Вовчі нори. Учений скаржиться на браконьєрство в заказнику «Налібоцький»

«Браконьєрство в лісі», — Вадим Сидорович показує пограбоване вовче лігво на березі річки в Налібоцькій пущі. Часто вовчиця залишає дитинчат у норі, а якщо вовченят намагається дістати чужий — вони відповзають дедалі далі невеликим ходом під землею. Тут до вовченят і добралися, вирили кілька глибоких шурфів до підземного сховку. Тепер вовчиця і вовк приходитимуть сюди аж до осені в пошуках украдених або вбитих дитинчат. Вовченя в дикій природі Налібоцької пущі. Фото з особистого архіву Вадима Сидоровича.

До редакції TUT.BY звернувся вчений, який скаржиться на порядки в заказнику «Налібоцький», де він десятиліттями досліджує вовків.

Вовча справа. Як у Білорусі одночасно винищують вовка й намагаються його захищати

Хутором у Налібоцькому заказнику Вадим Сидорович володіє вже п’ятнадцять років. Він відомий у світі дослідник хижаків, насамперед вовків, рисей і видр. Про вовків білорус написав не одну наукову працю.

Вадим Сидорович — головний науковий співробітник Центру з біоресурсів Національної академії наук. За свою практику білорус відшукав і вивчив 65 вовчих лігв, тоді як у багажі зарубіжних дослідників тієї самої теми не набереться й десяти.

Вадим Сидорович везе нас заплутаними дорогами серед лісу до свого хутора й дає вступну інформацію і про вовків, і про Налібокі.

— Почну з вовків. Коли Білорусь була в Радянському Союзі, була стратегія на винищення вовка, щоб цього виду взагалі не було. Вовк міг бути вбитий у будь-якому місці в будь-який час без спеціального дозволу. Він виживав лише через те, що такий кмітливий і в житті надто обережний: міг уникати людини, ховати свої лігвиська.

У пізні радянські роки вовків переслідували, можна сказати, за старою пам’яттю. Під час Першої та Другої світових воєн у Налібоцькій пущі ховалися тисячі біженців і партизанів. Люди намагалися прогодуватися й винищили звичну для вовків їжу — копитних, бобрів, зайців.

— І вовк почав їсти людські трупи, бо їх було багато. Став нападати на ослаблених людей — старих, дітей. Під час воєн і після них не одна людина була з’їдена вовками.

Років із 60-х—70-х вовк не чіпає людей, каже вчений, тому що лісовому хижакові вистачає звичних жертв. Небезпеку становить скажений вовк, але скажені лисиці й єнотоподібні собаки, наприклад, трапляються в сотні разів частіше. Водночас скажений вовк сильно ослаблений і при нападі зазвичай не здатен загризти людину — кусає, але не концентрується на одному об’єкті.

Вовк у Налібоцькій пущі. Знімок зроблено за допомогою фотопастки — вчений установлює їх у заказнику для спостереження за життям хижаків.

П’ять років тому в Білорусі з’явився План управління популяцією вовка, Вадим Сидорович — один з його розробників.

— План управління має робити популяцію вовка демографічно життєздатною і водночас безпечною для людини. Компромісна ситуація.

За цим планом управління суворо заборонено полювати на вовків у межах заказників і заповідників.

Проте в правилах полювання вовк і до сьогодні вважається небажаним видом, а це фактично означає право на повсюдне знищення. На таку суперечність звертають увагу захисники природи.

Крім вовка, у сфері інтересів вченого — вся Налібоцька пуща. З історії цього найбільшого лісового масиву він написав книгу. Три томи (1300 сторінок) Вадим Сидорович видав за свої гроші й збирається подарувати великим бібліотекам.

«Дозволити полювання на одного вовка — вважай, дозволити полювання на всіх»

Вчений переконаний: замість того, щоб ставати на природоохоронні позиції, адміністрація заказника «Налібоцький» лобіює інтереси мисливців. У заказнику й без того є зона, де можна полювати на лося, оленя, козулю, бобра. До цього переліку прагнуть включити ще й вовка, полювання на якого в заказнику заборонено.

Адміністрація заказника по кілька разів на рік звертається до Мінприроди по дозвіл полювати на вовка, з міністерства листи приходять на погодження до Центру з біоресурсів, де працює Вадим Сидорович. Центр при Академії наук дозволів не дає, посилаючись на той самий План управління популяцією вовка.

Вовки в живій природі Налібоцької пущі. Знімок зроблено за допомогою фотопастки Вадима Сидоровича.

