Нелегальний видобуток бурштину на Волині загрожує перерости в партизанську війну

Бурштинова лихоманка, що охопила кілька областей країни, дісталася й до Волині. Спроби правоохоронців зупинити нелегальних старателів останні два тижні розбиваються тут об справжній народний бунт, що вилився в лісову перестрілку.

Журналісти видання «Репортер» вирушили на місцевий клондайк і побачили, що нових правил видобутку сонячного каменю вимагають усі сторони конфлікту. Щоправда, з різних причин

Тактичний відступ

— Здрастуйте-здрастуйте. Бачили вас днями по телевізору. Здорово ти їм задвинув: я екоактивіст, приїхав сюди закопувати ями… Молодець, братику…

— Та гаразд, чого вже там, не до жартів тоді було, коли вони з автоматами на нас попхалися. У мене в багажнику каменю штук на десять баксів було…

Так невимушено розмовляють між собою троє чоловіків у спортивних костюмах за столиком невеликого кафе біля автостанції рівненського Кузнецовська — міста-супутника атомної електростанції. На столі ключі від припаркованого біля кафе BMW X5, салат, парує ароматне м'ясо, офіціант підносить третій графин з горілкою — у старателів у п'ятницю явно вихідний.

За два дні до цього неподалік від села Лісове Волинської області міліція та Нацгвардія оточили близько тисячі людей, які незаконно добувають бурштин у місцевих лісах. Затримали 50 старателів, переважно рівнян, ті у відповідь спробували перекрити «Варшавку» — міжнародну автотрасу Київ — Ковель — Ягодин. Для розгону «здобувачів» силовики навіть підігнали БТР, який зараз ховається в затінку поста ДПС біля повороту на Маневичі. До четверга мисливці за сонячним каменем роз'їхалися, а біля путівців з'явилися зелені намети нацгвардійців, ліс оточили блокпостами.

Про бурштин і перекриті дороги в Кузнецовську говорять мало не на кожному розі. І майже всі співчувають копачам:

— Що ця міліція собі думає, навіщо людей арештовувати? — обурюється на зупинці древній дідусь, ледве здатний сам підняти лопату. — Ти цей камінь у землю клав, щоб забороняти комусь його викопувати?

— Влада аби народ притиснути, — підтакує його сусідка.

Розмова переходить у традиційну площину цін, що ростуть, і пенсій, яких ні на що не вистачає, відмінностей нової влади від старої.

Стовпи навколо автостанції рясніють лаконічними оголошеннями про поїздки на незаконний видобуток: «Збираємо бригади на бурштин. Телефон…». На мій дзвінок відповідає чоловік, каже, що везуть автобусом, із собою краще мати лопату, болотні чоботи й ліхтарик. За «вхід у справу» доведеться заплатити 400 грн, коли поїдемо — поки невідомо. Пропонують передзвонити наступного тижня й дізнатися деталі. Старателі взяли тактичну паузу, вичікують.

— Ну що, надовго вихідний-то? — троє за сусіднім столиком ставлять запитання четвертому, що підійшов, який вирізняється значно суворішим одягом — трохи пом'яті штани, сорочка з краваткою, але без піджака з нагоди зовсім не вересневої спеки. — Може, на рибалку махнемо поки?

— У крайньому разі до вівторка. Знаєш, збери людей на вечір понеділка, зможеш?

Свій ліс — чужий бурштин

Про те, що незаконний видобуток бурштину на Волині організовують і кришують кримінальні авторитети з Рівненщини та Львівщини, відкрито заявляє навіть глава луцької обласної міліції Петро Шпига. Імен не називає, але в неофіційних бесідах правоохоронці найчастіше згадують Володимира Дідуха, голову Львівської обласної федерації боксу, більш відомого як Вова Морда. Хоча на місці стає зрозуміло, що валити всю провину за перекопані ліси Волині на приїжджих щонайменше не зовсім чесно.

