В.Є.Борейко: Останні острівці свободи. Історія українських заповідників і заповідності

Видано нову монографію Володимира Борейка з історії заповідної справи України. Книга присвячується українському захиснику заповідників і заповідності, доктору біологічних наук Олександру Всеволодовичу Захаренку. Нижче посилання для завантаження і один із розділів з "новітньої історії заповідної справи"  (наводжу в скороченні та без нормального форматування: просто зараз немає часу редагувати, - ввечері виправлю.  Почав читати - цікаво) М.П.

http://ecoethics.ru/wp-content/uploads/2015/07/int_ostrovki_svob_2015.pdf

Ринкові екологи при владі. Зрада заповідних ідей, дерибани заповідників і розмивання заповідності. Знову заповідні господарства. Управління заповідною природою в ручному режимі. Знищення фауни й флори в заповідниках і національних парках заради науки (2000-2014)

У 2001 р. Головне управління національних природних парків і заповідної справи було реорганізовано в автономнішу Державну службу заповідної справи Мінприроди України. Проте зростання кількості заповідників поступово стало сповільнюватися. 19 гру¬дня 2001 р. у Волинській області було створено Черемський заповідник на площі 2975,7 га (106), 17 грудня 2008 р. розширено Луганський заповідник за рахунок створення філії Трьохізбенська степ площею 3281 га в Луганській області, і 19 серпня 2008 р. розширено Український степовий заповідник за рахунок створення Кальміуської філії площею 579,6 га в Донецькій області (107, 108).

1 грудня 2008 р. Президент України В. Ющенко підписав Указ про створення та розширення території низки заповідників (а також національних природних парків). Указ передбачав створення Древлянського заповідника в Житомирській області, а також розширення території вже існуючих заповідників — Поліського, Канівського, Черемського, Карпатського, Єланецький степ, Асканія- Нова (130). На жаль, він був виконаний лише на 30 % — у 2013 р. почав офіційно існувати Древлянський заповідник, а трохи раніше було розширено Карпатський заповідник.

Наступну спробу збільшити кількість заповідників було зроблено наприкінці 2009 р.- на початку 2010 р. Указами вже Президента В. Ющенка, що йшов, наприкінці 2009 р. було створено Древлянський заповідник у Житомирській області на площі 30 872, 84 га, а також розширено до 882,9 га і отримувала самостійний юридичний статус філія Українського степового заповідника Михайлівська цілина (68, 67). На початку 2010 р. Указами розширювалися Карпатський і Канівський заповідники (70, 69). Проте було створено лише Древлянський заповідник, усі інші Укази не були виконані. А за часів правління Президента В. Януковича створення природних за¬повідників узагалі зупинилося. Слід також додати, що Ука¬зом В.Ющенка наприкінці 2009 р. було створено національний парк «Кременецькі гори», під який із заповідника Медобори було передано Кременецьку філію в 1 тис. га і внаслідок чого необґрунтовано було знижено його заповідний статус (71).

На 1.01.2014 р. природні заповідники й заповідні зони біос¬ферних заповідників України (з Кримом) займають близько 0,55 % території України. А мисливські господарства — близько 77 % терито¬рії України (101).

Загалом стратегія розвитку заповідної справи до початку 2000-х років стала різко змінюватися. По-перше, було вирішено піти легшим шляхом створення не заповідників, а національних парків. По- друге, народилася й стала поширюватися разюча за своєю цинічністю ідеологія, що полягає в трьох словах — «заповідники повинні заробляти». Для цього було знайдено різні способи. Лісові заповідники заробляли гроші, заготовляючи деревину під виглядом санітарних рубок, степові заповідники отримали дохід від продажу сіна, яке заготовлялося під виглядом боротьби із «сукцесійною зміною степових екосистем». Було знайдено ще один спосіб заробітку — відвідування територій заповідників під виглядом екопросвіти. У науковій літературі із заповідної справи дедалі частіше стали з'являтися статті, що обґрунтовують необхідність проведення різних видів регуляцій у заповідниках, і що дика природа в заповідниках не збережеться самостійно без допомоги людини. Що, на думку відомого російського еколога, д.б.н. Н.Ф. Реймерса теж саме, що «гнути стрілку барометра в бажаний бік» (47), або лагодити мотор автомобіля за допомогою кувалди.

Такі публікації можуть бути прикладами як ігнорування сучасних досягнень охорони природи, так і прикладами маніпулювання фактами з метою протягування своїх антиекологічних поглядів і комерційних інтересів. Характерним прикладом такого лукавства є наукова діяльність двох представників лісової та мисливствознавчої науки — лісівника, директора природного заповідника «Медобори» М. Музики і викладача Українського державного лісотехнічного університету, мисливствознавця В. Бондаренка. Ними опубліковано чимало праць, що обґрунтовують необхідність проведення різних рубок лісу в заповіднику Медобори, а сам М. Музика з цієї теми навіть захистив дисертацію на здобуття кандидата сільськогосподарських наук (63, 65). Заповідну справу вони розглядають виключно з ринкових позицій, вважаючи, що «заповідники мають стати органічною частиною економіки України» (63).

Тому заповідники повинні заробляти гроші, перетво¬рившись на звичайні лісгоспи, а «абсолютна заповідність для всієї території будь-якого українського заповідника річ нереальна і надумана» (63).

«Дика природа», — на думку авторів, — зобов'язана посилюватися, формуватися у вигляді корінних флористичних і фауністичних комплексів, утвердившись у своїй «дикості» (63). Для цього автори пропонують досить оригінальні заходи — «рубки, посадки та біотехнію» (63).Для заповідників «Медобори» та «Розточчя», що підпорядковуються лісівникам, вони пропонують статус «сукцесійного заповідника», «мета якого — відтворення (в рамках можливого) корінних лісових екосистем, управління на цьому етапі існуючими популяціями рослин і тварин» (63). Головна мета такого «управління» полягає в заміні «малоцінної» вільхи цінними породами — дубом і буком, що є абсурдом з екологічного погляду. Тому для природного заповідника «Медобори» пропонувалося запровадити зонування: під рубки віддати 40-45 % території, під інтенсивні рубки 30-40 % території, а під абсолютно заповід¬ну зону всього 20-25 % території (63).

Завдяки «науковим обґрунтуванням» цих ринкових екологів, у заповіднику за один рік рубками було зайнято близько 10 % території, при цьому щороку вилучалося до 1,4 м3/га деревини ( тоді як у лісогосподарських лісах України в середньому вилучається 1,5 м3 (га) (66).

Завдяки ринковим екологам заповідник Медобори було перетворено на звичайний лісгосп.

