Як Китай повторює кроки Німецької імперії на шляху до світової війни

Секвенція китайської історії завжди вражала розуми багатьох учених і державних діячів цього світу: у країні Небесного мандата на зміну часам політичного занепаду й феодальної роздробленості приходили епохи централізованих могутніх імперій, тоді як правителі-деспоти – затяті прихильники філософії легізму – змінювалися помірними, стриманими щодо власних пристрастей імператорами, які сповідували ідеали конфуціанства. Китайська цивілізація, попри військові, економічні та соціальні виклики минулого, жахливі наслідки яких забирали мільйони життів жителів Піднебесної, все ж встояла у вирі потрясінь і революцій, підтвердивши право виконувати першу партію в лавах світового оркестру.

За останні 50 років Китай пережив період небаченого розквіту, співмірного з «ривком» династії Суй (581-618 рр.) і «золотим віком» династії Тан (618-907 рр.): подібно до імператора Вень-ді, великий стернувий Мао об'єднав розрізнену громадянською війною країну, приступивши до кампанії «великого стрибка», порівнянної за своїми масштабами з організацією будівництва Великого каналу, реставрацією Великого муру та багатьма іншими проєктами, що їх проводив засновник династії Суй. Послідовники Мао – Ден Сяопін, Цзян Цземінь, Ху Цзіньтао, Сі Цзіньпін – узяли курс на поступову модернізацію та відкриття Китаю світові: як і імператор династії Тан Тай-цзун, вони привели в дію історично сформований процес реставрації колишньої величі, змусивши нинішнього панівного світового гегемона звернути свої погляди на Схід.

«Істинна загроза, — зазначав у 2010 р. відомий американський філософ Ноам Хомський, — імперському домінуванню США – це зовсім не Іран, а Китай, який відмовляється підкорятися наказам; величезна сила, яка ігнорує їх із презирством, цілком усвідомлюючи свої історичні перспективи та відповідальність».1

Зрештою, шальки терезів світового порядку почали наповнюватися взаємним страхом і недовірою, дух яких, пробудившись після понад столітнього сну, знову веде нас до початку нової світової кризи — американо-китайське протистояння розгортається на давно забутому полі битви англо-німецьких богів, що колись відчайдушно готувалися до катаклізму — Першої світової війни…

Сім стовпів війни

Увечері 7 лютого 1912 р. лондонські газети опублікували текст виголошеної на відкритті Рейхстагу промови кайзера Вільгельма II, у якій імператор Німеччини представив законопроєкт про збільшення армії та військово-морського флоту.2 Одна з пропозицій цієї експлікації могутності Берліна особливо яскраво, як зауважив після закінчення Великої війни сер Вінстон Черчилль, виділялася своїм «саморозкривним» характером:

«Моїм постійним обов'язком і турботою є збереження та посилення на суші й на морі оборонної могутності німецького народу, який не відчуває нестачі в молодих чоловіках, здатних тримати зброю».3

Необережні, сповнені мілітаристського фатівства слова амбітного Гоенцоллерна, проте, стали прямим наслідком посилення наприкінці XIX – на початку XX ст. внутрішньої та зовнішньої сили Німецької імперії. Поступово її промислова продукція почала тіснити на світовому ринку англійські товари, тоді як опікуваний особисто імператором «Kaiserliche Marine» кинув виклик морському панівному становищу Британської імперії, а нове покоління німецьких стратегів старанно гострило Зігфрідів Balmung, якому належало стати головною зброєю Берліна в боротьбі за світове панування. Таким чином, запалений європейським антагонізмом гніт дедалі швидше й швидше підбирався до порохових зарядів Європи, тим часом як сьогодні він готується підірвати Азію — у подальшому викладі я продемонструю читачеві, наскільки схожі приведені до світового зіткнення «стежки слави» Німецької імперії та шляхи становлення сучасного Китаю.

Стовп I

Стратегічна демометрика

Однією з характерних перемог Німеччини в передвоєнні роки став небачений демографічний підйом, завдяки якому забезпечувалося нарощування військово-економічних потужностей країни. Один із найяскравіших представників військової еліти Німеччини Альфред фон Тірпіц так коментував ситуацію, що склалася:

«Наше населення збільшувалося майже на мільйон осіб на рік; таким чином, ми мали на своїй надзвичайно обмеженій території такий приріст, який відповідав щорічному приєднанню цілої провінції».4

Дійсно, якщо в 1870 р. чисельність населення Німеччини становила 40 млн осіб, то в 1900 р. уже 56 млн, тоді як напередодні війни цей показник досяг 67-мільйонної позначки (при цьому кількість жителів одного з головних противників імперії Гоенцоллернів на континенті – III Французької Республіки – застигла на позначці у 40 млн осіб5).

Схожі тенденції в демографічній ситуації (звісно, у співмірно інших масштабах), навіть попри численні спроби Пекіна в 50-70-х роках XX ст. усіляко знизити показники народжуваності в КНР, проглядаються й у сучасному Китаї: населення країни з 818 млн у 1970 році зросло до 1 млрд 377 млн осіб у 2015 році.

Однак, виходячи з даних опублікованої наприкінці липня того ж року доповіді департаменту ООН з питань економіки та соціального розвитку, Індія — головний регіональний суперник Китаю – до 2022 р. може стати найбільш густонаселеною країною у світі, випередивши тим самим КНР. В останній, за прогнозами аналітиків, розпочнеться помітний демографічний спад уже після 2030 р., причина чого криється в низці наведених нижче чинників.6

По-перше, китайська нація почала швидко старіти (на сьогоднішній момент у Китаї понад 10 % жителів є людьми похилого віку7), що вже створює і в перспективі може серйозно посилити навантаження як на бюджет країни, так і на «гаманці» окремих громадян.8 По-друге, суттєву роль відіграв гендерний дисбаланс: родини з низки соціокультурних і економічних причин віддавали перевагу мати сина й усіляко позбувалися дочок за допомогою абортів, переривання вагітності та інших методів. Зрештою, станом на 2014 р. співвідношення хлопчиків і дівчаток, що народжуються, становило 118:100 відповідно, а в самій країні, переважно в сільській місцевості, почали з'являтися цілі містечка та села, де левову частку молоді становили чоловіки.9

По-третє, на думку експертів, Китай потрапив у пастку середнього доходу, за якої робоча сила не має наміру отримувати низьку заробітну плату (причина такого явища криється в зменшенні припливу молодих людей у пошуках роботи до промислових районів), тоді як економіка не в змозі виробляти достатньо високотехнологічну та конкурентоспроможну продукцію. Зрештою, подібна ситуація в сумі з наведеними вище особливостями внутрішнього становища сучасного Китаю може привести країну до стану глибокої рецесії10, що вельми ускладнить реалізацію амбітних планів Пекіна, які передбачають досягнення високих темпів економічного розвитку, а також зміцнення та модернізацію військово-морського флоту. До того ж перспектива зменшення мобілізаційних ресурсів КНР також не тішила китайське військове керівництво – далі ми переконаємося, що можливість утримувати великі сили в найрізноманітніших частинах Азії за певних умов може забезпечити КНР серйозну перевагу у можливому зіткненні зі своїми суперниками.

