Витоки взаємної любові та ненависті вовка і людини

Вовк, або точніше Canis Lupus (Вовк Сірий), – одна з тих чудових тварин, які завжди хвилюють нашу уяву, пробуджуючи в пам'яті потік найрізноманітніших асоціацій, почуттів і переживань. Вовк – незамінний герой дитячих казок і мультсеріалів. У кожного з нас є власний образ вовка, сформований оповіданнями та романами Джека Лондона, Кіплінга й Айтматова, героями відомих кінофільмів, а також випадково почутими історіями про цих кмітливих і хитрих хижаків. Парадоксально, але образ вовка, який сьогодні існує в суспільній свідомості, не є абсолютно негативним. Хоча й позитивних моментів у цьому образі небагато.

В екологів Canis Lupus також викликає величезний інтерес. Про нього завжди згадують, коли мова заходить про необхідність охорони та відновлення чисельності рідкісних видів тварин. У багатьох країнах Західної Європи та Північної Америки Canis Lupus став символом дикої природи, що зникає.

Вовки – невтомні санітари наших лісів і, водночас, класичні об'єкти вивчення складних екологічних відносин типу «хижак – жертва».

Крім того, Canis Lupus є безпосереднім прабатьком усіх нині живих домашніх собак (Canis Familiaris), еволюція яких відбувалася поза будь-яким помітним генетичним впливом з боку інших представників родини псових (Canidae): шакалів, койотів, гієн, африканських диких собак, єнотовидних собак, песців, лисиць та ін. Розвиток домашніх собак здійснювався паралельно з еволюцією виду Homo Sapiens (Людина Розумна). Людина певною мірою сприяла розвитку роду Canis, не завжди залишаючись у відповіді за тих, кого приручила.

fishcountry.at.ua

Вивчаючи життя та поведінку Canis Lupus, вчені краще розуміють, як відбувався культурно-історичний процес приручення диких тварин, який, безсумнівно, сприяв розвитку біологічного виду Homo Sapiens.

Образ вовка в літературі

У давній індіанській легенді, розказаній американською письменницею Кларіссою Естес у книзі «Біжуча з вовками. Жіночий архетип у міфах і сказаннях», розповідається про стару індіанку на ймення La Loba, яка повертає до життя мертвих вовків. «Є стара жінка, що мешкає в потаємному місці, яке кожен з нас знає у своїй душі, але мало хто бачив наочно». Єдина її робота – збирати кістки вовків та інших диких тварин. Вона зберігає те, чому загрожує небезпека стати втраченим назавжди. La Loba лазить високими горами й блукає безкраїми рівнинами в пошуках вовчих кісток. Знайдені приносить у свою хатину. І коли збере весь скелет і кожна кісточка стане на своє колишнє місце, La Loba сідає біля вогню, здіймає над ним руки й заводить свою магічну пісню. Вовчі ребра починають обростати плоттю, а тіло вкриватися шерстю. La Loba співає далі… Вовк починає дихати й розплющує очі. Він піднімає голову, встає на лапи й тікає схилом гори вниз. Нікому не відомо, навіщо вона це робить. Але, можливо, La Loba знає щось таке, що має стосунок до душі.

Найважливішою умовою етичного ставлення до живої природи є вимога бачити тварину саме як тварину, а не як одушевлений об'єкт, наділений душевними якостями та властивостями. Такий антропоморфізм ніколи не приносив позитивних результатів у біології, екології та екологічній етиці. Вовк убиває й з'їдає свою жертву (хижачить) без будь-якої жорстокості чи злоби, властивої людським індивідам. Він робить це лише для того, щоб вижити в дикій природі та продовжити свій рід. І якщо вовкам судилося жити, то вони обов'язково мають полювати, нападати, вбивати, розмножуватися. Інших варіантів виживання в них не існує. В екології визначення типу «злий», «добрий», «підступний» і «жорстокий» стосовно тварин, зокрема великих хижаків, недоречні.

razdor.ru

Уявлення людини про якогось звіра формуються фольклором, міфологією, життєвим досвідом, засобами масової інформації, домінуючими системами цінностей і пріоритетів. Змінюються вони лише за отримання реального досвіду взаємодії з дикими та домашніми тваринами.