Автобусні зупинки в Маневицькому районі розмальовані графіті з емблемами варшавської футбольної команди Legia — так польські фани нагадують про те, що сам клуб було засновано на цих землях майже 100 років тому. Самим Маневичам сьогодні далеко навіть до статусу міста, хоча й селом їх не назвеш — типове селище міського типу. Кілька кварталів трьох-, чотириповерхових житлових будинків, приватний сектор, залізнична станція з пічним опаленням. Проте для Волині це своєрідний промисловий центр — тут і кілька деревообробних підприємств, і торфозавод, і консервний завод, збудований поляками й такий, що працює виключно на експорт. Судячи з кількості місцевої молоді, яка не поспішає податися на заробітки, роботи в смт вистачає. Але якщо гроші лежать під ногами, хто ж від них відмовиться…

Копати потрібно до синьої глини. Нижче бурштин залягає жилами — якщо пощастить

— Звісно, ми теж на бурштин виїжджаємо, можу влаштувати, — обіцяє мені Ваня, 24-річний хлопець, з яким я знайомлюся на місцевій АЗС. — У мене в Луцьку в СБУ знайомий є, він повідомить, як усе вщухне й пости знімати почнуть.

Іван із ентузіазмом розповідає мені перспективи заробітку: нещодавно з двома друзями за одну лише ніч вони накопали каменів на $300, продали скупникам прямо на місці. І це не межа удачі.

— Ось, дивись, — показує він мені на телефоні фотографію великого самородка. — Сусід знайшов, п'ять штук баксів дали. Ех, шкода, що зараз намутили ці рівненські води, тепер через них не попрацюєш.

Конфлікти між місцевими й «приїжджими» старателями загострюються тут мало не щотижня. За пару тижнів до галасу в Лісовому в сусідній Костюхнівці рівненським порізали покришки. А влітку проти «бурштинників» ополчилися «ягідники».

— Там, у Вовчицьку, у болотах люди брусницю збирають — полякам на завод знову ж таки. А рівненські налабалися в болотах камінь промивати. Ну, справа дійшла до того, кажуть, що «ягідники» ліс підпалили. Спалили кілька сотень гектарів, я його сам гасив, — розповідає Іван.

Голова Маневицької райради Людмила Веримчук, втім, запевняє, що ліс у той час горів з погодних причин і ніякого підпалу не було. Але видобуток бурштину в районі називає не інакше як бідою.

— Торік біда ця почалася, — нарікає вона. — Люди з'явилися приїжджі, ходили міряли щось по лісах, уже не знаю, що там за розвідка в них, що за геологи, але десь у липні з'явилися машини з Рівного й натовпи з лопатами. У нас тут, кажуть, бурштин цей високо лежить: якщо на півночі, на Рівненщині, Житомирщині, землю треба помпами промивати метрів на 20, то тут — до п'яти метрів. Ось і риють усі.

Наслідки рейдів старателів справді вражають. Лише за одну ніч з 22 на 23 вересня в околицях Маневичів вони перерили 15 га лісу. Лісники й екологи кажуть, що на рекультивацію земель піде кілька сотень тисяч гривень.

На моє запитання про місцевих здобувачів голова райради соромливо знизує плечима: мовляв, є й такі, але тут вони в нас усі на виду, з ними ми бодай якось справляємося, можемо вмовити, а з приїжджими без міліції ніяк.

Ніби на підтвердження цих слів за пару годин мені передзвонює Іван, каже, що копати бурштин із Маневичів ніхто не їде — до морозів, поки галас не вщухне.

Ліс у кільці

Від залізничного напівстанку «Польська гора» до Лісового пішки кілометрів три з половиною. На вихідних надвечір тут малолюдно, дорогою від залізниці помічаю кількох місцевих тіток із кошиками для грибів, повз просіку проносяться двоє хлопців на старенькому «Мінську». З лопатами. Трохи далі, на абияк заасфальтованій дорозі натрапляю на міліцейський блокпост. На моє запитання, чи затримали когось за останні три дні, ті неохоче відмахуються.