Тому немає нічого дивного в тому, що наприкінці жовтня 2015 р. 5-й пленум ЦК КПК оголосив про припинення проведення політики «одна родина – одна дитина». Це рішення стало цілком закономірним і стратегічно зумовленим з військової та економічної точок зору. Питання полягає лише в тому, чи матимуть ці перетворення належний ефект, але, як розуміє читач, відповісти на нього допоможе лише час.

Стовп II

Брязкальця Чжен Хе

Відчуваючи нестерпну потребу у визнанні власної особистості та всього німецького народу з боку провідних європейських держав і їхніх монархів, молодий кайзер Вільгельм почав різкими й подекуди необдуманими діями домагатися возвеличення своєї імперії на світовій арені. Одним з його честолюбних задумів став проєкт приборкання лондонської Амфітріти — владарки океанських просторів, з якою німецька заздрісна нереїда розпочала гонку озброєнь.

У 1892 р. кайзер призначив на посаду начальника штабу верховного командування вже відомого нам Альфреда фон Тірпіца, до компетенції якого входила розробка тактики флоту Відкритого моря.11 Після успішного завершення цієї програми (1895-1895 рр.) Тірпіц почав ревно обстоювати перед берлінським істеблішментом ідею створення самодостатніх військово-морських сил.

У своєму листі від 13 лютого 1896 р., адресованому Альбрехту фон Штошу, він висловлював обурення щодо зневажливого ставлення німецьких політиків до питання посилення могутності імперії на морі: на думку контр-адмірала, саме створення боєздатного флоту дозволило б Німеччині схилити на свій бік нових союзників, а також посилитися економічно за рахунок забезпечення безпеки морської торгівлі.12 Наміри реформатора були всіляко підтримані кайзером: у 1897 р. під час одного зі своїх виступів імператор Німеччини заявив, що Нептунів «тризуб має бути в нашому кулаці» — саме до його створення приступив контр-адмірал.13

Варто одразу зазначити, що і Вільгельм, і Тірпіц були затятими шанувальниками геополітичних поглядів американського адмірала Альфреда Мехена, чий розум звеличував ідею морської могутності як вирішального чинника в боротьбі за світове панування. Китайські стратеги, йдучи слідом за німецькими колегами, також починають звертатися до постулатів американського теоретика:

«Дуже багато вчених на симпозіумі в Пекіні у 2004 р. цитували Мехена… , підтверджуючи вплив його ідей, — пишуть професори американського Військово-морського коледжу Джеймс Р. Холмс і Тоші Йосіхара. – І практично всі без винятку вони цитували найбільш войовничі з настанов Мехена, прирівнюючи контроль над морем до переважної сили, яка перекриває ворогові шлях до спільних морських просторів».14

Так чи інакше, але саме в межах «мехенівської» логіки невпинно рухався Берлін аж до самого початку війни: поступово ідея морської переваги почала опановувати розуми не лише затятих мілітаристів, а й простих бюргерів, які не віддають собі звіту про можливі наслідки гонки озброєнь. Яскраві приклади цього – численні морські товариства, що виникли в передвоєнний період у найрізноманітніших частинах світу і забезпечили збір коштів на потреби «Kaiserliche Marine»15, а також «капітуляція» рейхстагу в 1905-1906 рр. перед ухваленням військово-морської програми суднобудування, більш відомої під назвою «Новела».

Уже в 1904 р. під час виступу в Ревелі амбітний Гоенцоллерн титулував себе «адміралом Атлантики». Відтоді загрозлива риторика німецького військово-політичного керівництва стала чергуватися з дедалі гучнішими методичними ударами кільського молота: у 1905 р. Великобританія побудувала 4 кораблі, а Німеччина 2; у 1906 р. Лондон скоротив свою морську програму до 3 кораблів, тоді як Берлін збільшив її до 3; у 1907 р. Лондон знову скоротив програму до 2 кораблів, а Берлін її збільшив ще до 4 кораблів.16 Зрештою, наполегливість Берліна була винагороджена належним визнанням з боку конкурентів: у 1908 р. британський міністр закордонних справ сер Едвард Ґрей під час розмови з німецьким послом був змушений констатувати, що «цілий світ спостерігає за англо-німецьким суперництвом у галузі кораблебудування».17 У 1912 р. спеціальним указом уряду (четвертим за 12 років) особовий склад ВМФ Німеччини було збільшено на 15 000 солдатів і офіцерів, а за два роки, у травні 1914 р., спантеличений подібним станом справ британський уряд усіляко вітав розвиток морської експансії Російської імперії, заявляючи, що «імовірно суттєве збільшення російського Балтійського флоту, безумовно, полегшить наше становище щодо Німеччини у власних територіальних водах».18

Аналогічні тенденції в питаннях контролю над морськими озброєннями ми можемо простежити й в американо-китайських відносинах.

Під час холодної війни США мали на озброєнні 600 бойових кораблів, у 1990-х уже 300, а на сьогоднішній момент цей показник становить менш ніж 280 одиниць.19 Що ж стосується КНР, то чисельність її бойового флоту лише за період з 2008 по 2012 р. різко зросла – з 570 до 700 одиниць, хоча досягти таких результатів вдалося не стільки за допомогою будівництва нових посудин, скільки завдяки виведенню багатьох одиниць техніки з резерву20, які, втім, навряд чи можуть на сьогоднішній день конкурувати, нехай і з невеликим за чисельністю, але високотехнологічним флотом США. Останні, у свою чергу, успішно розвивають військово-економічні відносини з Індією, яка, як було заявлено Білим домом у червні 2016 р., у перспективі може отримати доступ до 99 % оборонних технологій США.21 Раніше спікер Палати представників США Пол Райан заявив, що, на його думку, уряд Індії стане справжнім союзником США, а в майбутньому дві держави розвиватимуть співпрацю в галузі безпеки, завдяки чому буде забезпечено збереження балансу сил в Індо-Тихоокеанському регіоні.22

Говорячи про гонку морських озброєнь, також не варто забувати про знамениті слова першого лорда адміралтейства сера Вінстона Черчилля, які в лютому 1912 р. стали предметом загального обурення в Німеччині:

«Британський флот – сувора необхідність. З багатьох точок зору німецький флот – лише предмет розкоші (…) Для нас це можливість існувати, а для них можливість нападати. Яким би значним не був наш флот, ми не становимо загрози для мирного життя мешканців континенту».23

І справді, поки США зменшують свій флот і разом зі своїми союзниками забезпечують безпеку морських комунікацій у найнебезпечніших зонах океанських просторів, китайці, користуючись, за справедливим зауваженням аналітика Джеймса Малвенона, американським «безкоштовним обслуговуванням»24, у «неквапливому поспіху» створюють подобу великого флоту адмірала Чжен Хе – розкішну армаду, якій ще належить оновити підвалини світового порядку на безкраїх океанських просторах.