Вчений пояснює: дозвіл «на вовка» дасть заказникові можливість продовжити мисливський сезон у своїх межах.

— Сьогодні сезон там дуже обмежений. Час скінчився — і все, зі стрільбою гостей не запросиш. До того ж на вовка надто цікаве полювання. Це не те що підвезли на мисливську вежу людину зі стрільбою і він із цієї вежі вбив тварину. Це треба їздити довго по заказнику, вишукувати стежки, потім червоними прапорцями на мотузці робити обкладку — лякати вовка. Відчуття такої недоброї сили: убив вовка — значить, ти такий «крутий» мисливець.

У листах заказник посилається на те, що на їхній території ситуація важка, що вовки вбивають тварин, придатних для полювання, і бродячих собак. Щодо перших вчений пояснює, що це нормальне природне явище, адже вовк — хижак, а отже, не їсть трави. Що стосується бродячих собак, то для вовків вони — конкуренти на території. І це буде так, навіть якщо в заказнику вовк залишиться лише один.

З кожним роком, каже Вадим Сидорович, бажання заказника налагодити полювання на вовків дедалі сильніше. Така наполегливість його не дивує, тому що в адміністрації заказника сьогодні «суцільні мисливці». Наприклад, директор заказника «Налібоцький» Василь Гурков до 2013 року очолював РУП «Белгосохота».

— Вони перш за все бачать, як перетворити заказник на мисливське господарство, — вважає вчений.

Вовк у дикій природі Налібоцької пущі. Знімок зроблено за допомогою фотопастки Вадима Сидоровича.

Вчений знайомить з історіями, які його тривожать. Перша сталася в лютому, коли в агросадибі дружини Вадима Сидоровича зупинялася група туристів із Німеччини, серед них — два німецькі професори-біологи.

— Вони просили показати, як я підвиваю на вовків, бо вовк озивається. І ми знайшли свіжі вовчі стежки. Там же зустріли єгеря заказника Юрія Мазуру. Коли приїхали на місце затемна, то дивимося: периметр близько шести кілометрів обкладений прапорцями червоними. Це початок полювання на вовків. Зараз я б одразу викликав інспекцію з охорони природи, а тоді подумав: може, дозвіл їм дали… У Мінприроди з ранку мені сказали, що дозволу не давали. Ми на місце — а там уже прапорці зняті.

Зараз за цим фактом розбирається Воложинське РУВС. Німці, яких вчений водив пущею, готові дати свідчення як свідки.

— У телефонній розмові єгер не заперечував, що робив обкладку. Каже, що це «для експерименту»: перевіряв, чи лякаються вовки ще їх чи вже ні. Тож може, «для експерименту» зі стрільбою ходити без дозволу? Офіційно така обкладка — початок полювання. Навіть перевезення цього в заказнику — є браконьєрство. Я сказав єгерю: «Те, що ти зробив, — є браконьєрство, ти більше так не роби». Директор Василь Гурков по телефону мені сказав, що розбереться.

Так виглядають червоні прапорці, якими обкладають територію на початку полювання на вовків. Тварини лякаються прапорців і не можуть вийти за них, залишаючись у своєрідному загоні.

Наприкінці лютого в тій самій місцевості було знайдено мертвого вовка з перебитою кулею лапою, розповідає вчений.

Ще одна пригода сталася в травні. Вадим Сидорович вивчав у пущі вовків і бродячих собак разом із дослідницею з Бельгії. Тоді й знайшли вовче лігво в борсучій норі.

— Нору закривали гілки ялинки. Ми підходили ближче до лігвиська по воді, щоб вовчиця не почула запаху й не віднесла своїх дітей. Ми розгледіли, що в лігвиську шестеро вовченят. Перед тим, як піти, на другому березі річки я поставив фотопастку. Сподівався на фотознімки, коли вовченята будуть вилазити. Але фотопастку поставив дуже чутливо — вона реагувала на гілки, вітер, світло і тіні… Численні фотознімки «забили» картку пам’яті і те, що відбувалося з вовченятами, камера, на жаль, не зафіксувала.

Вхід у нору — за поваленою ялинкою, вище річки. Фото з архіву Вадима Сидоровича.

20 травня Вадим Сидорович виявив, що нори пограбовані.

— Щоб їх дістати, цих вовченят, браконьєри почали розкопувати нори. Розкопували поступово, а вовченята далі відповзали. Вирили сім шурфів, щоб дістати! Так — поки всіх не виловили, — реконструює події вчений. — У ті дні неодноразово бачив там єгеря, якого давно знаю, — він цікавився вовчими стежками.

