Сутичка характерів, або парадокси з життя вовків і оленів

Почитайте і подивіться. Можливо, виникнуть аналогії чи навіть висновки... Отже ... Чого вчить Природа? М.П.

“…Природа не чекає нашого схвалення. Природа така, яка вона є…”
(З анонсу каналу Nat Geo Wild)

Передмова

Очікування будь-яких унікальних кадрів чи знахідок – невичерпне джерело пристрасті, що спонукає до «полювання» з використанням фотопасток. Чи то постановочний, як у салоні, кадр найбанальнішого звіра, але з рідкісним поєднанням найсприятливіших умов для зйомки, чи – навпаки – найпосередніший, що залишає бажати кращого, але водночас вкрай рідкісного виду тварин, чи цілком несподіваний сюжет – усе це хвилює уяву й збуджує кров, щойно усвідомиш побачене. Але, знаєте, несподіванка несподіванці – різниця. Є речі, яких не можна припустити навіть теоретично. Ну, які шанси, що перед камерою розіграється вовче полювання? Ну, хіба що – окремі епізоди. Таке вже траплялося. На знімках були вовки: то з головою лосеня, то з ногою оленя, то з борсуком, – була й лисиця з полівкою в зубах. За серією послідовного фотоматеріалу також було видно: ось тут вовки переслідують лосів чи оленів, а тут – навпаки – тікають від коней. Але щоб усе полювання?..

Але цього разу якраз і сталося те, чого найменше очікували. Камера з такою подробицею розповіла про драматизм стосунків вовків та їхньої жертви, що в те, що сталося, важко було повірити. Це був не відеосюжет, знятий професійною командою аніміалістів, які місяцями працювали на просторах Єллоустонського національного парку, а серія послідовних кадрів, зроблених дешевою ФОТОпасткою в одній-єдиній точці. Але що ще більше вразило, так це те, що дія тривала не хвилини і навіть не години, а кілька днів…

Черговий раз прямуючи перевірити свої камери, я очікував небагато. З досвіду, листопад-грудень не найпродуктивніші місяці. Минула й поки єдина в зоні фіксація ведмедя – настільки малоймовірний випадок (кілька звірів на тисячі й тисячі квадратних кілометрів!), що вдруге поспіль – це вже ледь не свідчення масової міграції клишоногих на південь. Дай Боже, щоб рись завернула, щось їх мало на цих луках, що вкриваються «бушем». Але вже на підході до тієї самої камери – власниці єдиного ведмежого призу – ми відчули: урожай буде немалий. За десятки метрів до точки в раніше густій траві та в дерев і кущів, що скупчилися довкола, прорисувалися чіткі витоптані стежки. Тут було багато звірів. Кабани? Підходимо ще ближче – валяються окремі свіжообгризені кістки: ось як! Ми біля місця трапези вовків, а може, не тільки вовків? Адреналін вдарив у голову. Ділянка не дуже добре проглядається, аби не опинитися непроханими на цій учті. Став стукати й покрикувати: наче нікого, але відчуття, ніби всі пригнулися за кущами. Біля камери – очманіти: наче трактор з бороною пройшов, від рослинності нічого не лишилося! За заведеним правилом, проходжу повз камеру і лише потім її вимикаю. Це робиться для перевірки працездатності. На лічильнику – понад 2800 кадрів!!! Таке трапляється лише влітку, коли рослинність хитається перед інфрачервоним детектором, або якщо камера вийшла з ладу. Але тут, очевидно, фотопастку напружували звірі. Що ж тут відбувалося? Вставивши карту пам'яті в планшет, бачу: ось – я, працює нормально; гортаю в зворотному порядку – з'являються вовки, олені. Ситуація почала прояснюватися, хоча щось не стикувалося. За слідами звірі тут трималися довго, на підході бачили кістки, отже, вовки розбирали здобич, а в кадрі – живий олень і знудьговані вовки. Гаразд, потім розберемося. Замінив батареї (вони показували слабкий заряд, але, тим не менш, нас зняли), вставив нову карту пам'яті. І лише відірвавшись від камери, виявив, що за 10 м лежить скелет оленя. Мої мізки закоротило: чому на кадрах немає «учти»?.. Вони ж точно мали її туди-сюди тягати!..

Насилу дожив до вечора, коли нарешті добрався до комп'ютера й зміг зануритися в моторошну до «мурашок» і захопливу за подробицями таємницю дикої природи.

Пролог

Усе починалося просто. Одного разу 19 листопада, у післяобідню пору в кадрі з'явився бик шляхетного оленя, увінчаний розкішними рогами. Солідні, до 90 см роги з дванадцятьма відростками, густа грива, виражений загривок, важка постава 200-кілограмового тіла, – усе свідчило, що перед нами один із найкращих представників свого племені в повному розквіті сил. Йому вже було щонайменше 6–7 років. У такому віці вони могутні, самовпевнені й нерідко тримаються самотою. Проте це – листопад, і період гону ще не завершився. Переповнені тестостероном самці бродять у пошуках самок і конкурентів, періодично сповіщаючи довкілля звіриним ревом. І все було б нічого, якби на наступних кадрах, менш ніж за 3 хвилини, не з'явилися вовки. Їх було троє, двоє явно старші й міцніші за третього, і рівно настільки ж – серйозніші у своїх намірах.