Стовп III

Хворі чоловічки Азії

Одним із пріоритетних векторів зовнішньої політики Німеччини в передвоєнний період було встановлення союзницьких відносин з Османською імперією — цією мордованою внутрішніми хвилюваннями хворою людиною Європи.

Зближення Берліна та Стамбула розпочалося ще в 80-90-х роках XIX ст., коли німецькі військові радники проводили реорганізацію немічної османської армії. Однак справжнім поворотним пунктом у відносинах двох країн став візит кайзера Вільгельма II до Абдул-Хаміда II, що відбувся восени 1898 р.: під час відвідин Дамаска Гоенцоллерн поклав вінок на могилу славетного полководця Саладіна, а також виголосив промову, в якій назвав себе другом 300-мільйонів мусульман.25 Подібні заяви кайзера справили сильні враження на османського султана: завдяки його заступництву в 1899 р. Deutsche Bank отримав концесію на будівництво та експлуатацію основної магістралі Багдадської залізниці – цей проєкт мав сприяти подальшій військово-економічній співпраці між двома імперіями, а також зміцнити німецьку присутність на Близькому Сході.

Плани німців передбачали будівництво залізниці з Берліна через усю Туреччину на південь, до Гази (Східне Середземномор'я), Акаби (Червоне море) та Басри (Перська затока).26 Також планувалося створити додаткову гілку, яка мала вести на схід від Багдада, сягаючи перських нафтових родовищ.27 Подібні задуми були прямим викликом інтересам Британської імперії в регіоні: будівництво терміналу в Акабі створювало серйозну загрозу її домінуванню в Єгипті, а вихід німців до перських нафтових родовищ дозволяв покрити паливні потреби «Kaiserliche Marine», що в умовах майбутньої гонки морських озброєнь, як розуміє читач, грало не на руку Лондону. Крім того, створення відповідної інфраструктури в Басрі відкривало широкі перспективи виходу Німеччини до Перської затоки та вод Індійського океану з усіма наслідками, що з цього випливають, для торговельно-економічних і військових інтересів чинної володарки морів.

Але, тим не менш, британське керівництво виявило належну гнучкість у питанні нівелювання подібних загроз, що виходили від бунтівного європейського гравця. У 1899 р. шейх Кувейту, що розташовувався прямо «під носом» у жаданої німцями Басри, підписав таємні домовленості з британським урядом про перехід його держави під протекцію Великобританії в обмін на зобов'язання не укладати з іншими країнами договорів про передачу у використання власних територій.28 Через кілька років, у 1906 р., британці приєднали до своїх єгипетських володінь східні області Синайської пустелі, що дозволяло, у разі початку бойових дій з Німеччиною, перекинути артилерійські підрозділи до бухти Таби й розпочати обстріл залізничних і портових споруд Акаби. У перші місяці 1914 р. Лондону також вдалося отримати від перського уряду переважну частку в розробці місцевих родовищ нафти, залишивши тим самим німецький флот без найціннішого джерела стратегічно важливого ресурсу.29

Як бачимо, за 15 передвоєнних років Лондону вдалося ізолювати частину джерел загрози, що становлять потенційну небезпеку для Британської імперії на Близькому Сході.

Що ж стосується сучасного Китаю, то його зовнішньополітичний курс щодо Пакистану – розсадника екстремізму та одного з потенційних осередків майбутньої нестабільності в регіоні30 — у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. разюче схожий на німецько-османський дует напередодні Першої світової війни.

Як відомо, китайсько-пакистанське зближення розпочалося ще в 1960-1962 рр. на тлі прикордонних конфліктів КНР з Індією. Уже в 1961-1964 рр. між Ісламабадом і Пекіном розпочалася тісна військово-економічна співпраця. У цей проміжок часу було підписано договір про кордони двох держав, торговельну угоду та запущено програму з будівництва дороги, що з'єднує Сіньцзян-Уйгурський автономний район з північними областями Пакистану (Каракорумське шосе, загальна протяжність якого становить 1300 км). Під час другої індо-пакистанської війни, що розгорілася навколо спірного штату Кашмір, китайський уряд направив своїх військових інструкторів для навчання пакистанської армії, а також надання їй допомоги в питаннях проведення операцій проти індусів.31 Як ми вже зазначали вище, у 80-90 рр. XIX ст. подібною діяльністю займалися німецькі радники, зокрема, завдяки реформам барона Кольмара фон дер Гольца османська імперія зуміла здобути рішучу перемогу над Грецією у 1897 році.

Після другої війни з Індією та запровадження США ембарго на постачання озброєнь до Пакистану військово-економічна співпраця між Ісламабадом і Пекіном лише посилювалася. На сьогоднішній день понад 70 % танків і 60 % артилерійських установок, що є в арсеналі Пакистану, були вироблені в КНР, тоді як ВПС країни майже повністю оснащені китайською технікою.32 Між двома державами тривають спільні розробки танка MBT 2000 «Аль-Халід» і винищувача-бомбардувальника FC-1 «Сяолун», а в липні 2015 р. китайці підписали угоду про надання ВМС Пакистану 8 неатомних субмарин типу S20 (загальна вартість контракту становила $5 млрд). Що немаловажливо, китайське керівництво зобов'язалося створити спеціальний навчальний центр у Карачі з метою підготовки кваліфікованих кадрів для цих агрегатів.

З іншого боку, перед нами постає реінкарнація «багдадських амбіцій» Німеччини: спільний китайсько-пакистанський проєкт з будівництва порту в Гвадарі — заповітного ключа до домінування КНР в Індійському океані та Перській затоці, який так сподівався отримати Берлін у передвоєнні роки — і прокладання до нього залізниці з Сіньцзян-Уйгурського автономного району віщують серйозні виклики для багатьох державних діячів регіонального та світового масштабу.

Будівництво порту в Гвадарі розпочалося у 2002 р., і вже в 2007 р. його було відкрито. Для КНР цей об'єкт має виняткове значення: по-перше, його географічна гнучкість дозволяє об'єднаним китайсько-пакистанським силам здійснювати контроль над однією з найважливіших торговельних артерій цього світу – Ормузькою протокою – через яку проходить 25% загального експорту нафти до Європи, 7% — до США, і 55-60% — до Японії. По-друге, використання гвадарського порту дозволяє КНР нівелювати «малаккський чинник» завдяки скороченню протяжності морських перевезень нафти з Аравійського півострова з 12 до 3 тис. км з подальшим перевантаженням товарів на сухопутні транспортні системи Пакистану та їхньою прямою доставкою до Західного Китаю.33 Для реалізації цих проєктів спільними зусиллями Ісламабада та Пекіна створюється залізниця, яка має простягтися від китайського міста Кашгар через штат Кашмір до Ісламабада, а звідти спрямуватися прямо до Гвадара.

