Екологічна загроза виходить від бандитських «республік»

Території просто можуть існувати певний часовий період, розтрачуючи наявні ресурси, знищуючи їх, як сарана, і не забезпечуючи їх поновлення. Аналогія – національний вид спорту – розбирання всього, до чого можна дотягнутися, і здавання на металобрухт. Кілька років такого життя і настане неминучий крах. Навіть чому настане, він уже настав на цих територіях давно.

Дмитро Авєрін – перший заступник директора ДП «Східноукраїнський екологічний інститут» Мінекоресурсів. Уже десяток років займається розв'язанням екологічних проблем Донбасу, один зі створювачів системи комплексного екологічного моніторингу Донецької області. Працював в управлінні екології ДонОДА та начальником управління екологічного моніторингу Мінекоресурсів.

Дмитро Підтуркін – під час роботи директором ДП «Центр геотехнологій» Мінекоресурсів займався розробкою технологій вилучення вуглеводнів і розв'язанням екологічних проблем у зонах проведення гірничих робіт. Займався дегазацією району шахти «Кочегарка» в Горлівці, розробляв технології вилучення шахтного метану на шахті ім. Засядька, брав участь у реалізації Кіотського проєкту №1 в нашій країні зі спорудження найбільшої в Європі електростанції, що використовує метан вугільних пластів, спільно з Авєріним створював систему екологічного моніторингу.

Уже багато писали про те, що штучні «псевдореспубліки» на частині територій українського Донбасу були створені Росією як тимчасовий проєкт для досягнення своїх локальних політичних цілей. Забувши про те, якими гаслами дурили голови донеччанам і луганчанам торік, зараз лідери «республік» відкрито кажуть про те, що Росія їх не візьме до свого складу, що «потрібно створювати власну державність», налагоджувати взаємодію з Україною (звісно, після її денацифікації) тощо.

Уже в кількох статтях, аналізуючи ті чи інші аспекти функціонування цих територіальних утворень (про залізницю в «ДНР», про блокаду, про бюджет), автори доходили завжди одного й того самого висновку: незважаючи на вкорінене в мізках місцевої «вати» гасло «Донбас годує Україну», сформовані газоутворення не є самодостатніми. У них неможливо організувати системні виробничі та соціальні відносини, неможливо забезпечити функціонування промисловості, виживання людей і збереження зовнішнього середовища (довкілля для людей і функціонування для промисловості).

Території просто можуть існувати певний часовий період, розтрачуючи наявні ресурси, знищуючи їх, як сарана, і не забезпечуючи їх поновлення.

Аналогія – національний вид спорту – розбирання всього, до чого можна дотягнутися, і здавання на металобрухт.

Кілька років такого життя і настане неминучий крах. Навіть чому настане, він уже настав на цих територіях давно. У Горлівці, Стаханові, Алчевську, Антрациті, Шахтарську та багатьох інших містечках центрального Донбасу вже десятиліттями немає нормального життя, нормальної роботи, нормальної екології.

Варварське природокористування в період СРСР, повне ігнорування екологічних чинників при закритті виробництв наприкінці XX століття (період зародження капіталістичних відносин і варварського капіталізму часу первісного нагромадження капіталу в уже незалежній Україні). Продовження варварського використання ресурсів під час незалежності зробили Донбас регіоном критичним з погляду стану природного середовища, техногенного навантаження на нього та небезпеки виникнення техногенних катастроф. Просто десь «порохова бочка», десь «лезо бритви».

І якщо після 2003 року цими питаннями стали системно займатися, вкладаючи в екологічні заходи мільярди гривень, то зараз про екологію в «республіках» забули цілком. На такі дрібниці в «тимчасовців – республіканців» у бюджетах «ДНР/ЛНР» грошей на проведення природоохоронних заходів немає, Росія також грошей на це не дасть – РФ дасть на війну і на соціальні подачки для хоча б часткового зняття соціальної напруженості на непідконтрольних Києву територіях.

Саме тому автори стверджують: «екологічний годинник» життя псевдореспублік невблаганно цокає. Донбас – екологічна бомба, зовсім не уповільненої дії, уже зараз спостерігаються незворотні процеси в екосистемі. Усе йде до «червоної межі», коли деякі райони Донбасу можуть перетворитися на «техногенну пустелю», непридатну для життя людей. Ліквідація наслідків такого «господарювання» на нашій землі цих «республіканців-сепаратистів» може тривати десятиліттями і вимагати мільярдів гривень.