Де й як перетнулися доріжки хижаків і жертви, залишиться таємницею. Чи було їх троє, чи це лише загінна група, невідомо. Проте ясно: на кадрах – банальний сюжет із тисячолітньої історії. Голови опущені, загривки наїжачені, погляди спрямовані в бік оленя – вовки в стані полювання.

… І все… Це була прелюдія. Далі й до самого ранку наступного дня – жодних новин.

Частина перша. «Обід не по зубах» або «по зубах, але з розмаху»

Подальший розвиток розпочався одразу, динамічно й приголомшливо. У передсвітанкових сутінках замиготіли вовки: вони атакували оленя. Змазані через брак світла кадри лише посилювали ефект моторошного виру люті та безкомпромісності. І практично одразу, на третьому кадрі, ми бачимо вовка, що ухиляється від обрамлення рогів. Чи дісталося – не ясно, але хижаки стали тримати дистанцію, метушаться, побоюються, але не відстають. Ще мить – і вже один висить, учепившись зубами в товстий зад. Бик реве, присідає й майже цілу хвилину тягає смертельну ношу. Видно, що в цій групі лише один вовк-заводій: він (чи вона?) найбільш заклопотаний і перший, хто нападає. Решта менш рішучі, якщо не сказати більше. Схоже, вони так і не прийшли на допомогу. Вовк втомився, відчепився, але в азарті знову кинувся і знову відскочив.

Проте олень теж не промах, щойно звільнився, як одразу перейшов в атаку. Півхвилини рукопашної: то в один, то в інший бік. Вовки відскакували й ухилялися, але не відступали. Їх було троє, і поки один тікав, інший чи третій знову кидався за оленем.

Так минуло хвилини три – і, схоже, всі стали втомлюватися. Бик буквально «задом відчув»: у нього є шанс. Уся справа відбувалася на мосту з огорожею. Ставши до неї спиною, він зайняв глуху оборону. Потрібно мати чимало безумства чи зухвалості, щоб піти в лобову на цю фортецю, що наїжачилася списами. Як кажуть, і око бачить, та зуб не бере. Олень нав'язав їм свої умови.

Хвилин п'ять вони віддувалися, оббігаючи рогатого по колу й прикидаючи, що робити далі. У якийсь момент бикові це набридло – і він кинувся на ворогів. І знову все закрутилося. Варто було оленю погнатися за одним вовком, як ззаду пристроювався інший. Але сутичка тривала недовго, хижаки не готові йти до кінця. У реальних атаках бере участь лише одна особина, решта – чи то освоюють теорію, чи то бояться переходити до практики. Згуртованості в групі не було. Дедалі частіше в кадрі з'являвся лише один звір, та й той дедалі більше здійснював проходи на відстані, а якщо й робив щось на кшталт атаки, то одразу відступав. Вираз на морді – втомлений, але, як не дивно, грайливий.

Нарешті, через 20 хвилин після початку, вовки зникли: узяли «тайм-аут». Чи то побігли радитися, чи то кликати на допомогу. Але бик так і не змінив позиції, лише розвернувся їм услід. Уже розвиднілося – і на знімках добре прорисовувалася глибока рана на білому дзеркальці. Ноги в крові. У крові – і земля під оленем. Наскільки його вистачить? Важко навіть уявити, що він відчував. Але в обличчі, як і раніше, рішучість, ані натяку на розслаблення. Втім, залишати свій «укріплений район» він теж не збирався. Холодний листопадний ранок виявився найтяжчим випробуванням життя. Лише йому та вовкам відомо, як довго це триває. Бездушний край занедбаного й розкришеного мосту – усе, що залишилося. П'ятачок ілюзорної безпеки. Напевно, він відчував, що вовки не відстануть, це – єдина точка, що дає надію.

І олень мав рацію, перепочинок виявився п'ятихвилинним. Вони повернулися. Без підмоги і без нових ідей. Але цього разу в їхній поведінці не відчувалося бажання здобути жертву за будь-яку ціну. Хто знає, можливо, ранкові сутички не минули й для них даремно, тупий ниючий біль не налаштовував на нові експерименти, і повторювати їх не хотілося. Усі подальші «атаки», відскоки й обходи більше нагадували чи то уроки «старого вовка», чи то жорстокі ігри зухвалих хуліганів. Вони явно випробовували оленя на міцність.