Ще одним активним противником заповідності є ди¬ректор іншого українського заповідника — Асканії-Нова В. Гавриленко (61). Разом з директором Інституту зоології НАН України І. Акімовим у квітні 2014 р. він організував круглий стіл, на якому було запропоновано запровадити в природних заповідниках зони регульованого заповідного режиму (133). Мета такої «науково-обґрунтованої» пропозиції також зрозуміла: В. Гавриленко перетворив заповідник Асканію-Нову на комерційний проєкт з вирощування та постачання олігархам екзотичних і мисливських тварин, щороку реалізуючи 2240 тварин, заробляючи на цьому близько 1 млн. гривень на рік. Для їх відтворення в заповідній зоні біосферного заповідника (Великий Чапельський Под), на порушення ст. 16, 18 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» влаштовано випас копитних-інтродуцентів, а також діє система штучного водопою (канал, ставки), що спричиняє порушення гідрологічного режиму та підтоплення заповідної території. Тому В. Гавриленко і замислив влітку 2014 р. юридичним шляхом позбавити Великий Чапельський Под заповідного статусу, скоротивши заповідну зону біосферного заповідника «Асканія-Нова» на 20%. Як бачимо, антизаповідні погляди директора заповідника Ме добори М. Музики і директора Асканії-Нова В. Гавриленка базуються зовсім не на наукових аргументах (наукою тут і не пахне), а на звичайному комерційному інтересі заробляти гроші на господарському використанні природних ресурсів заповідника. Ці з комерційною ініціативою керівники могли б, напевно, бути прекрасними директорами лісгоспу й радгоспу, проте місця директорів заповідників виявилися явно не для них.

У передмові до третього видання «Червоної книги України. Рослинний світ» д.б.н., член-кореспондент НАН України Я.П. Дідух написав: «З одного боку, розорювання, надмірний випас, забудова, рекреація та шш1 антрошчш фактори, а з шшого — режим абсолютного заповщання в заповедниках призводить до скорочення, а зрештою й зниження популяцп видів ковили» (120).

Що стосується антропогенних чинників — це зрозуміло. Але чи так негативно діє режим абсолютного заповідання на види ковили?

Давайте звернемося до цієї ж Червоної книги України. В нарисі про ковилу опушенолисту (стор. 245, автор — відомий
степовик, д.б.н. В.С. Ткаченко) сказано: «В заповщниках внаслідок тривалого невтручання, введення абсолютно заповедного режиму рясшсть виду різко збшьшуеться» (120). Як же так? Я.П. Дідух пише про те, що абсолютно заповідний режим веде до зникнення видів ковили, а, виявляється, такий режим сприяє розширенню популяції ковили опушенолистої. Виходить, Я.П. Дідух неуважно читав «Червону книгу України. Рослинний світ», до якої написав передмову.

Я спеціально перечитав видові нариси про всі 27 видів ковили, внесених до Червоної книги України. З 27 видів причинами зни¬кнення 24 видів зазначено лише антропогенні впливи — випас, розорювання цілини, будівництво тощо. Для двох видів — ковили дніпровської та Залеського — показано регуляційний режим, для одного виду — ковили опушенолистої — показано абослютно за-повідний режим (120). Чому ж тоді Я.П. Дідух узагальнює свої висновки на всі 27 видів ковили? Чи допустиме таке в науці?

А ось ще одна стаття Я.П. Дідуха — «Шдсумки щодо третього видання «Червоно! книги Украши. Рослинний свгг», в якій ува¬жаний автор знову ополчився на нелюбий йому заповідний ре¬жим: «...ведомо, що тотальний природоохоронний режим, запровад- жений у заповщниках, призв1в до скорочення чи зниження там по- пуляцш, заради яких створювались щ запов1дш об'екти. Отже, сл1д наголосити, що вмщення вид1в до ЧКУ — це не «табу», як намага- ються трактувати деяш ретив^ природоохоронщ, а шформащя, що повинна слугувати основою для розробки багатьох подальших д1евих заход^в системного характеру» (151).

Чи дійсно режим заповідності так негативно діє на краснокнижні види флори? Уважно перечитавши видові нариси до всіх 826 видів рослин і грибів, занесених до Червоної книги України, ми дійшли висновку, що 173 видам флори (або 21 % від усіх видів, внесених до Червоної книги України), показано саме режим заповідності (120).

Кричущим прикладом проникнення ринкової економіки в за¬повідну справу була ситуація, що склалася в Карадазькому за¬повіднику. Адміністрація заповідника вирішила заробляти на організації в курортний сезон масового катання відпочивальників по заповідній акваторії на катерах і яхтах. Її не хвилювало, що ту¬ристичний прес негативно впливає на краснокнижних тварин — кажанів, чубатих бакланів, сапсанів і балабанів, що мешкають на прибережних скелях. Не хвилювало адмі¬ністрацію і забруднення заповідної акваторії нафтопродуктами від катерів і яхт. За день катери й яхти борознили заповідну аква¬торію 135 разів і більше. Приблизний дохід від організації катання за сезон становив близько 25,5 млн. гривень. При цьому заповідник от¬римав офіційно лише 258720 гривень, тобто близько 1 % від загальної суми. Усе решта осідало в комерсантів і тих, хто їх підтри¬мував (10).

У Ялтинському гірсько-лісовому заповіднику, на Ай-Петрі, з метою заробітку, незаконно було організовано відвідування трьох печер, катання на лижах, снігоходах, санчатах, баггі, велосипедах, конях, дельтапланах, тарзанках, а також стрибки зі скель тощо (10). Усі пе¬релічені порушення були виявлені Київським еколого-куль- турним центром, КРА «Екологія і світ» та припинені Генеральною прокуратурою України та Прокуратурою АР Крим (10).
Необхідно підкреслити, що ліміти на багато перелічених видів незаконного використання природних ресурсів затверджу¬валися Мінприроди України.
А оскільки видача лімітів на використання природних ресурсів у природних заповідниках та інших об'єктах ПЗФ ніяк не контро¬люється (незалежною науковою радою або державною еко¬логічною експертизою) і повністю залежить від настрою чинов¬ників Мінприроди України, то вона набула корупційної скла¬дової і несе дедалі більшу загрозу для дикої природи запо¬відників.

