Вовки очима National Geographic
Як недільну лектуру розміщую цю добірку про вовків. М.П.
Морські вовки: аномалія чи відгомін минулого?
Західне узбережжя Канади давним-давно завоювали незвичайні вовки: шанувальники дарів моря, вони регулярно прочісують берегову лінію і без труднощів долають протоки між островами.
Сьюзан Макграт Фото: Пол Ніклен 14 жовтня 2015
На фото: Один із вовків, який віддав належне ікрі оселедця, зацікавився предметом, що наполовину стирчав із води, — камерою фотографа.
Фото: Іан Макалістер/Pacific Wild
«Як думаєш, нам пощастить?» — гукає мені Іан Макалістер. Ми працюємо на клаптику суходолу за 13 кілометрів на захід від Британської Колумбії, на одному з тисячі островів, що розтяглися вздовж порізаного узбережжя Канади. Порив вітру, що налетів, стрімко забирає мою відповідь: «Удачі нам, найімовірніше, не бачити». Тим часом Макалістер — еколог, фотограф і «володар вовків» — залазить на одну з викинутих на берег коряг, просто на лінії припливу. Я наслідую його приклад. Тепер наші погляди прикуті до стометрової гряди гравію, що з'єднує наш острів із сусіднім. Зручніше вмостившись на своїх колодах, ми вдивляємося в зелені із золотавим відливом хащі ситкинської ялини, у викинуті з моря грудки водоростей — фукуса пухирчастого та морської трави зостери. І нарешті, ось вона — удача!
Із заростей салалу проступає силует поджарого вовка. Звір рухається до пляжу просто навпроти нас, по дорозі раз у раз тицяючись мордою в клубки водоростей у пошуках поживи. Раптом він зупиняється і, притиснувши щось лапою, починає гризти. Невдовзі поруч з'являється вовчиця. Діловито обнюхавши одне одного, обоє повертають до коси, що з'єднує острови, і прямують до нас.
На фото: Від припливів і відпливів на островах Британської Колумбії залежить раціон берегових вовків. Що принесе черговий шторм? Крабів, молюсків, вусоногих раків та інші ласощі? А якщо пощастить, то й тушу кита — вона може годувати зграю вовків цілий тиждень.
Зазвичай, коли мова заходить про вовків, уява малює їх, що мчать тундрою в погоні за оленями або чигають на овечок, що відбилися від отари. Вовки, що мешкають на материковій частині, і справді поводяться саме так. Але хижаки, що населяють узбережжя Британської Колумбії, відрізняються від своїх родичів: багато поколінь за життя не бачили ні оленів, ні овець.
…Парочка вовків уже подолала половину коси, що з'єднує острови. Один із хижаків майже зовсім сивий. «Це альфа-самиця», — кидає Макалістер. Шерсть на морді вовчиці неабияк потріпана, наче в бувалої м'якої дитячої іграшки. У погляді не вдається прочитати жодної емоції: на тебе втупилися не очі, а дві неживі ґудзики. Її супутник — альфа-самець — доглянутий Адоніс вовчого царства: шерсть рудуватого відтінку, на шиї розкішний чорний комір. Невдовзі обоє опиняються на нашому пляжі. Раптом самиця зупиняється.
Дуже швидко, щось прогарчавши й вороже форкнувши, вона вирушає у своїх справах і зникає з очей. Адоніс же, підвівши голову, приймає захисну позу і, неначе впиваючись у нас поглядом своїх бурштинових очей, прямує в наш бік. Повільно, але впевнено, ігноруючи Макалістера, він наближається прямо до мене.
Вовки на кшталт цього, трохи менші за своїх родичів, що живуть далеко від моря, колись були поширені на всьому західному узбережжі. Сьогодні їх можна зустріти лише в Британській Колумбії та на південному сході Аляски.
На фото: Вовки на кшталт цього, трохи менші за своїх родичів, що живуть далеко від моря, колись були поширені на всьому західному узбережжі. Сьогодні їх можна зустріти лише в Британській Колумбії та на південному сході Аляски.
