Бурштинова республіка — наслідок втрати державою монополії на насильство

«Сучасна держава є організованим за типом установи союзом панування, який у межах певної сфери домігся успіху в монополізації легітимного фізичного насильства як засобу панування і з цією метою об'єднав речові засоби підприємства в руках своїх керівників, а всіх станових функціонерів з їхніми повноваженнями, які раніше розпоряджалися цим на власний розсуд, експропріював і сам посів замість них найвищі позиції».

Макс Вебер, «Політика як покликання і професія»

Макс Вебер вважав монополію на насильство специфічною функцією держави, яку не можуть виконувати інші організації та громадські інститути. А отже, саме монополія на насильство була для нього критерієм виокремлення держави як особливої організації й особливого інституту. Українська держава цю монополію втратила. І тепер нездатна утвердити загальнообов'язковість державного права на своїй території. Адже саме загроза застосування насильства за невиконання норм відрізняє державне право від релігійних, етичних, моральних норм.

«Поліська бурштинова республіка», «Закарпатська сигаретна республіка», рейдерські захоплення, капітуляція львівської мерії та поліції перед неонацистами – лише логічний наслідок втрати дієздатності державних силових органів.

Держава відступає перед будь-якою конфліктною ситуацією, ініційованою, умовно, більш ніж 10-ма озброєними людьми. І так, прикладів безліч: погроми банків, зрив мирних зібрань меншин, рейдерські захоплення, у Чернівецькій області заблокували прикордонну заставу (заважала контрабанді сигарет), сигаретна стрілянина з гранатометів «Правого сектору» на Закарпатті, полювання на вантажівки та блокування прикордонної застави контрабандистами в Чернівецькій області та багато іншого.

Це результат втрати державою легітимності в плані монополії на застосування сили. Держава не може змусити громадян виконувати закони. А отже, втратила одну з головних ознак держави як інституту.

Витоки морального осуду монополії на силу

Восени 2013 — взимку 2014 року держава втратила монополію на насильство. Легально обрані органи влади віддали наказ спочатку силовим способом розігнати мирний протест. А пізніше віддали наказ відкрити вогонь на ураження – спочатку проти мирних протестувальників, потім – не таких уже й мирних. Результат відомий – понад сотня загиблих протестувальників і десятки жертв з боку силових органів. Цей злочин так і не було розслідувано. Осіб, які віддали злочинний наказ, не встановлено й не покарано.

Проте суспільство свій вирок винесло: абсолютна більшість вважає застосування сили проти мирних громадян не просто неправильним, а злочинним.

Але ці події мали ще один неочевидний наслідок. Наказ віддавали легітимні на той момент органи влади – і силовики його виконали. Коли влада змінилася, осуду (і морального, і юридичного) зазнали виконавці. Але не замовники. Частина яких спокійно покинула країну, частина засідає в парламенті.

Більше того, навіть будучи викритими владою, замовники не роблять абсолютно нічого для захисту своїх колишніх захисників. Немає публічних заяв, депутатських звернень. Жоден депутат від Партії регіонів (нині Опозиційний блок і частково Блок Петра Порошенка) не присутній у судах. Дуже заможні особи не найняли адвокатів обвинуваченим. Не використовують величезну силу своїх ЗМІ («Інтер», «Україна») для вимог справедливого суду. «Беркут», Внутрішні війська та міліція зраджені своїми колишніми господарями.

Більше того, злочини проти самих силовиків жодним чином не розслідуються. Хоча є публічні зізнання осіб, які стріляли з вогнепальної зброї в спину силовикам (наприклад, громадянина Бубенчика). Більше того, значна частина суспільства вважає такі дії певною виправданою колективною самообороною, що не підлягає не тільки осуду, а навіть розслідуванню.

Параліч силових органів

Наслідком цих подій стала неможливість застосування сили проти будь-яких правопорушників, які достатньо організовані, агресивні й чисельні. І, тим більше, озброєні.

Чому так відбувається? Тому що перед очима кожного поліцейського й нацгвардійця стоїть приклад його колишніх колег. Будь-яка неглупа людина може легко спрогнозувати ситуацію.