Не дрімає й індійське керівництво – воно вже починає вживати спроб приборкання двох своїх суперників тими самими методами, якими намагалися приборкати запал німців британські політики – тобто за допомогою своєрідного утримування конкурента в зоні досяжності «гарматного пострілу». Так, у травні 2016 р. між Делі та Тегераном було досягнуто угоди щодо інвестування $500 млн індійських коштів у будівництво порту Чахбехар, що розташований усього за 150 км від Гвадара. Як зазначив 7-й президент Ірану Хасан Рухані, подібний проєкт «може перетворитися на символ великої співпраці між двома країнами».34 При цьому не слід забувати таке: по-перше, Іран є одним з головних торговельних партнерів КНР, по-друге, як було заявлено в березні 2016 р., китайський уряд планує створити залізничний «Шовковий шлях», що веде з КНР до Ірану через території Казахстану, Киргизстану, Узбекистану та Туркменістану35, що також має зміцнити китайську присутність в Ісламській Республіці.

При цьому китайці займаються просуванням не лише іранської гілки Шовкового шляху XXI ст. – не менш масштабний проєкт керівництво КНР намагається реалізувати в південно-східній Азії в межах так званого плану створення «паназіатської залізничної мережі». Китайці мають намір організувати прокладання з міста Куньмін (провінція Юньнань) залізничних колій у трьох різних напрямах. Перша (західна) гілка має пройти через Далі, Баошань і Мандалай до Янгона – колишньої столиці М'янми та найважливішого транспортного вузла цієї країни. Друга (центральна) – через Юйсі, Вьєнтьян (Лаос) до Бангкока (Таїланд). Третя (східна) – через Юйсі, Ханой, Хошимін до столиці Камбоджі Пномпеня. Далі західна й східна гілки мають вийти до Бангкока, звідки передбачається прокласти колії через Куала-Лумпур до Сінгапуру. При цьому в справу за «британським сценарієм» знову втрутилися західні союзники: після візиту державного секретаря США Гілларі Клінтон, що відбувся у 2011 р., уряд М'янми, стимульований організованим Вашингтоном послабленням економічних обмежень, почав усіляко гальмувати створення західної гілки паназіатської залізничної мережі.

Загалом, «залізничні» амбіції азійських акторів, що постали з полум'я передвоєнних років, починають поступово занурювати Схід у канву політичних інтриг, які зрештою можуть привести цей світ до нових танців смерті.

Стовп IV

Азійські франтирери

Одним із джерел почуття страху та предметом всеосяжного обурення німецьких військових у період їхнього просування територією Франції та Бельгії в серпні 1914 р. були так звані франтирери – своєрідна різновидність партизанів, з активними діями яких німці зіткнулися під час франко-прусської війни 1870-1871 років. Будучи іррегулярними французькими частинами, ці підрозділи завдавали влучних ударів по лініях комунікацій ворога, невеликих ворожих загонах, піднімали повстання проти окупантів, займалися знищенням продовольчих складів і залізничних составів.

На початку Великої війни звиклий до порядку німецький дух знову пройшов крізь дні франко-бельгійського народного гніву. Так, у своїх мемуарах німецький капітан Блоем повідомляє, що німецькі газети з першого ж тижня боїв пестріли повідомленнями про «жахливі жорстокості… озброєних священників на чолі банд цивільних осіб, що чинили люті звірства… підступні засідки, у які потрапляли патрулі, про вартових, знайдених з виколотими очима та відрізаними язиками».

Звісно, багато з таких свідчень не мали під собою правдивих підстав, але вони слугували відмінним стимулом для німецького солдата, який, лише почувши лячне слово «снайпери», міг вільно приступати до розстрілів, грабунку та погромів.36 Подібні звірства спіткали безліч французьких і бельгійських міст — Анденн, Сейль, Тамін, Візе, Дінан, Левен, Реймс – усі вони зазнали на собі тяжкості поневірянь, влаштованих сірою ордою.

Що ж стосується китайських військових, то вони вже стикаються з повсюдною азійською герильєю. (Нижче я представлю лише оглядову характеристику деяких національних рухів і терористичних організацій, здатних справити негативний вплив на процес подальшого посилення Китаю).

Пакистан. Головний союзник КНР у Південній Азії фактично є етнічною порохівницею – її вибух може суттєво змінити військово-політичну розстановку сил в Азії. Дійсно, стратегічно важливі для Пекіна та Ісламабада порти Гвадар і Карачі розташовуються в провінціях Белуджистан і Синд, де однойменні національні меншини відчувають ненависть до переважної пенджабської більшості.

Наприклад, белуджі з 1948 р. ведуть перманентну війну з урядом Пакистану та Ірану. Особливої гостроти конфлікт набув у 1973-1977 рр., коли «на приборкання» 55 тис. белуджських воїнів було направлено 80 тис. пакистанських солдатів. При цьому загальні принципи ведення війни Ісламабадом проти партизанів не відрізнялися від німецьких «методик». Яскравий приклад: у 1974 р. пакистанські регулярні формування, розлючені нездатністю виявити белуджів, що засіли в горах, бомбили, розстрілювали з повітря й палили напалмом селища доти, доки не змусили партизанів залишити сховища, щоб захистити жінок і дітей.37 Але, тим не менш, навіть подібними репресивними методами не вдалося приборкати стихію цього національного руху.

У період з 2004 по 2006 рр. белуджські націоналісти організовували напади на китайських робітників та інженерів, задіяних у будівництві гвадарського порту.38 Зазначимо, що подібна ворожість щодо найважливішого союзника Пакистану зберігатиметься ще довго:

«Як би не намагалися вони зробити з Гвадара другий Дубай – не вийде. Зустрінуть опір, – зазначив у розмові з американським журналістом Р. Капланом генеральний секретар Белуджського товариства взаємодопомоги Нізар Белудж. – Майбутнім трубопроводам, простягнутим до Китаю через белуджські землі, не поздоровиться. Якщо порушуються наші права, нічому й нікому не поздоровиться».39

На сьогоднішній день рішуче налаштована частина белуджів розгорнула роботу одразу на кількох напрямах: з одного боку, місцеві партії домагаються розширення автономії області, а з іншого – радикальні елементи з «Об'єднаного фронту визволення Белуджистану» та угруповання «Джундалла» ведуть терористичні операції проти пакистанської влади. Ісламабад і Тегеран не раз звинувачували уряди Індії та США в підтримці зазначених організацій, що лише демонструє загрозливі провісники для успішного закріплення Китаю в цій провінції. За належного фінансування та технічного забезпечення західні союзники цілком можуть виділити із 6-мільйонного белуджського населення сегмент, якому належить завдавати ударів по військовій та економічній інфраструктурі Белуджистану. Якщо національно-визвольний рух у цій області досягне успіхів, до пакистанської «весни народів» можуть долучитися синдська та пуштунська меншини (їхня загальна чисельність становить відповідно 53 та 28 млн осіб, що проживають у Пакистані), що зрештою може позбавити Китай і його союзників-пенджабців виходу до Аравійського моря та Ормузької протоки через порти Гвадар і Карачі.

