Десять міфів про чиновників в Україні

На фото: Жанна Балабанюк, член експертно-консультативної ради при Національному агентстві України з питань державної служби, гендиректорка консалтингової компанії R&C Kyiv Group LLC. 1 травня 2016 року набирає чинності закон «Про державну службу». Як реформуватиметься ця сфера? Скільки чиновників звільнять і кого наймуть?

Поки що стратегія реформи державної служби ще не затверджена й ходить між кабінетами секретаріату Кабміну та представництвом ЄС в Україні.

А в кабінетах Нацдержслужби триває активна підготовка 30 підзаконних актів, щоб новий закон про держслужбу через півтора місяця запрацював на повну силу.

Чиновники залучають до процесу й представників громадськості.

Тим часом замість реальних кроків з боку влади щодо перетворення держслужби на професійну українцям активно нав’язуються чергові міфи про стандарти держслужби. Ось десять найпоширеніших із них.

Міф №1: в Україні немає чиновників-професіоналів.

У кожній організації, незалежно від її розмірів і форми власності, завжди є професійні співробітники, які чесно та якісно виконують свою роботу. Так, питання в їхньому відсотку та сфері впливу.

Зараз, коли трансформується служба, таких людей потрібно зацікавлювати, щоб вони брали участь у конкурсах, які розпочнуться на початку літа.

Сьогодні час створити умови для їх утримання та розвитку на державній службі, а не для вимивання, як це відбувається. Інакше держава як інститут стане неспроможною та незручною для її громадян.

Міф №2: усі чиновники — корупціонери.

Не всі чиновники беруть хабарі. Особливо чисті та чесні чиновники рівня фахівців і керівників відділів. Вони справжні трудяги, які виконують 99% усієї роботи в державних органах.

Хабарників — лише 1%. Хто вони? Ті, хто ухвалює рішення, у тому числі про розподіл коштів із держбюджету. При цьому для значної частини великого бізнесу корупційні схеми вбудовані у виробничий ланцюжок.

Корупція хабарів — це корупція на мільйони доларів, проте узаконена корупція, тобто та, що вшита в закони та підзаконні акти, приносить шахраям уже мільярди. Дерегуляція, прозорість і відкритість — це ті процеси, які вже сьогодні зменшують відсоток корупції.

Міф №3: нові обличчя кращі за старі кадри.

Нові та старі обличчя — це не більше ніж дешеві маніпуляції суспільною свідомістю. Вони відвертають увагу від реальних досягнень кандидата. Потрібно взагалі відійти від крайнощів: або «повстання з попелу» старих персонажів, або оспівування святості та непідкупності нових облич.

Головна біда — при цьому не відбувається об’єктивної та адекватної оцінки кандидатур. Ми маємо дивитися на реальні справи, успіхи, провали, реалізовані проєкти та професійні досягнення конкретного претендента на посаду. Виправимо це — і наша держслужба стане кращою.

Міф №4: головне, що порядна людина, а професії навчиться.

По-перше, поняття «порядна людина» неоднозначне. Бути порядним у професії та бути порядним у житті — далеко не одне й те саме.
По-друге, навіть якщо людина порядна зараз, незрозуміло, як вона поводитиметься на високій посаді, з владою в руках і безліччю грошових спокус. Негативних прикладів предостатньо. Не потрібно підміняти поняття.

Професіоналізм напрацьовується роками. Бути найкращим у своїй професії — це тривалий шлях і складна праця, багаторічна практика, якою «порядні люди» не зможуть швидко оволодіти. Ми, суспільство, маємо відповісти на питання, яку ціну ми готові заплатити за непрофесіоналізм «порядних людей».

Чи можемо ми собі дозволити, щоб атомними станціями чи літаками керував порядний непрофесіонал? А чим відрізняється складний, багатозадачний державний механізм? Щоб упоратися з ним, яскравих фраз, політичних амбіцій і гострого бажання влади буде замало.

Міф №5: чиновників потрібно замінити бізнесменами.

Бізнесмени, які йдуть до влади, до цього жили й працювали в Україні та були частиною корумпованої системи: отримували ліцензії й брали участь у тендерах. Вони «дружили» з кожною владою, що була в Україні протягом останніх 25 років, вирішували питання в різних ситуаціях різними методами.

Так, вони успішні у своїй сфері, але вони працювали за правилами гри, що існують у країні. При цьому управління бізнесом і управління державою — це різні речі. Ціна помилки різна, як і рівень соціальної відповідальності.