Сьогодні він вистрілить у бурштинових старателів, які штурмують РВВС. Начебто, діятиме в повній відповідності до законів і службових інструкцій. Але завтра влада зміниться. У період виборчої кампанії що буде важливіше для збанкрутілого «Народного фронту» та його висуванця Арсена Авакова? А їм доведеться обирати між голосами сотень тисяч поліщуків і долею одного поліцейського (чесного, але недалекоглядного). Звісно, його віддадуть на поталу натовпу.

А яке покарання понесе нечесний, але далекоглядний поліцейський, який віддасть натовпу спійманих порушників? Та жодного. Навпаки, усе місто його любитиме. «Міліція з народом», — кричали ультраправі у Львові.

Інституційна проблема неможливості боротьби з приватним насильством

Інфантильні громадяни та поверхневі ЗМІ намагаються захиститися від розуміння нової суворої реальності персоналізацією проблем. Скільки б вишиванок такий громадянин не вдягнув, він усе одно повторює фразу, яку приписують Йосипу Сталіну: «У кожної помилки є ім'я та прізвище». І з'являються конспірологічні теорії, які приписують контроль над хаосом нелюбимим персонажам. Наприклад, теорія про те, що Путін керує неонацистами.

Психологічний механізм таких «теорій змови» зрозумілий. Людину, будь вона президентом, прем'єром, міністром, депутатом, можна осуджувати, з неї можна сміятися, її можна ненавидіти. А от зі стихією такого не вийде. Пожежа, землетрус, повінь викликають тваринний жах і відчуття безсилля. Їх не можна ненавидіти, їх можна тільки боятися. А це неприємно. Тому хочеться знайти або вигадати винних. Володимир Жириновський пояснював повені підступами американців. Пізніше заявляли, що США влаштували лісові пожежі в Сибіру. Так росіяни витісняли страх перед стихією ненавистю.

Але в реальності все набагато гірше. Єдиного центру управління насильством, пожежами й повенями немає. І вимкнути його нікому. Введення полку Нацгвардії на Полісся призведе в кращому разі до загибелі полку, в гіршому — до його переходу на бік Бурштинової республіки.

Насправді ми маємо справу саме з інституційною проблемою. Силові органи не готові застосувати силу для захисту правопорядку, якщо мають справу з великими групами правопорушників.

Усі заходи з категорії «ретуш» тут не допоможуть. Люстрації, зміни уніформи, зміна назв, заміни начальників РВВС і міністрів на «хороших хлопців» і «патріотів» марні.

Суспільство не бажає повертати силовикам монополію на насильство. Приклад: на мітинг за право поліцейських відстрілювати ймовірно нетверезих водіїв вийшло аж 400 осіб у 3-5-мільйонному Києві. Нагадаю, на мітинг проти побиття студентів у 2013-му вийшли сотні тисяч.

А встановити монополію силою ні МВС, ні НП, ні НГ, ні влада загалом не здатні — психологічно, політично, організаційно..

Прогноз – поширення насильства

Безкарність породжує бажання продовжувати злочинну діяльність.

Як це відбувається?

Група людей (старателі, неонацисти, контрабандисти, погромники банків, терористи-підривники ЛЕП) має свою позицію.

Їхня позиція не відповідає закону.

Група заявляє: держава має дотримуватися нашої позиції, інакше ми застосуємо насильство.

Держава вимогу виконує.

Модель визнається успішною.

Поширюється за допомогою мас-медіа та закріплюється в суспільній свідомості.

Наступна група людей починає застосовувати модель.

Зробити прогноз у ситуації, що склалася, нелегко.

Ми перебуваємо в середній стадії революції, в якій помірна частина революціонерів об'єднується з помірною частиною старих еліт. В історії такі режими завжди відзначалися нестійкістю. Адже населення озлоблюється тим, що якась структура збирає податки, ніби вона — держава. Але при цьому не здатна виконувати належні державі функції.

І знайти приклад позитивного розвитку ситуації нелегко.

А от негативні сценарії очевидні – поширення анархії (варіант Сомалі, Іраку, Лівії, Сирії та ін.), або встановлення термідоріанського режиму.

Зображення: vlada.io