Ми оглядаємо пограбовані нори одразу після дощу, який густо полив пущу. Вадим Сидорович каже, що в суху погоду тут будуть добре видні вовчі сліди: «Батько і мати будуть ходити весь час навколо нори — в тисячний раз підходити, нюхати, де там ті вовченята. До осені будуть шукати. Навіть коли брати вовченят із лігвиська для мисливського господарства — обов’язково двох, трьох батькам залишати треба».

Вадим Сидорович каже, що ці дві історії стали останньою краплею, яка змусила його звернути увагу на проблеми заказника «Налібоцький». Вчений подав заяву до прокуратури та написав звернення міністрові природних ресурсів і міністрові лісового господарства.

Співрозмовник згадує: у лютому 2015 року виявив у заказнику браконьєрський капкан, поставлений на лісову куницю. Зателефонував одному єгерю — той відповів, що знає, чий капкан, і скаже, щоб його забрали. Зателефонував другому — той відповів, що це не його охоронна територія.

— Коли я повідомляв директорові заказника про факти браконьєрства — чому б йому не приїхати на місце, не спробувати визначити, хто це зробив? Це ж і в інтересах заказника — щоб на їхній території був порядок. Але замість цього вони починають воювати з вченим, який показує ці факти.

Вадим Сидорович пригадує, що понад рік тому співробітники заказника забрали фотопастки, які він розставив для спостереження за тваринами:

— На фотопастках було зазначено, що ведуться наукові дослідження, що фотопастки — приватні, був зазначений мій номер телефону для зв’язку. Телефоную в заказник: «Чи не ви забрали фотопастки?». Відповідають, що зі мною буде розмова. Я знаю і перевірив у юристів: жодної заборони ставити фотопастки в лісі немає. Це не заборонено ні загальними законами, ні положенням заказника. Юрист навіть сказав, що можна їхати по камери з міліціонером і складати протокол. Фотопастки не дешеві, це знаєте, як забрати автомобіль без вашого дозволу. Повернув фотопастки після листа від Центру з біоресурсів. Уже зараз, після моїх скарг, приїздив чиновник від Мінлісгоспу, який підтвердив, що фотопастки я можу ставити де хочу.

Вчений додає: свою наукову роботу з адміністрацією заказника погоджувати не повинен, оскільки вона не пов’язана з втручанням у природу.

— Колись, з 1997 року по 2004 рік, щоб дізнатися значно більше про життя вовків, я знакував вовченят. Ампутували один менш значний палець спеціальним ветеринарним чином. Це була робота на аматорських засадах і переважно не в Налібоцькій пущі. На це не треба було спеціального дозволу, бо в ту пору в Білорусі будь-яка людина могла безкарно навіть убити знайдених вовченят та ще й отримати за це гонорар, — розповідає Вадим Сидорович. — Але з тієї пори я вже не проводжу цю процедуру, що можна простежити за моїми науковими працями. Втручання в природу не роблю, нічого в заказнику не беру, лише спостереження і реєстрація побаченого. Раніше ми робили різного штибу живолови, наприклад, єнотоподібних собак задля телеметричних досліджень. Ось на це треба було брати дозвіл Мінприроди і реєстрація його за місцем — якби це було зараз у заказнику Налібоцькому, то саме в адміністрації.

Так виглядають вовченята у відкритому лігві. Фото з архіву Вадима Сидоровича.

Врятувати глухарів і столітні діброви

Вадим Сидорович каже, що турбується не лише про вовків. Дослідник веде нас на глухарине токовище й розповідає про глухарний розсадник, який створили в заказнику «Налібоцький». Розсадник потрібен для того, щоб врятувати зникаючий вид: частину виводка планують випускати в дику природу, а частину — продавати. «Директор заказника Василь Володимирович Гурков розповів, що для того, щоб упіймати одного глухаря, знадобилося 100 пасток! Коли птах потрапляв усередину, у заказник надходив сигнал. Співробітники одразу ж виїжджали на місце», — писала в червні районна газета «Працоўная слава».

Вчений словам про сучасні пастки не довіряє. Він показує журналістам ті, які, на його думку, можуть завдати спійманим птахам чималої шкоди.

«Під час току глухар прилітає сюди. Птах зачіпає кілочок і ця важка штуковина на нього падає. Якщо така вдарить по крилу — воно зламається. Глухар битиметься під нею — пошкрябається, злякається. Таке не можна вживати взагалі. Я перевірив шість таких пасток — ніде не було сучасних алярмних систем із датчиками, через які повідомляється, що глухаря впіймали. Якщо вони є в заказника — чому тоді вони використовують такий небезпечний метод?» — запитує Вадим Сидорович.

