Мораторні контри

Ухвалений українським парламентом з особистого подання прем’єр-міністра 19 травня ц.р. закон, що дозволяє Кабміну в разі необхідності припиняти виплати власникам наших боргових зобов’язань, став, мабуть, головною топ-новиною для українських ЗМІ на тижні, що минає.

Інфопростір заполонено здогадами, навіщо, окрім оголошення "останнього китайського попередження" кредиторам і часткового перекладання відповідальності на коаліційний парламентський "колектив", уряду могло знадобитися ухвалення цього документа? Відповідь очевидна: насправді такі ініціативи супроводжуються подібними діями лише в розрахунку на гучні заголовки у ЗМІ. І саме тому нинішній український прем’єр, представляючи законопроект у парламенті, погрожував із його трибуни зовнішнім кредиторам, говорив так пафосно про захист інтересів українського народу, про можливі атаки недобросовісних кредиторів і про особисту відповідальність Віктора Януковича за те, що відбувається.

Уже котрий місяць загроза дефолту, що витає над Києвом, — наблизилася до матеріалізації, як ніколи раніше. І лише до кінця тижня переживання дещо остудила заява міністра фінансів Наталії Яресько про "подолання нами бар’єра", і що тепер "переговори можуть початися належним чином".

Поки інтрига "дефолт чи реструктуризація" хвилює уми, за інформаційним шумом, що супроводжує процес переговорів, проглядається низка принципових обставин, на які варто окремо звернути увагу читачів ZN.UA. Головна з них — нинішня українська влада збанкрутувала вже давно та практично безнадійно. Причому насамперед не перед зовнішніми й дуже умовно страждаючими кредиторами, а всередині країни — перед власними громадянами, які вже котрий місяць розплачуються за це банкрутство.

Блеф чи козир?

Для тієї частини читачів, які ще не розібралися, що саме відбувалося на боргових фронтах на тижні, що минає, спочатку спробуємо пояснити логіку останніх подій. Отже, ініційовані за умовами чинного Меморандуму про співпрацю між Україною та МВФ, переговори про реструктуризацію державного боргу спочатку мали закінчитися в травні, потім їх продовжили до кінця червня й далі. І оскільки до самого останнього моменту жодної інформації про прогрес не надходило, очевидно, що вони перебували в глухому куті. Група з п’яти кредиторів на чолі з Franklin Templeton, що об’єднує держателів 50% зовнішньої заборгованості українського суверена перед приватними кредиторами, без натяків заявила, що списувати боргові зобов’язання України не збирається.

Позиції України в переговорному процесі про реструктуризацію зовнішніх боргів і слабкі, і сильні одночасно. На щастя чи на нещастя, але стан нашої економіки можна (якщо дуже захотіти) розглядати і як не зовсім уже катастрофічний. Ось і міністр фінансів Наталія Яресько заявила нещодавно, що в країні, виявляється, уже досягнуто якусь там макроекономічну стабілізацію. Хоча нечисленні приводи так стверджувати — це хіба що сезонне затишшя на валютному ринку, яке спостерігається зараз, та намічене зростання бюджетних надходжень (на жаль, завдяки лише вже здійсненій девальвації та інфляції, що мчить зі швидкістю 60% на рік).

Але падати нібито ще є куди, і лиха нашої багатостраждальної економіки ще точно не закінчилися. Однак ці лиха за межами України насправді мало кого хвилюють (ну хіба що через суто людське співчуття) через мізерний вплив того, що відбувається на українських ринках, на інші держави. Та й вкрай рідко країнам вдається домогтися списання суми боргу, не оголошуючи дефолт.

Так, це вдалося Греції, але вона — частина єврозони, і в її випадку негативні наслідки і для кредиторів, і для економіки ЄС, пов’язані з можливим дефолтом, перевищували втрати самої держави. Україна таким козирем не володіє, навпаки, наша залежність від співпраці з МВФ, яка в разі дефолту має бути призупинена, грає на руку кредиторам.

