумна лінія поведінки. Безумовно, ідеться про примирення, яке не передбачає приниження перед противником, але, проте, дає йому шанс «зберегти обличчя» й розпочати вихід із конфлікту.
«Примирення - річ непроста… Хоча не існує жодного дня без примирення. …Ніч примирює нас із днем, уранці ми встаємо менш втомленими, ніж були напередодні. І ще існує примирення сонця з темрявою. …Потрібно, щоб утрутився час, щоб примирення прийшло. …Примирення звершується з вірою, з прощенням, з очікуванням, з надією… Примирення - це результат широти серця. Воно сильніше за зло. Примирення - це інтеграція нещастя, горя, біди, поганих новин, яка вдалася завдяки величі духу, завдяки розуму. Примирення передбачає інтелект. …Примирення в чомусь схоже на прощення. Не знищує зла, не прибирає біль. Але привносить у серце добре ставлення до себе самого та свого майбутнього… Добро сильніше за зло, світло сильніше за темряву. І ви, кожен із нас набагато сильніший за те зло, яке змушує вас страждати…» Так свого часу писав священник і теолог Бенуа Лакруа.

Багато читачів заперечать, що релігія тут уже ні до чого. Може бути… Якщо в переговорах про мирне врегулювання конфлікту беруть участь такі «диявольські» особистості, як Кучма й Медведчук, про яку релігію може йти мова?

І тим не менш, за обставин, що склалися, потрібно й можна пробувати всі варіанти «мирних» арсеналів – від одіозного Леоніда Даниловича, у якого є шанс спокутувати свої гріхи перед громадянами України – до Міжнародного Суду ООН, до якого Україна досі чомусь не зверталася, попри те що Росія ніколи не відмовлялася від підсудності в міжнародних судах, і навіть навпаки, активно намагається їх використовувати в економічних газових суперечках з Україною.

При всій своїй показній «величі» Росія сьогодні виглядає як залякана звірина, що в глибині душі соромиться свого переляку й намагається прикрити його напускним «жахом» для оточуючих.

Так, риторика звучить загрозливо, і поведінка відповідна. Але чи готові вони стати вічними ізгоями й знову опустити залізну завісу? Або, що ще радикальніше - чи готові вони натиснути «червону кнопку» й запустити сценарій кінця людської цивілізації?
Марно змагатися з нашим «вічним сусідом» на тому полі, яке йому сьогодні вигідне. Потрібна продумана асиметрична відповідь.
Повертаючись до питань про фобії, варто пам'ятати, що найефективніший спосіб їх лікування – це поступове зближення пацієнта з об'єктом його страху. Як ми вже з'ясували, найбільше Росія боїться демократичних європейських цінностей і успіху України в їх досягненні. Мабуть, саме тут і проходить наш переможний фронт.