Основним прийомом псевдонападу був стрімкий кидок дугою до заду, але лише для того, щоб одразу стрибком ретируватися. Іноді це було цілком доречно: у більшості випадків олень не пропускав шансу проткнути ворога, хоча й не віддалявся від рятівної огорожі. Кумедно, але для втечі розбійників цей аргумент не завжди був потрібен. Вовків переконував навіть простий поворот голови з рогами. Траплялося, що поки один старший майже свідомо накликав на себе неприємності, заходячи на частокіл супротивника, інший, наїжачившись, тягнувся до заду і, здавалося, ось-ось схопить. Але варто було оленю кинутися – як довкола знову порожньо. Часом загальний стан сягав найвищої напруги: наїжачені загривки, оскали, стиснуті в тугі пружини ноги, злісні погляди, здавалося, що чуєш виття, рик і хрип. Здається, ось-ось почнеться фінальний епізод п'єси… На жаль, камера не завжди встигала «спіймати» процес розрядки. Лише за борознами, що знову з'явилися на ґрунті, і судиш, хто куди побіг і чому. Але в інші моменти картина з гордо завмерлим біля огорожі оленем і метушливими перед ним вовками здавалася абсурдною й нереальною. Примітно, що як би не розвивалася ця затяжна гра, один вовк, напевно, наймолодший, волів злизувати калюжі крові, з ризиком підбираючись мало не під ноги оленя. І, схоже, останній не надто й сприймав його як ворога.

Загалом, дійство заходило в глухий кут. Дедалі частіше на театрі з'являвся лише один вовк. Чим займалися в цей момент решта – розумом не збагнути. Не під кущем же лежали, спостерігаючи, чим старший брат (або сестра) займається. Дедалі частіше самотній спокійний прохід на відстані та несподіваний відчайдушний кидок були єдиними сюжетами цього нескінченного протиборства. Нарешті, через 20 хвилин після свого другого з'явлення вовки знову пішли.

Їх не було дві години. І практично весь цей час олень залишався на мосту. Лише зрідка й ненадовго відходив убік. Стоїть, сканує околиці, видно, як парує його дихання, зрідка судомно стискаються м'язи на животі. Напевно, рана дає про себе знати. Куди звідси підеш, коли за тобою тягнеться кривава доріжка? Адже все одно знайдуть. Тут хоч огорожею прикритися можна, а що робити на лузі, коли з усіх боків оточують?.. Ясно, що олень це відчував, але невже лише інстинкт йому це підказував?..

Наступний раунд із вовками, як дві краплі води, був схожий на попередній. Жодних нових ідей. Ті самі обходи по колу, з невпевненими кидками й негайними відскоками, та сама переважна активність лише одного побратима, той самий незмінна відсіч оленя. П'яти хвилин вистачило (а може, не лише хвилин!), щоб два вовки втекли з рингу. Далі напади на пораненого рогаля здійснював лише материй. Захід збоку, кидок – і швидше ухилитися від пудових рогів, що обрушуються зверху, далі всі повертаються у вихідну позицію. І так: раз у раз, хвилина за хвилиною. Прямо як на тренуванні. Втім, і він через п'ять хвилин захекався. Іти не йшов, але й атак не робив, лише зрідка проходив то в один бік, то в інший. Видно, обмірковував становище. Здобич – ось вона, поруч, тепла, пахуча, свіжа оленина. Здуріти можна від цього запаху, так хочеться! Але, собака, який же він шкідливий, цей олень, і б'ється боляче! І від молоді жодної користі, всі чекають, щоб їм піднесли на тарілочці…

…Чи думав він про це, чи просто вирішив «перекурити», але через три хвилини взявся за колишнє. Не так, як раніше, скромніше й обережніше. Тепер це більше скидалося на пробіжки осторонь. Навіть імітація атак – і та рідко. Втім, і на такі прийоми олень реагував жорстко. Розворот корпуса чи рогів, як правило, прискорював темп життя вовка, чим викликав незмінне бажання наздогнати й піддати. Але варто було оленю повернутися до бар'єра – як ненависна кудлата істота, притиснувши вуха, знову дріботіла перед носом.

Важко повірити, але на зовнішньому вигляді оленя тривала боротьба з вовками й рана, що кровоточила, ніяк не позначалися. Він, як і раніше, тримав шляхетну поставу й був готовий до бою, у той час як вовк виглядав втомленим і збентеженим. Де ж його одноплемінники? А що, як він намагається просто виманити оленя на тактичний простір, де за кущем уже скаженіють від очікування партнери? Може, він якраз і відбігав обговорити черговий план «Б»?

Але план, якщо такий і був, не працював. Час ішов, а результату все не було, і сірий знову кудись зник.

Чотиригодинна метушня не залишилася непоміченою. Щонайменше ще одна зацікавлена особа постала в кадрі. До оленя в гості прилетіла сорока. Зрозуміло, не в землі порпатися, а оцінити обстановку. Запах і вигляд крові, весь цей галас – усе красномовно говорило: тут буде чим поживитися.
Камера, на превелике жаль користувача, працює так, що за будь-якого розкладу їй потрібен час: як на запис зроблених кадрів, так і на повернення в стан готовності. Якщо три кадри поспіль вона робить менш ніж за 2 секунди, то на наступний технологічний етап забирає від 5 до 7. За цей час «і шах помре, і осел здохне». Особливо, коли тут така динаміка!

Про початок чергового раунду можна було судити лише за зміною положення й пози оленя та – за ланцюжками свіжих слідів привида, що шмигляв перед ним. Самого вовка в кадрі не було, камера не встигала. Хижак явно займався тим, що пробігав на досить великій відстані з одного берега на інший і назад. Чи то бавився, чи то розігрівався. Олень навіть не завжди кидався навздогін. Спочатку це відбувалося в режимі нон-стоп, потім сірий підтомився й уже просто проходив або взагалі стояв навпроти. Лише зрідка, для порядку, заходив трохи далі – і майже атакував бика.