Слід зазначити, що в доларовому еквіваленті державний і гарантований борг знизився минулого року на 3,4 млрд доларів — до 69,8 мільярда. Однак у гривневому еквіваленті через майже троєкратну девальвацію національної валюти цей показник за минулий рік збільшився на 88,2% (див. табл. 1), досягнувши 1,1 трлн грн і перевалив за 70% вітчизняного ВВП. А за підсумками курсових перерахунків першого кварталу вже нинішнього року його номінальна сума досягла 1,5243 трлн грн, зрівнявшись з минулорічним номінальним ВВП країни (1,567 трлн грн).

Цифри невтішні, і лише пролонгація зі зниженням ставок запозичень (без їх часткового списання) хоч у певному сенсі поліпшать ситуацію, але лише на найближчі п’ять років, а державний і гарантований державою борг усе одно перевищуватиме 70% від ВВП ("маяк" чинної МВФ-ської програми). Нинішній рівень боргового навантаження на країну є непідйомним навіть з урахуванням допомоги від МВФ та інших нечисленних донорів. Згідно з урядовими викладками, офіційний Київ отримав минулого року 9 млрд доларів, а виплатив — 14 млрд. Цього року поки що очікується від сили 8 мільярдів, а виплатити за позиками треба 16 млрд. Ну а за найближчі 4 роки з української держави належить за внутрішніми та зовнішніми позиками понад 47 млрд доларів, тоді як потенційна донорська підтримка поки що не перевищує 15 млрд.

Те, що для України списання частини боргових зобов’язань критично важливе. Це розуміє і МВФ, наш основний і мало не єдиний союзник, поки що здебільшого мовчазно, але все-таки, вочевидь підтримуючий рухи українського уряду в переговорному процесі. 

Варто нагадати, що згідно з чинною чотирирічною програмою розширеного фінансування EFF з МВФ реструктуризація має забезпечити досягнення Україною трьох цілей:

— економії на зовнішніх платежах за боргами держави, гарантованими державою, і суб’єктів держсектору на суму приблизно 15,3 млрд доларів за період реалізації програми МВФ;

— забезпечення до 2020 року співвідношення державний борг/ВВП на рівні не вище 71% ВВП;

— підтримання загальних потреб у фінансуванні бюджету за боргових операцій у середньому на рівні 10% ВВП (максимум 12% ВВП на рік) у 2019—2025 рр.

Тобто фактично від успіху переговорів із кредиторами залежить і успіх співпраці з МВФ. Відомо, що місія Фонду зараз працює в Україні, і вже точно уряд не ризикнув би ухвалювати закон про мораторій, не погодивши це з його представниками й не отримавши від них гарантії того, що це рішення не вплине на перспективи отримання наступного траншу.

З іншого боку, саме собою оголошення мораторію точно не вирішить боргових проблем держави загалом, лише відстрочивши виконання зобов’язань. Тож дієвість цього аргументу та його вплив на хід переговорів напевно не варто переоцінювати. Але за браком інших аргументів, використовуються ті, що є.

Мораторний "шантаж" підкріплюється й усвідомленням кредиторами того факту, що реального ресурсу для виконання зобов’язань у офіційного Києва просто немає. У принципі, разом це може подіяти, адже для Franklin Templeton дефолт України буде справді відчутною втратою (зокрема й репутаційною), а стягнення через судові розгляди може затягнутися на роки. А ось на хедж-фонди тиснути таким чином складніше, оскільки ці кредитори не так залежні від втрат ліквідності.

Знижує шанси України на успіх і демонстративно відсторонена позиція російського Фонду національного добробуту, який володіє ОВДП 2013 року, що також потрапляють під реструктуризацію. А точніше — фактична (що підтверджує Мінфін) відмова російської сторони не лише від реструктуризації, а й від діалогу як такого.