Знання більшості канадців про океанське узбережжя Британської Колумбії досить скупі. Цю територію з півдня обмежує острів Ванкувер, із заходу — архіпелаг Гайда-Гваї, а на півночі рукою подати до південно-східного краю Аляски. Узбережжя, що розтяглося на 400 кілометрів, відкрите всім штормам і вітрам Тихого океану. Рельєф місцевості сформувався за часів останнього льодовикового періоду: брили льоду порізали узбережжя на глибокі фіорди, перетворивши його на лабіринт із неприступних скель, схожих на пальці велетенських рук. Його омивають прохолодні води, багаті на планктон.
На фото: Вовки зазвичай поглинають лососевих цілком, але іноді виїдають лише багатий на поживні речовини мозок. За словами біолога Кріса Дерімонта, у рибі більше білків і жирів, ніж в оленині. До того ж риба не брикається.
Завдяки планктону тут процвітає морська фауна: кити, лососеві, морські леви та інші ластоногі, а також безліч видів морських птахів. Суходіл же облюбували ведмеді грізлі та барибали, зокрема представники дуже рідкісного підвиду — кермодські ведмеді з кремовою шерстю. Усе узбережжя — від пляжів до гірських вершин Берегового хребта — огорнуте туманами, тут ростуть густі хвойні ліси. За площею вони займають територію близько 65 тисяч квадратних кілометрів; це один із найбільших подібних масивів, що збереглися на планеті, — «Дощовий ліс Великого Ведмедя».
Ці вовки шукають здобич на пляжі: вони їдять вусоногих раків, злизують ікру оселедця, яку риби відкладають на водорості, і бенкетують, якщо на берег викидає кита.
На початку 2000-х Іан Макалістер разом із канадським біологом Полом Пекетом, на своє здивування, виявили вовків, які живляться рибою просто на узбережжі. За підтримки Асоціації індіанців Канади вони залучили до досліджень аспіранта Кріса Дерімонта, який зосередився на вивченні центральної частини узбережжя — землі індіанського племені гейлцук. Третина цієї території вкрита водоймами, а решта є місцевістю зі складним рельєфом, подекуди урвистою, порослою ситкинською ялиною та кедром. Дерімонт і Пекет вирішили відійти від традиційного наукового підходу, що передбачає забір зразків не лише шерсті, а й крові в тварин.
На фото: Берегові вовки живуть у практично не зачепленому людиною середовищі — принаймні таким воно було до самого недавнього часу. Близько 60% території «Дощового лісу Великого Ведмедя» відведено під розвідувальне буріння свердловин, а найбільші нафтові компанії планують транспортування нафти та зрідженого газу танкерами. Шляхи пройдуть і біля цього узбережжя.
«Ми взялися за збір… екскрементів, — розповідає Дерімонт. — Вовчі екскременти і шерсть — справжня скарбниця інформації про стать, раціон, місце проживання, генетичні дані й багато іншого». Анальні залози цих тварин додають специфічні жири в екскременти, що дає змогу залишати «повідомлення» іншим вовкам. Вовки випорожнюються в певних місцях на своїх звичних маршрутах; на добре прохідних ділянках, наприклад на перетині двох вовчих стежок, у таких «послань» удвічі більше шансів «бути прочитаними».
10 років роботи, 4800 кілометрів шляху, 7000 зразків, безліч жартів про екскременти — і ось, відмиті, пропарені під тиском, розкладені по баночках і акуратно позначені, зразки нарешті почали приносити довгождану інформацію.