П'ятнадцять хвилин по тому нарешті з'явилися напарники. Стільки відсутнім бути, чим вони займалися? Складно повірити, що втратили інтерес до потенційної здобичі й просто десь байдикували, старший-то вже всі лапи збив, витанцьовуючи на мосту! Але найбільше здивувало те, що з приходом «підмоги» полювання не лише не відновилося, а й узагалі заглухло. Таке відчуття, що за викликом мешканця прийшла комісія з ЖЕКу з метою проведення оцінки причин і ступеня пошкодження мостового покриття. Вони, лише злегка озираючись на могутнього мешканця, бродили туди-сюди, обнюхували ґрунт, чи то міркували, як це могло статися, чи то мучилися питанням, як би відкосити від майбутньої роботи. Мабуть, за 4,5 години це було найнезвичайніше, що довелося спостерігати. У голові не вкладається, але в результаті проведеного експертного висновку вовки остаточно вирішили піти. Узяли – і пішли…

З моменту, коли камера вперше зафіксувала активну стадію полювання, минула майже вічність, хоча й усього 4 години 50 хвилин. Задля справедливості слід зауважити, що хижаки не третирували жертву без зупинки. Загалом на це пішло лише 2 години. Перерви від 5 хвилин до двох годин давали сторонам перепочинок. А втрьох вони працювали й того менше, переважно оленя діймав один і, мабуть, найстарший та найдосвідченіший звір. Важко уявити, як вони взагалі наважилися на таке небезпечне підприємство за відсутності «домашньої заготовки». Під час усіх сутичок олень однозначно загрожував посадити їх на палю і важив у півтора раза більше, ніж вони разом узяті. І, проте, у них вийшло: бик дістав серйозне каліцтво, хоча й не розгубив сил. Іноді здавалося, що вовки граються з оленем, бавляться, що вони ситі й задоволені життям. Але чи так це? Чи дісталося їм на горіхи? Не знаємо, але дедалі більша обережність і непевність свідчили: вони в курсі, чого стерегтися. І все-таки вовки пішли: понюхали, подумали і – залишили оленя… Втім, чого гадати, уже 12 година дня, всі виснажилися, добряче потріпали нерви, і, вже якщо без обіду залишилися, то хоч годинку-другу десь подрімають.

Наче не вірячи своїм очам, вухам і носу, олень простояв дві години (!!!), майже не рухаючись. Він усе виглядав, вислуховував, винюхував, але кривдники не з'являлися. Нарешті втома взяла своє – і він уперше за 7 годин приліг, прямо тут перед камерою. Відпочинок був недовгий, чи то рани боліли, чи то щось причулося, але вже через 6 хвилин – знову на ногах. Прилетіла сорока пересвідчитися, що все йде за планом і без неї не почали. А через пів години бик вирішив залишити своє сховище. Можливо, спустився вниз ковтнути води чи перекусити в найближчих чагарниках. Його не було 35 хвилин, а коли з'явився, це був зовсім інший звір: змарнілий, згорблений, зі злегка підібганою ногою, але при цьому вже без тривоги, без напруженого примружування очей. Олень обрав місце на траві й приліг. Навколо метушилася сорока. Розташувавшись на мосту, він, звісно, мав гарний огляд, а вітер легко доносив сюди запахи. Але це ж і заважало розслабитися. Не минуло й восьми хвилин, як він схопився, примружено вдивляючись уперед. Може, вовки?.. Ні, напевно, це були не вони. Олень заспокоївся, і понад годину камеру ніщо не турбувало.

Але вовки прийшли. Потім. Коли стемніло.

Частина друга. Трилер, що не відбувся.

Олень підскочив і напружено втупився в темряву. За хвилину повз пройшов перший вовк, за традицією, роблячи дугу й заходячи до кидка ззаду. Олень одразу його відігнав. Але вовк був не один. Мабуть, прийшла та сама трійка: відпочила, набралася сил, сповнена бажання добити цього впертого бика. Двоє – ті, що слабші, – пристроїлися в оленя з тилу, у той час як ватажок повільно пішов у лобову. Номер не пройшов – бик одразу відповів зустрічним ударом. Відскочили навіть ті, що стояли ззаду. Під час нової спроби вони виявилися трохи сміливішими й спробували виконати призначену для них роль. Не вистачило рішучості. Ледве відкинувши ватажка вбік, олень одразу накинувся й на них. Але материй лише цього й чекав: недовго міркуючи, він одразу вчепився в задню ногу. Ухиляючись від рогів, і другий вовк кинувся на підмогу. На щастя для оленя, вони все ж остерігалися, за мить усі знову стояли в кутах рингу. Натиск хижаків змусив змінити дислокацію. Олень змістився вниз у кут мостових конструкцій, тим самим не лише прикривши ще один фланг, а й фактично опустивши бойову зброю на рівень зросту ворогів. Вовки замялися, ситуація потребувала вивчення.