Китай. Окрім пакистанського опору, особливу загрозу для функціонування гвадарського проєкту становить уйгурський національний рух в автономному окрузі Сіньцзян, звідки, як було згадано вище, має початися прокладання залізниці Кашгар-Кашмір-Ісламабад – Гвадар. Підкорені імперією Цін у 50-х роках XVIII ст. уйгури неодноразово протягом наступного століття намагалися відновити власну незалежність. Більш «успішним» виявилося XX століття: у 1933 р. на тлі хаосу, що коївся в Китаї, у цій області було проголошено Східно-Туркестанську Ісламську республіку, яка припинила своє існування в 1934 р. після своєчасного втручання стурбованого радянського уряду. У 1944 р. уйгури знову підняли заколот, створивши Східно-Туркестанську республіку – вона проіснувала до 1949 р., доки не увійшла до складу КНР. Але, тим не менш, навіть установлення китайської влади не допомогло повному утвердженню порядку в цій області: у 1990 р. уйгури підняли нове повстання в невеликому містечку Баджен, розташованому біля міста Кашгар, куди були направлені війська НОАК. У 1996-1997 рр. конфлікт загострився, коли китайське керівництво перейшло до радикальніших методик протидії екстремістам, використовуючи тотальні зачистки та арешти заколотників. Окрім цього, керівництво КНР почало використовувати м'яку силу, займаючись розвитком економіки регіону, що також дозволило знизити рівень невдоволення населення.40 Однак з 2008 р. автономний район, де уйгурська 8-мільйонна більшість протиставлена 7-мільйонному китайському населенню, знову опустився в морок терактів, які на тлі підйому ісламізму на Близькому Сході, а також у Центральній і Південній Азії можуть серйозно ускладнити (якщо не повністю розладнати) процеси створення пакистанської, іранської та європейської гілок Шовкового шляху XXI століття.

М'янма. Небезпеку для КНР у М'янмі становлять місцеві національні меншини, зокрема карени, шани, чини, качини та аракани, які ведуть також з 1948 р. війну з офіційним урядом цієї країни та місцевими комуністичними силами. У 1997 р. до справи підключилися «гарячі голови» дикого заходу — колишні американські військові створили особливу службу Вільних бірманських рейнджерів, покликану надавати вищезазначеним народностям усіляке сприяння в справі їхньої боротьби за незалежність. Подібні «авантюри» створюють проблеми для Китаю з таких причин.

У 2009 р. між М'янмою та КНР було укладено угоду щодо будівництва двох трубопроводів (нафтового й газового), що ведуть з Кьякп'ю (о. Рамрі, М'янма) до Жуйлі (провінція Юньнань), звідки вони підуть далі до Китаю, а саме, перший, загальною протяжністю 2 380 км, пройде через провінцію Гуйчжоу й закінчиться в м. Чунцин, а другий, довжина якого становитиме 2806 км, простягнеться до Гуансі-Чжуанського автономного району.41 Реалізація цього проєкту, як і будівництво порту в Гвадарі, ставить перед собою головною метою зменшення залежності Китаю від «малаккського чинника», досягнення чого стало можливим завдяки широкій інвестиційній програмі Китаю у будівництво портових і нафтоносних споруд у М'янмі. При цьому трубопроводи проходять територією штату Шан, де місцеве населення не шанує китайських «імперіалістів»:

«Шанам і качинам, які живуть біля китайських рубежів, — стверджує один з учасників місцевого партизанського руху, — дісталося від бірманської хунти по перше число, але й прийдешнє китайське панування їм не до смаку. Вони почуваються цькованими…»42

У перспективі, за належної підтримки з боку західних союзників, м'янмські меншини можуть зірвати не лише плани зі створення трубопроводів, а й східної гілки паназіатської залізничної мережі (якщо, все-таки, між Пекіном і Нейп'їдо будуть досягнуті відповідні домовленості), що знову ж таки серйозно послаблює позиції Пекіна в цій країні.

Камбоджа. Хоча ця країна є важливим економічним і військовим партнером КНР, тим не менш, китайські підприємці почали виявляти необережність щодо інтересів місцевого населення. Так 2013-2014 рр. відзначилися в Камбоджі селянськими протестами, спрямованими проти незаконних захоплень земель «трудящих» і вирубки лісів, чинених в'єтнамськими та китайськими компаніями. Зокрема, місцевий уряд надав китайцям концесії на будівництво курортно-розважальних комплексів (орієнтованих, насамперед, на багатих громадян) у камбоджійських природоохоронних зонах, таких як національний парк Ботум Сакор (провінція Кахконг). У 2008 р. китайська компанія Chinese Union Development Group отримала під забудову 36 тис. га землі цього заповідника та ще 19 тис. га землі в 2011 році. Понад 1 тис. камбоджійських родин при цьому були насильно виселені з власних прибережних сіл в інші райони, де, за словами селян, немає належних умов для життя.43 Надалі, якщо підприємці з Піднебесної продовжуватимуть проводити подібний курс, серед «упосліджених і ображених» камбоджійських родин цілком можуть почати поширюватися радикальні настрої із закликами розпочати збройні повстання проти китайців і влади в Пномпені, що їм «потурає».

Мені ж залишається додати лише одне – жертвами партизанської війни стають не стільки заколотники чи їхні опоненти в особі офіційної влади, інтервентів або інших зовнішніх сил, скільки невинні мирні жителі, які опиняються на периферії між двома здичавілими силами. Тому Азії ще належить пройти через новий виток жахів герильї, яка перетворить і справить всеосяжний вплив на політику великих держав у цьому регіоні.

Стовп V

Китайська Mittelafrika

Невдоволення німецьких мілітаристів, політиків і промисловців «колоніальним голодом» Другого рейху, що став закономірним наслідком вельми обережної зовнішньої політики Отто фон Бісмарка, орієнтованої на збереження дружніх взаємин з Британською імперією, спонукало Берлін після воцаріння Вільгельма II і відставки залізного канцлера розпочати пошуки способів ефективного наповнення німецького шлунка новими заморськими територіями.

Уже до моменту початку Першої світової війни німецький істеблішмент мав у своєму розпорядженні готову концепцію переділу африканських територій – 9 вересня 1914 р., окрилений успіхами просування дітища Шліффена, рейхсканцлер Німецької імперії Теобальд фон Бетман-Гольвег представив статс-секретарю імперського відомства внутрішніх справ Клеменсу фон Дельбрюку обширну програму, в якій, окрім планів перебудови Європи, містився проєкт створення Німецької Центральної Африки (т.зв. Mittelafrika).44 Зокрема, він передбачав розширення німецької колоніальної імперії шляхом захоплення португальських Анголи та Мозамбіку, Бельгійського Конго, Британської Східної Африки, частин Французької Екваторіальної Африки. Однак подібним планам, як відомо, не судилося здійснитися через провал німецького наступу на Париж, а також відсутність великого за чисельністю німецького військового контингенту в самій Африці.

