Про традиції підготовки лісових кадрів
Сучасні Україна та Росія мають спільну історію та спільні традиції підготовки лісових кадрів. В Україні вони практично втрачені. Проте сподіваюся, що ще є люди, які із задоволенням згадають про далеке минуле. Привід для цього - дві статті з останнього номера «Российской газеты», який вийшов 26.09.2014 р. М.П. На фото: Професорсько-викладацький склад Санкт-Петербурзького практичного лісового інституту. 1903 рік.
Як виховували людей, «вправних ходити за лісом»
26.09.2014, 11:29
Профільній освіті в Росії понад двісті років. Звернімося до її витоків
Зовсім свіжа подія: у перших числах вересня за сто кілометрів на південь від Калуги, по сусідству зі знаменитою Оптиною пустинню, за значного стечення народу відкрили пам'ятну дошку на тому місці, де в 1804 році виник Козельський лісовий інститут (він же – Імператорський форст-інститут). На металі написано, що навчальний заклад установлено «за Височайше затвердженою доповіддю міністра фінансів Російської імперії графа Олексія Івановича Васильєва». Прикметник «імператорський» ясно вказує на те місце, яке мала посісти лісова освіта в державі.
Каспер, Балтазар і Фрідріх
Стимулом до виховання «людей, вправних ходити за лісом», стали реформи Петра I, що виявили необхідність «приведення лісів у відомість» і регламентації користування ними. Поки не було своїх кадрів, «лісові знавці» запрошувалися із Західної Європи. Кожен із цих варягів оточував себе російськими учнями.
Сьогодні профільній підготовці йде третя сотня років, проте успіхи віку не пропорційні. Але не будемо про сумне. Краще згадаймо добрим словом предків, які створили систему, що справно забезпечувала велику лісову державу кадрами для управління цим багатством.
Отже, Імператорський форст- інститут, до якого приймали юнаків з 16-ти років, відкрився в 1804 році. Важливість підготовки тут молодих людей була настільки висока, що директором призначили Калузького обер-форстмейстера (головного лісничого, отже) Каспера Вюльфінга. Він керував навчальним закладом до переведення останнього до Санкт-Петербурга, що сталося в 1813 році.
Штат співробітників, окрім Каспера Вюльфінга, становили його брати Мельхіор і Антон (один інспектор, інший учитель), лікар Олександр Шпір з учнем при ньому, економ, перекладач, три наглядачі, берейтор і канцелярист. Слухачі називалися форст-кадетами, повний курс навчання становив три роки. Освіта коштувала грошей – 200 рублів на рік. Помітна на ті часи сума!
Важливо пояснити, чому лісову школу відкрили саме біля патріархального Козельська. Суть у тому, що тут обер-форстмейстер, людина, не позбавлена, треба думати, значних професійних амбіцій, заклав плантацію лісових рослин. Виходить, що навчальний заклад максимально наблизили до предмета вивчення.
Чого ж учили в калузькому глухому закутку? Користуючись лексикою того часу: німецької мови (що логічно – класична лісова наука пішла відомо звідки, та й внесок німців у російську лісову освіту величезний), латини, математики, фізики, архітектури, гідравліки, лісової ботаніки, лісотехнології, розведення лісів, форст-таксації, лісової бухгалтерії, лісового господарства на всьому його просторі, діловодства з лісового управління.
І хоча Імператорський лісовий інститут проіснував недовго, за його стіни встигли вийти не останні люди. Балтазар Фрейрерс, випускник 1809 року, працював в Оренбурзькому краї, де відзначився зміцненням річкових берегів і боротьбою з рухомими пісками, що було своєрідним подвигом, за який Балтазар удостоївся золотої медалі Лісового товариства Росії. До речі, через якийсь час він першим очолив Лісинське навчальне лісництво, про що мова далі.
Імператорський лісовий інститут у Козельську став другим профільним навчальним закладом у Росії. На рік раніше, 19 травня 1803 року, неподалік столиці, у Царському Селі, відкрили Практичне лісове училище, яке, зазнавши чимало трансформацій, дійшло до наших днів під назвою Санкт-Петербурзького державного лісотехнічного університету, більш відомого в народі як Лісопилка.