Вовки допомагають одне одному виховувати потомство — няньки наглядають за молодняком у відведених місцях. Батьки забезпечують вовченят харчуванням, доки ті не виростуть, щоб полювати разом зі зграєю. Раціон берегових вовків на 90 відсотків забезпечений дарами моря. Фото: Пол Ніклен
По-перше, результати аналізу підтвердили, що вовки, які потрапили під спостереження, їдять лососевих, особливо в путину. Під час нересту риба становить до 25% раціону хижаків. Подальше вивчення зразків дало ще більше дивовижних відомостей. Дерімонт і Пекет припускали, що вовки, які мешкають у прибережній зоні, нічим не відрізняються від своїх побратимів, просто мігрують між островами та материковою частиною в пошуках здобичі. Проте дані свідчили про протилежне: берегові вовки можуть упродовж усього життя залишатися на далеких островах, осторонь нерестових маршрутів лососевих. Ця популяція доволі замкнена — парування частіше відбуваються всередині спільноти, а не з чужинцями. Основний спосіб добування харчу в цих вовків — прочісування пляжу: вони їдять вусоногих раків, злизують ікру оселедця, яку риба відкладає на водорості, запливають в океан, спритно видираючись на скелі, що виступають із води, щоб раптово накинутися на тюленів, які гріються там, і влаштовують справжній бенкет, якщо раптом на берег викидає кита.
Найбільше захоплення викликає безстрашність, із якою хижаки пускаються вплав. Нерідко вони долають відстані в кілька кілометрів. У 1996 році вовки з'явилися на островах Дандас, що за 13 кілометрів від найближчої суші.
Пекет стверджує, що берегові вовки — зовсім не аномалія, а відгомін минулого. «Схоже, що вони колись мешкали й уздовж узбережжя, що розташоване південніше штату Вашингтон, але люди їх повністю винищили», — каже Пол. У Британській Колумбії немає жодних обмежень на відстріл вовків, проте обширні лісові масиви, практично без доріг, низька заселеність території та її належність Асоціації індіанців Канади, здавалося б, мали б зробити життя берегових хижаків солодким і безтурботним. Але, на жаль, майбутнє місцевих вовків аж ніяк не безхмарне.
Триває проєктування трубопроводу від нафтових родовищ провінції Альберта. І це при тому, що всі пам'ятають про катастрофу танкера Exxon Valdez, коли нафта, що розлилася, спричинила екологічну катастрофу.
На стадії проєктування перебуває новий трубопровід Northern Gateway: дві труби, простягнувшись через Береговий хребет, мають з'єднати нафтові родовища провінції Альберта з портовим терміналом на її північному узбережжі.
Коли система вийде на повну потужність, танкери почнуть снувати між островами. Одночасно триває проєктування численних портів для відвантаження скрапленого природного газу з канадських газових родовищ, а це означає, що в тутешніх водах танкерів буде ще більше. І це далеко не безпечно. Перший тривожний дзвіночок продзвенів у далекому 1989 році: судно Exxon Valdez зазнало аварії в протоці Принца Вільяма, нафта, що розлилася, спричинила екологічну катастрофу.
Виявивши небачену для них згуртованість, племена індіанців Канади торік єдиним фронтом виступили проти будівництва нафтопроводу. Але чи вистачить їм сил протистояти натиску нафтових гігантів?
…Вовк-самець підкрадається все ближче. Я кидаю погляд на Макалістера: чи взяв він із собою перцевий балончик? Схоже, ні. Я намагаюся пригадати все, що знаю про вовків. Чи можна дивитися їм в очі? Адоніс, як я називаю його подумки, уже зовсім поруч — нас розділяють якихось шість метрів.
І тут раптом із коряг, що валяються, просто переді мною виростає ще один вовк — копія мого візаві, тільки молодший. Він різко тицяється в Адоніса носом, радісно скиглячи, щоб продемонструвати особливу симпатію. Ще на мить старший вовк затримує свій погляд на мені, а потім повертається до молодого нащадка, щоб його привітати. Формальності позаду, і ось вовченя вже вальяжно бреде до води й плюхається на пісок. Поки я відволіклася на малого, його татусь опинився ліворуч від мене, з підвітряного боку.