З іншого боку, попри зростаюче розчарування в Україні та її нинішніх лідерах по обидва боки Атлантики, ми поки що нібито все-таки можемо розраховувати на підтримку міжнародної спільноти. За випадковим чи ні збігом ухваленню закону про мораторій передували стаття екс-міністра фінансів США Лоуренса Саммерса для Financial Times, що закликає МВФ і міжнародну спільноту натиснути на непоступливих кредиторів, а також заява чинного глави Мінфіну США на підтримку реструктуризації нашої позики. Однак, чи послідує щось відчутніше, ніж вербальна підтримка — неочевидно.

МВФ же неодноразово давав зрозуміти, що Україні не досягти фінансової рівноваги без скорочення боргових зобов’язань, а його функціонери (як уже вище згадувалося) спеціально прописали таку умову в Меморандумі з Києвом. Є й делікатніша обставина, — уклавши останню угоду, він перевищив допустимий ризик на такого, як Україна, позичальника, про що гласить власний висновок його експертів (Assessment of the Risks to the Fund and the Fund's Liquidity Position, March 6, 2015). А отже, у забезпеченні платоспроможності України зацікавлений більше, ніж зазвичай.

На рішення уряду цікавим чином відреагував ринок цінних паперів, українські єврооблігації справді розпродувалися дешевше (зниження котирувань уздовж суверенної кривої в максимумі досягало 1,5 п.п.), але квазісуверенні цінні папери, які під дію мораторію не потрапляють, продовжували користуватися попитом. Тобто ринок усе-таки вірить у те, що конструктивні переговори та реструктуризація все ж відбудуться без доведення до мораторію на виплати або повноцінного дефолту.

Наважитися на мораторій Києву буде непросто, це може загрожувати так званими перехресними дефолтами за іншими, що не потрапляють під мораторій, але підлягають погашенню кредитами, судовими розглядами, падінням інвестиційних рейтингів. І останнє, на жаль, для нас найменше з лих.

Чим уряд ризикує насамперед — розривом програми співпраці з МВФ, що означатиме втрату решти джерел зовнішніх надходжень. У ті самі 40 мільярдів, про які говорила Крістін Лагард, анонсуючи підписання програми, входять 15,3 млрд, отриманих унаслідок реструктуризації. Вийти на таку цифру без списання 50% номінальної суми боргу неможливо. Як, втім, і отримати 50% знижку. Судячи з усього, це той самий, позначений МВФ, максимум, з якого мають починатися торги, ясно, що якщо закінчаться торги відстрочкою виплат і зниженими купонами, то вимоги МВФ можна вважати проваленими. Більше того, це не вирішить принципово проблем з виплатами за держборгом і розтягне вирішення цієї проблеми на десятиліття. Як у такому разі збалансувати бюджет наступного, та й не лише наступного, року не зрозуміло, де взяти ресурси для виплат — теж.

Хто винен

Один із незаперечних мотивів "мораторної" урядової ініціативи — спроба перекласти хоча б частину відповідальності за те, що відбувається, на коаліційний "колектив однодумців". А ось перекладання провини на "стару злочинну владу" — улюблений, але через рік і більше перебування при владі точно перестаючий працювати прийом. І в цьому контексті сто разів праві експерти, які стверджують, що нинішня конфліктна ситуація на Сході владі з Києва по-своєму вигідна не менше, ніж Кремлю, щоб списувати на неї всі лиха й виправдовувати власну політичну неспроможність. І культивувати образ ворога, на якого можна нескінченно перекладати провину за те, що відбувається.

Об’єктивно, після зміни влади в Києві економічна ситуація справді виявилася безпрецедентно складною: масова зупинка найбільших виробництв, втрата територій і одного з ключових ринків збуту — російського. А ще — повальне неповернення валютної виручки, відхід бізнесу в тінь (а часто — і перехід на нелегальне становище), відтік капіталу за кордон і депозитів з банків (який, нагадаємо, ніхто так і не наважився зупинити, обмежуючись лише півзаходами й залишивши численні лазівки). Але що стосується всіх останніх пунктів, то головна причина подібних явищ — тотальна недовіра до державної економічної політики через її фактичне банкрутство.