Поява училища – прямий наслідок «Статуту про ліси», затвердженого в 1802 році Олександром I. Лісовому департаменту було доручено заснування «в належних місцях шкіл для утворення людей, обізнаних у лісівництві». Обґрунтування для його відкриття подав государю міністр фінансів Олексій Васильєв, той самий, чия доповідь передувала відкриттю Імператорського лісового інституту в Козельську. Директором і водночас «наставником» Практичного лісового училища був призначений курляндський дворянин Фрідріх Казимир фон Штейн. До училища приймалися молоді люди не молодші 18 років – з гімназистів і студентів Московського університету.
Історія з географією
У 1811 році Царськосельське лісове училище було переведено до Санкт-Петербурга, до нього приєднали Лісовий інститут графа Г. В. Орлова. Цей навчальний заклад з'явився на Єлагіному острові в 1808 році завдяки старанням і власним коштам графа, тодішнього директора державних лісів. Він зробив це, як сказали б ми нині, з гуманітарних спонукань – щоб дати елементарні поняття про лісівництво тим, хто вступає на лісову службу, відставним офіцерам і цивільним чиновникам.
У 1813 році, щоб підкреслити важливість лісової освіти, до двох вищеперелічених приєднали Козельський форст-інститут. Новий навчальний заклад став називатися Санкт-Петербурзьким практичним лісовим інститутом. Спочатку тут було близько 50 вихованців, педагогічний колектив складався з двох професорів, трьох учителів і двох інспекторів. У 1837 році навчальний заклад отримав назву «Лісовий і межовий інститут» та устрій за зразком кадетських корпусів. В інституті заснували Зразкову роту лісової варти для підготовки стрільців і об'їзників на допомогу лісничим для нагляду за лісами.
Скасування кріпацтва стало поштовхом до змін у лісовій освіті, вказавши новий важливий напрям – підготовка за землеробським профілем. Уже за рік, у 1862-му, Лісовий інститут став Лісовою академією, а в 1865-му – Землеробським інститутом з лісовим відділенням. У 1865-му році вища лісова освіта розширила географічні межі, ступивши за межі нової столиці в першопрестольну – у Москві відкрилася Петровська землеробська та лісова академія (знаменита Тімірязєвка).
Але й це ще не все – у 1869 році під Варшавою, у місті Нова Александрія (тоді це була Російська імперія), відкрили Новоалександрійський інститут сільського господарства та лісівництва, в якому ординарний професор Санкт-Петербурзького університету Василь Докучаєв заснував першу в Росії кафедру ґрунтознавства.
А в Землеробському інституті у 1877 році закрили сільськогосподарське відділення; навчальний заклад знову став називатися Санкт-Петербурзьким лісовим інститутом з дев'ятьма кафедрами. Навчальний план складали 16 дисциплін, зокрема ґрунтознавство, ботаніка, зоологія, лісові та межові закони, лісівництво, лісова таксація, лісовпорядкування, лісова технологія та інженерне мистецтво.
Важливо з'ясувати, кому було довірено донести світло знань до майбутніх фахівців лісового господарства. Так ось, тоді вперше в імперії з'явилися правила, згідно з якими на звання професора міг претендувати лише той, хто мав ступінь доктора або магістра, на звання доцента – ступінь кандидата тих наук, які вивчаються на кафедрі. В асистенти й лаборанти брали лише того, хто мав профільну вищу освіту. Якщо взяти до уваги, що інститут випускав «учених лісівників», вимоги до педагогічного складу аж ніяк не можна назвати надмірними.
Після закінчення інституту випускники зобов'язані були відслужити за фахом 6 років: по 1,5 року за кожен рік навчання. Чим не прообраз радянської системи державного розподілу? Щоправда, радянська на її тлі виглядає досить галантерейно. До сторіччя лісової освіти в Росії, тобто до 1903 року, інститут випустив понад три тисячі фахівців. Виходить у середньому 30 осіб на рік. Ось такі дивовижні цифри, особливо на тлі того, скільки дипломів вручалося в радянській «Лісопилці» щороку.
Порядний? Іди в кондуктори
Як бачимо, з вищою лісовою освітою в державі потроху налагодилося. Але в лісі кадри різні потрібні, кадри різні важливі, що одним з перших зрозумів ще один визначний російський німець, граф Єгор Францович (він же – Георг Людвіг) Канкрін.