Я затамувала подих, а він, понюхавши повітря, раптом повністю втратив до мене інтерес, спустився на пляж, ліг поруч зі своїм нащадком і став задумливо дивитися вдалину — на сірі води Тихого океану, що дає харч йому та його зграї.
Пол Ніклен
Фото: Крістіна Міттермайєр
Пол Ніклен часто публікує свої фотографії на сторінках National Geographic. Його приваблюють історії про взаємини всередині незайманих екосистем і про життя морських мешканців — особливо в Заполяр'ї.
Вовків складно фотографувати?
— Усупереч нашим уявленням, вовки неймовірно сором'язливі. Я міг цілий день провести біля річки, так нікого й не зафільмувавши, а на ночівлі в тому самому місці чути, як вовки ловлять рибу. За три місяці роботи я фотографував лише три дні.
National Geographic (№145, жовтень 2015).
http://www.nat-geo.ru/nature/813964-morskie-volki-anomaliya-ili-otgolosk...
Прихисток звіра
У лісовій глушині в Тверській області вже не перший рік триває унікальний експеримент: тут виховують осиротілих ведмежат і вовченят, а потім випускають на волю — підготовленими до життя в дикій природі.
Текст: Світлана Славна 1 червня 2011
Полчища жаб самозабутньо пузирять темну воду загати, через що вона схожа на киплячий бульйон. Звуки, які вони видають, зливаються в один потужний гул. На багато кілометрів навколо — ні автомобільних трас, ні населених пунктів. Лише первісні ліси, справжнє царство дикої природи.
Берег загати порито підземними ходами. «Не втрапте в боброву нору — їх тут багато», — застерігає Володимир Бологов, науковий співробітник біостанції «Чистий ліс». Створена 1985 року біостанція — підрозділ Центрально-Лісового державного біосферного заповідника, розташованого на південному заході Валдайської височини. Заснував її поблизу покинутого села Бубониці біолог-мисливствознавець Валентин Пажетнов, щоб вивчати бурого ведмедя, проводити реабілітацію ведмежат-сиріт, а потім випускати вже підготовленого звіра в дику природу.
Результати розробленої Пажетновим методики виховання молодняку виявилися настільки вражаючими, що дуже скоро про «Чистий ліс» заговорили фахівці не лише в нашій країні, а й за її межами. Суть її в тому, що ведмежата, отримуючи все необхідне для розвитку, не звикають до людей і можуть надалі жити самостійно.
Вовче виття може виражати різні емоції: смуток, збудження від полювання, самотність і навіть радість.
Ватажок зграї. Після бурих ведмедів настала черга вовків. Ними на біостанції займається інший біолог-мисливствознавець — Володимир Бологов, який понад двадцять років присвятив вивченню сірого хижака. Чоботи, розстебнута толстовка, з-під якої проглядає футболка із зображенням матерого звіра; Володимир і сам чимось нагадує вовка: міцний, зібраний, жодного зайвого руху.
Саме так, мабуть, має виглядати людина, здатна повести за собою вовчу зграю глухими лісовими стежками. Цим Володимир і займається. Усе почалося 1993 року, коли до Бологова, який уже працював на біостанції, потрапила ще щеням перша вовчиця, якій він замінив батьків і дав кличку Єва. Потім стали з'являтися й інші вовченята.
Володимир використовує у своїй роботі досвід Пажетнова, але не копіює його: вовк — не ведмідь, тут своя специфіка. Унікальність методики Бологова в тому, що йому вдається вирощувати звірів різного ступеня приручення залежно від цілей досліджень, що проводяться. Частина вовченят росте без контакту з людиною — у вольєрі, де за ними ведеться відеоспостереження. Але незрівнянно більше можливостей для вивчення дає ситуація, коли людина стає лідером групи тварин: виводить їх за межі вольєра й спостерігає, як підростають цуценята освоюються в різних природних умовах, впораються із завданнями, що виникають перед ними.