У результаті в природних заповідниках лімітами Мінприроди України прикривають незаконну діяльність із заготівлі та ви¬рощування новорічних ялинок (природні заповідники Медобори, Горгани та Дніпровсько-Орільський), у Карадазькому заповіднику дають можливість підприємцям заробляти 25,5 млн. гривень за сезон катанням відпочивальників на катерах у заповідній акваторії (хо¬ча «пересування механічних транспортних засобів» заборонено в природних заповідниках ст. 16 Закону України «Про природно-запо¬відний фонд України»). Збір плодів і насіння заборонено цією ж статтею, проте прикриваючись затвердженими Мінприроди України лімітами в природному заповіднику Медобори збирають шипшину, в Українському степовому утримують вулики, заготовляють в'яз, у Ялти¬нському гірсько-лісовому заповіднику збирають насіння сосни та жолуді, розміщують торгові точки (до 16 за сезон), катають людей на коня¬х, випасають худобу, в Канівському утримують вулики (100 шт.), у Кримс¬ькому заповіднику ловлять і продають кабанів та оленів, випасають худобу на 1600 га, дозволяють проїзд автомобілів (до 6 тис. на рік), організо¬вують полювання ( відстрілюючи до 40-50 диких копитних на рік), у заповід¬ній зоні Дунайського біосферного заповідника за все тими ж лімітами Мінприроди України ведуть промисловий лов риби.

Слід підкреслити, що заробляння на природних ресурсах заповідників, а також національних парків, біосферних заповід¬ників та інших ОПТ було не примхою окремих директорів. Це була офіційна позиція Мінприроди України, чітко позначена з 2010 року. Саме цього року лише природно-заповідні установи Мінприроди України, на вимогу міністра, збіль¬шили дохід від використання своїх природних ресурсів з 2 млн. гривень до 150 млн. гривень. Так, у 2006-2008 роках Ялтинський гірсько¬лісовий і Кримський заповідники, за даними Рахункової палати Укра¬їни, завдяки «екотуризму», регуляціям та іншій господарській діяльності, «яка призводить до втрати режиму заповідності, заробили 2,6 млн. гривень» (10). (Заповщний...», 2009).

Аналіз господарського використання природних ресурсів ук¬раїнських заповідників, проведений Київським еколого-культур- ним центром у 2013 р., переконливо свідчить, що з 2010 р. практично всі заповідники України знову, як у 1930-х роках, перетворені на заповідні господарства (заповідні колгоспи, лісгоспи, закриті мисливські господарства та розважальні центри), де доз¬волено рубати ліс, косити траву, полювати, ловити рибу, організо¬вувати відпочинок населення (нижче наведено дані за 2013 р.).

У середньому у всіх природних заповідниках, а також у заповід¬них зонах біосферних заповідників — «Асканія-Нова», Чорно¬морський і Карпатський щороку косять близько 2200 га. У степових заповідниках покоси ведуться важкою технікою в травні-червні. Руб¬ки лісу в природних заповідниках щороку становлять близько 930 га, при цьому заготовляється близько 25 тис. куб. м деревини. У Кримському, Рівненському, Медобори, Поліському, Розточчя на рік про¬ходиться рубками від 100 до 200 га лісу. У Розточчя площа рубок у 6 разів більша, ніж у Канівському заповіднику, що займає рівну з Розточчя площу. Проте Розточчя, на відміну від Канівського, підпорядковане лісівникам, чим і пояснюються масові рубки, що проводяться в Розточчя.

У Кримському заповіднику на рік відстрілюється і відлов­люється близько 60 оленів, кабанів, косуль і муфлонів (10).

На рік природні заповідники відвідує близько 200 тис. осіб. Маси екскурсантів особливу шкоду завдають природі Карадазького за¬повідника (20 тис. осіб на рік), Медоборів (64 тис. ), Ялтинського гірсько-лісового (150 тис.), Кримського (43 тис.) на рік.

Дефіцит знань, а також порядність і чесність у головах і душах веде до дефіциту заповідності в заповідниках. Особливо це стало катастрофічно виявлятися з початку 2000-х років, коли в Україні виникло суспільство споживання.

Поступово комерційна господарська діяльність в україн­ських заповідниках отримала юридичне оформлення в різних підзаконних актах, насамперед у Положеннях про заповідники та Проєктах організації територій заповідників, які затвер¬джувала Мінприроди України.
Це стосувалося заповідників: Дунайський, Чорноморський, Карада- зький, Ялтинський гірсько-лісовий, Мис Мартьян, Дніпровсько-Орільсь- кий, Медобори, Луганський, Український степовий, Рівненський, Кримсь¬кий, Асканія-Нова, Єланецький степ.

Так, ці підзаконні акти, що стосуються заповідників Кримський, Чорноморський, Єланецький степ, Луганський, Асканія- Нова, Український степовий, дозволяли проводити в природних запо¬відниках і заповідних зонах біосферних заповідників регулю¬вання чисельності диких тварин.
Підзаконні акти, що стосуються заповідників Медобори, Украї¬нський степовий — утримання пасік, заповідника Дніпровсько- Орільський — вирощування і заготівлю новорічних ялинок, заповідни¬ків Дунайський і Чорноморський — промисловий лов риби в заповід¬ній зоні, у Дунайському заповіднику також незаконно дозволялося полювання, в Асканії-Нова — розведення тварин-інтродуцентів.

Положення про Рівненський заповідник незаконно дозволяло запо¬віднику такі невластиві йому види діяльності як ведення капітального будівництва, організацію громадського харчування, реалізацію продовольчих і непродовольчих товарів, відкриття магазинів, виготовлення продуктів харчування, переробку сільгосппродукції, створення пунктів побутового обслуговування, веде¬ння торгівлі.

Положення про заповідник Мис Мартьян незаконно передбачало відсутність у заповіднику юридичного статусу. Положення про Кримський заповідник і Проєкт організації Кримського заповід¬ника незаконно передбачали ведення заповідником таких неза¬конних дій як промисловий лов риби, вирощування мальків товарної форелі, реалізацію лісопродукції, м'яса, риби, меду, мінеральної води, деревного вугілля, рослинної продукції, продуктів декоративно-ужиткового мистецтва.

Положення про Карадазький заповідник незаконно передбачало такі незаконні дії як маркетингові послуги, послуги зв'язку, торгівлю, організацію громадського харчування, торгово-посередницьку діяльність, автотранспортні послуги. Проєкт організації території Карадазького заповідника незаконно передбачав використання механічних транспортних засобів для катання заповідною акваторією екскурсантів. Положення про Ялтинський гірсько-лісовий заповідник незаконно передбачало збір насіння, вирощування плантацій лавру.

Генеральною прокуратурою України були скасовані незаконно видані в 2013 р. Мінприроди України різним заповідникам ліміти на організацію пасік, заготівлю новорічних ялинок, організації катань на катерах і яхтах (10).