Чотири хвилини після початку, поки двоє товклися поодаль, а третій приміряв до бика, події набували нового оберту. У кадрі з'явився четвертий вовк. Потім п'ятий, потім ще й ще – у дію вступили вісім хижаків.

Як не дивно і як це не здасться кумедним, але так само, як і вдень, збільшення зграї в розмірах не лише не загострило ситуацію, а й узагалі заспокоїло вовків. Цілих пів години (!!!) вони ходили поодаль, винюхуючи ґрунт. Лише зрідка один чи два звірі наважувалися підійти метрів на 2–3, здебільшого – тримали дистанцію в 5–6 метрів. І жодної атаки, жодної імітації! Хвости опущені, шерсть не дибиться. Може навіть здатися, що вони трохи нервують. Увесь цей час олень не змінював позицію, лише повертав голову, ворушачи ніздрями. Незабаром половина вовків узагалі кудись пішла, і лише один–два, рідко 3–4, звірі періодично продовжували обстеження ґрунту. Через годину, коли найбільш «посидючий» усе ще вагався, залишатися чи йти за своїми, бик не витримав – і допоміг знайти правильне рішення.

Довгий час нічну тишу ніхто не порушував, бик навіть приліг ненадовго, а потім кудись пішов. Але через годину половина вовків повернулася. Пригнувши голову й витягнувши шию, вони правильно оцінили ситуацію: бик вийшов із укриття. Сутичка почалася десь за кадром, лише зрідка миготіли хвости. Хвилину потому бій перемістився до камери. Один найбільш відчайдушний вовк намагався вчепитися в жертву, інші ж передбачливо зображали участь в атаці поодаль. Олень усе ще тримав оборону, але в натиску хижаків відчувалася впевненість. Нарешті, рогачеві якимось чином вдалося вислизнути, з ним зникли й два вовки. Судячи з того, що решта розгублено застигли, можна було припустити, що олень знайшов нове укриття, вовки не наважувалися його там узяти. З усього, що тут було, таку службу міг прислужитися лише сам канал.

Через 10 хвилин це підтвердилося. Вовки бродили, поглядаючи в темряву біля краю. Іноді навіть намагалися спуститися, але неоднозначність наслідків лякала. Купатися вночі в листопаді – не царська це справа. А тут ще цей бодається. У більшості інтерес зник швидко, а через пів години й останні пішли.

Камера заснула. Хвилин п'ятдесят ніщо її не будило. Олень не виходив, а вовки накручували десь кола. Нишпорення вночі шлунок не наповнило – і вони знову повернулися. Олень був недоступний. Розчарування змінювалося нетерпінням і оманливою надією, що ось-ось щось вийде. Але канал сприяв лише бикові. Скільки вовків брало участь у цьому процесі, сказати складно, але чомусь здається, що, як і вдень, найбільшу наполегливість виявляв той самий звір. Втім, і цей епізод завершився не на його користь. Через 25 хвилин олень залишився один.

Іноді здається, що вовки йдуть лише для того, щоб причаїтися. Полежати й послухати. Мовляв, варто лише пораненому оленю віддалитися від рятівного каналу, як вони тут як тут. Хоча не виключено, що вони, справді, не вважають за потрібне вбивати час і марно витрачати сили, краще пошукати щось інше, а сюди завжди можна заскочити й перевірити. Потрібно бути вовком або зоологом, що з'їв на вовках собаку, щоб знати, де вони пропадають у ці перерви.
Ось і зараз, лише пів години по тому, три вовки заскочили на хвилинку. Покрутилися, подивилися – і назад. Наче господиня між справою зайшла на кухню, щоб оцінити, як іде процес на плиті. З одинадцятої до другої години ночі лише один звір зрідка навідувався до оленя. Олень не встигав і напружитися. І лише після третьої ночі група з трьох особин витратила майже сорок хвилин, безглуздо повторюючи всі колишні дії.
Загалом, більша частина ночі минула спокійно. Вовки, хоча й навідувалися, але зіткнень практично не було. Бик ще міцний, канал незручний, ризикувати зовсім не хотілося. З пів на третю до п'ятої вовки взагалі не з'являлися. Мабуть, це дозволило оленю не лише відпочити, а й трохи порухатися.

О п'ятій ранку наш олень несподівано показався в кадрі. Схоже, він прагнув зайняти безпечну позицію. І справді, одразу з'явилися вовки. Ті самі три особини. Спочатку вони було зраділи, ще б пак, ось він нарешті виліз, але майже одразу й зів'яли. Олень був неприступний. Нічні фіаско стали виробляти комплекс неповноцінності. Кудлаті покрутилися-повертілися й хвилин через десять дріботіли далі.

До світанку вони його не чіпали.

Частина третя. Зоопарк або ділення шкури невбитого оленя

Уже минуло майже доба, відколи почалося протиборство давніх ворогів. Ледь заясніло світло, і вони знову зустрілися. Вовк був один, шансів жодних, але він усе ж спробував зробити пару заходів. І хоча вода камінь точить, але не цього разу. Проковтнувши чергову пігулку, він зник.