Специфіка публічного адміністрування потребує його розуміння та знань, а не лише наявності управлінського досвіду, навіть якщо він успішний. Чи є в нас час на те, щоб дати бізнесменам розібратися та освоїтися на держпосаді?

Тим часом у кожному державному органі є керівники середньої ланки, які професіонали й мають досвід роботи в державному секторі. Вони добре знають особливості публічного адміністрування.

Потрібно лише навчити їх сучасних інструментів менеджменту, розвинути їхні навички, і з них вийдуть відмінні державні менеджери.

Міф №6: нам потрібна команда реформаторів.

Поняття «команда реформаторів» співзвучне з «молодою командою». Фактично відбувається нівелювання понять «реформи» та «команда реформаторів».

Реформи — це добре й правильно, але для початку ми маємо відповісти на ключове питання: чи є в нас стратегія розвитку країни на 10-15 років. Вона має виконуватися незалежно від зміни політичних еліт в Україні.

Трансформація країни — це управління змінами, їх упровадження на всіх рівнях. Наскільки ті, хто позиціонують себе як реформатори, мають реальний досвід, знання та навички впровадження змін у правовій, соціальній, організаційній, інформаційній, навчальній і комунікативній площинах?

Писати презентації ми навчилися, а керувати змінами та впроваджувати реформи на практиці? Відповідь на це питання знає кожен українець.

Міф №7: іноземці кращі за українців.

Не слід покладати величезні надії на іноземців з двох причин.

По-перше, вони приїжджають працювати в Україну на певний строк і оселяються тут рідко. Тобто роботу в українських держорганах вони сприймають як тимчасові контракти й один із етапів міжнародної кар’єри.

По-друге, за час процесу «реформування країн, що розвиваються» у світі сформувалася спільнота «експертів-реформаторів». Їхній бізнес — отримати робоче місце в держоргані країни, що реформується, і сконцентрувати у своїх руках чималі бюджети, що виділяються на реформи.

Як кажуть у Біблії, немає пророка у своїй вітчизні. Може, годі визнавати українських експертів лише після того, як вони стали зірками за кордоном?

Міф №8: нам потрібні найкращі міжнародні та європейські практики.

Чергова гучна фраза, за якою нічого немає. Що собою являють ці практики? Наскільки досвід інших країн застосовний в українських реаліях?

Світовий досвід вивчати необхідно, але його обов’язково потрібно адаптувати до українських реалій, а не прагнути реалізовувати в нашій країні чужі моделі та практики. Звісно, якщо ми будуємо справді конкурентну сучасну країну, а не колонію глобальних світових гравців.

Міф №9: щоб чиновник добре працював, йому потрібно підняти зарплату.

Теорії мотивації доводять, що людині потрібно забезпечити гідний рівень оплати, щоб усі її життєві потреби були реалізовані. Проте рівень мотивації безпосередньо не пов’язаний із рівнем оплати праці.

Людина максимально розкриває свої можливості, коли її цінують і дають можливість професійно розвиватися.

Якщо створити погані умови праці, принижувати людину, ігнорувати її ідеї, пропозиції, карати ініціативу, створювати нестерпну атмосферу в колективі, то навіть високий рівень зарплати не втримає її на такій роботі.

В Україні більшість чиновників отримують 2-4 тис. грн на місяць і при цьому сумлінно виконують свою роботу. Рівень оплати їхньої праці потрібно піднімати. Проте найголовніше — потрібно створити умови, за яких держслужбовець зможе відкрито вносити пропозиції, висловлювати свою думку, бути ініціативним, виявляти творчість і покращувати свою роботу.

Це те, що обов’язково підвищить продуктивність його праці й разом із підвищенням його зарплати стане запорукою кардинального покращення якості надання послуг у державному секторі.

Міф №10: потрібно звільнити 50% держапарату — штат роздутий, вони дармоїди.

Обговорювати відсоток скорочення держапарату без розуміння необхідності цього кроку — непрофесійний і некоректний підхід. Потрібно відповісти на питання, хто нам потрібен, якої кваліфікації, які обсяги робіт вони мають виконувати.

У нас модель держапарату змінюється з приходом кожної нової влади на зручну для неї форму. При цьому потреби людей, кінцевих споживачів послуг держави та платників податків, жодна влада не брала до уваги.

Перш ніж ухвалювати рішення про скорочення держапарату, потрібно відповісти на питання: якими мають стати держслужба та чиновники в найближчі три-п’ять років, які послуги вони мають надавати, як оцінювати результати їхньої роботи.

Лише після цього можна професійно відповісти на питання, скільки чиновників і якої кваліфікації потрібно Україні.