600 секунд одкровень

Російський журналіст і чотириразовий депутат Держдуми Олександр Невзоров пояснює, чому українець Степан Бандера дратує росіян набагато більше, ніж француз Наполеон Бонапарт

Хтось пам'ятає Олександра Невзорова за різку перебудовну передачу 600 секунд, яку дивився мало не весь Союз, хоча виробляли її на регіональному пітерському каналі. Комусь запам'яталися його жорсткі фільми про Першу чеченську війну, участь у деяких локальних конфліктах на території колишнього СРСР. Когось цікавили його міркування про коней.

А дехто згадає, що у 2012 році телеведучий, публіцист, чотириразовий депутат Держдуми Росії був довіреною особою Володимира Путіна. І відгукувався про нього як про єдину людину, здатну утримати від катастрофи імперію, що стрімко розвалюється.
Коней Невзоров любить досі. А ось Путіна, схоже, не надто. І не лише його, а й усю імперію, що стрімко розвалюється, згубні уламки якої летять сьогодні на схід України.

Розмова з ним і почалася з України — точніше, з благодійного концерту, який дав тут для біженців російський рок-співак Андрій Макаревич.
“Насправді захоплює подвиг несмілого Андрія Макаревича, який не побоявся приїхати в Україну та заявити про свою позицію більш ніж відкрито й красиво”,— вважає Невзоров.

А ось ще, сказане в тій самій хльосткій манері, але вже про главу російського уряду: “Прем'єр-міністр Дмитро Медведєв настільки щільно закутаний в анекдоти про себе, і його імідж настільки кумедний і смішний, що пробратися крізь усі ці покрови й з'ясувати, що ж там насправді, цілком неможливо”.
Втім, для самого Невзорова особливих таємниць у житті сучасної Росії немає. Принаймні міркує про свою батьківщину та світ, що її оточує, публіцист дуже упевнено. І точно.

СЕКУНДОМІР ПЕРЕБУДОВИ: Наприкінці 1980-х різкі передачі Невзорова про радянську дійсність дивився весь Союз. Тепер, у зв'язку з його різкою критикою Кремля, журналіста часто читають в Україні

Насправді в Росії нічого не відбувається. І це “нічого” прикрашене найбезглуздішою, шовіністичною, найдурнішою істерією, через яку країні пізніше буде мучливо соромно. Тому що справжня Росія — це ж не чорносотенні мракобіси, не Кремль, не ті люди, які в Україні рвуть на собі брудні тільники й горлають “Кримнаш”. Вони не розуміють, які біди закладені в цих словах для них особисто й для держави. Для мене в слові Росія закодоване прізвище Павлова, Ціолковського, Добролюбова, Писарєва. Тобто вона не має нічого спільного з тим мілітаризованим кошмаром, яким країна уявляється жителям України.
Причому уявляється справедливо, заслужено. Оскільки нещастя української землі в тому, що вона завжди вважалася хатньою робітницею, кріпачкою Москви. І раптом ця кріпачка надумала втекти, та ще й у калошах пані. Отже, наздогнати, волосся видерти, відшмагати до крові й щоб більше ніколи не сміла навіть подумувати про це.
Але Україна виявилася самостійним національним утворенням, народом, країною зі своїми героями та ідеологією.

У Росії багато хто обурюється Степаном Бандерою, ну й що? Бандера ж до певної міри — один з героїв українського народу. У французів теж є вкрай несимпатичний нам персонаж, який взагалі Москву спалив. І тим не менш ніхто чомусь французам не висуває претензії, що вони, бачте, до Наполеона ставляться добре й проводять заходи, присвячені його пам'яті. Росіяни дуже не хочуть визнавати той факт, що Україна — держава, яка має свою мову й право на абсолютне самовизначення. Ось це дратує найбільше, але дратує не ту справжню Росію, про яку я говорив. Тобто не людей, які всерйоз займаються прогресом, історією, мистецтвом, наукою, а зомбовану телевізором більшість. Причому з'ясувалося: чим примітивніше, одноклітинніше зомбування, тим публіка з більшим захопленням це сприймає. Це до певної міри кристалізується в так званій національній російській ідеї — заявити про те, що ми особливі, виняткові, а всіх, хто не згоден, в ім'я любові й доброти заклеймити маскою ганьби та зневаги. Це наше улюблене заняття впродовж багатьох століть.