Розвиднілося ще більше. Прилетіла сорока, певно вже сподівалася на шведський стіл. І вовк знову тут. Він явно не віддає собі звіту, він просто хоче їсти. Запах пораненого оленя сильніший, ніж страх бути скаліченим. Нерви на межі, вовк раз у раз позіхає. Бик, розуміючи розстановку сил, навіть не намагається встати, він просто стежить за переміщеннями недосвідченого хижака. І лише коли мерзотник зовсім зухвалів, проганяє. Урок засвоєно, тепер вовк тримається подалі, борючись із суперечністю почуттів.

Сорока, як водиться, встигла розтринькати, що вовки «поляну накривають». Спочатку їх стало двоє, і вони діловито порпалися в скуйовдженій поверхні ґрунту. Потім прилетів крук. Потім приєдналося ще чотири сороки. До цього моменту підтяглися й компаньйони нашого невдахи. Купа птахів, чотири вовки й олень в одному кадрі, і всі зайняті своєю справою – такого раніше не доводилося бачити. Звіринець якийсь. Але похмурий підтекст сюжету говорив сам за себе. Юрба падальників і хижаків уже жадала крові. Магазин ще зачинений, але розпродаж уже оголошено. Похмура рішучість оленя лякала, але кінець був неминучий. Проте все було відносно спокійно, або навіть можна сказати: нереально спокійно. Сюрреалізм якийсь…

Цікаво, у деяких випадках вовки підходили до оленя так близько, наче намагалися прочитати, що в його очах написано. Олень не проганяв, можливо, сил уже не вистачало. Вовків це бентежило. Ніхто не хотів починати першим. Схоже, і олень розумів: варто за одним погнатися, як решта в зад учепляться, – і вовки відчували: зараз цей бик – що пружина, може, комусь і дістануться стейки, але перший із них не доживе до обіду. Вони лише приміряли й знову відступали.

Гра нервів тривала понад годину, доти, доки вовки знову не здалися. Але розслабитися було неможливо. Падальники не менш настирливі. Вони, можливо, і не кидаються на шию, і за ноги не хапають, але й у співчутті їх не звинуватиш. Найбільше вражає взаємодія оленя з круком. … Здається, наче вони ведуть розмову. Розмову, від якої кров холоне. Наче вмираючий пацієнт залишає останні прохання майбутньому патологоанатому. «Зроби послугу, чорний! Очей не дзьобай. – А це вже не твоя турбота…» …Бик явно розумів наміри птаха, просто випалював її поглядом, але біль сковував рухи. Коли ж, за відсутності вовків, він усе ж наважився вийти, на подолання п'яти метрів знадобилося цілих три мучливі хвилини!.. Нові свідчення нічних сутичок біліли на його крупі.

З якихось причин олень перебрався на інший берег, за межі видимості камери, ще більше заплутавши ситуацію. Вкрай важко розібратися в пазлах поведінки тварин, коли фактично маєш лише те, що бачиш у кадрі.

Трохи більш як через годину повернувся вовк. Він довго бродив, обнюхуючи ґрунт, ніби перевіряючи, що сталося за час його відсутності. І можна було б подумати, що оленя немає, як раптом хижак злякано відсахнувся від прихованої за кадром загрози… – отже, бик усе-таки там.

У птахів інформація добре поставлена, варто було одній-двом збагнути, що вовки тут замишляють, як з усіх околиць злітаються стерв'ятники всіх мастей і калібрів. Уперше переглядаючи фотографії, можна було подумати, що розбирання туші вже почалося. Одразу вісім сорок, п'ять круків і навіть один орлан вирішували, хто тут головніший і кому який шматок дістанеться. Сороки були метушливі, моторні й полохливі, круки – нахабні й амбітні. Судячи з кадрів, щебетливий тріск і хрипле каркання були істотним наповненням цих хвилин. Орлан же мовчки згорбився на поруччі, оцінюючи ситуацію похмурим поглядом. Майбутня подія трапляється не щодня, вовки швидко розберуть оленя, за такої кількості конкурентів запізнюватися не можна. Але явних свідчень трапези ще не було, у передчутті учти птахи просто випереджали події.

З дванадцятої до другої години дня ніхто не порушував спокій камери, вовків не було вже три години. Нарешті повернулася стара трійка. Вони бродили, обнюхували землю, дивилися то вниз, то на боки. Де перебуває олень – неясно, таке відчуття, що його взагалі немає. Хоча вниз з мосту вони поглядали трохи частіше. Технічні затримки камери страшенно дратують. Найцікавіше регулярно вислизає. Ось і зараз, у якийсь момент щось особливе сталося за кадром. Вовк довго «бурив» когось невидимого поглядом, потім його вже немає, але на землі чітко проступили свіжі сліди й заходили ходором металеві огородження навпроти, чиясь тінь майнула в кутку кадру. Хто там був: олень, птах? Чи була це сутичка, чи просто бажання прогнати ненависного нахлібника?.. Але ось уже вовки знову повертаються до колишнього заняття. Здається, олень усе-таки внизу, біля води або навіть у каналі. Вони не знають, як його виманити. Судячи з мокрого вигляду, робилися навіть спроби штурму з води. Але ні, нічого не вийшло – і два хижаки знову десь запропастилися. Але третій явно не хотів далеко віддалятися. Він то відходив, то знову товкся перед камерою, зміщуючи злість на падальників. Лише після півторагодинної відсутності повернулися його поплічники, подивитися, чи справляється він із поставленим завданням. На жаль, сцена та сама, дійові особи ті самі.