На жаль, сучасне природоохоронне законодавство України багато в чому не відповідає концепції заповідності. Так, стаття 16 Закону України» Про природно-заповідний фонд України» дозволяє проводити в заповідниках регуляційні заходи — відновлення гідрологічного режиму, відновлення рослинних угруповань, різних видів рослин і тварин, а стаття 9-1 цього Закону дає можливість отримувати ліміти на спе- ціальне використання природних ресурсів у заповідниках. У результаті в заповідниках широко проводяться рубки лісу, а в степових заповідниках-покоси за допомогою тракторів і комбайнів. Слід також додати, що одним із головних недоліків цього Закону є те, що він практично ніяк не регламентує рубки в природно-заповідних об'єктах, внаслідок чого вся регламентація відбувається на рівні лісогосподарських постанов Кабінету Мі¬ністрів України.

Закон України «Про мисливське господарство та полювання», ст. 32 , дозволяє проводити в заповідниках селекційний відстріл (хоча про яку «селекцію» там узагалі може йтися?). Під виглядом селекційного відстрілу в ряді заповідників України ведеться справжнє полювання, яке заборонено в заповідниках чинним законодавством.

Згідно зі ст. 33 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» в заповідниках може відбуватися відстріл так званих «шкідливих» тварин — вовків, лисиць, соєк, сорок, граків і сірих ворон. Програма літопису природи в заповідниках і національних парках, затверджена Мінприроди України та НАН України в 2002 р. незаконно передбачає наявність у національних парках зони регульованої заповідності, а також негуманного відстрілу тварин для наукових досліджень за допомогою пасток, сіток, шляхом розкопування нір (182).

Не відповідають концепції заповідності Лісовий кодекс України та ряд постанов Кабінету Міністрів України. Лісовий кодекс України, ст. 70, дозволяє з дозволу Мінекології України рубати в лісах природно-заповідного фонду, у тому числі й у заповідниках, насінні та плюсові дерева.
Крім цього, стаття 84 Лісового кодексу України — «Заходи з поліпшення якісного складу лісу» зобов'язує всіх лісокористувачів, у тому числі й природні заповідники, проводити в лісах різні санітарні рубки лісу, а стаття 86 цього кодексу «Організація охорони та захисту лісів» зобов'язує всіх лісокористу¬вачів проводити заходи щодо боротьби зі шкідниками та хворобами лісу, що неприпустимо в природних заповідниках.
Постанова Кабінету Міністрів України № 724 від 12 травня 2007 р «Про затвердження Правил поліпшення якісного складу лісів», ст.6 Правил, дозволяє проводити в заповідниках різні рубки формування та відновлення лісів. Постанова Кабінету Мі¬ністрів України № 555 від 27 липня 1995 р «Про затвердження Санітарних правил в лісах України», ст.5,11,28,33 Правил, дозволяє проводити в заповідниках суцільні та вибіркові санітарні рубки, очищати ліс від захаращеності, знищувати різних шкідників тощо, причому найбільшу шкоду заповідній природі завдають саме суцільні санітарні рубки. «Порядок спеціального використання лісових ресурсів», затверджений постановою Кабінету Міністрів України 23 травня 2007 р. № 761 дозволяє в природоохоронних лісах (у тому числі й у заповідниках) встановлювати «обме¬жений режим» лісокористування. Усе це дозволяє заповідникам, насамперед тим, що перебувають у віданні Державного агентства лісових ресурсів України, вести небачену комерційну заготівлю деревини під виглядом офіційно дозволених і погоджених із Мінприроди України лімітів рубок догляду, вибіркових і суцільних санітарних рубок, лісовідводних рубок і рубок реконструкції.

Сприяють порушенню концепції заповідності також і відомчі інструкції та положення Мінприроди України (частина з них завдяки Київському еколого-культурному центру була в 2013-2014 рр. скасована). «Інструкція про застосування порядку уста новлення лімітів на використання природних ресурив у межах території  та об'ектів природно-заповедного фонду загальнодержавного значення», затверджена Мінприроди України наказом № 27 від 24.01.2008 р., підготовлена на основі «Положення про порядок ви- дач1 дозвол1в на спещальне використання природних ресурив», (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 10 серпня 1992 р. № 459), не встановлює жорсткого контролю за використанням лімітів на видобуток природних ресурсів у заповідниках, а також суворого обмеження щодо отримання лімітів.

Так само невдалим документом є «Положення про проект организації території природного заповідника та охорони його природних комплексив», затвердженого Мінприроди України наказом № 245 від 06.07.2005 р. Цей документ надає широке «поле діяльності» для заповідників, не лише таке, що суперечить концепції заповідності, а навіть і самому Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Так, серед рекомендованих розділів для написання Проєкту організації території природного заповідника є «регулювання чисельності окремих видів фауни», «основні види рубок та їх загальні й щорічні обсяги», «використання недеревних рослинних ресурсів лісу», «лісовідновлення», «охорона лісу від шкідників і хвороб, «лісозахист», «відновлення мисливських видів тварин», «відновлення рибних ресурсів». Слід також згадати про «Методичних ре- комендащях щодо режиму збереження лкових екосистем на тери торіях природно-заповщного фонду Украши різних категорії, затверджених Мінприроди України та Держагентством лісових ресурсів України 24.12.2003 р. № 185/210-а. У цих рекомендаціях деталізовано проведення різних видів рубок-рубок догляду, вибіркових і суцільних санітарних рубок, рубок реконструкції, а також проведення робіт з очищення лісу від захаращеності, проведення лісокультурних робіт тощо, безпосередньо в природних заповідниках. Рекомендації радили рубати в заповідних лісах сухі, хворі та всихаючі дерева, які, насправді, є важливим місцем мешкання краснокнижних кажанів, жуків- оленів та інших рідкісних видів фауни.
Рекомендації пропонують «регульовану заповідність» для дубово-грабових, ялиново-соснових лісів заповідників. Усе це, по суті, є зручним прикриттям для ведення в багатьох заповідниках України відвертого мисливського, рибного, пасовищного та лісового господарства.
Ще одним документом, що порушує принципи заповідності, є постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2000р. № 1913 « Про затвердження перелшу послуг, яш можуть надаватися бюджетними установами природно-заповщного фонду». Згідно з цим переліком у природних заповідниках за плату може відбуватися організація екскурсій у печери.

