Прогресивний капіталізм і держави майбутнього в українському контексті

В українському сегменті Інтернету залишилася непоміченою чудова стаття яскравої представниці російської прогресивної думки Катерини Шульман «Майбутнє держави і держава майбутнього«, де авторка аналізує дві основні, що вже показали свої видимі ознаки, можливі моделі держав майбутнього:

Мінімалістична модель держави-Uber, мрія лібертаріанця й неоліберала
Модель неосоціалізму в еру постдефіциту, коли вже необов'язково працювати для того, щоб отримувати дохід «на рівні людської гідності». (Прим. Фільм «Висхідний Юпітер», тільки в Швейцарії)

Однак, як показує історія прогресу, спочатку стають помітними, скоріше не самі кінцеві прототипи нових моделей держав майбутнього, а саме «крайнощі», межі, з якими взаємодіятимуть, але також і від яких відштовхуватимуться реальні держави майбутнього. Аналогічно до того, як соціалізм був спочатку представлений у своїх радикальних реалізаціях комунізму й націонал-соціалізму, а капіталізм був спочатку представлений у своїх «диких» формах. (Прим. що ми можемо досі споглядати в Україні). Але зрештою, на прикладах успішних держав, усе «вляглося» на помірніших і гібридних реалізаціях.

Це відбувається тому, що за часів постмодерну дедалі рідше відбуваються радикальні зміни ладу, особливо в успішних державах, адже в такій виснажливій конкурентній гонці вони вже не можуть собі цього дозволити. Скоріше відбувається «всмоктування» і змішування наявних моделей з їхніми антиподами та новими тенденціями. Капіталізм зайнятий «виїданням» усього найкращого із соціалізму, а соціалізм — із капіталізму, до такої міри, що навіть виборцеві розвинених держав, часом, уже неможливо відрізнити, яку модель обстоює політик. (Прим. до питання української архаїки пошуку ідеологічних партій)

Саме тому модель прогресивного капіталізму, яка протиставляє себе як соціалістичній, командно-адміністративній ролі держави, так і мінімалістичній, неоліберальній, має найбільше шансів найточніше описати реальні держави майбутнього, а також інтегрувати в себе найсучасніші тенденції. (Прим. що, звісно, може здатися нуднішим, ніж чиста принадна футурологія.)

Барон і член палати лордів Об'єднаного Королівства David Sainsbury формулює ключову тезу у своїй книзі «Progressive Capitalism: How to achieve economic growth, libery and social justice», визначаючи роль держави як «enabling», «що надає можливості» для прогресивного розвитку країни й суспільства, виводячи капіталізм за межі вузько орієнтованої економічної моделі й розвиваючи його в політекономічному просторі.

У такій моделі ініціатива держави зберігається, і не мінімізується, як у неолібералізмі, але й не нав'язується грубою силою, як у соціалізмі, а реалізується тонше, через реформи ключових інституцій.

Якщо подивитися на багато «майбутньоутворювальних» комерційних проєктів, то стає очевидно, що їх реалізація стала можливою не завдяки підходам держави-Uber, не завдяки неосоціалістичним мотивам, а саме завдяки об'єднанню прогресивної державної та приватної ініціативи.

Український контекст

Погляд на держави майбутнього в українському контексті без підготовки може повергнути в зневіру. Однак ключовими умовами успіху, що диктуються «духом часу», є позбавлення від шаблонів і успішна інтеграція.

Формула успіху проста: що сильніше відставання, то радикальніші антагоністичні інструменти необхідно інтегрувати в їхній сучасній інтерпретації.

Грубо кажучи, якщо зараз в Україні усталився «дикий, архаїчний капіталізм з олігархічною приправою», який бадьоро «окопався», використовуючи всі сучасні інструменти розвинених держав, то його практично нереально «викорчувати» з використанням тих самих класичних капіталістичних інструментів.

(Прим. Навіть кольорові революції не працюють, як детально пояснює Юрій Романенко в статті «Чому Майдани програють олігархам«, так само й вибори часто не дають відповіді на запити суспільства.)

Тому що сучасні капіталістичні інструменти були саме й розроблені, зокрема, і для стабілізації наявного ладу, але, от біда, у розвинених державах уже усталений розвинений капіталізм, а в Україні усталений дикий, а інструменти впливу на владу й суспільство сучасні, ефективні, але стабілізаційні, спрямовані на збереження поточного ладу. Зачароване коло?

Тому рішення міститься саме в застосуванні антагоністичних капіталізму інструментів, але адаптованих до сучасності, стрибок у розвитку може відбутися лише так.

Який найрадикальніший і антагоністичний капіталізму інструмент? Це, безумовно, лайливе слово «націоналізація», яка в сучасній інтерпретації є скоріше реприватизацією, найшвидшим переходом власності до ефективнішого власника, ніж українські олігархи, будь то держава чи західні глобальні корпорації.

Якщо детальніше подивитися на практично єдиний яскравий приклад ефективної української приватизації — приватизацію Криворіжсталі, то стає очевидним, що вона стала можливою лише завдяки націоналізації, антагоністичному капіталізму інструменту, який був проведений не «п'яними матросами», а державними інституціями, і по суті був ефективною реприватизацією, зрештою.

Розвиток і ширше використання такого інструмента (який цілком можна називати прогресивною реприватизацією) повністю збігається з ініціативною, «такою, що надає можливості», державною роллю, описаною в концепціях прогресивного капіталізму, застосованою в українських реаліях.

Успішна, сучасна інтеграція «нетрадиційних» для базового ладу інструментів дає змогу творити економічні дива, а за рахунок руйнування суспільних штампів дозволить Україні не лише мріяти про держави майбутнього, а й устигнути стати однією з них.

Післямова

Цей текст є продовженням формування теоретичної бази для створення широкого суспільного консенсусу щодо врегулювання олігархічної власності та пропонує погляд на проблему «справа» (Прим. і зверху ;).

Зображення з сайту: http://www.wallpaperup.com/