Частина четверта. Сумна або непередбачений поворот

Другий день протистояння хилився до завершення. У міру згущення сутінків олень нарешті об'явився. Він справді перебував у очеретах на березі каналу. Корона рогів замаячила з краю. О 16:30 біля нього з жадібним поглядом зупинився вовк. То здалеку подивиться, то підійде ближче, то трохи спуститься, то невтішно обнюхує все, що вже обнюхувалося 140 разів. Скільки дивлюся на нього, ніяк не можу зрозуміти, з власної волі він тут чергує, чи старші за рангом залишили в караулі. Те, що він із нижчої вовчої касти, стало зрозуміло, коли на сцену вийшли одразу п'ятеро одноплемінників. Наш герой зустрічав їх на напівзігнутих, з пригнутою головою, і його одразу потріпали два звірі. Втім, це не скидалося на покарання за все ще не приготовлену вечерю, швидше потріпали на повчання, щоб нагадати, хто де за столом сидітиме. Вигляд у цієї компанії був самовдоволений, упевнений. Але оленем вони цікавилися не більше, ніж конструкцією мосту. Так собі, побіжно глянули для проформи. Їхні особисті взаємини були набагато важливіші. Ризикну припустити, що, крім пообідньої дрімоти, вовки вже десь перекусили. Можливо, й раніше, розсіяні блукання біля бика та тривалі відсутності пояснювалися ситою небажанням морочитися з такою клопітною справою. Ніби на підтвердження цієї теорії вовки і цього разу не затрималися.

П'ятнадцять хвилин по тому згорблений олень прошкутильгав через міст на інший берег. Дивний маршрут – він ходив по колу. Більш ніж за годину в той самий бік пройшов вовк. Ще трохи згодом з'явилися 2–3 вовки. Оленя не було видно, оцінити поведінку хижаків було складно. Вони більше стояли, або нюхали ґрунт, іноді вдивлялися то в той, то в той бік. В один момент здалося, що вовк готується на когось напасти, але стрімка втеча в протилежний бік більше нагадувала їхні власні «ігри», ніж елемент полювання. Але олень усе-таки був тут, через якусь хвилину його круп показався за огородженням мосту. Ясно було й те, що вовки до нього небайдужі…

…І тут камера дала очевидний сигнал збою. Спочатку на чорно-білих кадрах з'явилися смуги, а потім вони й зовсім стали просто чорними… Взаємини хижака й жертви уривалися на найцікавішому місці… Через десять хвилин камера ніби знову запрацювала. Ось оленя вже немає і пройшов вовк. Ще через 10 хвилин: вовків немає, виповз олень. Усе було б нічого, якби не багатохвилинні інтервали між послідовними кадрами. Олень зупинився в точці, яка 34 години тому була його надійним бастіоном, обнюхав ґрунт і ліг. Втім, останнього ми не побачили. Камера цього не зняла.

Лише вже 30 хвилин по тому перед нами розкривається моторошна картина: до царственно лежачого оленя повільно підходить вовк. Бик не встає, він просто тривожно, але гідно дивиться смерті в обличчя. «Смерть» повільно наближається, залишається метра півтора і…

І – все… Далі – не лише дітям до вісімнадцяти, а на жаль, і нікому іншому не покажеш, оскільки показувати нічого. Як сказав герой відомого фільму: «Кіна не буде, електрику відключили». Але це – не примха автора цих рядків, це – його помилка. Кілька тижнів тому, коли він перевіряв камеру, індикатор заряду батарей показував 65%. І в іншій ситуації для зимового періоду цього було б більш ніж достатньо: за 50–60 днів рідко набігає кілька сотень кадрів. Але тут випав джекпот, що не лізло ні в які ворота! Батареї просто сіли після 2400 кадрів!.. Але оскільки міняти їх було нікому, а закони хімії ніхто не скасовував, то лужні елементи злегка відновлювалися в міру простоювання камери і навіть могли забезпечити короткочасну її працездатність.

Частина п'ята. Історія без кінця

Несподіваний розряд батарей створив великі труднощі в оцінці того, що відбувається, та інтерпретації побаченого. Камера працювала лише вдень, від випадку до випадку, і з дедалі більшими перервами. Волею Всевишнього нас вберегли від споглядання надмірного натуралізму. І без того надивилися. Втім, спочатку я ще перебував в очікуванні кривавих сцен.

Уже минали треті доби протиборства і – нічого нового. Одне було ясно, олень пережив і другу ніч, і якимось чином тримається. Але єдиним свідченням його присутності були лише роги, що стирчали за краєм мосту.

Коли ж настали четверті доби, він несподівано з'явився біля камери. Неймовірно, він ще живий!!! Це вже була тінь колись могутнього й воістину шляхетного на вигляд звіра. Скуйовджений, мокрий, з погаслим поглядом він ледве прополз повз камеру, і більше ми його не бачили.