Лісогосподарські та інші антиекологічні тенденції присутні також у Постанові Кабінету Міністрів України № 541 від 24.07.2013 р. «Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповєдний фонд». Згідно з цим документом за незаконне привласнення вітровальних, буреломних дерев, а також за самовільну рубку сухостійних дерев на території природно-заповідного фонду розмір компенсації нараховується вдвічі менший, ніж за здорові дерева. Водночас екологічна цінність вітровальних і сухостійних дерев набагато більша, ніж здорових,оскільки саме вітровальні й сухостійні дерева є улюбленим середовищем мешкання різних грибів, лишайників, багатьох видів птахів (дятли, сови, хижі птахи тощо), а також комах і ссавців (вовчки, кажани тощо). Незрозуміло також чому такса за вовка, який відіграє величезну екологічну роль як хижак становить лише 1000 гр., а за єнотоподібну собаку (вид-інтродуцент) — 2605 гр., а за ондатру — 1824 гр.? Це пояснюється насамперед невіглаським ставленням до вовка як до «шкідника» мисливського господарства, яке досі побутує в українських офіційних документах із заповідної справи. Таке ж антиекологічне ставлення і до дрібних мишоподібних гризунів, що мешкають на землях природно-заповідного фонду. Так, за знищення лісової, жовтогорлої, польової мишей, нориці звичайної, європейської, рудої та групової такси не передбачаються цим документом. Бо їх зараховують до «шкідників « сільського господарства, хоча в дикій заповідній природі тварин-«шкідників» не може бути за визначенням. Слід також додати, що в цих таксах немає жодної згадки про шкоду диким бджолиним, яка завдається розміщенням у заповідниках пасік із медоносною бджолою.

Положення про наукову діяльність заповідників і національних природних парків, затверджене Мінприроди України 9 ав¬густа 2000 р. № 103 також не відповідає поняттю повної заповідності. Так, у додатку до цього Положення — «Схемі подання щорічної інформації про підсумки науково-дослідної діяльності заповідників і національних природних парків України « у розділ «Науково-технічні заходи» включено такі напрями діяльності, яких не може бути в природних заповідниках-біотехнічні заходи, діяльність із відтворення порушених екотопів, біоценозів, регулювання чисельності диких тварин (відстріл, відлов), утримання диких тварин у вольєрах і робота в експериментальних розсадниках.

29 грудня 2005 р № 530 Мінприроди України були затверджені «Методичні рекомендації щодо складу і змісту проєкту організації території національного природного парку, охорони, відновленні та рекреаційного використання його природних комплексів і об'єктів», що грубо порушують ст. 16 і 21 Закону «Про природно-заповідний фонд України», який забороняє проведення в заповідній зоні національного природного парку різних рубок лісу, лісогосподарських заходів, боротьбу з хижими тваринами та шкідниками лісу, а також у всьому національному парку-полювання. Зокрема, п. 3.8-3.8.3. стосуються проведення в національному парку забороненого Законом полювання, таблиці 3.4.9., 3.4.11., 3.4.12., 3.4.13. стосуються проведення в заповідній зоні різних видів рубок, таблиці 3.4.8., 3.4.9., 3.4.16.,.3.4.17., 3.4.18.-проведення в заповідній зоні різних лісогосподарських заходів, таблиці 3.4.19., 3.4.20.- боротьби зі шкідниками лісу в заповідній зоні, пункт 2.7.5.-регулювання в національному парку вовків, лисиць, граків,сорок та інших так званих «шкідників».

29 грудня 2005 р. № 530 Мінприроди України були затверджені «Методичні рекомендації щодо складу і змісту проєкту організації території біосферного заповідника та охорони його природних комплексів «, що грубо порушують ст. 16 і 18 Закону «Про природно-заповідний фонд України», які забороняють проведення в заповідній зоні біосферного заповідника різних рубок лісу, лісогосподарських заходів, боротьбу з хижими тваринами та шкідниками лісу, а також у всьому біосферному заповіднику полювання. Зокрема, п. 3.8-3.8.3. стосуються проведення в біосферному заповіднику забороненого Законом полювання, таблиці 3.4.9., 3.4.10., 3.4.11., 3.4.12., 3.4.13. стосуються проведення в заповідній зоні різних видів рубок, таблиці 3.4.8.,3.4.16.,.3.4.17., 3.4.18.-проведення в заповідній зоні різних лісогосподарських заходів, таблиці 3.4.19., 3.4.20. — боротьби зі шкідниками лісу в заповідній зоні, пункт 2.7.5. — регу¬лювання в біосферному заповіднику ( у заповідній зоні) вовків, лисиць, граків, сорок та інших так званих «шкідників».

29 грудня 2005 р № 530 Мінприроди України були затверджені «Методичні рекомендації щодо складу і змісту проєкту організації території регіонального ландшафтного парку, охо¬рони, відновленні та рекреаційного використання його природних комплексів і об'єктів», що грубо порушують ст. 16 ,21,24 Закону «Про природно-заповідний фонд України», які забороняють проведення в заповідній зоні регіонального ландшафтного парку боротьби з хижими тваринами та шкідниками лісу, а також у всьому регіональному ландшафтному парку полювання. Зокрема, п. 3.8- З.8.З. стосуються проведення в регіональному ландшафтному парку забороненого Законом полювання, пункт 2.7.5. — регулювання в регіональному ландшафтному парку ( у його заповідній зоні) парку вовків, лисиць, граків, сорок та інших так званих «шкідників».

29 грудня 2005 р № 530 Мінприроди України були затверджен¬і «Методичні рекомендації щодо складу і змісту проєкту організації території природного заповідника та охорони його природних комплексів «, що грубо порушують ст. 16 Закону «Про природно-заповідний фонд України», яка забороняє проведення в природному заповіднику різних рубок лісу, використання недеревних ресурсів лісу, лісогосподарські заходи, боротьбу з хижими
тваринами та шкідниками лісу.

Зокрема, пункт 3.3.2.1. стосується проведення в природному за¬повіднику різних видів рубок, пункт п.3.3.2.2. — використання в природному заповіднику різних недеревних рослинних ресурсів лісу, пункт 3.3.2.3. — лісорозведення в природному заповіднику, пункт 3.3.3.1. — боротьби з так званими «шкідниками» лісу, серед яких багато занесених до Червоної книги рослин і тварин, таблиця 3.3.6-проведенню в природному заповіднику різних заходів зі штучного відновлення лісів, пункт 2.7.5. — регулювання тварин шляхом знищення в природному заповіднику вовків, лисиць, граків, сорок та інших так званих «шкідників». Незрозуміло, яке відношення до заповідного режиму природного заповідника має пункт З.4. — Розведення мисливських видів тварин шляхом відстрілу вовків, лисиць, сорок, граків, селекційного відстрілу інших тварин, заготівлі кормів для мисливських тварин, організації штучних водойм для мисливських тварин, висаджування кормових ремізів, біотехнічної реконструкції лісових насаджень, створення штучних тимчасових водопоїв, вирощування кормових полів, організації солонців, годівниць, кормових майданчиків, штучних гніздівель тощо. , а також пункт 3.5. — Розведення рибних ресурсів шляхом розчищення водних об'єктів, влаштування річкових перекатів, зариблення водойм тощо? Усі ці пункти повинні стосуватися мисливського або рибного господарства, але аж ніяк не природного заповідника, до завдань якого не входить розведення саме мисливських тварин або рибних запасів. Незрозуміло також, яке відношення до природного заповідника мають пункти 3.9 — Стан і перспективи розвитку побутового обслуговування, 3.10 — Стан і перспективи розвитку системи громадського харчування, 3.11 — Стан і перспективи розвитку народних промислів? Усі ці пункти й таблиці цих Методичних рекомендацій грубо суперечать ст. 16 Закону « Про природно-заповідний фонд України».

