Україна vs бурштин: хто кого?

Хочеш жити — вмій крутитися. Якщо в цивілізованому світі це «крутіння» означає початок власної справи, то на пострадянському просторі — відкриття нових схем. Часи змінюються, але на території сучасних Рівненщини, Волині та Житомирщини знову запанувала «жвава й зухвала» модель поведінки. Якісь лихі 90-ті в окремо взятих місцях на мапі. Ніхто нікого не змушує до вчинення кримінально караного діяння, але українці охочі до праці, що приносить чималі гроші, особливо якщо ті валяються буквально під ногами. Особливо поліщуки, з їхніми малородючими ґрунтами та великими апетитами. Водночас зводити проблему виключно до їхньої «польової діяльності» — дешевий популізм і вузьколобість, адже проблема з тієї категорії, які зазвичай називають комплексними. І вирішуватися вони мають комплексно.

2 червня ц. р. в селі Обище Олевського району Житомирської області стався збройний конфлікт між місцевими жителями та «представниками приїжджих бандитських формувань», як їх назвав депутат Житомирської обласної ради Олександр Ніколайчук у Facebook. Раніше аналогічні події відбувалися в інших населених пунктах тієї ж Житомирщини, а також сусідніх Рівненщини та Волині.

І це після того, як держава анонсувала чергове закручування гайок — запровадження Національної гвардії для вирішення проблеми незаконного видобутку бурштину. Водночас чиновники переконані, що для цього «необхідна координація дій усіх відповідних структур, а не лише правоохоронних органів». Подібні заяви типові для України, де проблеми вирішуються виключно в режимі пожежної команди, яка, як відомо, бореться з вогнем, але не здатна подорожувати в часі, щоб запобігти виникненню пожежі. Можна виправдатися тим, що із запобіганням нелегальному видобутку бурштину держава запізнилася років на 15. Але боротьба на нинішньому етапі буде такою самою «ефективною». І описані вище події чудово це ілюструють. Вони надзвичайно важливі щонайменше за двома позиціями.

По-перше, явно продемонстровано безперспективність ставки на силове вирішення проблеми видобутку бурштину. Якщо промоніторити профільні спільноти в соціальних мережах, можна виявити, що переважна більшість повідомлень і фотографій стосуються трьох об’єктів: видобутого бурштину, виручених за нього «папірців» (на сленгу — стодоларових банкнот) та пірамід зброї, призначеної для захисту від посягань на перше й друге. Інциденти на Олевщині, Володимирщині, Сарненщині та їм подібні повною мірою відображають здатність старателів активно обстоювати свої матеріальні інтереси в рідних лісах. Водночас неодинокі факти приїзду більш-менш численних кримінальних груп, які намагаються прибрати видобуток бурштину до власних рук, свідчать про неможливість поліції (навіть із залученням Нацгвардії) контролювати ситуацію. Слід розуміти, що масово оприлюднюються лише невдалі спроби бурштинового рейдерства. Про успішні інформація не поширюється далі окремих населених пунктів. А вони точно мали місце, інакше не було б старателів, які погоджуються на експлуатацію.

По-друге, такі войовничі «конкурси» на надрокористування свідчать про зростання конкуренції за право видобутку. Свято місце пусте не буває — поки держава зволікає з ліцензуванням чи іншим способом регламентації господарських відносин, врегулювання відбувається самопливом силами місцевих старателів і ділків у стилі «чия сила, того й правда». Як позбавити промисел цієї критично небезпечної привабливості? Чи то закрутити гайки, чи то відпустити віжки. Силовий варіант не спрацює, та й унаслідок закручування можна «зірвати різьбу». Реальність і небезпеку подібних перспектив можна простежити на прикладі штурмів поліційних дільниць чи прикордонних застав, що вже трапилися. Водночас більшу лібералізацію, ніж нинішнє усунення держави, важко й уявити. Залишається єдиний варіант — філософська золота середина. Солодким уважається лише заборонений плід, тоді як загальне розширення доступності видобутку бурштину знизить ажіотаж і запал пристрастей.

Не можна говорити про повну бездіяльність держави в наведенні порядку в цій проблемній сфері. Вона все ж продукує рішення, спрямовані на врегулювання видобутку сонячного каменю. Наприклад, на бурштинових землях створено поліційні станції, проводиться регулярне патрулювання місць можливого видобутку із залученням Нацгвардії, інші заходи. Але якщо з Києва чи ще віддаленіших регіонів здається, ніби держава активно застосовує силу, то на місцях видно, що сила лише демонструється. І це явно на щастя, адже мовою зброї та примусу проблему не розв’язати. Більше того, це саме та трясовина, активно порпаючись у якій легше досягти дна, ніж поверхні. Нацполіція з Нацгвардією не отримують карт-бланш на Поліссі закономірно — адже що далі? Без нормативного врегулювання питань видобутку бурштину репресивні заходи лише консервують проблему: самоцвіт під землею, силовики на землі, криміналітет хотів би дзеркального відображення ситуації, а старателі — повернення до своєї прибуткової роботи. Тому тривале збереження статус-кво просто неможливе.