Адже прописавши в Меморандумі з МВФ загалом-то правильні зобов’язання та реформи, нинішня українська влада пустилася на їх повсюдну профанацію на етапах ухвалення та імплементації, отримуючи часто протилежний спочатку задекларованому ефект. Інвестори й підприємці як поза, так і всередині країни, так і не побачили заслуговуючих на довіру перетворень, а головне — не відчули реальних і відчутних поліпшень бізнес-середовища. Тож передумови для припливу ресурсів і підвищення підприємницької активності так і не з’явилися, а країна залишилася в критичній залежності від зовнішніх запозичень.

Негативну динаміку демонструють практично всі сектори економіки. Безумовно, бойові дії вплинули на ці процеси, але грамотні контрзаходи могли б за минулі багато місяців хоча б частково компенсувати скорочення виробничих потужностей, обрив економічних зв’язків регіонів і підприємств, руйнування інфраструктури та як наслідок перебої з постачанням сировини. Запобігаючи таким чином 16% зниженню обсягів промислового виробництва та падінню ВВП на 17,6% у першому кварталі поточного року. Споживчий та інвестиційний попит (по всій країні, а не лише на її сході) знижувалися насамперед не через бойові дії. В умовах фактичної недоступності кредитів і повсюдного урізання держфінансування капітальні витрати впали на 24%, а промислові підприємства закінчили рік зі збитками в 150 млрд грн.

Через стрімке падіння реального рівня заробітних плат (-13% у річному обчисленні), високу інфляцію, девальвацію та зростаюче безробіття обвалився внутрішній споживчий попит — обороти роздрібної торгівлі знизилися на 17%. Це фактично зупинило й до цього мляві інвестиції. Найбільше постраждали будівельна та транспортна галузі (30% і 29% падіння капітальних інвестицій відповідно), а також торгівля (-28%). Жорстка фіскальна політика держави призвела до дефіциту обігових коштів на підприємствах усіх без винятку галузей.

Майже триразове курсове знецінення гривні відкривало можливість активізації експорту, не використати яку в поточній ситуації — рівнозначно злочину. Але уряд не спромігся зробити нічого значущого на цьому полі, тож експорт, що скоротився за минулий рік на 14%, за перший квартал ц.р. провалився ще на 19%. Не відстав і імпорт, що впав за 1-й квартал 2015-го на 36% (дякуючи не лише девальвації, а й запровадженому урядом додатковому імпортному збору). При цьому нічого не видно й не чути про значущі зусилля влади, спрямовані на розвиток імпортозаміщення.

Звісно, підвищення тарифів та інфляція були неминучі. Але чи летіли б так, як зараз, ціни, якби свого часу Яценюк не змусив ручний для нього за Кубіва Нацбанк фінансувати бюджетні потреби на багато десятків мільярдів непокритої емісії? Покривати які насправді треба було за рахунок перекриття безлічі чорних корупційних дір у держфінансах, що продовжують благополучно жити в "Нафтогазі" та інших держмонополіях, на митниці й у податковій, у ментів, гаїшників, у судах та інших хабарницьких держвідомствах. Причому не просто жити, а й розвиватися завдяки мімікруючим, але не змінюючим суті схемам часів Януковича й Азарова, Ющенка й Тимошенко, та їхніх інших попередників, від яких не змогли змусити себе відмовитися їхні нинішні змінники при владі?

Звісно, і девальвація була неминучою. Але колись економічно обґрунтованими називалися співвідношення 12,75 і, на крайній випадок, 15-16 гривень за долар. До яких уже давно, до речі, повернувся б курс, якби в Україні все-таки реалізовувалися хоч якісь більш-менш виразні макроекономічна, фіскальна, валютно-курсова, регуляторна та інші політики, невід’ємні для будь-якої нормально функціонуючої держави.