Наказом Мінприроди України № 245 від 06.07.2005 р. (зареєстровано в Мін'юсті України 29.07.2005 № 829/11109) було затверджено Положення про проєкт організації біосферних заповідників, Положення про проєкт організації національних природних парків, Положення про проєкт організації регіональних ландшафтних парків. Ці три Положення грубо порушують ст.18,21,24,40 Закону «Про природно-заповідний фонд України», які забороняють полювання на території біосферних заповідників, національних природних парків, охоронних зон природних заповідників і регіональних ландшафтних парків.
ї

Водночас Положення про проєкт організації території біосферного заповідника та охорони його природних комплексів, зареєстроване в Мін'юсті України 29.07.2005 № 830/11110, у п. 1,5 говорить про необхідність розвитку на території біосферного заповідника полювання , п. 1.10 дозволяє в буферній зоні, зоні антропогенних ландшафтів і зоні регульованого заповідного режиму проведення полювання, а в Примірному змісті до цього проєкту п. 3.8-3.8.2 також ідеться про організацію в біосферному заповіднику полювання.

Положення про проєкт організації території національного природного парку, охорони, відновленні та рекреаційного використання його природних комплексів і об'єктів ,зареєстроване в Мін'юсті України 29.07.2005 № 831/11111 , у п. 1,5 говорить про необхідність розвитку на території національного парку полювання , п. 1.10 дозволяє в зоні регульованої рекреації проведення полювання , а в Примірному змісті до цього проєкту п. 3.8-3.8.2 також ідеться про організацію в національному парку полювання.

Положення про проєкт організації території регіонального ландшафтного парку, охорони, відновленні та рекреаційного використання його природних комплексів і об'єктів, зареєстроване в Мін'юсті України 29.07.2005 № 832/11112, у п. 1,5 говорить про необхідність розвитку на території регіонального ландшафтного парку полювання, п. 1.10. дозволяє в зоні регульованої рекреації проведення полювання, а в Примірному змісті до цього проєк¬ту п. 3.8-3.8.2 також ідеться про організацію в регіональному ландшафтному парку полювання.

Усі ці факти свідчать про розмивання підвалин заповідності насамперед з вини Мінприроди України.

З початку 2000-х років в Україні почалися напади центральних органів влади на заповідники з метою їх закриття або господарського використання. 25.02.2000 р. секретним Указом № 165 Президент України Л. Кучма підпорядкував Кримський заповідник (який перебував у системі Міністерства лісового господарства України) Державному управлінню справами Президента України з метою організації там «царських» полювань (3-а).У заповіднику було споруджено мисливські вишки, до штату заповідника ввели посади єгерів і мисливствознавців, у 2000 р. по 2013 р. у заповіднику лише офіційно під виглядом «селекційного» відстрілу мисливцями — відстрілювали до 60 кабанів, оленів і муфлонів (10). На початку 2000-х років під час саміту держав СНД у заповіднику полювали Президенти України та Росії Л.Кучма і В. Путін (3-а).

У 2002-2003 рр. Національна академія наук України та громадські екологічні організації (Київський еколого-культурний центр, Екоправо-Київ, Одеське відділення МСоЕС та ін.) вели боротьбу проти планів Мінтрансу України збудувати судноплавний канал по гирлу Бистре, що входить до заповідної зони Дунайського біосферного заповідника. Проте кампанія не увінчалася успіхом, оскільки Президент України Л. Кучма своїм Указом від 2 лютого 2004 р., який мав назву «Про розширення території Дунайського біосферного заповідника», зменшив його заповідну зону з 22 662 га до 14904 га, щоправда додавши ще 1295 га, які до заповідної зони не входили (104). По Бистрому було споруджено судноплавний канал, але без порту (як планувалося спочатку).
У 2010 р. було завдано удару по двох заповідниках (Розточчя та Канівський), підпорядкованих Міністерству освіти і науки України.

1 листопада 2010 р. міністром освіти України Д. Табачником було видано наказ про позбавлення заповідника Розточчя юридичного статусу. Проте Київський еколого-культурний центр та Екоправо-Київ оскаржили це рішення в Окружному адміністративному суді м. Києва і виграли судову справу. Заповідник «Розточчя» було врятовано (10, 72).

Гірше ситуація склалася з Канівським заповідником.

31 травня 2010 р. ректором Київського національного університету Л. Губерським, якому підпорядкований Канівський заповідник, було підписано наказ № 414-32, яким Канівський заповідник, як самостійна юридична організація, закривався. Анулювався його грошовий рахунок, посада директора, бухгалтера, машинний парк, сам заповідник на правах відділу передавався до новоствореного біологічного інституту. Директора Канівського заповідника М. Чорного, одного з найкращих директорів заповідників, змусили написати заяву про звільнення (10). Цікаво, що в обох випадках Держслужба заповідної справи та Мінприроди України не вживало жодних дієвих заходів із захисту цих заповідників.

15 вересня 2003 р. Президент України Л. Кучма своїм Указом відібрав у Мінприроди України Державну службу заповідної справи та передав її створеному Державному комітету природних ресурсів України (103).

Потім Державну службу заповідної справи, після протестів громадських екологічних організацій, було повернуто назад до міністерства, щоправда, вже позбувшись половини штатних одиниць, скоротившись до 30 осіб.