У випадку ж із КНР усе склалося дещо за іншим сценарієм – Китай, на відміну від Німецької імперії, зумів закріпитися в Центральних і Південних частинах континенту, причому майже на тих самих територіях, на яких планувалося створення обширних німецьких володінь.

Одним з головних чинників успіху Піднебесної стало вироблення Пекіном гнучкої стратегії щодо африканських країн, більш відомої як «ангольська формула». Принцип її дії досить цікавий: Китай надає африканським урядам та установам, головним чином через Експортно-імпортний банк Китаю, безпроцентні або низькопроцентні позики. Вони, у свою чергу, погашаються не грошима, а ресурсами та діють на основі поточного рахунку. Щойно міністерство фінансів країни подає сигнал про початок реалізації проєкту, китайський банк негайно переказує кошти на рахунки китайських фірм, які починають вести відповідні будівельні роботи.

Уперше подібну схему було використано в Анголі, де Китай отримав доступ до місцевих нафтових свердловин, розпочавши натомість проводити інфраструктурні роботи, пов'язані з водопостачанням і гігієною, комунікацією, рибальством, сільським господарством, освітою та охороною здоров'я.45 КНР також вдалася до використання «ангольської формули» в Демократичній республіці Конго. Зокрема, Китай оплатив купівлю 10 млн тонн міді та 600 тис. тонн кобальту, здійснивши прокладання 3300 км асфальтованих доріг, 2738 км доріг із твердим покриттям і 550 км міських доріг, а також 3215 км залізниць і будівництво однієї лікарні на 450 ліжок, 31-ї лікарні (кожна на 150 ліжок), 145 медичних центрів (кожен на 50 ліжок), 2-х великих університетів, 5 тис. од. соціального житла, 2-х гідроелектростанцій. Крім того, китайці також вкладають гроші в розвиток інформаційних і комунікаційних технологій. Зокрема, знаменита китайська компанія «Huawei Technologies» забезпечує мобільним зв'язком Кенію, Зімбабве, Нігерію, а компанія «ZTE» вклала $ 400 млн у модернізацію телевізійної та телефонної мереж в Африці.46

При цьому китайські компанії займаються видобутком бокситів і алюмінію в Республіці Гвінея, виявляють інтерес до уранових покладів у Нігері, марганцю в Габоні, кави, какао та деревини в Кот-д'Івуарі (усі перелічені держави є колишніми французькими колоніями), викачують нафту з колись бунтівного Судану – загалом, намагаються максимально використати, певною мірою, «безмежну» ресурсну базу чорного континенту, 47

Окрім економічної експансії, Китай приступає до військового розширення в Африці. З 2016 р. китайські стратеги почали закріплюватися на східному африканському узбережжі, де в невеликій республіці Джибуті вже створюється новий морський форпост Піднебесної, схожий на той, який мала намір створити Німеччина в Акабі. Так, у першій половині 2016 р. КНР домовилася з урядом цієї країни щодо надання їй можливості оренди морської бази терміном на 10 років (орендна плата становила $ 20 млн на рік).48 У республіці також існують американська, французька та японська бази, військовий контингент яких може виступити стримувальним чинником для інтересів Пекіна в Аравійському морі та встановлення його контролю над ще однією важливою торговельною артерією світу – протокою Баб-ель-Мандеб.

Ну а поки Китай посилюється в Африці, заповнюючи «історичні» прогалини в плані Бетман-Гольвега, на захід від колись німецького Ціндао починає зароджуватися нова Entente.

Стовп VI

Тінь дядечка Едуарда

Правління Едуарда VII (1901-1910 рр.) відзначилося виходом Британської імперії з ізоляції та поступовим поліпшенням відносин із давніми ворогами корони – Російською імперією та Французькою республікою, чому багато в чому сприяла харизма короля-чарівника. У 1903 р. монарх вирушив до Парижа, попри застереження про те, що офіційний державний візит буде вельми холодно зустрінутий французами. Дійсно, натовп, що зустрічав його, майже безмовний, зрідка вивергав тонкі мінорні ноти обурення: «Хай живуть бури!», «Хай живе Фашода!». Усе ж подібні вигуки не справили на Едуарда особливого враження: під час візиту король невтомно виступав із промовами, у яких зазначав власне захоплення Францією, її народом, історією, Парижем, а також заявляв, що процвітання Англії тісно пов'язане з процвітанням Франції. Даючи оцінку візиту британського короля, бельгійський посол повідомляв: «…рідко можна спостерігати таку різку зміну загального настрою, яка відбулася тут. Він завоював серця французів». Як результат, уже в 1904 р. «зближення» між двома країнами переросло в англо-французьку Антанту.49

Але британський монарх не зупинився на досягнутому: він продовжував здійснювати закордонні візити до різних країн, а, крім того, налагодив стосунки з французьким «le Tigre» Жоржем Клемансо. Останній у розмовах з Едуардом неодноразово наголошував на необхідності пошуку ще одного потужного союзника для успішної протидії Німеччині, якого Британія знайшла в особі Російської імперії (відповідний договір з нею було підписано в 1907 році).50

У Берліні дії Едуарда та укладення союзницьких договорів між Великобританією, Францією та Росією були сприйняті як спроба затягнути «стратегічну» зашморг на шиї Німеччини – пресловутий «Einkreisung!»51 приводив у дію німецький рефлекс війни.

На сьогоднішній момент політику «в дусі Едуарда VII» щодо КНР проводить прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе.

Зокрема, з 2013 р. японський політик почав утілювати в життя концепцію «діамантового» союзу52, що передбачає посилення військової співпраці між Австралією, Індією та США для стримування апетитів КНР в Індо-Тихоокеанському регіоні.53 Про те, що для інтересів Японії цей проєкт має виняткове значення, також свідчать нещодавні занепокоєння Абе щодо заяв кандидата в президенти США Дональда Трампа про можливість виведення американського контингенту з Країни сонця, що сходить.54 Прем'єр-міністр рішуче засудив подібні заяви, вказавши на необхідність військової присутності США в регіоні для підтримання в ньому порядку та стабільності. Аналогічну позицію свого часу обіймав Лі Куан Ю. На його думку, «розміри Китаю унеможливлюють для решти Азії, включно з Японією та Індією, змагання з ним за вагою та можливостями в найближчі 20-30 років», тому присутність США біля стін Піднебесної є необхідним чинником збереження балансу сил на Сході.55 Утім, це питання буде вирішено лише після перебігу подій 8 листопада 2016 року…

Стисло окресливши силуети провісників відродження духу війни 1914 р., ми можемо перейти до розгляду останнього – центрального стовпа можливого майбутнього світового потрясіння

Стовп VII

Індійські Канни та майбутнє Китайської імперії

У 1905 р. злегка висушене, витончене та суворе обличчя прусського мілітаризму, натхненне перемогою Ганнібала над римлянами під Каннами, створило грандіозний план, який, утім, розчинився в пилу зруйнованих фортів Бельгії, біля залитих кров'ю берегів Марни та в охоплених відчаєм лісах Танненберга – на жаль, задумам Альфреда фон Шліффена, що передбачали блискавичний розгром Французької республіки, так і не судилося здійснитися.