За їх розробку та втілення в життя несуть персональну відповідальність глави держави й виконавчої влади, які в Україні воліють підміняти нудне скрупульозне виконання цих функцій (або хоча б контроль за їх належним виконанням) помпезними й пафосними PR-заходами. Ох уже ці електоральні рейтинги! Усі рухи в спробі їх підтримати – ситуативна метушня, якою точно не підмінити стратегічного бачення розвитку держави. І головне – системних зусиль із його реалізації.

І скільки не дорікай попередникам, нинішній владі не заперечити той факт, що кардинальне й стрімке погіршення боргової ситуації до її нинішнього критичного стану відбулося саме за останній рік-півтора. Тобто вже за чинних прем’єра й президента (інакше, чому питання про реструктуризацію боргів не піднімалося ще навесні-на початку літа минулого року – після Майдану, втрати Криму та початку бойових дій на Сході країни?).

Понадіялися на традиційне "авось пропетляємо"? Але ж уже й тоді навіть середніх математичних здібностей цілком вистачило б, щоб підрахувати – за цілком очікуваної ескалації напруженості на сході й півдні країни – жодних внутрішніх ресурсів на покриття майбутніх витрат точно не вистачить.

У Яценюка одразу після приходу на Грушевського, як головного на той момент перемовника, була чудова можливість домовитися із західними кредиторами зовсім на інших умовах. Після очевидної для всіх воєнної агресії Кремля та втрати частини територій, яка відбулася за очевидного потурання та з подачі Вашингтона, який не виконав свої зобов’язання щодо забезпечення безпеки й територіальної цілісності України в межах Будапештського меморандуму, принаймні, щодо фінансування витрат того, що відбувається, точно можна було домовлятися на зовсім інших умовах. І вже тоді піднімати питання про реструктуризацію та списання як мінімум частини зовнішніх боргових зобов’язань. Не кажучи вже про реалізацію повномасштабного "плану Маршалла" для України, про можливість реалізації якого лунало стільки натяків з обох боків Атлантичного океану після обрання на президентську посаду Петра Порошенка. Але для цього саме Києву треба було мати не лише згадане вище стратегічне бачення, а й сам чіткий план – під що конкретно давати гроші. І хоч на Заході й поставили на тандем Порошенко-Яценюк, відкривши для них певний ліміт кредиту довіри, там уже давно не сумніваються, що українська корупційна машина з її гігантськими чорними дірами (одні газові "витоки" чого варті), здатна швидко "освоїти", проїсти, "розпиляти" й анігілювати будь-які, найбезглуздіші гроші.

Реалізація плану Маршалла для України, можливо, і була цілком реальною, але для цього треба було процеси управління держфінансами та економікою (як і пріоритети її розвитку) зробити чіткими, прозорими й зрозумілими для потенційних партнерів. А для цього – позбутися непереборної тяги до "схематозу" у власних жилах. Однак відмовитися від цієї (рівнозначної наркотичній) залежності нинішнім "топ-ліпківцям" не під силу навіть під тягарем ще свіжого досвіду Януковича та його родинного оточення.

Тож розплачуватися за катастрофічне недбальство, патологічну жадібність, комплекси "меншовартості" та банальну професійну непридатність чергової хвилі тимчасовців при владі вчергове прирекли простих українських громадян…

Не варто помилятися – навіть якщо в пані Яресько вийде своїми тендітними плечима продавити так усіма жадану реструктуризацію, – це теж означатиме фактичний дефолт, у якому, наважимося стверджувати, уже давно перебуває українська держава. Адже як інакше кваліфікувати вже здійснену втрату щонайменше у 2-3 рази купівельної спроможності пенсій і соціальних допомог, що й так перебували на межі бідності (особливо з урахуванням зростання витрат на ліки та комуналку)? А також — зарплат учителів, медичних і безлічі інших працівників, оплата праці яких здійснюється з державного та місцевих бюджетів. Але навряд чи буде великим одкровенням, що те саме стосується і понад 90% усіх українських громадян, які не мають можливості захистити свої доходи та заощадження від девальваційного та інфляційного податків. Які платить уся країна, за винятком групки мародерів, що прорвалися до влади й продовжують її грабувати.