У природі вовченята проводять із батьками весь перший рік життя. В умовах же, коли їх годує людина, вони беззастережно сприймають як ватажка його. Але добувати їжу під час лісових прогулянок їм треба самостійно: корм вовченятам Володимир дає лише у вольєрі й до села їх не підпускає — вольєри замикаються. Адже звірі, яким належить жити на волі, ні в якому разі не повинні звикати ні до людей, ні до запаху людського житла. Володимир виховав таким чином уже 45 звірів. П'ятеро його вихованців поки залишаються у вольєрах, 39 уже пішли в ліс. А Єву, першу вихованку Бологова, на волю випустити не вдалося: вона встигла надто сильно звикнути до людей. Її передали до зоопарку, де вона прожила одинадцять років.
Вовчі університети. Загальна площа системи вольєрів становить три гектари. Тут є ізолятор для звірів, які поранили себе, і відсік для карантину вовченят, що надходять. Між вольєрами зроблено коридори, щоб у разі потреби відділити тварин одна від одної.
Але буває, що й за «відчинених дверей» вовки не можуть користуватися всією територією. Так, після народження дитинчати вовчиця Тася рішуче витіснила двох самців (батька й «дядька») з великого відсіку в маленький. Хоча фізично вона слабша за чоловічі особини, але зуміла впоратися із самцями. Спрацював природний інстинкт: якщо самиця в період розмноження не займе домінуючого положення, її цуценята можуть загинути.
Вольєр, до слова, що захищає вовченят і від зовнішніх ворогів — лисиць, тхорів, норок і видр, — оснащений відеокамерами. Результати спостережень обробляють студенти, які приїжджають на біостанцію з різних країн світу, щоб зібрати інформацію для своїх дипломних робіт і наукових публікацій. Бологов їх курує. Серед його дипломників, окрім росіян, є хлопці з Німеччини, Іспанії, Італії, Франції та Норвегії. Зазвичай їх направляють на біостанцію викладачі університетів, у яких Бологов виступає з лекціями. Ще більше молодих людей приїжджає сюди як волонтери. У Володимира працювали ентузіасти з Японії, Америки, Австралії, Нової Зеландії.
Волонтери на біостанції беруть участь у польових дослідженнях, збираючи інформацію про вовків, які живуть на волі, будують і ремонтують вольєри, взимку по слідах проводять облік чисельності диких тварин. Але до безпосередньої роботи з вовками ні волонтери, ні студенти не допускаються.
Володимир спочатку працював наодинці. Однією з перших, 2005 року, до його проєкту долучилася француженка Літісія Беккер, тоді ще студентка Страсбурзького університету. Повернувшись додому після практики й захисту диплома, вона вирішила знову приїхати до тверських лісів, щоб збирати матеріал для дисертації. Батьки Літісії були в шоці, дізнавшись про її рішення поїхати до Росії та жити з вовками в глушині без телевізора й інших благ цивілізації. Витончена дівчина з копицею світлого кучерявого волосся практично не вилазить із гумових чобіт, блукаючи зі своїми підопічними хащами й болотами.
Влітку сірі хижаки не нехтують вегетаріанською їжею: охоче їдять усі лісові ягоди та плоди. У жовтні вовки раптом починають із апетитом їсти мох сфагнум: у цей час він особливо багатий на йод.
У Літісії на біостанції привілейований статус — «професійного персоналу». Річ у тім, що працювати в контакті з тваринами тут може лише той, хто пройшов не менше року практики з керівником проєкту й отримав дозвіл на самостійні дослідження. У статусі «професійного персоналу» Володимирові допомагають окрім Літісії ще шестеро людей — кінолог Олексій Верещагін із МНС, фахівець з поведінки бродячих собак Андрій Поярков і ще чотири дівчини — студентки й аспірантки із Сільськогосподарської академії імені Тімірязєва, Ветеринарної академії імені Скрябіна та з біологічного факультету МДУ.