Якби на посту президента РФ був не Володимир Путін, а хтось тупіший, то ми б навіть не змогли нормально розмовляти по телефону, говорячи про главу країни. Припустімо, що замість акуратного й зважувального все 50 тис. разів чекіста Путіна прийшла людина, яка повністю пішла на поводу в народного настрою, мітингів, тріумфуючих мракобісів, шовіністично-мілітаристської істерики — тоді ситуація була б набагато гіршою. Путін осудна й обережна людина. І, як би парадоксально це не звучало, гранично точний у вкрай неприємних питаннях. Парадокс, але він працює стримувальним чинником. У будь-якому суспільстві правитель завжди детермінований тим народом, яким керує. Не буває див, коли цар не залежить від натовпу. Путін у не менш складному становищі, ніж решта. Але, наприклад, донбаська проблема має жахливу особливість — ніхто не розуміє, як її закінчити. Це драма без прописаного фіналу. Як її почати, було зрозуміло — потрібно було сформувати кілька, по суті, терористичних груп і подивитися, що буде. В надії на те, що знекровлена й деморалізована останніми подіями Україна одразу ж зведе цегляну стіну між собою та південним сходом країни. Але цього не сталося. Україна, раптом стиснувши зуби, нашвидкуруч перев'язавшись, встала й пішла трощити, вигравши в найскладнішій з усіх воєн — війні з терористами. Що мене, чесно кажучи, дивує — не розумію, звідки в українців сили й можливості.

Деякі росіяни на Донбасі воюють за гроші, деякі — за можливість отримати право вбивати. Тому що покидьків багато — тих, хто не має можливості задовольнити потребу вбивати в підворітті. Вони тепер грають у війнушку на сході України. Адже потреба вбивати стійко зберігається в певного відсотка людей.
Є на Донбасі й виняткові з військової та людської точки зору вельми хоробрі й великодушні люди, але такі, що опинилися там і теж стали терористами. Я свідомо вживаю цей термін. Є таке поняття — тактика ведення бойових дій. Так ось, ця тактика [у випадку з ДНР-ЛНР] саме терористична — ховатися за поліклініками, молочними крамницями. І всі жертви на Донбасі — усі з вини терористів, а не української армії.

Упродовж п'яти-семи років у Росії мізки населення обробляє РПЦ [Російська православна церква] зі своєю ідеєю російського світу, російської богообраності. І робить це досить успішно, якщо подивитися на відсоток релігійно-ідеологічних фанатиків. Зокрема, ось Ігор Гіркін, релігійний фанатик-терорист, він цілком чарівна, симпатична людина. І Усама бін Ладен у житті не був зовсім уже потворою, як про нього розповідає американська розвідка чи ЗМІ — він був освіченою, тонкою, дуже своєрідною людиною і не справляв враження монстра, з іклів якого капає кров. Терористи — це ж необов'язково зарослі шерстю тварюки, що тупо хрюкають і вбивають. Вони бувають різними. І релігійний Гіркін належить до числа тих самих чарівних терористів.

Проєкт Новоросія зачиняється, як скринька. Рано чи пізно будуть розкриті всі могильники, відкриються всі підвали й зберуться всі заяви про "віджате", украдене, зґвалтоване. І всі ці герої Новоросії отримають пахучий, просолений, як їхні камуфляжні майки, статус міжнародних злочинців. Я думаю, що Україна шукатиме їх і знаходитиме всюди, вже в рамках міжнародного права. Тому сховатися зовсім і назавжди тому ж таки Гіркіну не вдасться, хоча він і повернувся в місця постійної дислокації — до Росії. А зачиняється проєкт, тому що для всіх очевидно — неможливо відповісти на одне-єдине питання — "навіщо?". Ось на всі питання можна відповісти: де, якої довжини вуса в Гіркіна й якого зросту бойовик Моторола. Але ніхто не може відповісти на питання “навіщо, нафіга це потрібно?”. Навіщо потрібна смертельна ворожнеча з найближчими людьми, на яких ми завжди могли б у важку хвилину спертися? На що ми проміняли цю дружбу, спорідненість і любов? Це незрозуміло нікому.

Заборони в Росії імпортної їжі, алкоголю, одягу — насправді це навіть дуже добре. Тому що чашу маразму треба пити до дна. До болю й кольок. Коли маразм починає завдавати суттєвих проблем і неприємностей кожній окремій людині, тоді його маразматична сутність стає очевидною.
Для нас ці санкції обійдуться дорого, тому що Росія абсолютно не самостійна в усіх питаннях. Я вже не кажу про культуру, науку, технології. Ми всі ніяк не можемо набратися мужності й визнати, що Росія нехай і хвора, покалічена, нещасна, але частина Європи. Уся наша цивілізація європейська. Кожен, хто вдивиться в сьогоднішнє життя, нічого російського в жодному розумінні цього слова не побачить. Для країни конфлікт з Європою смерті подібний.
При тому що мілітаристський чад Росії мені теж зовсім незрозумілий. Просто я неодноразово бачив російську армію в ділі, бачив, як вона трагічно програла війну малесенькій Чечні — щонайбільше 3-5 тис. відчайдушних чеченців вирішили протистояти всій машині російської армії.
А якщо базуватися на моїх особистих відчуттях і як автомобіліст дивиться на стрілочку — скільки в нього залишилося бензину, то запас державного маразму в Росії дозволить у такому вигляді існувати ще рік-півтора. Потім, якщо не знайде заправку — а вона її не знайде, тому що маразм того зразка, який рухає РФ, більше у світі ніде не відомий,— масова шизофренія піде на спад. А коли запаси маразму закінчаться, імовірно, зміниться багато чого в Росії - і так, як нам було навіть страшно припустити.