Здавалося б, звісно, простіше й дешевше не допустити катастрофи – проводити превентивні заходи. Але потрібно розуміти, що Росії, яка і не збиралася брати «ДНР/ЛНР» до свого складу, це не потрібно, а Україна фізично не може цього здійснити. Ось намагалися українські гірські рятувальники приїхати на ліквідацію наслідків аварії на шахті ім. Засядька і не змогли проїхати. Їх просто не пустили бойовики. Гарантій безпеки українській стороні при проведенні природоохоронних заходів ніхто не дасть.

Уже дійшло до того, що українська сторона просить ОБСЄ провести моніторинг екологічної обстановки навколо Донецького хімічного заводу. Це, як ви розумієте, від безсилля.
Аналізу ситуації, що склалася, і присвячується ця стаття. Автори свідомо не акцентують увагу читачів на пошуку розв'язань проблеми і не пропонують своє бачення розв'язань. Просто розв'язання немає. Екологічні проблеми цих територій неможливо розв'язати у форматі псевдореспублік. Їх можна буде розв'язувати лише після їх реінтеграції в Україну, і лише із залученням масштабної міжнародної допомоги. Ось так, догралися.

Ну а поки залишимо осторонь висновки і почнемо розповідь.

Промислове освоєння Донбасу почалося ще в XIX столітті. У результаті індустріалізації бурхливими темпами розвивалися вуглевидобувна та хімічна промисловість, металургія, машинобудування та інші, далеко не безпечні для довкілля, галузі. За роки варварського використання ресурсів накопичилася величезна кількість екологічних проблем, на які стали звертати увагу лише після здобуття Україною незалежності, але ні фінансових коштів, ні політичної волі для їх розв'язання в молодої держави не виявилося.

У результаті сучасний Донбас, найбільш техногенно навантажений регіон Європи, є екологічною бомбою уповільненої дії, а бойові дії на його території можна порівняти хіба що з грою в «російську рулетку».

Наприклад, на території Донецької та Луганської областей розташовано безліч хвостосховищ, які є відстійниками, відгородженими від водних об'єктів дамбами. Результати руйнування таких об'єктів очевидні – токсичність відходів, які хлинуть у річки та інші водні об'єкти – призведуть до неминучої екологічної катастрофи, яка зачепить не лише Донбас, а й сусідні регіони. Яскравим і, на жаль, далеко не єдиним прикладом такого «екологічного» планування хвостосховищ може слугувати металургійний завод «Азовсталь».

При його проєктуванні та будівництві в 30-х роках XX століття місцем розташування цехів було обрано узбережжя Азовського моря, а як шлаконакопичувач, золонакопичувач ТЕЦ і відвал шлаків мартенівського та конверторного виробництв було вирішено використати частину акваторії Азовського моря, відокремлену звичайною дамбою. Екологічно небезпечними об'єктами є й ставки-відстійники «Горлівського хімічного заводу», «Стиролу», «Азоту», «Лисичанської соди» та інших підприємств гірничодобувної, гірничозбагачувальної, металургійної, коксохімічної та хімічної галузей промисловості.

Про багато з цих об'єктів неодноразово писали. Критична ситуація на багатьох із них розглядалася на комісіях різних рівнів. Найбільшу небезпеку становлять відстійники «Горлівського хімічного заводу».

Не меншу небезпеку в тій самій Горлівці становлять ртутьвмісні відходи, поховані на шахті 2-біс, де видобували кіновар – сировину для виробництва ртуті.

Навіть у радянський час грошей на забезпечення водовідливу не було, а при його відключенні пари ртуті могли потрапити у водоносні горизонти. Зараз водовідлив на цій шахті не працює вже понад рік, тож хто може сказати, чи потрапила ртуть у водоносні шари чи ні?

Ці небезпеки набагато реальніші, ніж інформація, що сколихнула інтернет, про можливе пошкодження сховища радіоактивних відходів, розташованого між селищем Пески та вугільною шахтою «Жовтнева», унаслідок серії великих вибухів на Донецькому казенному заводі хімічних виробів (ДКЗХВ) 19 серпня 2014 року та 16 червня цього року.

Міністерство екології України та український представник у Спільному центрі з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК) генерал-майор Андрій Таран навіть звертався до ОБСЄ з проханням проконтролювати радіаційний фон у Донецьку. Хоча всім, хто має хоч якесь уявлення про організацію проведення екологічного моніторингу, зрозуміло, що такі заяви – звичайний піар, а ОБСЄ не має ні обладнання, ні фахівців для проведення подібних робіт.

Не меншу небезпеку становлять шахти, які найвразливіші під час бойових дій, оскільки потребують безперебійного електропостачання. Відключення від живлення вентиляційних систем призводить до промислових аварій і залпових викидів шахтних газів, включно з метаном і небезпечними домішками, а порушення електропостачання систем водовідведення призводить до затоплення шахт, підтоплення прилеглих територій і забруднення підземних і поверхневих вод шахтними водами з високою концентрацією солей. Підтоплення земель призводить до виведення їх із господарської експлуатації та руйнування будівель, метан, що піднімається під тиском на поверхню крізь тріщини ґрунту – до виникнення вибухонебезпечних ситуацій на прилеглих об'єктах.