До початку 2013 р. Державна служба заповідної справи втратила не лише дві третини штатних працівників (залишилося менше 20 осіб), а й автономність, оскільки була реорганізована в Департамент заповідної справи Мінприроди України. А організатора Держслужби заповідної справи та його незмінного керівника М.Ф. Стеценка, який дуже багато зробив для створення заповідників, силою змусили написати заяву про звільнення. На місце начальника департаменту заповідної справи було призначено В.В. Канцурака, який ніколи до цього не займався заповідною справою. У 2013 р., у ході так званої «адміністративної реформи», було закрито всі обласні управління Мінприроди, заповідною справою в областях України від імені держави займатися стало нікому. У 2013 р. Мінприроди України, виконуючи соціальне замовлення можновладців, підготувало проєкт Указу Президента України про вилучення 700 найкращих земель Ялтинського гірсько-лісового заповідника. Відповідне рішення про це ухвалив уряд Криму (10).
У 2010 р. Київським еколого-культурним центром, Держслужбою заповідної справи України та народними депутатами було внесено поправки до Закону України «Про природно-заповідний фонд України», якими в природних заповідниках заборонявся туризм, у національних парках і біосферних заповідниках, а також в охоронних зонах природних заповідників заборонялося спортивне (аматорське) полювання (97). Що викликало бурю обурення в мисливського лобі та депутатів- мисливців із Партії регіонів.

У 2012-2013 рр. ними було подано до Верховної Ради України 4 законопроєкти, що скасовують заборону полювання в біосферних заповідни¬ках. Екологічним організаціям, за підтримки Комітету з екологічної політики Верховної Ради України, ці спроби вдалося відбити.

Подібна нездорова тенденція щодо заповідників, якщо ще не гірша, існує і в наших сусідів — Білорусі та Росії (так, у Росії в 2013 р. ухвалено Закон, згідно з яким природні заповідники можна реорганізувати в національні парки).

Шлях, на який зараз штовхають українські (а також російські та білоруські) заповідники, веде до втрати їхніх головних функцій — наукової та природоохоронної, метою яких є вивчення і збереження екосистем та біорізноманіття. Зрештою заповідники може чекати крах, достоту такий, який спіткав їх у 1951 р., коли відбулося масове закриття радянських заповідників.

У чому ж причини кризи українських заповідників, яка захлеснула їх, починаючи з початку 2000-х років?

Відомий класик заповідної справи, російський еколог Ф.Р. Штільмарк, аналізуючи подібну ситуацію, в яку потрапили російські заповідники ще в 2001 р. називає такі причини (вони характерні й для українських заповідників):

1. Деградація громадського екологічного руху.
Торкаючись цієї причини потрібно зазначити, що різні гранти, якими закордонні фонди буквально «обсипали» багато українських екологічних громадсь
ких організацій наприкінці 1990-х на початку 2000-х років, зіграли з ними злий жарт. Деякі громадські організації перестали займатися охороною природи на громадських засадах, а лише за гроші (54). Відбувся і ціннісний зсув. Етичні, наукові, екологічні цінності стали заміщуватися цинізмом і меркантилізмом. Деякі громадські екологічні організації перетворилися на «кишенькові конторки» з відмивання грошей. Мінприроди України успішно створило свою «кишенькову» громадськість. Слід також зазначити, що деякі закордонні фонди, не знайомі з українськими заповідниками, ставали їхніми «трунарями», виділяючи гроші на розвиток у заповідниках екотуризму.

2. Послаблення уваги держави до проблем заповідників.

3. Розмивання принципів заповідності, базових для функціонування заповідників.
На думку Ф.Р. Штільмарка заповідники поступово стають ланкою природокористування, а не охорони природи. Причому, як справедливо вважав інший російський діяч заповідної справи, д.б.н. Ю.Г. Пузаченко, руйнування базових ідей заповідності та системи заповідників відбувається по суті, зсередини (47). Тобто її руйнують самі керівники працівники деяких заповідників, які захищають особисті інтереси. Справедливості заради зауважимо, що спеціально теоретичними та практичними аспектами концепції заповідності та її впровадження в менеджмент природних заповідників у Державній службі заповідної справи ніхто ніколи не займався. З цієї найважливішої теми не проводилися дослідження, не організовувалися науково-практичні семінари та конференції, принцип недоторканності заповідників, як і сама ідея абсолютної заповідності не отримували свого повного втілення в екологічному праві.

4. Перенесення в роботу заповідників невластивих їм функцій, насамперед проведення екотуризму та екскурсій (60).

5. Відомчість. Важливою причиною є відомчість у підпорядкуванні запо¬відників, коли двадцятьма двома заповідниками керує шість різних інстанцій. А в семи няньок, як відомо, дитя без ока. Загалом, за 30 років, з 1983, по 2013 р, в Україні робилося 4 спроби на найвищому рівні передати заповідники й національні парки єдиному природоохоронному органу. Проте всі вони виявилися марними — відомства та відомчість виявилися сильнішими.

На завершення кілька слів з приводу поширеного міфу, що нібито в державі немає грошей для фінансування заповідників, і тому вони змушені заробляти на екскурсіях, продажу сіна, лісу, риби, дичини тощо. Таке пояснення є брехливим. В Україні гроші на фінансування територій і об'єктів природно-за¬повідного фонду є. Просто вони йдуть не на заповідники або національні парки, а на організацію мисливських утіх вищих українських чиновників. Наприклад, для забезпечення функціонування державної резиденції Президента України «Синьогора» (яка не є об'єктом природно-заповідного фонду) з держбюджету за програмою «Збереження природно-заповідного фонду в національних природних парках і заповідниках у 2010 р. було незаконно виділено 5 млн. гривень, у 2011 р. — 7 млн. 543 тис. гривень, у 2012 р. — 9 млн. 318 тис. гривень за 6 місяців 2013 р.- 4 млн. 56 тис. гривень (64). Якщо до цих сум додати кошти, які було виділено з держбюджету на утримання інших мисливських резиденцій Президента України — Залісся, Білоозерська, то ми отримаємо суму, яка більша за річний бюджет усіх 18 природних заповідників України.

Знищення фауни й флори в заповідниках і національних парках України заради науки

У 2013 р. усі 22 українські природні та біосферні заповідники (разом із Кримом), згідно з лімітами, поклали на вівтар науки близько 4000 рослин, 10700 комах, 2900 хребетних тварин, 50 молюсків і 1,680 тонн риби (153).

Вражають розміри наукової діяльності в національних пар¬ках. Для вівтаря науки в 2013 р., згідно з лімітами, передбачалося вилучити з природного середовища 10 тис. рослин, близько 800 хребетних тварин і близько 428 тис. безхребетних тварин (154).

Загалом, заради наукових досліджень, нині в природних, біосферних заповідниках і національних природних парках вилучається з природного середовища, і, в більшо¬сті випадків, знищується , близько 14 тис. рослин, 440 тис. безхребетних тварин, близько 4 тис. хребетних тварин (без риби) і 1,680 тонн риби. На практиці ж, ураховуючи повну безконтрольність наукової діяльності в об'єктах ПЗФ, ці цифри набагато більші.

Лідерами серед організацій природно-заповідного фонду Ук¬раїни, де не дотримуються етичні принципи заповідної справи, є такі заповідники й національні парки.