Хижак-вегетаріанець. Живе подружжя Бологових у тому самому покинутому селі Бубониці. Діти вже виросли й поїхали вчитися. Тож тепер господарі охоче приймають у себе численних друзів. Володимир проводить нас у свій робочий кабінет, щоб продемонструвати на комп'ютері відеоматеріали спостережень. Ось, наприклад, він зважує вовченя перед прогулянкою: просуває ремінь під передні лапи цуценяти й піднімає його в повітря — а той спокійно й з цікавістю дивиться згори навсібіч. Повна довіра до людини. «Після прогулянки вага вовченяти стала на півкіло більшою. Він часу дарма не гаяв!» — сміється Бологов.
Річка, густі зарості, болото… Вовченята дуже цікаві й досліджують усе, що трапляється на їхньому шляху: обнюхують, пробують на смак. А спостерігач фіксує, яка їжа їм стає доступною в міру дорослішання. Цуценята полюють на коників, розкопують мурашники, ловлять жаб і жуків. «Якось один проковтнув шершня. Думали, все, загине, а йому хоч би що», — згадує з усмішкою Володимир. Потім вовченята, що підростають, починають полювати на птахів і мишей; ну а потім — на зайців, бобрів і кабанів.
Дивно, але влітку сірі хижаки не нехтують і вегетаріанською їжею: охоче їдять усі ягоди й плоди, що достигають у лісі. Виходять на галявину — і давай винюхувати, наприклад, суницю, акуратно відриваючи ніжні ягідки своїми потужними зубами. Володимир і його помічники склали список із 30 видів рослин, що входять до раціону вовків, причому «меню» хижака змінюється залежно від сезону. Так, у жовтні вовки раптом починають із апетитом їсти сфагнум, хоча до цього його не помічали. Річ у тім, що в жовтні цей мох особливо багатий на йод. Узимку вовки об'їдають пагони сосни, багаті на мікроелементи. А в момент переходу на м'ясну їжу (приблизно у віці шести тижнів) вовченята раптом беруться їсти пісок. Чому — поки незрозуміло.
Мовою звіра. Безпосередня близькість до об'єкта спостереження дала команді Бологова можливість створити багату «фонотеку вовчої мови»: класифікувати три тисячі звуків, які вовки видають, і описати ситуації, в яких вони це роблять. Вдалося простежити, як змінюється «мова» хижака від народження до його перетворення на дорослого звіра. Вовки можуть скавуліти, верещати, гавкати, а вовченята — навіть шипіти як гуси, прийнявши характерну позу: опустивши голову й підібгавши хвіст. Цікаво також, що звуковий діапазон, який сприймають вовки, у півтора-два рази ширший за людський, від низьких частот до ультразвуку. Ця особливість дозволила Володимирові розробити теорію створення зон психологічного дискомфорту для своїх підопічних. Модулятор звуків, які людина не в змозі сприймати, здатен змусити вовків уникати небезпечних для них територій.
Вовче виття може виражати різні емоції: смуток, збудження від полювання, самотність і навіть радість — наприклад, коли у вольєрі з'являється Бологов. Багато хто з тих, хто вивчає вовків, теж уміють вити — «вабити». Зазвичай це робиться для того, щоб спровокувати звіра на відповідь: людина — «чужий вовк», на появу якого звір не може не зреагувати. На виття людині потрібно налаштуватися, привести себе в певний емоційний стан. «Якщо хочете почути вовка, потрібно уявити, що ви чимось схвильовані. Вовк напевно відгукнеться, якщо ваше наслідування емоційне. Втім, це поки припущення — у мене немає підтверджувальної статистики».
Плоди виховання. Вовченята з'являються в Бологова щороку. Із зоопарків зазвичай надходять цуценята старші за півтора місяця, коли вже завершився етап молочного вигодовування. До них можна застосовувати безконтактний метод вирощування у вольєрі. Такі тварини збережуть страх перед людьми й уникатимуть їх на волі. Другий варіант: дво-тритижневі цуценята, яких приносять мисливці. Почавши вигодовувати вовченят, людина привчає їх до себе. Критичний момент — вік близько шести тижнів, коли цуценята переходять на м'ясну їжу. Якщо продовжувати спілкування з ними, то вони залишаться зорієнтованими на людей протягом усього першого року життя. Нещодавно Володимир почав застосовувати третю методику вирощування: підсаджувати цуценят до «прийомних батьків» — ручних вовків, які в цьому разі стають сполучною ланкою між вовченятами та дослідником. Для подальшої адаптації тварин до природного середовища — це найоптимальніший варіант.