Але все-таки ідеї двох видатних полководців знову бентежать розуми стратегів Піднебесної, що розпочинають своє сходження на військовий Олімп. Фактично їхні спроби приборкати стихію Індійського океану за допомогою закріплення китайського впливу в пристанях Гвадара, Карачі та Джибуті, а також збереження М'янми та країн Малакки в політичній орбіті КНР завдяки великим інфраструктурним проєктам є не чим іншим, як планом «мирного оточення» Індії – природного та головного союзника США в Азії. У довгостроковій перспективі, у разі всілякого роду «непередбачених обставин», схожих на Бісмарківські «дурниці на Балканах», подібна стратегія дозволить КНР організувати морську блокаду Індії (відродження «необмеженої підводної війни»), проведення якої може стати непосильним випробуванням для цієї держави та її населення, але дозволить Китаю цілковито зосередитися на стримуванні Австралії, Японії та США. Звісно, досягнення таких результатів можливе лише за умови збереження впливу Пекіна на периферійних територіях, його посилення на західноафриканському узбережжі та створення ним конкурентоспроможного морського флоту, потужності якого має вистачити для встановлення повного контролю над Індійським океаном і забезпечення стримування західних союзників у водах Тихого океану.

Крім того, я недарма розпочав свою оповідь із «демометричних» аспектів розвитку Піднебесної: за тривалого збереження демографічного зростання КНР зможе дозволити собі утримувати великі військові контингенти не лише в країнах-союзницях, а й на окупованих територіях (повторюся, у разі різкого зовнішньополітичного загострення). Ця обставина дозволить китайцям убезпечити потенційні плацдарми, необхідні для морської експансії (це стосується, насамперед, М'янми, Пакистану та західноафриканських країн), а також за допомогою реалізації «японського сценарію» 1941-1943 рр. (захоплення островів у Тихому океані) максимально зсунути лінію фронту від кордонів самої Піднебесної. Ризики антикитайських настроїв на окупованих територіях можуть бути помітно знижені: якщо Пекін продовжить вкладати кошти в економіку своїх сусідів і всіляко виявляти їм «знаки шанобливості», він цілком зможе виграти боротьбу за «серця й розуми» жителів Тихого океану. Крім того, за умови успішного освоєння армією НОАК основ партизанської війни в майбутній боротьбі з відродженою Антантою китайці зможуть перетворити Тихий океан на новий «В'єтнам», серйозно ускладнивши очищення союзниками зайнятих територій.

Розуміючи перспективи відтворення Канн, рішуче налаштовані політики – репрезентанти нової Антанти — почали плести власну зашморг навколо шиї Пекіна, у чому ми переконалися на прикладі «діамантового» проєкту Сіндзо Абе та зміни зовнішньополітичного курсу США щодо М'янми (а це лише початок, прошу зауважити). Але не варто забувати, що за лаштунками залишилося ще кілька акторів: деякі європейські країни та Росія цілком можуть виконати роль своєрідних «інтендантів-жандармів», якими стали США в період Першої світової війни. Дійсно, поєднання виробничих і фінансових можливостей європейських держав, а також вигідного географічного розташування РФ може дозволити зацікавленим європейським і російським компаніям розпочати постачання предметів військового постачання та інших життєво важливих для ведення війни ресурсів до КНР, яка таким чином отримає можливість успішно продовжити військові дії, виснажуючи при цьому не стільки саму себе, скільки своїх суперників (це справедливо й для інших учасників конфлікту). Однак для реалізації подібного проєкту необхідні модернізація та створення відповідних транспортних інфраструктур, особливо в Росії. Крім того, не варто забувати про можливість вибуху серця маккіндерівського «Хартленду» (Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан Киргизія, китайська Уйгурія), а це може, якщо не розладнати, то серйозно відкоригувати плани «російсько-європейського товариства допомоги трудящим Китаю».

Я мушу звернути увагу, що всі вищеперелічені сценарії — це не мої «гарантії», якщо висловлюватися мовою Дугласа Макартура, — тобто не твердження про швидкий початок світової війни, — а потенційні «можливості» для всіх охочих узяти участь у формуванні нового порядку в азійському регіоні.

Китайська стратегія, заснована на принципі підкорення ворожої армії без прямого зіткнення, найближчим часом буде орієнтована лише на повільне, упевнене (вірне) і, найголовніше, відносно мирне нарощування могутності КНР. Зовнішня політика цієї країни, на мою думку, буде схожа на ту, яку проводила Японська імперія в міжвоєнний період (нижче буде наведено цитати з неофіційної доповіді японського військово-політичного керівництва, представленої імператору Хірохіто 15 серпня 1936 р.).56

По-перше, «національна оборона має бути доведена до того рівня, який необхідний Японії для забезпечення її позицій як стабілізуючої сили у Східній Азії; військово-морське переозброєння буде доведено до рівня, достатнього для контролю над західною частиною Тихого океану в протидії флоту Сполучених Штатів».

Як ми переконалися вище, Китай проводить аналогічну військово-морську політику, яка і в 1890-1914 рр., і в 1929-1941 рр. привела Німеччину та Японію до повного військово-політичного краху.

По-друге, «з огляду на наші нинішні взаємини з Радянським Союзом пріоритетами, що формують нашу китайську політику, стануть перетворення Північного Китаю на особливий антикомуністичний, прояпонський і проманьчжурський район, отримання ресурсів для нашої національної оборонної програми та розширення мережі повідомлень».

Цю тезу можна застосувати для опису майбутніх російсько-китайських відносин: освоєння дітьми Піднебесної просторів Сибіру та Близькосхідного регіону РФ (до речі, німці також займалися освоєнням територій Російської імперії) призведе до посилення в них прокитайських настроїв, що дозволить, по-перше, забезпечити безпеку Китаю в разі зміни зовнішньополітичного курсу РФ, а також відкриє КНР ширший доступ до ресурсів цих регіонів. Щодо «мережі повідомлень» я висловився раніше, коли говорив про європейсько-російський чинник у питанні підтримки Китаю.

По-третє, «поліпшення дружніх відносин між нашою країною та Сполученими Штатами може значно сприяти компенсації британського та радянського впливу. Однак з огляду на те, що США зайняті переозброєнням і з великим занепокоєнням дивляться на розвиток нашої китайської політики в світлі своєї традиційної далекосхідної політики, існує небезпека, що вони можуть допомогти Китаю, роблячи цю країну залежною від Заходу… Тому ми маємо шукати розуміння Сполученими Штатами нашої справедливої позиції шляхом поваги до їхніх комерційних інтересів у Китаї»

Аналогічні тенденції простежуватимуться й у відносинах між КНР і США, які, до речі, є найважливішими торговельними партнерами. Тому говорити про будь-яке пряме зіткнення між цими державами занадто рано. Хоча, безумовно, США намагатимуться в межах стратегії непрямих дій дезорієнтувати периферійні зони навколо Китаю.