Заступивши у 1823 році на пост міністра фінансів, він зробив помітний внесок у розвиток лісового сектору економіки своєї нової батьківщини, зокрема – у розвиток лісової освіти. У 1834 році для літніх практичних занять було пристосоване Лісинське навчальне лісництво (база Санкт-Петербурзького Лісового інституту), а «задля користі власників, які бажають мати обізнаних лісничих», відкрито Лісинське єгерське училище для підготовки нижчих лісових посад. Воно стало першим у системі середньої професійної освіти.
До Лісинського єгерського училища приймали тих, хто досяг 18-ти років. Був курс дворічний, був чотирирічний. Усі, хто вступав, піддавалися «випробуванням» на вміння бігло читати. Вимагалося знання арифметики та правил письма. Граф Канкрін, власноручно виписавши регламент, указав, що слухачам «неодмінно бути порядної поведінки. У разі поганої поведінки вони виключаються з училища за постановою Контори лісництва». При цьому гроші, внесені за навчання, не повертались. За розпорядженням графа, про ледачих учнів сповіщалися «ті особи, за рахунок яких вони утримуються, для взяття їх назад». Коротше, якщо ти ледар – вилітай з ганьбою!
У числі предметів вивчення вихованців Єгерського училища були: «правила лісівництва, оскільки вони потрібні для ведення на практиці доброго лісового господарства, креслення, арифметика, складання рахунків і відомостей, російська граматика та складання звичайних із лісових справ паперів, початки геометрії та стереометрії, вимірювання землі та нівелювання, єгерське мистецтво, лісова таксація, ботаніка». І, звісно, закон божий – куди ж без нього в державі, де церква і держава – єдине ціле? До речі, досить значна кількість лісників вийшла з духовного стану.
Вихованці Єгерського училища брали участь у всіх практичних заняттях студентів Лісового інституту, що помітно піднімало планку знань і навичок. Після закінчення випускник отримував «Атестат про набуті знання за відповідної поведінки». Курс чотирирічного навчання давав можливість працювати на посаді лісового кондуктора (таксатора) і помічника лісничого.
Історична справедливість вимагає назвати попередника Лісинського училища – приватну школу графа Олександра Строганова. У 1824 році російський аристократ відкрив її в Новгородській губернії для підготовки кадрів середньої ланки. Мотив був ясний: потрібні були люди, здатні керувати поміщицькими маєтками. Її закінчив, а потім і викладав у ній колишній кріпак, який отримав «вольну», головний лісничий управління лісами графів Строганових у Пермській губернії, відомий російський лісівник Олександр Теплоухов.
«Це гарна, чиста грязюка»
Нижчих лісових чинів (головним чином для охорони казенних лісів) готували кілька навчальних закладів. У 1844 році було відкрито училище в Острівському казенному маєтку під Москвою (це Лосиний острів), у 1847-му – в казенному маєтку Сокілка Гродненської губернії, у 1858 році – в Романово-Таволжанській казенній дачі під Липецьком. У тому ж ряду – Одоївська в Тульській губернії, Лихвинська – у Калузькій, Романівська – у Тамбовській, Хренівська – у Воронезькій, Черкаська – у Київській, Чорнолісська – у Херсонській та Ахалцихська – у Тифліській губернії.
На півдні Росії в цей час активно садили ліси, для чого стали готувати нижчий персонал зі степового лісорозведення у двох школах лісників: Велико-Анадольській і Бердянській. Організатором обох процесів став знаменитий випускник Лісового та межового інституту 1843 року Віктор фон Графф (від цих німців – нікуди!). Щоправда, прожили обидві школи степового профілю недовго, не більше десяти років. Обидві були закриті через брак коштів.
До 80-х років минулого століття стало ясно: на середній і нижчий персонал – голод. Цим стурбувалися на самому верху, і 19 квітня 1888 року Височайше затверджується «Положення про нижчі лісові школи». Їх стали відкривати при лісництвах, що важливо: предмет вивчення перебував тут же. Учнів було небагато, не більше п'ятнадцяти, курс навчання був дворічним, вступати могли молоді люди 16–18 років з мінімумом підготовки в дворічному сільському училищі.