Вовченята починають уникати людини майже відразу після знайомства з «роднею», а з чотиримісячного віку можуть самостійно виходити в ліс і жити поруч із вольєром, де перебувають їхні «батьки». Є лише один спосіб побачити цих цуценят: випустити ручного вовка, який миттю збере молодняк. За людиною піде дорослий звір, а його прийомиші — за ним.
Володимир показує відеозапис: цуценя тицяється мордою в бік вовчиці, що лежить. Та підводиться й якось винувато, крадучись, іде. Це — Бочка, підпорядкована самиця в групі з чотирьох дорослих вовків. Цуценя ковиляє за нею, кумедно плутаючись незграбними лапами у високій траві. Але поруч з'являється інша вовчиця — Джефрі — і починає по-господарськи вилизувати малюка. «Домінантна самиця ревниво ставиться до підпорядкованої, і та намагається не провокувати її на напад. Зате за її відсутності може виявити материнський інстинкт сповна», — каже Володимир.
Скільки вовка не годуй. У вовків у зграї кожен знає своє місце. Найменш емоційний щодо цуценят ватажок. Прикусить легенько впоперек тулуба малюка під час знайомства, щоб утвердити свій статус, а далі не звертає на нього уваги. Підпорядкований же самець бере на себе роль «доброго дядечка»: возиться з цуценятами, грається. Вовки охоче приймають чужих дитинчат. Джефрі, наприклад, викопала для них нору, а Бочка намагалася нагодувати їх молоком, якого в неї немає.
Проте дорослі вовки нічого цуценят не вчать, вважає Бологов. Вовченята, що виросли без дорослих, ті, яких він водить у ліс, легко справляються зі звіром, якого раніше в вічі не бачили: бобром, кабаном, єнотовидним псом. Володимир сподівається згодом відповісти на запитання, наскільки велика різниця в поведінці цуценят, вирощених тим чи іншим методом — хто з них успішніше адаптується на волі, виживаючи без підтримки людини. Цьому допоможе закупівля радіонашийників — їх планують надіти на кожного випускника. Супутниковий навігатор визначатиме координати звіра, які реєструватимуться в пам'яті нашийника й кожні чотири години передаватимуться досліднику.
Ми залишаємо гостинний дім Володимира й їдемо до сусіднього села Чисте. Тут, у приміщенні колишньої церковнопарафіяльної школи Бологов планує відкрити «Інформаційний центр вовка». Поруч вольєр, де мешкає поки єдиний звір, якого «не шкода» показувати гостям, — Дуремар. Він не зможе адаптуватися до життя в дикій природі, оскільки перші чотири місяці життя провів на автостоянці в компанії бродячих собак. Цуценям його привезли на продаж, але не змогли збути з рук, бо через неправильне годування в нього розвинувся авітаміноз і почала випадати шерсть. За даними Бологова, люди щороку відловлюють 500−1500 вовченят. Багато хто намагається їх приручити, перетворити на домашніх улюбленців. Але в крові цього хижака генетично закладена потреба вбивати. Уже до року звір стає некерованим, а якщо обмежити його свободу ланцюгом, то й зовсім втрачає орієнтири в навколишньому світі.
Шефство над Дуремаром узяв Олексій Верещагін, щоб порівняти його розвиток із розвитком схожої за віком вівчарки. Що завдяки цьому новому експерименту вдасться дізнатися про вовка — покаже майбутнє.
Статтю опубліковано в журналі National Geographic (№78, березень 2010).