— Немає тут нікого, розбіглися всі, поховалися.

— А мотоциклістів щойно бачили? Вони ж з лопатами поїхали.

— Та може, то місцеві картоплю копають…

Поки ми з міліціонерами розмовляємо, за кілька метрів від нас вантажаться в автобус бійці Нацгвардії — кажуть, дали наказ зніматися. Через півтори години спостерігаю таку саму картину біля варшавської траси — перший блокпост біля повороту на Гуту-Лісовську прибирають повністю.

На ділянці одночасно копають ліс близько 2 тисяч людей

За переміщенням правоохоронців у Лісовому з-за похиленого дерев'яного паркану уважно спостерігають кілька чоловіків. За парканом обшарпана дерев'яна хатка, у дворі пара мікроавтобусів із рівненськими номерами. Намагаюся заговорити зі спостерігачами — зникають у домі.

— Сидять тут, вичікують, як стерв'ятники, — скаржиться мені бабуся, що живе по сусідству. — Це ж на бурштин приїхали, зняли хату — у ній уже років п'ять ніхто не живе, господарі померли — і чекають тепер. Минулого тижня їх тут чоловік 20 було.

Повертаюся до блокпоста міліціонерів біля залізниці. Вони неохоче поступаються місцем біля вогнища — ніч не з теплих, мрячить дощ.

— Ну що, захисники, стоїте? — біля блокпоста зупиняється позашляховик із символікою батальйону «Айдар», кілька чоловіків вітаються з міліціонерами. — Усе спокійно? А що там на першому блокпосту?

— Так зняли вже перший блокпост…

— Ого! А чого? Ну, ми далі поїдемо ліс патрулювати.

— Хто це? СБУ? — перепитує один з міліціонерів, коли джип зникає за поворотом.

— Яке там… Самооборона з Луцька. Начепили камуфляж усі кому не ліньки й нишпорять тепер тут, — відповідає капітан, закутуючись у куртку.

На Волині давно ходять чутки, що інтерес до видобутку бурштину є й у місцевих активістів із проМайданівських організацій: Самооборони, Автомайдану, «Правого сектора». Розповідають, що навесні дійшло до рукоприкладства: чи то «правосеки» зупинили машину Самооборони з помпою, чи навпаки. За загальною думкою, кінці всієї цієї витівки з блокадою лісів ведуть до Луцька, там припинити незаконний видобуток хочуть далеко не безкорисливо.

— Іде розмова про створення комунального підприємства «Бурштин Волині». Воно має проводити розвідку, видавати місцевим артілям старателів дозволи на видобуток на суворо розмічених ділянках, старателі частину бурштину здаватимуть цьому підприємству, а частину реалізовуватимуть централізовано, — розповідає Людмила Веримчук. — Але для цього треба спростити саму процедуру, ухвалити новий закон про бурштин, а він лежить у Раді з минулого року. Ми вже кілька звернень направили, але справа ніяк не рухається.

Проєкт закону «Про видобуток і реалізацію бурштину» було подано до парламенту наприкінці грудня минулого року групою депутатів з різних фракцій, у тому числі вихідців з бурштиноносних Житомирщини та Рівненщини. Він справді передбачає спрощену процедуру отримання дозволів на видобуток бурштину так званому первинному користувачеві надр — державному чи комунальному підприємству.

Яке, у свою чергу, може отримати право ділити ділянки для видобутку між старательськими артілями. До того ж документ передбачає створення бурштинових бірж для централізованого скуповування каменю. У квітні законопроєкт було ухвалено в першому читанні й відтоді застряг під тягарем поправок, що вносяться — низка експертів зазначають, що поки що ініціатива не передбачає належного контролю над обсягами видобутку.

«Вдалий улов» бригади старателів із трьох осіб — тут каменю майже на $600

А тим часом незаконно добутий волинський, житомирський і рівненський бурштин — усього до 100 тонн на рік — іде контрабандою до Польщі. Розповідають, що найпопулярніший спосіб переправлення — в тайниках, висвердлених у контрабандному лісі-кругляку. У Польщі на бурштин свої покупці, здебільшого з Китаю — найбільшого у світі споживача цього каменю.