Цікаво, що 10 з 15-ти утримувалися за рахунок казни, решта були «своєкоштними». У сучасному варіанті – бюджетники й ті, що оплачують освіту зі своєї кишені. Принцип зарахування на казенний рахунок був аналогічним нашому. З дозволу місцевих управителів державних майн нижчі лісові школи «отримували від казни приміщення, стіл, білизну, одяг, взуття, навчальні посібники – на повне утримання», виходячи зі 135 рублів, які щороку виділялися на кожного казеннокоштного вихованця.
Відповідно до Статуту, завідував лісовою школою та викладав у ній лісничий, який мав вищу лісову освіту, та два його помічники зі «спеціальною освітою за лісовою частиною»; одного з них міг замінити топограф, призначуваний з губернського відомства державних майн. Завідувач і викладачі шкіл затверджувалися на посадах міністром Державних майн за поданням Лісового департаменту, законовчитель – Лісовим департаментом за погодженням з місцевим єпархіальним начальством.
Навички в нижчих лісових школах давали здебільшого практичні.
А. М. Соболєв, викладач лісівництва Одоївської лісової школи, повчав колег:
– Не бійтеся забруднити тут, у грязюці, свої руки й одяг: це добра, чиста грязюка; не соромтеся стати в разі потреби на коліна й не гидуйте взяти до рук холодну, вологу грудку землі із сіянцем! Якщо ви любите цю бруднину, то й ваші вихованці полюблять її, в іншому ж разі буде важко досягти того, щоб вихованці охоче й навіть із задоволенням порпалися в землі, а без цього ніколи не зробите з них хороших працівників на розсаднику.
Розвиток лісового господарства та система пільг для випускників, що працюють за фахом, сприяли тому, що від охочих учитися відбою не стало. У 1912 році в Таліцькій нижчій лісовій школі на 15 місць було подано 300 заяв. 20 осіб на місце! Такому конкурсу міг би позаздрити навіть найпрестижніший радянський виш.
Інтерес до лісової освіти був очевидний; дворяни вже не гидували посилати своїх дітей до нижчих лісових шкіл. Наприклад, у 1894 р. у Біклянській школі (Мензелінський повіт Уфімської губернії) з 12 учнів четверо походили з дворянських родин, чиновництва й військових, троє міщан і п'ятеро – селяни.
До початку Першої світової війни кількість нижчих лісових шкіл з десяти в 1888 році збільшилася до 43, витрати на їх утримання зросли майже в 6 разів. Щороку туди вступало близько 450 осіб. У перші роки радянської влади всі нижчі лісові школи були перетворені на лісові та лісотехнічні технікуми.
І ще важлива подробиця, що стосується дореволюційної лісової освіти, – у 1912, 1913 і 1914 р. р. при С. – Петербурзькому Лісовому інституті було організовано Додаткові курси для лісничих. Може бути, це прообраз Всеросійського інституту підвищення кваліфікації працівників лісового господарства? У будь-якому разі така важлива система додаткової, або, як тепер прийнято називати, безперервної освіти бере початок з нашого дореволюційного минулого.
Олена СУББОТІНА
Редакція дякує тим, хто допоміг підготувати цей історичний екскурс: співробітникам Російського музею лісу, насамперед – старшому науковому співробітнику Наталії Яковлєвій, а також завідувачці навчального музею Лісинського лісового коледжу Любові Шаульській .
http://www.lesvesti.ru/news/expert/8083/
Бездоганні традиції. Карл Тюрмер заклав основи сталої роботи лісничого в Росії
Карл Тюрмер: поки не буде лісничого, не може бути й мови про інтенсивне лісове господарство
Про роль лісових вишів у підготовці кадрів лісового господарства сказано чимало, але, на жаль, далеко не все реалізовано. Ректор МДУ лісу, професор В.Г.Санаєв і академік РАН, завідувач кафедри економіки та управління МДУ лісу Н.О.Моїсєєв підготували доповідь, приурочену пам'яті великого трудівника – Карла Францовича Тюрмера у зв'язку з його 190-річчям. Заслуговує на увагу перевірений історією досвід цього великого лісівника на посту лісничого, як початковий приклад кадрової політики в галузі лісового господарства Росії.
Свою діяльність К.Ф. Тюрмер у Росії розпочав у 1853 році, коли його запросив граф А.С. Уваров керувати лісами в маєтку Поріччя, площею 3,7 тис. десятин або 4,1 тис. га. За нинішніми мірками цю площу можна прирівняти до невеликого дільничного лісництва. Проте важливо уявити, якими ці ліси були тоді й якими вони стали завдяки подальшому управлінню.