У результаті бойових дій понад 20 шахт на окупованих територіях опинилися або під загрозою затоплення, або вже повністю затоплені й не підлягають подальшій експлуатації. Точну кількість затоплених шахт назвати складно. Вона нікому невідома. На даний момент ми точно знаємо про повне або часткове затоплення шахт «Бутківська» і «Ясинівка-Глибока» в Макіївці, «Моспинська», «Трудівська» та «Жовтнева» шахти в Донецьку, шахти «Білоріченська» в Лутугинському районі Луганської області, яка вже не підлягає відновленню; шахти імені Мельникова в Лисичанську, «Комсомолець Донбасу» Кіровського району Донецької області, шахти імені Вахрушева в Ровеньках, шахти імені Коротченка в Селидовому, зруйнованої шахти «Прогрес» у Торезі, «Червоний Партизан» у Свердловську, «Іловайської» шахти, шахти «Волинської» з Розсипного, шахти «Луганської» і «Машинський блок», шахти «Марія Глибока» та багатьох інших.

Затоплення деяких шахт небезпечне тим, що вони використовувалися як сховища відходів. До таких можна віднести й уже згадану вище горлівську шахту 2-біс і шахту «Юнком», що знаходиться під Єнакієвим, на якій 1979 року було проведено ядерний вибух. Зараз брудні шахтні води із сусідніх шахт «Полтавська» і «Вуглегірська» починають перетікати у виробки «Юнкому», і якщо вони переповняться, то радіоактивні речовини піднімуться на поверхню, у результаті чого рівень радіоактивного забруднення перевищуватиме норму в сотні разів.

Але й затоплення звичайних шахт, хоч і не призведе до таких фатальних наслідків, але не менш небезпечне для довкілля.

Суттєву небезпеку становить шахтний метан, який при затопленні виробок за крутозалеглими пластами підніматиметься на поверхню, а це реальна небезпека накопичення газу в приміщеннях і можливі вибухи.

За повідомленнями преси:

Небезпека більш ніж реальна, адже через шахту ім. Леніна останніми роками здійснювався водовідлив шахти «Кочегарка» (до речі, найстарішої шахти Горлівки, саме з Корсунського рудника, створеного гірничим інженером Горловим, і почалася історія міста). При закритті цієї шахти на початку 2000-х років метан став скупчуватися поряд із поверхневим шаром і навіть у підвалах приватного сектору та багатоповерхівок.

Тоді трагедії вдалося уникнути, лише пробуривши кілька десятків дегазаційних свердловин і передавши водовідлив на сусідню шахту.

Один з авторів статті якраз і очолював роботи з буріння дегазаційних свердловин, тож знає про проблему не з чуток.

Що буде з мешканцями всього району «Кочегарки» і хто проводитиме дегазацію наразі? Дуже не хочеться, щоб історія Горлівки почалася з «Кочегарки» і закінчилася «Кочегаркою», вибухами будинків від метану, що скупчується в підвалах.

Крім газу, шахтні води виносять ще й сіль. Вони дуже засолені, унаслідок їх виходу на поверхню засолюються всі підземні водні горизонти, вода в колодязях стає непридатною для пиття. Засолюється й заболочується ґрунт. І замість пшеничних полів і фруктових садів через 2-3 роки на місці виходу вод на поверхню будуть непридатні для господарського використання солончакові пустелі й болота.

Крім того, підняття шахтних вод це ще й зсувні явища. Ви ніколи не бачили, як у центрі вашого міста посеред дороги в промоїну під землю йде тролейбус або автопотяг на базі КАМАЗа прямо навпроти вашої школи? І це за ясної сонячної погоди, без зливових дощів. Один з авторів бачив – це страшно. Адже так само, як ці машини, під землю можуть іти багатоповерхові будинки.

Детально про небезпеку підтоплень в офіційному звіті МНС за 2012-2013 роки.

А води в закритих донбаських шахтах ой як багато.

Не меншу небезпеку становлять і шахтні терикони, особливо «палаючі», у яких висока концентрація залишкового вуглеводню (просто невибране або те, що потрапило у відвали внаслідок будь-яких технологічних процесів вугілля). Ці терикони нагріваються й горять зсередини. Якщо залишити ці явища на самоплив, то можливі досить страшні наслідки аж до «виверження маленьких вулканів», підґрунтових вибухів.

