Кому довіримо українську науку

Науковий комітет Нацради з питань науки та технологій обиратимуть переважно іноземні вчені світового рівня

Однією з основних новацій нового Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (діє з 16 січня 2016 р.) є зміна принципів формування державної стратегії у сфері наукових досліджень. Ні для кого не секрет, що такої стратегії в Україні немає — причому впродовж багатьох років.

«Національні програми», що проголошуються час від часу, за якими не стоять ні політична воля, ні джерела фінансування, ні реальні замовники наукової продукції, виконують хіба що психотерапевтичну функцію для вождів науки в обмін на якийсь-такий піар для політиків. Майже тотальна відсутність людей із науковим (особливо природничо-науковим) бекграундом у вищих ешелонах влади надзвичайно ускладнює комунікацію наукових установ і владних структур. На тлі збереження пострадянської системи (доплати за наукові звання тощо) це стимулює загрозливу тенденцію до підміни науки її імітацією — від «дисертацій під ключ» і плагіату до відвертої псевдонауки.

Закон передбачає, що уряд нарешті отримає гідних радників, які зможуть розробляти державну стратегію в науковій сфері: до нового державного органу при Кабінеті міністрів — Національної ради з питань розвитку науки і технологій (НРНТ), крім представників уряду, мають увійти 24 українські вчені — Науковий комітет (НК). НК отримає широкий спектр важелів впливу, зокрема розроблятиме принципи розподілу бюджетних коштів, що виділяються на наукові дослідження, здійснюватиме експертизу наукових проєктів, оцінюватиме діяльність наукових установ, формуватиме Наглядову раду Національного фонду досліджень. Зрозуміло, що ключем до успіху чи провалу цієї законодавчої новації є вибір членів Наукового комітету. Це мають бути відомі у світі вчені з бездоганною репутацією та максимальною довірою до них українського й закордонного наукового співтовариства.

Подія, що відбулася 14 червня 2016 р., вселяє надію, що нові правила гри в українській науці все ж стануть реальністю. Спеціальна конкурсна комісія (СКК), до складу якої увійшли 25 українських учених із найвищим індексом Гірша (показником визнання досягнень учених у науковому середовищі), обрала 9 членів Ідентифікаційного комітету (ІК), який, у свою чергу, має обрати Науковий комітет НРНТ. Така громіздка, на перший погляд, процедура запозичена із сучасних практик європейського наукового менеджменту (прикладом є обрання 22 членів дуже впливової Європейської наукової ради через Ідентифікаційний комітет, що складається з 5–9 членів 28 країн ЄС) і її мета — забезпечити максимальну незалежність обраних членів НК.

Приємною несподіванкою стало колегіальне рішення СКК, згідно з яким із дев’яти членів Ідентифікаційного комітету шестеро є відомими іноземними вченими. Ухвалення такого революційного рішення далося СКК дуже непросто. Велися бурхливі дискусії про те, чи зможуть іноземці ефективно працювати в ІК і чи слід висувати до іноземних кандидатів вимогу знати українську мову.

Своїми враженнями від роботи комісії поділилися члени СКК.

Олександр Кордюк, завідувач відділу надпровідності Інституту металофізики ім. Г. Курдюмова, членкор НАНУ:

— Питання доцільності залучення іноземців на допомогу реформам в Україні, звісно, непросте — і загалом, і щодо складу ІК. Моя перша думка була не на користь іноземців і збігалася з думкою більшості представників МОН. Важко очікувати плідної роботи в комітеті від іноземців, які вкрай далекі від наших реалій і навряд чи матимуть істотну мотивацію. Але під час підготовки до засідань СКК, при спілкуванні з представниками робочої групи та іншими небайдужими вченими я дійшов висновку, що чим більше іноземних учених увійдуть до ІК, тим краще. І для цього є кілька основних причин.

Перша — новаційна. Важливою рисою нового закону про науку є закладений у ньому механізм самовдосконалення. Замість нав’язування майбутнім комітетам чіткого регламенту, можна очікувати, що вони самі його сформують. А отже, члени ІК повинні мати відповідні знання про те, як функціонують ідентифікаційні комітети, і практичні навички організації колективної науки загалом. При цьому вони мають бути максимально неупередженими й не намагатися нав’язувати свою думку. Я далекий від ідеалізації західних учених, але культура неупередженості в них точно на значно вищому рівні, ніж у нас. Тож досягнення навичок і культури неупередженості ставить досвідчених іноземних учених поза конкуренцією. Думаю, це саме той випадок, коли незнання наших реалій дає набагато більше переваг.

