Реформаторський ривок по мінному полю

Буквально з наступного тижня в країні, нарешті, запуститься маховик кардинальних реформ. Принаймні про такі наміри 21 жовтня в Івано-Франківську прохопився президент Петро Порошенко на зустрічі з робітниками тамтешнього цементного заводу.

"Одразу після виборів – я про це ніколи не говорив і не хотів говорити до виборів, але вам скажу – у нас буде чотири роки без виборів, без популізму, коли, нарешті, ми зможемо продемонструвати рішучі кроки з розвитку нашої держави", – сказав він.

За словами Порошенка, мова піде "про рішучі кроки" з боротьби з корупцією, реформування судової системи, завершення реформування прокуратури та в низці інших напрямів.

Крім того, одразу після виборів глава держави анонсував початок "серйозної роботи" з відновлення економіки та залучення інвестицій.
З огляду на те, що практичний початок кардинальних реформ був однією з ключових вимог Майдану, наміри президента запустити, нарешті, серйозні реформи у важливих напрямах, безумовно, відповідають нагальним запитам суспільства. Які, з низки причин, так і залишаються незадоволеними досі.

Щоправда, анонс президента про післявиборчі "рішучі кроки" змушує поставити кілька запитань про стратегію й тактику влади.

Маючи величезний кредит довіри суспільства та розташовуючи готовністю людей змиритися з тимчасовими труднощами під час проведення перезрілих реформ, президент Порошенко не ризикнув розпочати їх ні після свого обрання, ні після здобуття своєї більшості в новообраній Верховній Раді, ні після припинення активних бойових дій на Донбасі.

Втім, розпочати реформи прямо сьогодні також не пізно. І, знову цитуючи блискучого ідеолога успішних грузинських реформ Каху Бендукідзе, їх можна починати з будь-якої сфери. У тому числі й у тих, які перелічив Порошенко.

Хоча сьогодні і кредит довіри, і готовність людей терпіти чергові "тимчасові труднощі" заради успіху "серйозних кроків", які цілком довільно після чергових виборів вирішив здійснити президент, будуть значно меншими, ніж навесні-влітку 2014-го.

Наступне питання стосується обґрунтованості прив'язаності такого сутнісно необхідного кроку, як докорінні перетворення у найважливіших сферах, до ситуативних складових на кшталт виборчих кампаній.

Приклади успішних реформ у тій самій Грузії, Сінгапурі, наших сусідів зі Східної Європи – переконливо говорять про необхідність:
1) чіткого формулювання стратегічної мети реформ;
2) їх послідовного проведення без тісної прив'язки до перипетій поточної політичної ситуації.

І хоча ці "неузгодженості", що залишаються нерозв'язаними, у плануванні та запуску кардинальних реформ made in Ukraine і здатні вплинути на темпи їх проведення, шанси на успіх реформування залишаються високими.

До того ж деякі часткові успіхи в цьому процесі вже досягнуто. Що визнав, зокрема, той самий МВФ.

Координація координаторів

Для того, щоб закріпити ці успіхи й радикально збільшити масштаб наявних "історій успіху" перед стартом анонсованих президентом кардинальних реформ, необхідна узгоджена й в обстановці довіри робота всіх учасників трикутника "парламентська більшість – сформований нею Кабмін – президент".

Проте замість консолідації реформаторських зусиль із Кабміном і парламентською більшістю, президент Порошенко, судячи з усього, захопився традиційною "забавою" українських гарантів – колекціонуванням повноважень.

Але якщо автократи Кучма й Янукович могли собі це дозволити, то спроби Порошенка переробити під себе баланс стримувань і противаг нинішнього парламентсько-президентського устрою держави в теперішніх найскладніших умовах можуть призвести до серйозної політичної кризи.

Черговим кроком глави держави в цьому напрямі став указ про створення Координаційної ради з взаємодії з урядом при президентові. Указ з'явився цього тижня – синхронно з анонсом про готовність до "рішучих кроків" одразу після виборів.