Кілька разів у «новітній історії Донбасу» такі явища призводили до численних жертв, таких як, наприклад, відома історія загибелі внаслідок вибуху терикону селища Нахаловка. Реально страшна історія з величезною кількістю трупів, які навіть неможливо було ідентифікувати.

Навіть якщо не враховувати можливі ризики, що виникають унаслідок ведення бойових дій, подібні об'єкти потребують постійної технічної підтримки, а в останні посткризові роки багато природоохоронних заходів не виконувалися, строки їх переносилися, а фінансування було недостатнім і здійснювалося за залишковим принципом. Але, попри все, працювала система екологічного моніторингу, здійснювався контроль діяльності підприємств з боку екологічної інспекції, реалізовувалися природоохоронні програми.

Лише в Донецькій області капітальні інвестиції та витрати на охорону й раціональне використання природних ресурсів зросли з 2008 по 2013 рік у півтора раза – у середньому з 2 до 3 млрд грн. За рахунок фондів охорони навколишнього середовища в областях фінансувалися регіональні ландшафтні парки, підтримувалися в робочому стані комунальні очисні споруди, утилізувалися небезпечні відходи.

Наприклад, було утилізовано жовтий фосфор, який зберігався на Слов'янському содовому заводі, і можна лише припускати, що сталося б із містом при його загорянні внаслідок активних бойових дій 2014 року. У 2013 році вивезли на утилізацію до Польщі 400 тонн мононітрохлорбензолу – надзвичайно небезпечної хімічної речовини, яка зберігалася на території Горлівського хімзаводу, що не функціонує з 2001 року. Нехай і повільно, але екологічні проблеми Донбасу розв'язувалися і за рахунок державного бюджету, і за рахунок власних коштів промислових підприємств.

Що ж відбувається зараз на окупованих територіях? У бюджетах «республік» не передбачено фінансування екологічних заходів, кошти не виділяються навіть на запобігання надзвичайним ситуаціям. Наприклад, непридатною стала дамба на річці Нижня Крінка, внаслідок прориву якої може затопити Зуївку, Троїцько-Харцизьк і Зугрес, але грошей на її відновлення в «республіки» немає.

За повідомленнями місцевих жителів, її просто досипали і все. Немає грошей і на перепоховання радіоактивних відходів, що зберігаються на території Донецького казенного заводу хімічних виробів, незважаючи на те, що могильник перебуває в плачевному стані, а небезпека радіаційного забруднення ґрунтів, підземних і поверхневих вод унаслідок його руйнування дуже висока.

З проведенням екологічного моніторингу на окупованих територіях і зовсім склалася катастрофічна ситуація. Не працюють пости контролю якості поверхневих вод, пости контролю якості атмосферного повітря в Донецьку, Макіївці, Горлівці, Єнакієвому, Луганську й Алчевську, паралізована робота Державних екологічних інспекцій, не контролюється радіаційний фон. Для прикладу, з 39 постів Сіверськодонецького басейнового управління водних ресурсів у Донецькій області і 24 – у Луганській зараз працює 20 і 6 відповідно. Подібна ситуація склалася і з постами контролю якості атмосферного повітря обласних гідрометеоцентрів. У Донецькій області працює 11 із 25, а в Луганській – 4 з 11 постів.

У результаті завдання прямої шкоди виробничій інфраструктурі та обладнанню аварійних зупинок підприємств через пошкодження, відсутність сировини та перебої з енергозабезпеченням значно зростають ризики негативного впливу на природне середовище. В одних випадках це призводить до аварійних залпових викидів і скидів забруднювальних речовин, в інших – до тривалішого впливу шкідливих речовин за рахунок зниження ефективності очищення та використання для виробництва низькоякісної, але доступнішої сировини. У результаті відсутності будь-якого контролю над діяльністю підприємств багато недобросовісних власників і зовсім відмовляються від витратного очищення викидів і стічних вод.

У «республіках» без будь-яких проєктів і екологічних оцінок можливого впливу на природне середовище закриваються шахти й заводи, населення та «ополченці» безконтрольно ріжуть на метал підприємства, непридатними стають очисні споруди, водопровідні, каналізаційні мережі, дамби та інші об'єкти інфраструктури регіону. Унаслідок пожеж і безконтрольних вирубок захисних лісосмуг відбувається швидка деградація сільськогосподарських земель.

Такими «стараннями» Донбас поступово перетворюється на зону екологічного лиха, непридатну для життя «техногенну пустелю». Ліквідація наслідків екологічної катастрофи на території Донецької та Луганської областей може тривати багато десятиліть і потребуватиме величезних фінансових коштів, яких у держави просто немає.

А поки моніторингом екологічної ситуації на окупованих територіях займається лише ДП «Східноукраїнський екологічний інститут», як ви бачите зі звіту.