Вовк – перша дика тварина, приручена людиною. І перший їх контакт належить до епохи мезоліту (близько 12 тис. років тому). Це допомогло помітно поліпшити умови людського життя, підвищивши ефективність полювання на диких звірів і захисту від ворогів.

У середньовічній Європі вовк найчастіше сприймався як уособлення зла та ворожості. У Західній Європі селяни називали «вовками» жадібних і злих поміщиків і феодалів. Сліпа віра в здатність деяких людей перетворюватися на цих тварин була широко поширена в Центральній і Східній Європі. У ті далекі часи вовки уособлювалися також із злодіями та іншими злочинцями. Назвати когось «вовчою головою» – означало віддати людину смерті: той, хто мав прізвисько Вовча голова, міг бути вбитий без будь-яких юридичних «санкцій» і покарань.

У середньовічній Європі католицька церква, що регламентувала кожен крок простого мирянина, старанно експлуатувала образ вовка, що виє в нічній млі, як символ диявола, що спокушає та вбиває людей. Більше того, різні напрями християнської релігії насаджували ідею можливості перетворення деяких людей на перевертнів. Такий образ, що бере свій початок в історії та філософії Давньої Греції, став символом зла в середньовічній Європі, де тисячі чоловіків, жінок і дітей, звинувачені в цьому гріху, були живцем спалені на вогнищі.

symbolsbook.ru

Образ звіра, якого вічно гонять і який приносить самі лише нещастя, широко представлений у світовій літературі.

У «Божественній комедії» Данте Вовк (точніше стара Вовчиця) з'являється як символ жадібності й обману, як провісник усього поганого та негативного. У міру розвитку сюжету твору багато негативних героїв і персонажів (лицеміри, чаклуни, злодії тощо) виконують її зловісні пророцтва. Важливо зауважити, що вона всього лише передбачає всі можливі біди й нещастя, але сама зла та підступності не чинить.

У численних народних казках і піснях, поемах і легендах європейських народів вовк значно рідше зображується як доброзичливий, відданий і здатний на самопожертву герой. Російська народна казка «Іван-царевич і Сірий Вовк» – гарний приклад життєвої мудрості та розсудливості. У цій чудовій казці Вовк, який з'їв коня Івана-царевича, допомагає згодом йому не лише добути Жар-птицю та Єлену Прекрасну, а й уникнути нещасної долі бути вбитим рідними братами. «Це я, Іван-Царевич, твого коня з'їв…– спокійно каже Вовк. – Шкода мені тебе! … Не сумуй, я тобі допоможу». У заключних розділах цієї повчальної історії сказано: «Іван-царевич уклонився Сірому Вовку й попрощався з ним навіки».

wikipedia.org

У відомій французькій казці «Червона Шапочка» вовк постає перед нами як спокусник легковажної дівчинки й загалом виступає як уособлення аморальних моделей поведінки жадібних і хтивих людей. У казці Вовк «з'їдає» не лише Червону Шапочку, а й її стару бабусю. «Добрі» лісоруби вбивають «злого» Вовка, розрізають йому черево й рятують Червону Шапочку та її бабусю. Безсумнівно, в казках – усе алегорія і символ!! Згадуючи цю чарівну казку, вперше почуту в ранньому дитинстві, ми можемо поставити запитання: «Чи багато хлопчиків і дівчаток справді були налякані образом підступно-грайливого Вовка?» Гадаю, що ні. 

Брак об'єктивної інформації та відповідних уявлень про вовків завжди з надлишком поповнювався всілякими спотвореннями, антропоморфізмом і перенесенням негативних людських якостей і стосунків на нелюбу живу істоту. Подібно до того, як Ісус Христос, вигнавши бісів, загнав їх у стадо свиней, селянин у середньовічній Європі очищав свій внутрішній світ, наділяючи вовків найнегативнішими людськими якостями.

Цілком імовірно, що людське прагнення наділяти незнайомі племена, групи людей чи тварин негативними властивостями є певною мірою вродженою якістю. Тому не дивно, що тривалий час люди сприймали вовків точно в такому самому світлі, в якому зустрічали чужі їм народи й племена. Прагнення до етичного прогресу завжди створювало передумови для культурного, технічного та економічного розвитку будь-якої спільноти людських індивідів.