Дніпровсько-Орільський заповідник. Щороку заради наукових до¬сліджень виловлюють 1680 кг риби (154). Зовсім незрозуміло, навіщо стільки карасів і окунів потрібно вченим-іхтіологам? Швидше за все, вони вивчають їх смаженими й вареними . Крім цього, заповідник відловлює по 300 екз. мишоподібних гризунів на рік (154).

Карпатський біосферний заповідник. Апетити науки тут такі: по 3400 безхребетних на рік, відлов птахів для утримання у вольєрі — по 48 екз на рік (154).

Опукський заповідник. На невеликій території Опукського заповідника в 2013 р., згідно з лімітами, вченими було вилучено з природи: 450 рослин, 320 комах, 50 наземних молюсків, а також рептилії та мишоподібні гризуни (154).

Рівненський заповідник.У 2012-2013 рр. учені вилучили з природи по 300 екз. рослин, по 300 екз. безхребетних тварин (154).

Заповідник Розточчя. Щороку заповідник для наукових досліджень вилучає по 150 рослин, по 200 дрібних гризунів, по 3000 безхребетних (154).

Слобожанський національний парк. З природного середовища, згідно з лімітами, у 2013 р. було вилучено 25000 безхребетних, 500 рептилій і амфібій, 500 рослин (153).

Деснянсько-Старогутський національний парк.У 2013 р., згідно з лімітами, для науки було вилучено 4900 рослин і 1967 об'єктів тваринного світу (153).

Національний парк Гомільшанські ліси. Згідно з лімітами, у 2013 р, із природного середовища для наукових досліджень мало бути вилучено 400000 комах (153). Якщо це не помилка в листі Мінприроди України, то ця цифра просто жахлива, оскільки перевищує наукові апетити всіх українських заповідників і націо¬нальних парків разом узятих.

Галицький національний парк. У 2013 р., згідно з лімітами, в парку мало бути відловлено 419 комах і зібрано 522 рослини (153).
При вивченні життя диких рослин і тварин, особливо в заповідниках і національних парках, не може працювати принцип «усе в ім'я науки». Ще видатний російський еколог академік

С.С. Шварц говорив, що «нехай краще буде біла пляма в науці, ніж у природі» (6). Останнім часом неетичні методи наукових досліджень дедалі частіше викликають гостру критику .Не зайвим буде згада¬ти, що ще століття тому професор Г. А. Кожевников, торкаючись методів наукових досліджень у заповідниках, особливо підкреслював, що «дозвіл колектування в заповідній ділянці має бути обставлений зовсім особливими умовами, відмінними від умов звичайного наукового колектування» (21). На жаль, його поради не були почуті.

Наукові дослідження в заповідниках нерідко пов'язані з істотними втручаннями в заповідну природу. Це закладка пробних площ, відлов і відстріл тварин у наукових цілях, маркування, збір гербаріїв, оголення коренів рослин, ґрунтові проби, обліки тварин, особливо з використанням технічних засобів. Що завдає істотної шкоди заповідній природі.

Д.б.н. Ф.Р. Штільмарк пише: «Хіба я не знаю, що таке «заповідна наука» з вченими радами з бухгалтерів, збором нікому не потрібних колекцій і методами суцільного відстрілу? Коли ми пливли по Логаті, то бачили вовків, які «пасуть» стада диких оленів, і перше, за що взявся Таймирський «заповідник» — авіавідстріл... Прикладів таких безліч, але я розглядаю заповідну науку лише як форму найменшого зла, адже було б гірше, якби замість цих шахраїв прийшли б нафтовики та газовики» (155).

З позиції «найменшого зла» — це звичайно так, проте все одно подібні речі не виправдовують заповідну науку, її часто аморальні методи досліджень. Як точно зауважив Ф.Р. Штільмарк, у заповіднику «навіть професор часом залишає за собою майже такі самі сліди, як і будь-який порушник» (156).

«Донині в завдання заповідників входить установка пасток на все, що рухається, для обліку «методом безхребетного вилучення», — пише український зоолог, к.б.н. І. Загороднюк. — Це називається моніторинг, і цим не займаються лише нерадиві. Цього вимагає програма ведення літопису природи. Добутий матеріал, як правило, нікуди не передається, крім того, добування рідкісних видів є очевидним порушенням закону, і краснокнижні види швидко...зникають із результатів обліків, після чого стають ще рідкіснішими. на папері та ще цінішими в колекціях. Колись я спробував підняти із землі череп ховраха в одному з австрійських національних парків і — після роз'яснювальної бесіди зі мною — вперше зрозумів, що таке роблять лише в нас. На порушення законів і елементарної логіки» (157).

«Я неодноразово звертав увагу на те, що заповідники й на¬ціональні парки мають бути тим місцем, де будь-яке життя має особливий статус і панує (має панувати) дух благоговіння перед життям. Убивство на території заповідників суперечить їхньому природоохоронному менталітету. Проте ці мої звернення не лише не знаходять розуміння серед заповідного народу, а й у його більшості викликають бурхливий внутрішній протест» — каже д.б.н. А.А. Нікольський (158). Багато наукових співробітників заповідників посилаю¬ться на те, що заповідники є науково-дослідними установами, і в їхні обов'язки входять ботанічні, зоологічні та інші дослідження, що нібито неминуче супроводжуються масовим вилученням тварин і рослин.
Проте при ближчому розгляді ця теза розсипається, як картковий будиночок.

По-перше, чи завжди доцільні такі наукові дослідження, з вилученням природного матеріалу, на території заповідників, національних парків та інших об'єктах природно-заповідного фонду? Виявляється, не завжди. У заповідниках та інших об'єктах природно-заповідного фонду допустимі лише ті дослідження, які, з одного боку, не можуть бути здійснені на неохоронюваній території, а з іншого — не становлять небезпеки для збереження природних охоронюваних територій.

По-друге, багато досліджень можуть проводитися альтернативними методами. Наприклад, замість давилок для лову мишоподібних гризунів можуть використовуватися живоловки.

По-третє, методики досліджень і самі принципи досліджень в об'єктах природно-заповідного фонду мають бути максимально щадними. У заповідниках і національних парках повною мірою має сповідуватися етичний принцип «не нашкодь».

По-четверте, усі ліміти на вилучення природних об'єктів на тер¬иторіях заповідників і національних парків мають проходити еколого-етичну експертизу. У 2003 р. її було розроблено Ки¬ївським еколого-культурним центром, підтримано Державною службою заповідної справи Мінприроди України (159). Проте навряд чи застосовується в природно-заповідних установах України.