Зауважимо, що К.Ф. Тюрмер приїхав до Росії, уже маючи 8-річний досвід роботи лісничим у Німеччині, яка була колискою світової лісової науки та практики. Запрошення німецьких лісівників мало місце ще з часів Петра I. Відомою історичною особою, наприклад, став Фердинанд Габріель Фокель, який приїхав до Росії в 1727 році, під керівництвом якого було закладено знаменитий Ліндуловський гай під Санкт-Петербургом, раніший прототип культур, створених пізніше К.Ф. Тюрмером.
У якому ж вигляді Карл Тюрмер прийняв в управління ліси в Поріччі, нинішнього Можайського району? У складі їх на дві третини домінували осичники з березняками, які він оцінив як «ганебне тавро неохайно веденого лісового господарства». У віковому відношенні ці ліси були представлені двома крайнощами: з одного боку – загущені молодняки, а з другого – зріджені стиглі та перестійні за участю сухостійних дерев. При цьому вкрай бракувало середньовікових і пристигаючих насаджень. Така картина була загальною тоді для переважаючих приватновласницьких лісів у центральних і південних районах Росії. При цьому були відсутні в цих лісах і фахівці. Приклад графа Уварова із запрошенням лісничого в особі Карла Тюрмера був першим для навколишніх володінь.
З чого ж він розпочав свої дії в лісах безгосподарної спадщини? Насамперед з лісовпорядкування, оскільки раніше в довірених йому лісах воно не проводилося, що було на той час загальним явищем для приватних лісів. «Спрощені правила» для останніх були запроваджені лише в 1888 році у зв'язку з ухваленням першого в історії Росії лісоохоронного закону.
К.Ф. Тюрмер сам узявся за організацію та проведення лісовпорядкування, щоб оберегти власника від зайвих витрат: розбив ліси на квартали (невеликі – по 25-30 га), що полегшувало облік лісів і призначення першочергових заходів. У числі них були: вирубка перестійних деревостанів, особливо зріджених і пошкоджених, а також заміна домінуючих м'яколистяних деревостанів на хвойні культури, при тому змішані в різній пропорції, і з обов'язковим (приблизно через кожні п'ять років) доглядом за молодняками, що формуються.
Але, що важливо, будь-які з намічених господарських заходів він проводив лише за умови, якщо витрати на них мали можливість не лише окупитися, а й принести дохід. Мотивація підвищення доходності лісів за інтенсифікації господарства в них була неодмінною умовою цього знаменитого лісничого. У чому вона виявлялася? Насамперед він відмовився від продажу лісопромисловцям деревини на пні, а перейшов до господарських заготівель і продажу споживачам заготовлених сортиментів. Він змушений був при цьому будувати й дороги, але так їх розміщував, щоб вони й надалі полегшували ведення лісового господарства.
Оскільки культури ручним способом обходилися дорого, то він вирішив спочатку пустити зруби під сільськогосподарське користування, що давало швидкий дохід і окупало витрати на подальшу посадку лісу. А для агротехнічного догляду за молодняками він допускав регульоване ним же сінокосіння та випас худоби, що також давало значний дохід. При цьому К.Ф. Тюрмер керувався девізом визнаного й нами корифея лісової науки Г. Котти: «Мета моїх прагнень – дати країні більше хліба, більше лісу та більше заробітку». Хіба цей девіз не актуальний і зараз для нас, тим більше в умовах західних санкцій?
Також важливо, що лісничий К.Ф. Тюрмер користувався повною довірою графа, який не обмежував його будь-якими обмеженнями і тим більше інструкціями, зокрема й на випробування та підбір порід для змішаних насаджень. Згодом особливо себе зарекомендували деревостани в суміші з модрини, сосни та ялини, як найбільш екологічно стійкі та продуктивні.
Але головний у сукупності результат виявився в тому, що він створив чудові ліси, екологічно стійкі, продуктивні та найбільш відповідні їхньому нинішньому багатоцільовому значенню, при цьому ведучи високорентабельне лісове господарство, в якому чистий дохід перевищував у 1,7 раза вкладені витрати. Хіба це – не приклад для наслідування в нинішніх лісах Підмосков'я, які також нагадують ту ганебну спадщину безгосподарності, яку прийняв у середині XIX століття К.Ф.Тюрмер?