У світовій літературі існує дивовижна історія про те, що Святий Франциск Ассізький, демонструючи гуманне ставлення до всього живого, уклав у містечку Губбіо (Італія) з Вовком договір, згідно з яким той мав не кривдити місцевих селян і не нападати на їхню худобу. Селяни ж, зі свого боку, мали справно годувати Вовка, дозволяючи йому вільно гуляти вулицями їхнього містечка. Вони дозволяли Вовку гратися з їхніми малолітніми дітьми, що, ймовірно, приносило багато радості і Вовку, і місцевій дітворі. Обома сторонами угоду «суворо» дотримувалися. Мешканці Губбіо з превеликим задоволенням годували Брата Вовка, а він грався з їхніми малятами. Вовк довго жив серед людей і помер від старості, про що громадяни сильно побивалися, адже, дивлячись на те, як вовк походжав вулицями та будинками, вони частіше згадували про свої гріхи й думали про чесноти. На згадку про цю нечувану подію мешканці Губбіо спорудили невелику церкву, яка існує й донині. Ця чудова історія може слугувати певною моделлю раціональних взаємин людини та живої природи.

Конкуренція за схожі харчові ресурси

Людина і вовк упродовж багатьох століть ділили спільні місця мешкання та схожі харчові ресурси, що часто посилювало почуття конкуренції, ворожнечі та ненависті між ними. Водночас спільне співіснування формувало розуміння необхідності співпраці, кооперації та мирного вирішення конфліктів.

Дорослі особини вовків зазвичай важать 35 – 40 кг. Вага деяких самців може сягати 80 кг, що можна порівняти з вагою дорослої людини. Вовки – надзвичайно мобільні та рухливі істоти. За добу вони здатні долати відстань до 100 км і більше. Висока рухливість дозволяє великим хижакам уникати своїх природних ворогів і поліпшувати умови живлення.

mirvkartinkah.ru

У системі складних харчових відносин вони перебувають нагорі харчової піраміди. Близько 50% їхнього раціону становлять такі великі звірі, як бобер, олень, лось, кабан і вівця (в недалекому історичному минулому саме ці тварини були головними об'єктами мисливських інтересів людей). За умов дефіциту їжі вовки не нехтують і дрібними ссавцями: зайцями, кротами, землерийками, мишоподібними гризунами та ін. Ці хижаки уникають прямих контактів з людьми, проте трапляється й таке, коли нападають на них. 

Важливо зазначити, що найповажніше ставлення до вовка демонструють ті народи, життя яких завжди було тісно пов'язане з дикою природою: індіанці Північної Америки, ненці, ескімоси, коряки, якути та ін. Народи Півночі ніколи особливо не скаржилися на вовка. Вони вміли жити з ним у відносній гармонії.

Проте не лише різні народи, а й окремі люди ставилися до вовків по-різному. Ось два приклади принципово різних типів стосунків, взяті з книг відомого американського еколога Девіда Мека.

Перший приклад. Не зовсім досвідчений мисливець і його син рухалися до пасовиська оленів. Раптом кілька молодих вовченят, які очікували всю зграю з полювання, помилково прийняли людей за вовків. Вони вибігли назустріч людям, радісно виляючи хвостами та видаючи вітальні звуки. Батько й син, побачивши вовків, що мчать до них назустріч, припали на коліна й відкрили стрілянину по вовчій зграї. У результаті чого 5 вовків було вбито, а решта врятувалася втечею.

Другий приклад. Дещо пізніше в аналогічній ситуації опинилися доктор Девід Мех (США) і його аспірант. Вони також рухалися до оленячого пасовиська. Кілька молодих вовченят і зовсім ще маленьких щенят із гавкотом вибігли їм назустріч, помилково приймаючи людей за зграю, що повертається з полювання. Знаючи звички вовків, доктор Мех сказав своєму напарнику: «Давай трохи зачекаємо й подивимося, скільки часу знадобиться вовченятам, щоб з'ясувати, що ми не вовки, а люди». Вовченята підбігли до мандрівників на відстань усього лише кількох метрів, а потім, злякавшись, розбіглися. Ніхто не загинув і не постраждав - невинна кров не пролилася. Було б чудово, якби кожна людина могла знати про поведінку вовків те, що знав про них доктор Мех!