Вадим Сидорович вважає, що починати рятувати глухарів треба не з розсадника:

— Є безліч досліджень щодо того, чому зникає глухар. Це відбувається через появу великої кількості хижака, єнотоподібного собаки. Знаєте, у Березинському заповіднику були 20-річні спроби розведення глухарів у розсаднику — вони нічим не скінчилися. Птахи зазнають величезного стресу під час відлову.

Наприкінці вчений показує накатану дорогу, що петляє між деревами. За його словами, вона з’явилася в суворо охоронюваній зоні, де рух автомобілів заборонено, лише пару років тому.

— Я питаю в директора заказника, чому накатали дорогу там, де їздити не можна. Відповідає, що це накатали квадроцикли. Але які квадроцикли? Подивіться на ширину колії. Я особисто двічі бачив на цій дорозі заказниковий «УАЗ», повне людей, яких привозили на тік.

Про те, що тут — особливо охоронювана територія, куди не можна заїжджати на машинах, раніше повідомляли спеціальні знаки. Але на момент нашої появи на місці жодних знаків уже не було.

Вадим Сидорович здивувався зникненню й припустив, що знаки прибрали співробітники заказника. Немає їх — і стороння людина може не розібратися, що є якесь порушення.

Вчений проходиться наприкінці по інших проблемних моментах Налібоцької пущі. Так, сьогодні велика група цінних первинних дібров віком від 200 до 400 років не належить до території заказника.

Ліси Налібоцької пущі. Фото: з особистого архіву Вадима Сидоровича.

— Ці ліси були зазначені як місця найбільшої охорони, але вони дивовижним чином не потрапили на територію заказника. Мінлісгосп не узгоджував територію заказника, поки з неї не «вирвали» ті ліси. За межами заказника вони вирубуються. Років два тому було велике насильство над цими лісами. Мені тоді відповіли, що вирубуються осичники. Так, за кількістю там може й переважає осика або ялинка, і все ніби за правилами, але разом із ними вирубуються й останні здорові багатовікові дуби.

Вадим Сидорович додає: в заказнику дозволено вирубувати лише ті ліси, які досягли 80−100 років, тоді як саме вікові дерева треба б зберігати для наступних поколінь.

Фото: з особистого архіву Вадима Сидоровича

Вчений упевнений: на територіях заказника треба активно розвивати екотуризм. Приваблюють туристів вовк, рисі, інші тварини, а також дивовижні куточки пущі. До агросадиби дружини вченого Ірини Ратенко лише від початку цього року приїхали понад півсотні іноземців: з Великої Британії, Німеччини, Голландії, Естонії, Бельгії, Франції.

— Якщо стільки іноземців здолала прийняти одна жінка, то скільки може прийняти заказник з усім своїм штатом? Налібоцька пуща — розкішна територія, яка має служити насамперед охороні природи. Вони налаштовані на полювання, а можуть заробляти багато в екологічному туризмі, без експлуатації природи. Але, щоб приймати іноземців, треба знати мови.

Вадим Сидорович зі своєю родиною та щеням на прізвисько Вовк.

Директор заказника «Налібоцький» Василь Гурков від коментарів відмовляється. При цьому він передав редакції офіційну відповідь Міністерства лісового господарства на лист Вадима Сидоровича.

Там зазначається, що матеріали щодо конфіскації вовченят із лігва перебувають у Слідчому комітеті, а міністерство не має права втручатися в хід розслідування.

Вадим Сидорович писав, що адміністрація заказника зверталася по дозвіл на полювання на лося й козулю, а це може призвести до травматизму людей, які відпочивають на території заказника. У цьому проханні Мінприроди заказникові відмовило, а отже, і приводу для хвилювань із цього приводу немає.

Мінлісгосп повідомляє, що факти неправильного відлову глухарів не підтверджені. Дозвіл на відлов птахів є, а вимог до того, як саме їх відловлювати, в законі немає.

За поясненням, яке Василь Гурков дав Міністерству лісового господарства, дорогу через глухарине токовище накатано «невстановленими» громадянами. Запроєктовано встановлення шлагбаумів і фотопасток, які допоможуть установити особу порушника.

Повідомляється, що директор заказника погодився з критикою щодо відсутності в пущі англомовного екскурсовода, невдовзі такий з’явиться.Читати повністю: http://news.tut.by/society/502271.html

Фото: Дмитро Брушко