Держава давно обіцяє поставити законодавчий хрест на «бурштинових війнах», але динаміка переходу від озвучування обіцянок до їх втілення залишає бажати кращого. Проєкт відповідного рамкового закону «Про видобуток і реалізацію бурштину» понад рік «читається» у парламенті, але схвалення ніяк не отримує. Закон має стати першою ластівкою нового порядку господарювання — прозорого та відкритого. Адже практика неконтрольованого користування багатством надр і природних ресурсів не обмежується бурштином: вона ведеться починаючи зі звичайного браконьєрства й закінчуючи вирубкою карпатських лісів. Не слід зупинятися докладно на аналізі законопроєкту — за цей час його вже по літерах розібрали фахівці Головного науково-експертного управління ВРУ та профільних неурядових організацій, журналісти. Слід лише зазначити, що його універсальність — жодна. Таким самим може бути й закон про ялицю, базальт, торф, антрацит, будівельний пісок, уран чи інші корисні копалини, що видобуваються не так, як треба.

Водночас у силового варіанта вирішення проблеми (а інший просто не пропонується) є ще один особливо виразний недолік — він втілює практику тих 90-х, де «дозволено все, але не всім». Старательська ієрархія далеко не настільки однозначна, щоб блокпости в лісах-полях і рейди могли навести в ній лад. Поряд із людьми, які вручну копають 9-метрові котловани, є ті, хто робить це екскаваторами чи просто «миє». Є підлітки, школярі різного віку, жінки чи пенсіонери, які бродять бурштиновими пустелями й загатами, утвореними внаслідок плідної роботи помп, у пошуках якогось рикошету, який дозволить одразу ж придбати дров на зиму, будинок, корову, модний гаджет чи добре погуляти в ніч із п’ятниці на вівторок. Окремі особи взагалі не з’являються на клондайках інакше як для збирання видобутого або ж відправляють із цією місією довірених осіб. Хтось банально пропиває зароблене, хтось конвертує його в будівництво елітного житла чи придбання елітних автомобілів, а для когось такий спосіб заробітку є єдиним соціальним ліфтом з-під межі бідності в більш-менш успішне життя. Боюся, не всі можливі параметри озвучені, але головне в тому, що БТР і снайпери на соснах вдарять саме по найбільш знедолених і найменш загрозливих, жодним чином не розв’язуючи базової проблеми: бурштин усе одно видобуватимуть без будь-якої вигоди для державного бюджету. Це саме той айсберг, який лише трохи видно з-під води, хоча сам о-го-го.

Це чимось нагадує антикорупційну політику держави, коли протидія корупції зводиться до відверто вибіркової боротьби з корупціонерами. Навіть недавнє взяття під варту миколаївського «маркшейдера» не спрацьовує як приклад незворотності покарання. У свідомості інших, чиї статки різко контрастують із зарплатою, усе виглядає, як «пацан до успіху йшов» і йому просто не пощастило. Затриманий старатель не повертає державі втраченого, видобуток бурштину теж не припиняється — на місці одного з’являться двоє інших. Та й першого все одно відпустять, а ліси на Поліссі ще є, і бурштину поки вистачає. Вічна гра з нульовою сумою.

Геополітичний зріз проблеми свідчить, що за обсягами продажу ювелірних виробів із бурштину першість тримає Польща, за нею Литва та Росія. Калінінградське Пальмникенське родовище найбільше у світі, але переживає важкі часи, оскільки нелегальний бурштин із Волині та Рівненщини збиває ціну. І це ненормальна ситуація — український бурштин високо котирується, а держава на цьому втрачає гроші й репутацію. Тим більше що промислова експлуатація українських родовищ у 70-х роках минулого століття була визнана недоцільною саме на тлі роботи комбінату в Калінінградській області. У нинішніх умовах із російським знову конкурує український бурштин, але не сама Україна. Запаси бурштину формують основу для планів завоювання світових ринків, що пропонуються стратегіями розвитку в тих самих Янтарному (Калінінградська область), Гданську та Клайпеді, але не в Луцьку, Рівному та Житомирі. І це ще один камінь на негативну шальку терезів.

У середовищі старателів постійно йде дискусія про те, хто є основним вимагачем плати за їхній промисел. Версій з’являється багато: від представників Партії регіонів і найближчого оточення президента-втікача до чинної регіональної та центральної влади. У країні перманентної політичної кризи така інформація може ототожнюватися з бомбою, оскільки дозволяє персоніфікувати ненависть, яку тисячі учасників «бурштинового ринку» відчувають до держави та її представників на всіх рівнях. Найцікавіше, що перевірити її і неможливо, і недоцільно.