Безсумнівно, ми можемо шкодувати про загибель невинних щенят. Але чи можемо ми звинувачувати батька й сина за те, що вони відкрили стрілянину, помилково вважаючи, що вовки збираються на них напасти? Питання риторичне, що стосується скоріше галузі екологічної етики, ніж екології. Людям, які живуть у тісному контакті з природою, властиве досить позитивне ставлення до вовків.

Позитивний образ героя матеріалу створює американський учений і письменник Лорец. Він розповідає кілька історій, у яких цей звір постає в досить вигідному світлі. В одному з його оповідань – «Чорний Вовк і його батько» – розповідається таке.

Хворого й знесиленого чоловіка, залишеного двома жінками помирати в глибокій ямі, рятують двоє вовків - Білий і Чорний. Під час довгої дороги до Долини Вовків Білий охороняє знесиленого чоловіка від Чорного. За допомогою Білого людині вдається пристосуватися до життя у вовчій зграї та стати рівноправним її учасником. Зміцнівши, позбувшись хвороб, людина повертається у своє рідне плем'я. Він убиває обох жінок, які його зрадили, а їхні тіла підносить на з'їдання вовкам. Приголомшлива історія, яка розповідає більше про сутність людини, ніж про звички «сірих».

vedamost.info

У світовій художній, науковій і філософській літературі є чимало інших позитивних історій про вовків. Одна з них – історія Кіплінга про хлопчика Мауглі, вихованого вовчою зграєю. Але краще за всіх, мабуть, про них розповів Джек Лондон.

Падіння та піднесення вовка

Колись вовк був одним з найпоширеніших на Землі ссавців, що заселяв усю Північну півкулю Старого й Нового Світу. Нині популяція вовка виявилася значною мірою підірваною. Упродовж більшої частини свого первісного ареалу вовки тепер не трапляються. Вони повністю відсутні в більшості країн Західної Європи, у більшій частині США, Мексиці та Японії. Зникнення вовка в Західній Європі та Північній Америці є результатом прояву людської жорстокості та екологічного невігластва.

У США протягом багатьох років реалізовувалася спеціальна державна програма, спрямована на винищення вовків шляхом використання авіації та витончених капканів, розкидання отруєної їжі та всілякого заохочення полювання. Ця програма передбачала повсюдне знищення вовків на всій території країни, зокрема в національних парках.

В Євразії століття кривавого полювання та біологічного геноциду призвели до знищення вовків у багатьох країнах і регіонах. Наприклад, уже до 1700 року вовки були повністю знищені у Великобританії, до 1750 року – в Ірландії, до 1847 року – в Німеччині, до 1905 року – в Японії. Останнього вовка на території Франції було вбито в 1935 році.

wolfs.roadworlds.ru

У Європі вовка завжди вважали головною загрозою для домашньої худоби та людей. У Стародавньому Римі, навпаки, він був символом міста, оскільки засновники міста Ром і Рем, згідно з давньою легендою, були вигодувані та виховані мудрою вовчицею.

Капітолійська вовчиця

Багато в чому завдяки цій історії вовки вижили в Італії. Невелика популяція Canis Lupus, що налічує близько 100 особин, мешкає сьогодні в національному парку Абруццо, неподалік від італійської столиці. З розвитком міст і скороченням чисельності сільських жителів ця популяція стає чисельнішою та поступово поширюється по всій території Апеннінського півострова. У 1993 році вона досягла франко-італійського кордону та перетнула його (1993 рік вважається датою повернення Canis Lupus до Франції).

Сьогодні у Франції вовки заселяють гірські альпійські райони з багатими традиціями вівчарства, де їхньою природною харчовою базою слугують сарна та козуля, а іноді – домашні вівці. Реставрація традиційних способів захисту овечих отар (укриття овець у загони на ніч, розведення спеціальних порід собак та ін.) скоротила втрати вівчарів і призвела до деякого зниження чисельності вовків, що стало основою для формування нового екологічного балансу в системі «хижак – жертва».

«Хижак – жертва»

Перше серйозне наукове дослідження відносин «хижак – жертва» було проведено в 1940 – 1941 роках у Національному парку Мак-Кінлі (США, штат Аляска). У цьому дослідженні стежили за вовками, які полювали на великорогу вівцю. Тоді вперше зафіксували той тепер широко відомий факт, що великі хижаки (зокрема вовки) обирають як жертву старих або хворих тварин.