Вовки, що з'явилися згодом, ніяк не давали зрозуміти, чи приступили вони до «справи», чи ні. Усі ті самі безглузді переміщення, обнюхування, риття носом снігу, погляди то в один, то в інший бік. Щонайменше їх було п'ятеро, і жодної ініціативи! Це не піддавалося поясненню. Можна було б припустити, що хижаки врешті-решт учинили розправу над своєю жертвою, тільки десь там, за кадром. Але жоден із героїв наступних епізодів не мав ні плямки крові, ні шматочка здобичі, ні клаптика шерсті. Уночі випав сніг, і подібні свідчення учти були б добре видні. Але, на жаль.

Єдине, чим був примітний цей день, так це тиснявою, яка зазвичай виникає в черзі, що ризикує не отримати заповітний товар. Вовки без кінця ганяли круків і сорок. «Ви тут не стояли! – А я з вечора записувався!..»

Більше камера майже не працювала. А в грудні ми побачили це:

Епілог

Для багатьох початок цієї історії здасться несподіваним. Вовки, «санітари лісу», напали на повного сил і енергії бика, навіть не маючи для цього достатніх сил і досвіду. Не менш дивним здасться й те, що вони не стали форсувати події навіть за збільшеного розміру зграї, і попри ослаблення пораненого оленя. Усе це виглядає дуже незвично. Ризикну висловити свою версію.

Три вовки, що нишпорили в пошуках поживи, випадково зіткнулися з оленем. Могутній дорослий бик, що перебував у стані гону, не став від них іти, він був упевнений у своїй перевазі. Ведені більше інстинктом переслідування, ніж реальною надією на успіх, хижаки довго супроводжували на відстані, доки за якогось збігу обставин не наважилися напасти. Рани, завдані в азарті сутички, не могли вбити, перевага сил зберігалася за оленем, але вовки відчули кров і вже не могли відступити. Вони становили одну з груп єдиної родини, що мешкає на цій території, і були нижчими за рангом. Об'єднання з групою альфа-особин не наблизило розв'язки. Ті, найімовірніше, були ситі й не бажали ризикувати. Олень-підранок не провокував, був ще небезпечний, а картина запахів явно говорила – йому від них не піти. Відлучена від основної родини група залишалася при вмираючому олені, тоді як решта продовжили свої обходи, періодично навідуючись для контролю ситуації. Вони просто чекали. І хоча ми не бачили, коли і як настав кінець оленя, але вичищені до білого кістки, як ніщо краще, свідчили, що вовки виконали призначену для них роль.

У дикій природі (НОРМАЛЬНІЙ дикій природі!) жоден олень не помер «від старості», у колі родини, оточений любов'ю та турботою. Якщо не нещасний випадок чи наслідки стихійних явищ, то зуби хижака – природний, призначений від народження кінець. Коли шляхи їхні перетнуться – питання випадку, але результат буває різний. І ті, й інші еволюціонували разом. Витривалість, швидкість, чуйність, взаємодія і навіть плодючість з ієрархією – усе продукти спільної еволюції. Хижаки мають явно більш просунутий інтелект, складнішу систему внутрішньогрупової взаємодії. Але у жертв сильніше розвинені органи чуття, вони швидші й витриваліші. Більше того, кинджалоподібні ікла кабанів, могутні й гострі роги оленів, потужні копита лосів і коней і при цьому набагато більша м'язова біомаса – є привід замислитися. Лише в нашому фотоархіві – вже два одноокі вовки! Можливо, це якраз результат протиборства з копитними. Хто знає, можливо, і той вовк, якого одного разу виявили мертвим біля решток іншого шляхетного оленя (див. http://chornobyl.in.ua/expedition-2014.html), теж поплатився за це: зовнішніх ран на ньому так і не знайшли. Успішність полювання хижаків не йде ні в яке порівняння з імовірністю сприятливого наслідку для жертв. Зрештою, в одних це питання лише пропущеного свіжого обіду, а в інших – питання життя чи смерті, мотивація останніх – набагато вища!

Людині важко втриматися від емоційної оцінки подій, що відбуваються в дикій природі. Ми мимоволі наділяємо тварин і рослини, і навіть явища неживої природи, нашими людськими якостями. Ми ліземо зі своїми уявленнями про добро і зло, забуваючи, що це – лише наші уявлення. Дикий світ живе за своїми законами, в основі яких лежать раціоналізм, інстинкти й природний добір. Вовки та копитні, хижаки й жертви тисячі років розвивалися пліч-о-пліч як невід'ємні (обов'язкові!) компоненти єдиної екосистеми. Вони не лише не чужі, вони просто потрібні одне одному, лише в гармонії взаємодії підтримується здоровий стан кожного й усіх разом. Природу треба приймати й поважати такою, якою вона є, дикий світ – таким, яким він був створений. В усвідомленні цієї істини лежить запорука добробуту й нашого з вами людського виду.

Автор дякує Євгену Гуляйченку за сприяння в проведенні польових робіт і Сергію Паскевичу за цінні зауваження під час підготовки цього матеріалу.