І ось тепер ми маємо перейти до питань підготовки тих кадрів, у яких гостро потребує нинішня служба управління лісами не лише Підмосков'я, а й усієї Росії. З цього приводу сам К.Ф. Тюрмер писав: «поки в нас не буде постійних лісових робітників, а також практично підготовлених лісових сторожів і помічників – техніків, здатних точно виконувати приписи лісничого, доти не може бути й мови про інтенсивне лісове господарство».
Але серед усієї номенклатури центральною постаттю завжди була постать лісничого, яка за свідченням проф. М.М. Орлова є «центром і душею всієї системи лісоуправління», і якому довірена велика відповідальність за ліси. Сам лісничий повинен мати вищу лісову освіту, статус державного службовця, що дає йому право здійснювати всі функціональні повноваження з управління лісами та несе всю повноту відповідальності за ухвалення рішень.
Постановка такого курсу в кадровій політиці була позначена ще в період правління Імператора Миколи I з ініціативи міністра державних майн графа П.Д.Кисельова, який забезпечив формування самостійного в рамках його міністерства лісового департаменту, що поставив своїм завданням створити корпус лісничих, які отримали спеціальну лісову освіту.
До позитивного досвіду слід віднести й реєстр державних службовців у лісоуправлінні з щорічними змінами, пов'язаними з новими призначеннями та пересуванням у послужному списку посад, обов'язковими для публікації та доведення до загального огляду. Така публічність дозволяла всьому складу державної лісової служби судити про обґрунтованість кар'єрного зростання співслужбовців з урахуванням дійсних, а не удаваних заслуг кожного, призначеного на наступну вищу посаду. При цьому, безумовно, кожен рівень становища був пов'язаний з певними умовами соціального захисту й мотивував усю вертикаль лісової служби на належне виконання закріплених повноважень.
До числа немаловажних умов соцзахисту належали не лише відповідна оплата праці, а й наділення житловим приміщенням, і земельним наділом із придворними будівлями, а також пенсійне забезпечення з урахуванням заслуг за час служби лісоуправління. Такий порядок матеріального забезпечення був не лише за царських часів, коли, як і сьогодні, мала місце капіталістична ринкова економіка, а й за радянських часів до «перебудови», що призвела до розвалу всієї служби лісоуправління та тих пільг, які раніше стимулювали збереження кадрів у лісовому господарстві.
Повертаючись же до особистості К.Ф.Тюрмера, то варто зазначити, що він заслуговує на особливу увагу тією широтою повноважень і культурою їх виконання, якою має володіти лісничий, як центральна постать лісового господарства. Тюрмер в одній особі виконував усі функції управителя лісами, володіючи знаннями та досвідом не лише лісовирощування, а й лісоексплуатації, ухвалюючи при цьому економічно та юридично обґрунтовані рішення, щоб забезпечувати власнику щорічний дохід. Використати історичний приклад К.Ф.Тюрмера, як лісничого, потрібно й зараз, оскільки в умовах ринкової економіки хто, як не лісничий, має організувати беззбиткове використання та відтворення лісів.
Щоб сформувати такого лісничого, треба, безумовно, не лише підготувати його з відповідними знаннями вже у виші, а й поряд із цим створити всі умови закріплення знань на практиці, на прикладі дослідних спеціалізованих господарств. Крім того, майбутній фахівець має готуватися заздалегідь на певне місце роботи, із заздалегідь оголошеними умовами.
Вирішити цю початкову стадію формування лісничого треба не однією якоюсь постановою, яка теж, звісно, потрібна, особливо що стосується статусу лісничого та його соціального захисту. Але потрібна трансформація самих відносин держави, лісового ВНЗ і так званого «роботодавця», із застереженою відповідальністю кожної сторони за підготовку, прийом на роботу та мотивацію лісничого з чітким уявленням умов його діяльності. Поки всі сторони названого тріумвірату органічно не пов'язані між собою. Треба швидше знайти точки зацікавленого партнерства, яке б забезпечило успіх у кадровій політиці лісоуправління.
В.Г.Санаєв, проф., ректор МДУЛ Н.О.Моїсєєв, академік РАН, зав.кафедрою економіки та управління МДУЛ