Вивчення кісткових решток жертв вовків показало, що всі вони страждали на карієс, важкі захворювання суглобів і кісток. Майже для всіх було також характерне ураження кісткового мозку. Якимось особливим чуттям хижаки виділяють хворих звірів із загального стада. Цим вони перешкоджають поширенню інфекцій і сприяють, таким чином, ефективнішому відтворенню популяції. Подальші дослідження показали, що вовки відбирають для свого полювання тварин не в пропорції до їхньої загальної чисельності, а в пропорції до вразливості (ослабленості) жертв.

Будь-яка передбачувана жертва має безліч способів уникнути сумної долі, рятуючись втечею. Північні олені, наприклад, упродовж періоду розмноження мігрують далеко на Північ, де їхні телята меншою мірою піддаються небезпекам, що виходять з боку вовків. Вовки ж, будучи зв'язаними потомством, не мають можливості віддалятися на великі відстані від свого лігва.

Великорога вівця, що мешкає в Північній Америці, уникаючи вовків, часто переміщується на круті прямовисні скелі, де почувається у відносній безпеці. Дорослий лось може успішно битися з цілою зграєю вовків або ж просто врятуватися втечею за умови, що вчасно виявить наближення своїх природних ворогів.

Усі ці узагальнення були підтверджені в ході спеціального наукового дослідження, проведеного в 1966 році в США. На одному з островів, розташованих у середній частині озера Верхнє (Великі Американські озера), спостерігалися близько 20 вовків і 600 лосів. Дослідження, що проводилися за допомогою авіації, показали, що протягом зими вовки знищили лише близько 4 % лосів. Важливо зауважити, що більшість убитих сохатих мала можливість уникнути вовків або ж відбитися від їхньої атаки. Вивчення кісткових решток виявило той факт, що всі жертви страждали на важкі невиліковні хвороби.

wikipedia.org

Європейські вовки мають багатшу кормову базу, ніж їхні американські побратими. Наприклад, у національному парку «Біловезька пуща», розташованому в прикордонних районах Польщі та Білорусі, вовки мають можливість полювати на козулю, благородного оленя, лося, дикого кабана і навіть на зубра. Проте найчастіше вони нападають на козулю й оленя. Дикі кабани, лосі та зубри залишаються майже невразливими. У цьому лісовому районі, надзвичайно багатому на різноманітних ссавців та інших диких тварин, вовки рідко нападають на домашню худобу: коней, корів, овець, кіз та ін.

З усіх домашніх тварин саме вівці насамперед привертають увагу «сірого». Це пояснюється тим, що парнокопитні, по-перше, мають саме ті розміри, які найбільше підходять вовкам; по-друге, вівці часто виявляються вельми інертними і тому легко вразливими. Це особливо спостерігається в районах, де мешкає мало диких копитних звірів і панують безвідповідальні форми тваринництва.

Зазвичай вовки полюють зграями. Таке полювання на великих звірів (олень, лось, кабан, зубр) вимагає найвищої кооперації та координації дій, що передбачає найвищий рівень розвитку соціальних взаємодій між членами зграї. Як правило, великі хижаки (вовки, леви, гієни та ін.) полюють на тих тварин, які відповідають їхнім власним розмірам. У своїй мисливській поведінці Canis Lupus становлять ніби «сухопутний» аналог дельфінів-косаток, які також добувають собі їжу у великих зграях.

Нині в багатьох країнах світу обговорюється питання про реінтродукцію (повернення) вовків у місця їхнього природного мешкання. При цьому завжди виникає питання про шкоду, яку вони можуть завдати домашній худобі.

У цьому досвід Єллоустонського національного парку (США) може виявитися вельми повчальним. У 1995 році після вельми тривалих наукових і громадських дискусій у цей природний резерват було переселено 14 вовків, відловлених у Канаді. Рік по тому, у 1996 році, до них було додано ще 17 голів. Попри різні дорожні інциденти, а також нелегальне й легальне полювання (відстріл вовків дозволявся у разі перетину ними меж парку), чисельність сірих хижаків неухильно зростала і до 2003 року стабілізувалася на рівні 120 особин, зосереджених у 12 – 14 зграях. Позитивними наслідками інтродукції вовка стало не лише те, що вовки встановили природний контроль за копитними тваринами, які є улюбленими об'єктами полювання американців (лось, олень вапіті та ін.), а й суттєво скоротили чисельність койотів, які, на думку американських фермерів, становлять більше зло для домашніх тварин.