Друга причина — іміджева. Мене вразило, що кандидатами до ІК погодилися бути вчені справді найвищого рівня. Для України було б істотною втратою іміджу залишити їх без уваги. А тепер ми можемо пишатися нашим Ідентифікаційним комітетом: їхня участь у ньому якнайкраще сприятиме інтеграції української науки в міжнародний дослідницький простір.

Нарешті, третя причина — мотиваційна, а втім, напевно, найважливіша. Ухвалення нового закону про науку стало можливим завдяки активній волонтерській роботі небайдужих учених, здебільшого молодих, їхній плідній креативній співпраці з МОН і НАН України. Я схильний вважати, що наука в Україні в надзвичайно складний для неї період, як зараз, може мати перспективи лише завдяки такій небайдужій молоді.

Олексій Колежук, професор Інституту високих технологій КНУ ім. Тараса Шевченка:

— Коли в лютому цього року було оголошено конкурс до ІК, мене вразила досить млява реакція українського наукового співтовариства — мало хто взагалі читав новий закон про науку та знав про конкурс, а ті, хто знав, переважно скептично ставилися до нових структур. Я ж із самого початку був прихильником обрання іноземців до ІК, щоб залучити туди першокласних, відомих у світі іноземних дослідників і підняти, таким чином, планку для членів майбутнього наукового комітету. Крім того, згідно із законом, обрання певного вченого до ІК означає заборону бути членом наукового комітету не лише для нього самого, а й для колег з його наукової установи. Тому, якби всі або більшість із дев’яти членів ІК були українськими вченими екстракласу, це істотно звузило б простір для маневру в процесі досягнення кінцевої мети — обрання гідного ПК. Разом із Ярославом Базалієм (професором університету Південної Кароліни) ми почали агітувати закордонних учених номінуватися до ІК, запустили сайт ua-portal.science, де пояснювали передбачений законом досить складний механізм виборів і пропагували ідею обирати до ІК іноземців. Аналогічні ідеї, як я потім дізнався, виникли в багатьох учених, і в результаті до ІК було номіновано кількох іноземних учених світового рівня.

Я був приємно вражений ефективністю роботи СКК. Попри досить широкий початковий спектр думок різних членів комісії, обговорення відбувалися цивілізовано й конструктивно, і комісія змогла завершити свою роботу лише за три зустрічі. Не останню роль відігравало й те, що ми мали ефективну технічну підтримку з боку робочої групи МОН. Мені дуже приємно, що члени СКК як представники українського наукового співтовариства змогли побороти в собі консервативні побоювання щодо іноземців і затвердити таке прогресивне рішення. До речі, СКК обрала й дуже прогресивну процедуру голосування — рейтингування остаточного списку кандидатів проводилося за т. зв. методом Шульца, який є одним із найкращих сучасних алгоритмів голосування. Щиро сподіваюся, що обраний нами ІК стане зародком нової фази, довкола якого відбуватиметься конденсація найкращих представників української науки.

Список членів Ідентифікаційного комітету — за рейтингом (на сайті МОН прізвища подано в алфавітному порядку)

: 1. Валерій Гусинін, завідувач відділу астрофізики та елементарних частинок Інституту теоретичної фізики ім. Г. Боголюбова НАН України, член-кореспондент НАН України

2. Олег Лаврентович (Oleg Lavrentovich), професор Кентського державного університету (Kent State University), США

3. Сергій Рябченко, завідувач відділу фізики магнітних явищ Інституту фізики НАН України, член-кореспондент НАН України

4. Бертран Гальперін (Bertrand Halperin), професор Гарвардського університету (Harvard University), США

5. Карло Віллем Іоаннес Беенаккер (Carlo Willem Joannes Beenakker), професор Лейденського університету (Leiden University), Нідерланди

6. Матс Леннарт Ларссон (Mats Lennart Larsson), професор Стокгольмського університету (Stockholm University), Швеція

7. Ґюнтер Шток (Gunter Stock), президент Європейського об’єднання академій (All European Academies, ALLEA), Німеччина

8. Юрій Шкуратов, завідувач кафедри астрономії та космічної інформатики Харківського національного університету ім. В. Каразіна

9. Джордж Гамота (George Gamota), президент фірми Science & Technology Management Associates (Lexington, MA), професор емерит Мічиганського університету, США

Більше читайте тут: http://gazeta.zn.ua/science/komu-doverim-ukrainskuyu-nauku-nauchnyy-komi...