Постріли в лісі

Після того як під Лісовим почали згортати блокпости, стало ясно — затишшя довго не триватиме. Згадую компанію з Кузнецовська, вони помилилися на цілий день — старателі приїжджають у понеділок із самого ранку.

Ми їдемо до Лісового з Маневичів із водієм райради Толіком — невисоким сміхотливим чоловіком під 50. Недружелюбно поглядаючи на вишикувані вздовж дороги десятки, а то й сотні машин здебільшого з рівненськими номерами, він, сумно зітхаючи, визнає:

— А що, тут якраз самому лопату брати. У мене ось за поганого Віті зарплата майже 200 доларів була, а тепер за гарного Пєті ледве 50. І три студентки на шиї. Ех, не на добре це, звісно. Ти подивись, скільки людей, до кровопролиття ж дійти може.

На дорозі за Лісовим до кровопролиття, здається, залишилося зовсім небагато. Шлях двом сотням не завжди тверезих старателів перегородили два десятки міліціонерів і стільки ж місцевих із мисливськими рушницями та дубинками.

— Що ж ви робите, що ж ви на людей з автоматами?! Що ж це за «міліція з народом»?! Роботи немає. Чим родини годувати? — кричать «бурштинники», то й діло замахуючись лопатами.

— Ти на кого махаєш, на кого махаєш? — зривається, хапаючись за травматичний пістолет, невисокий хлопчина в балаклаві, джинсах і з червоно-чорною стрічкою на німецькій «бундесці». — А ну йди сюди, сміливий.

На галявині біля дороги сидять навпочіпки чоловік 15 затриманих, міліція пояснює, що ті перші полізли в бійку. Автозак, який намагається їх забрати, оточують старателі, під'їжджає автобус зі спецназом.

— Ви чому не в АТО? — кричать їм услід копачі. — Ви чому проти народу? Слава Україні!

— Через вас, дебілів, і не в АТО, — огризається хтось зі спецназівців. — Усю ротацію, б…дь, зірвали.

Ми їдемо дорогою далі вглиб лісу, де за залізничним переїздом починається місцевий клондайк — зона незаконного вироблення. Так само називається місцева група «ВКонтакте», присвячена видобутку бурштину.

За півтора кілометра від переїзду на площі розміром з гектар працюють щонайменше 2 тисячі людей: махають лопатами, наче мурахи, відгрібають пісок, закопуючи одні ями й тут же риючи інші, курять, випивають, закусують, перегукуються, погрожують нацгвардійцям, що зупинилися неподалік.

— Ого-го, не розходимося, копаємо. А ви йдіть на х…й.

На місці виявляється, що ніякої організації немає. Сюди приходять групами по кілька людей, вибирають місце й риють.

— Дивись, рити треба до синьої глини, — пояснює мені в обмін на обіцянку сховати камеру хлопець років 25, який назвався Андрієм. — На рівні синьої глини жилами залягає бурштин — тут як пощастить: потрапиш — не потрапиш. А ось поряд вода пішла, значить можна кидати.

Напарник Андрія в цей час, закопавшись у пісок уже метрів на п'ять-шість, дістає на штиху лопати невеликий каламутний камінчик. Андрій просвічує його ультрафіолетовим ліхтариком — згодиться, баксів на 40 потягне.

Ходити, а точніше скакати між ямами доводиться максимально обережно, усе навколо сиплеться й завалюється. Дехто намагається закопувати за собою, хтось просто переходить від однієї ями до іншої.

— Бе-е-ережись!!!! — це за 10 метрів валиться сосна, що не витримала підкопу.

Соціальний статус копачів не підлягає визначенню: тут і молодь-студенти, і пенсіонери, і чоловіки безробітні, і жінки-вчительки. Кажуть, десь працює навіть священник із родиною.