Рівненське Полісся — це третя й четверта Чорнобильські зони, тому існування мишей-мутантів цілком імовірне. Але важко уявити гризунів із такими страшними апетитами та можливостями, які дозволили їм знищити понад 60 кг конфіскованого бурштину в службовому кабінеті в одному обласному центрі. Можливо, це ті самі тварини, які набридали директорові колгоспу та його запасам зерна з одного ще радянського анекдоту. Приблизно з тієї ж категорії й повідомлення про затримання групи правоохоронців, які займалися розбоєм чи рекетом щодо добувачів бурштину, покриваючи їхню діяльність. Усі ці події поєднує одне — в них безпосередньо фігурують не люди, які мають справу з лопатами та помпами, а ті, хто контактує з самими старателями. Тобто боротьба автоматично означає й режим найбільшого сприяння. Чи буде вона в такому разі успішною? Що зміниться після оприлюднення й так давно відомих прізвищ? Люблю риторичні запитання.

Давайте подивимося на схему: бурштин видобувається драконівськими темпами та методами, ним по-всякому торгують усередині та поза межами держави, але остання від цього нічого не отримує. Закономірне завдання — зробити так, щоб прибуток із народних надр отримував головний і легітимний представник інтересів народу — держава, а не сотня-три приватних осіб. З цим теж усі згодні. А далі вже темна ніч: хтось вирішив, що в пірамідальній системі «бурштин — торгаш — збиток» винуватці розташовуються на базовому рівні. Такий погляд суперечить здоровому глуздові та об’єктивній реальності, яка підказує лише два варіанти: або держава повністю забороняє видобуток і буквально консервує всі клондайки, або наводить лад у посередницькій прокладці. Західні вчені називають таку ситуацію трагічним вибором — обидва варіанти складні й загрозливі, але вибирати треба.

Легалізація буде пострілом у «молоко», якщо залишиться автономним і єдиним кроком — якоюсь політикою задобрювання надрового агресора. Треба супроводити її необхідним пакетом інших заходів, які зроблять нелегальний видобуток небезпечною й нерентабельною справою. Небезпечний він і зараз, але гра явно варта свічок.

Тарифи на житлово-комунальні послуги та ціни на все інше вперто підводять нас до думки, що держава не любить втрачати своє. Але бурштин втрачається масштабно й ніби безболісно. Оскільки державу представляють люди, а люди люблять ще й заробляти (якщо становище й посада дозволяють). Тож у цій ситуації немає ні правих, ні винних (крім держави як інституту та майбутніх поколінь як нащадків цього хаосу). Відповідно, більшість державних ініціатив не лише не розв’язують проблему, а й поглиблюють і розширюють її.

Рецепт бурштинового прориву простий, хоча й схематичний:

1. Оскільки видобуток бурштину з державного погляду нерентабельний, віддамо цю невдячну справу в приватні руки різного способу механізації та масштабу застосування.

2. Скуповування видобутого сирцю — справа виключно державна. З цією метою в населених пунктах, розташованих у багатих на поклади районах, відкриваються ДЕРЖАВНІ пункти приймання: 5, 10, 500, скільки завгодно, щоб реагувати на пропозицію. Можна навіть мобільні пункти приймання запустити — поліщукам не звикати, влітку так приймають чорницю.

3. Ставку треба визначити окремо, але фіксовану для всіх пунктів. Суто регламентна робота з визначення вартості кожної фракції, відсіювання браку та подібних технічних деталей цілком посильна для фахівців. Ціна приймання не повинна ні кривдити копачів, ні заводити скупника в «мінус». Теж завдання для фахівців.

4. Вивезення бурштину-сирцю за кордон — під суворим обмеженням, якщо не під забороною. На міжнародний ринок він виходить виключно після додавання вартості у вигляді готових виробів. Виняток може становити лише електротехнічна та медична галузі, де потрібен саме камінь, а не намисто чи картина. Але такий експорт може здійснюватися виключно на основі прямих і прозорих контрактів, із зазначенням вартості та обсягів поставок. У перспективі слід зайнятися освоєнням нових технологій і переробкою бурштину в Україні.

5. І лише після реалізації всіх цих підготовчих кроків можна по-справжньому закручувати гайки: від конфіскацій до в’язниці. Створити альтернативу, а вже потім бити по руках.

Слід розуміти, що бурштину під землею більше не стає, а його видобуток назавжди залишиться питанням державного значення. Можна спустити всіх собак і перевести всі стрілки на органи місцевого самоврядування, які в умовах децентралізації отримали широкий набір повноважень, але відповідальність держави, центру від цього не зменшиться. Створення комунальних підприємств на базі обласних рад (як це пропонується згаданим вище законопроєктом) чи територіальних громад (як було б логічніше), запуск у роботу старательських артілей, заснування бірж бурштину та інші новації можуть не спрацювати, але це буде свідоме рішення держави. Понад 15 років вона зволікала, дозволяючи окремим своїм синам заробляти мільйони замість того, щоб заробити їх самій. Настав час продемонструвати банальну небайдужість, якщо не бажання навести лад.