Саме по собі намір президента координувати зусилля з урядом, де більшість міністрів призначено за квотою глави держави, – безумовно, правильний.

Проте створення якогось спеціального органу з юридичного погляду є перевищенням конституційних повноважень президента в парламентсько-президентській державі.

Оскільки правовий порядок відносин між президентом і урядом чітко й недвозначно зафіксовано в законі про Кабінет міністрів України.
А в адміністрації президента вже існує Відділ забезпечення зв'язків президента з Кабінетом Міністрів, який виконує свою роботу. Навіщо, запитується, ще один орган із "координації координації"?

Можлива відповідь: в указі заховано справжню міну під консолідацію роботи трикутника парламентська більшість – Кабмін – президент. А саме – пункт про те, що Координаційна рада "готує пропозиції про зупинення дії актів Кабінету Міністрів з мотивів невідповідності їх Конституції України".

Це практично дослівне повторення формулювання про право президента зупиняти рішення місцевої влади "з мотивів невідповідності їх Конституції України" зі змін щодо децентралізації.

Але в даному випадку виникає питання, на якій юридичній підставі Координаційна рада, по суті, позаконституційний орган, отримає повноваження перевіряти акти уряду на відповідність Конституції, яких немає і в самого президента України?
Адже Конституція чітко визначає: це виняткова прерогатива Конституційного Суду. Тепер же цим правом наділяють себе чиновники АП.

Виклики та шанси

У результаті замість скоординованої роботи АП і Кабміну з проведення справді затребуваних кардинальних перетворень, країна ризикує замість стабілізації після виборів отримати запеклу боротьбу з перетягування владного канату.

Навряд чи це виглядатиме таким безневинним і смішним, як сперечання Шури Балаганова з Паніковським – "А ТИ хто такий?!".

Зважаючи на відсутність моноліту в нинішньому складі коаліційної більшості, бажання кількох політсил скоротити президентські "чотири роки без виборів" до кількох місяців, затяжну соціально-економічну кризу, ситуація може вилитися в масштабну політичну кризу.
І в цьому випадку суспільний запит на серйозні реформи знову буде відкладено в довгу скриню.

Для того, щоб цього не сталося і наявні окремі успіхи перетворень перетворилися на потужний потік успішних реформ, необхідні кілька обов'язкових умов.

Одна з них – грамотний стратегічний менеджмент реформ і забезпечення кваліфікованого тактичного реагування на поточні завдання процесу реформування.

Як не парадоксально, найближче до інституційного розв'язання цих завдань підійшов президент. Але не Порошенко і навіть не його попередник-реформатор Ющенко. А Леонід Кучма, який запровадив у міністерствах посади державних секретарів.

Щоправда, ненадовго. І завдань саме з реформаторської активності Кучма перед держсекретарями не ставив. Їхній функціонал був – забезпечити стабільну й якісну роботу міністерств незалежно від зміни міністрів-ставлеників тих чи інших політичних сил.
У цій структурі за розподілом повноважень міністри – це політичні фігури, держсекретарі – грамотні технократи.

У нинішньому "великому реформаторському запливі" запровадження подібного інституту "уповноважених з реформування" при міністрах, які буквально тонуть у "поточці", дасть можливість, нарешті, чітко визначити: 1) завдання реформування; 2) відповідальних за їх розв'язання; 3) механізм розв'язання цих завдань.
Можливо, більшість, Кабмін і АП вийдуть і на якийсь інший – обов'язково узгоджений усіма сторонами та консолідуючий їхні зусилля варіант менеджменту реформ.

Поки ще не пізно, усім сторонам процесу потрібно зробити кроки назустріч одне одному. Щоб історія із "запуском-кардинальних-реформ-після-виборів" перетворилася не на сумну казку зі скорботним кінцем для всіх учасників великої гри, а стала Історією Успіху України.