— Думаєш, я тут від доброго життя? До лікарні мені треба, дорога людино, — немолода жінка в чорному спортивному костюмі бадьоро махає лопатою. — Знаєш сам, як дорого зараз. А влада що? Влада нам, чорнобильцям IV групи, допомоги скасувала. А в мене дітей троє, онуків уже п'ятеро.

Копають молодь і пенсіонери, вчителі й священники

— Я рік на Донбасі відтрубив, що мені тепер, у своєму лісі копати не можна?! — вторить її сусід, чоловік у пошарпаній «гелетейці». — Я ж не проти державі платити, дерево на місце посадити, ви ж лише умови створіть, а не автомати тицяйте.

— Звісно, кожен другий там з АТО, кожен третій — інвалід, — недовірливо посміхаються нацгвардійці, що стоять метрах у 200 табором. — Розтяжок би тут наставити, та місцевих шкода.

Наказу затримувати старателів у правоохоронців нібито поки що немає. Та й ресурсів, щоб зв'язати всіх, явно недостатньо. Хоча в разі затримання ризик для «бурштинників» невеликий — адмінпротокол передбачає штраф до 9 тисяч грн.

— Я не розумію, чому їх через пункт 4-й не проводять — «організований незаконний видобуток з тяжкими наслідками», там термін до п'яти років. Навіть якщо умовно два роки даватимуть, охочих поменшає, — обурюється один із міліціонерів.

Тим часом на ліс опускаються сутінки, перетворюючи старателів на світляків, що то тут, то там мерехтять ліхтариками зі своїх ям. Частина народу збирається залишати не надто багату на бурштин ділянку. Друга половина обурюється — адже домовлялися розходитися разом, так безпечніше. Підходять ще люди — здається, нічна зміна. Шум, лайка, того й гляди копачі посваряться між собою.

Ближче до 10 години вечора ділянка порожніє. Тут-то й настає час правоохоронців — усі навколишні дороги оточені міліцією та місцевими добровольцями, вони безцеремонно обшукують усі машини, та й пішаків із глиною на чоботях.

Біля переїзду гальмую стареньку «Таврію» з волинськими номерами. Двоє хлопців з північного Любешова погоджуються підкинути до Маневичів. Не проїхавши й кілометра, потрапляємо до рук міліції — із «Таврії» витрушують лопати, ліхтарі, кілька пар болотяних чобіт. Каменів не знаходять.

— Та ми тільки своїх забрати приїхали, ми ж не копали нічого, — виправдовується білявий Міша, що сидів за кермом, поки нас ведуть до припаркованого неподалік автозака. Там уже хтось сидить.

— А глина на чоботях звідки? Ти нас тут за дурнів не тримай.

— Гаразд, хлопці, лопати й ліхтарі ми забираємо, а ви проваліть. Ще раз тут побачимо — машину спалимо, — підсумовує високий чоловік у сірому цивільному костюмі. Як виявляється, голова обласної міліції Петро Шпига.

З лісу долинають поодинокі постріли й автоматна черга. На моє запитання, до чого тут стрілянина, міліціонери відшучуються, що заганяють кабанів.

— Та в повітря стріляємо, в повітря, — заспокоює Шпига. — Тільки не думайте, що вони там теж беззбройні. Ви в них карабіни бачили? А ми бачили.

«Таврію» цієї ночі ще кілька разів обшукали — блокпости повернулися на всі путівці й навіть на трасу. Усього за ніч затримають близько 200 осіб, стрілянина, судячи з усього, справді велася в повітря, постраждалих, якщо вірити міліції, немає.

— Вважай, легко відбулися. Добре, що ми копати нічого ще не почали, — сміючись, підсумовує хлопець, висаджуючи мене в Маневичах. — Шість лопат, три пари чобіт і чотири ліхтарі — справа наживна. Відіб'ється за вечір, дайте тільки повернутися. Ну, значить, не час зараз, зачекаємо…

Фото автора