Canis Lupus ↔ Homo Sapiens↔ Canis Familiaris: міжвидові зв'язки та споріднені відносини

На перший погляд вельми абсурдним може здатися той факт, що для охорони овець від вовків людина використовує тих самих вовків, точніше одомашнених вовків, тобто собак (біологічний вид – Canis Familiaris). Вклинившись у природну еволюцію виду Canis Lupus, людина фактично створила новий біологічний вид, що налічує сьогодні понад 400 різновидів і порід.

mirvkartinkah.ru

Використання в господарських цілях одомашнених вовків вельми розумне й може бути пояснене з точки зору етології та поведінкової психології. Вовки – суворо територіальні тварини, які запекло охороняють свій життєвий простір. І навіть там, де живуть люди та процвітають полювання й тваринництво, суттєву загрозу для вовка становить інший вовк.

Вовки – виключно суспільні тварини, що живуть зграями від двох (одна пара) до 36 особин. Найчастіше у зграї налічується 6 – 8 особин. Лише одна пара у зграї схрещується та приносить потомство, решта ж членів зграї допомагають родині виростити щенят, приносячи їм їжу та захищаючи від ворогів. Молоді вовченята залишаються у своїй родині впродовж одного року. Напередодні нового циклу розмноження (парування (березень) – народження (квітень)) соціальна напруга у зграї зростає і молоді вовки, як правило, виганяються зі зграї, стикаючись з необхідністю створення власної родини. Іноді від батьків відокремлюється пара вовків (самець і самка). У цьому разі їхні шанси на виживання суттєво зростають.

Якщо ж створення родини закінчується безрезультатно, то молоді самотні вовки прагнуть приєднатися до якоїсь уже наявної зграї. При цьому завжди виникає проблема з'ясування стосунків прибульця з її ватажком. Проте в будь-якому разі самотній вовк має або визнати лідерство ватажка, відкрито виразивши йому свою покору, або в запеклій сутичці перемогти ватажка й стати новим лідером групи. Період, що триває з моменту відокремлення від батьківської зграї до формування нової родини (або приєднання до чужої зграї), є складним етапом у житті будь-якого молодого вовка. Спеціальні наукові дослідження показали, що приблизно 40 % молодих вовків гине від інших самців, причому здебільшого на прикордонних територіях.

dangeranimals.ru

Вовча зграя характеризується суворою ієрархією, в якій кожен її член має свій соціальний статус, що з'ясовується ще в процесі дитячих і юнацьких ігор. Такі розваги в спільноті вовків виконують виключно важливі функції, дозволяючи не лише підготуватися до майбутнього дорослого життя, а й виявити майбутнього ватажка. У дитячому віці вони закінчуються зазвичай без будь-яких серйозних каліцтв, проте в міру статевого дозрівання ігри стають агресивнішими, у ряді випадків призводячи до важких тілесних ушкоджень і смерті того, хто програв. 

Ватажок зграї (alpha male) – об'єкт загальної уваги та поваги. Його вітають усі члени зграї, чітко виражаючи всією своєю покірною поведінкою та запобігливим гавкотом визнання його авторитету та своє підлегле становище щодо нього. Він лідер у полюванні та переслідуванні жертви. Він першим реагує на чужинців і вступає з ними в запеклу сутичку. Ватажок має набагато сприятливіші можливості для парування з самками зграї, ніж інші самці. Проте в спільноті вовків остаточне рішення парувати завжди залишається за самкою.

Комплексна соціальна поведінка, що демонструється вовчою зграєю, – це саме те, що робить вовків в одомашненому вигляді такими потрібними та цінними помічниками людини. Складні церемонії, у яких вовки вітають одне одного, принципово не відрізняються від тих, у яких собаки вітають своїх улюблених господарів. Слухняна й часто просто смиренна поведінка одомашнених вовків (собак) робить їх улюбленцями та найкращими друзями людини. Територіальна поведінка робить із них хороших сторожових собак.

Майбутнє відносин людини з живою природою залежить від образу мислення та усвідомлення своєї відповідальності за благополуччя всіх живих істот. І якщо ми не в змозі змінити навколишній світ, то цілком можливо змінити своє ставлення до нього, у цьому разі до дикої природи.