По-четверте, «з огляду на те, що Великобританія з усіх західних держав має найбільші інтереси на Далекому Сході, а позиції інших європейських держав здебільшого залежать від Великобританії, на цей момент для нас особливо важливо взяти на себе ініціативу в поліпшенні зв'язків із Великобританією. У цьому разі Великобританія може стати на наш бік у наших відносинах з Радянським Союзом і діяти як противага Радам…»

На сьогоднішній момент у багатоликій Азії, як ми переконалися на прикладі М'янми та Ірану, де перетнулися інтереси США, Китаю та Індії, уже виникає своєрідна система міждержавних союзів, споріднена з тією, яку створював Отто фон Бісмарк у 70-80-х роках XIX століття. При цьому відмова будь-якої країни Південної та Південно-Східної Азії від багатовекторної зовнішньої політики (особливо це стосується Ірану) або ж світових гравців може потягнути за собою ланцюгову реакцію краху балансу сил в Індо-Тихоокеанському регіоні. Власне, це і сталося на початку ХХ ст., коли формування Антанти було сприйняте в Берліні як спроба оточення Німеччини. Ми, втім, уже можемо споглядати загрозливі для стабільності контури нової «сердечної згоди» та Центрального блоку, проте велика кількість периферійних зон відкриває для основних гравців нові можливості для ведення дипломатичної та «малої» (тобто орієнтованої на підтримку сепаратистських / урядових сил) воєн, а це, як розуміє читач, сприятиме підтримці «уявного» миру відносно довгий час.

По-п'яте, «Південні території, що відіграють важливу роль у наших міжнародних торговельних зв'язках і є районом, необхідним для промисловості та національної оборони Імперії, а також становлять собою природний простір нашого расового розвитку, мають вивчатися як місце нашої експансії. Але наше просування в цьому районі має проводитися мирно й поступово, із докладанням величезних зусиль, щоб запобігти провокуванню інших держав і розвіяти їхні побоювання щодо Імперії».

Політика Китаю щодо таких держав, як Таїланд, Камбоджа, Малайзія, Індонезія, Східний Тимор, Папуа-Нова Гвінея та інших країн «Південного напряму», буде аналогічною. Про це ми вже згадували вище під час опису майбутньої боротьби між Китаєм і західними союзниками за «серця й розуми» жителів Південно-Східної Азії.

***

Тепер перед очима читача постає нова, третя світова опера порятунку, звуки увертюри якої вже лунають у неспокійних водах Південно-Китайського моря, залитих мусоном джунглях Бірми, на бунтівних берегах Африканського рогу та ще в багатьох куточках нашої нещасної планети. І питання полягає лише в тому, яка музична тема стане головною в майбутньому концерті: чи повториться руйнування Юаньміньюаня західними варварами, чи ми станемо свідками народження абсолютно нового, цілісного, раніше схованого в чертогах вселенської справедливості твору? Чи зуміє китайський диригент утримати гармонію в мільярдному оркестрі, чи останній знову буде змушений розпастися на дрібні ансамблі? Або, можливо, мінорний дух 1914 р. зміниться мажорним ладом завдяки досягненню взаєморозуміння ворогуючими сторонами? Втім, війна – батько всіх речей…

1 Хомський Н. Створюючи майбутнє: Окупація, вторгнення, імперське мислення та стабільність. М.: Альпіна нон-фікшн, 2015. С.242.

2 Röhl J. Wilhelm II: Into the Abyss of War and Exile, 1900–1941. London: Cambridge University Press, 2014. P. 836.

3 Черчилль У. Світова криза. Частина I: 1911-1914. М.: Принципіум, 2014. С. 99.

4 Тірпіц А. Спогади. М.: Вече, 2014. С. 57.

5 Шевенман Ж.-П. 1914-2014. Європа виходить з історії? М.: АСТ, 2015. С. 68.

6 Akkoc R. Mapped: India predicted to become world’s most populous country by 2022 // The Telegraph. 22.07.2015.

7 За прогнозами аналітиків ООН, до 2020 р. кількість жителів похилого віку може досягти 20 % показника.

8 Тут слід звернути увагу читача на особливості китайської традиції, що передбачає шанобливе ставлення до своїх престарілих родичів.

9 Мачетна Н. Країна чоловіків. Гендерний дисбаланс загрожує Китаю зростанням злочинності // Новий час. 27.12.2014

10 Павленко А. Діти для зростання: чому Китай зняв обмеження на кількість дітей у родині // Delo. ua. 08.11.2015

11 Тірпіц А. Указ. тв. С. 47.

12 Там само. С. 60-62.

13 Гарт Л.Б. Історія Першої світової війни. М.: АСТ, 2014. С. 17.

14 Каплан Р. Помста географії. Що можуть розповісти географічні карти про майбутні конфлікти та битву проти неминучого. М.: КоЛібрі, Азбука-Аттікус, 2015. С. 133.

15 Белавенець П. Чи потрібен нам флот і значення його в історії Росії. СПб: Товариство Л. Голіке та А. Вільборг, 1910. С. 276.

16 Черчилль У. Указ. тв. С. 43-44.

17 Maurer John H. Arms Control and the Anglo-German Naval Race before World War I: Lessons for Today? // Political Science Quarterly. Vol. 112, No. 2. P. 285.

18 Гілберт М. Історія Першої світової війни. М.: КоЛібрі, 2016. С. 30-31.

19 Р. Каплан. Мусон. Індійський океан і майбутнє американської політики. М.: КоЛібрі, Азбука-Аттікус, 2015. С. 344.

20 Новичков Н., Нікольський В. ВМС Китаю сьогодні та завтра. Чи реальні претензії Піднебесної на лідерство у світовому океані? Частина I // Військово—промисловий кур'єр. Ч. 437. № 20.

21 India to get access to almost 99% of U.S. defence technologies: White House official // The Hidu. 26.06.2016.

22 Indian govt is going to be ‘great ally’ of US: White House // The Echo of India. 11.06.2016.

23 Шелден М. Черчилль. Молодий титан. М.: Ексмо, 2014. С. 245.

24 Каплан. Мусон. Індійський океан і майбутнє американської політики. С. 348.

25 Гарт Л.Б. Указ. тв. С. 17.

26 Гілберт М. Указ. тв. С. 29

27 Anderson M. F., Hershey A.S. Handbook for the diplomatic history of Europe, Asia, and Africa, 1870-1914. Washington: government printing office, P. 410.

28 Ibid. P. 410-411.

29 Гілберт М. Указ. тв. С. 35

30 Кіссинджер Г. Світовий порядок. М.: АСТ, 2015. С. 263

31 Kane M. T. Chinese Grand Strategy and Maritime Power. London: Frank Cass, 2002. P. 135-149.

32 Лузянін С. Деякі аспекти китайської зовнішньої політики щодо країн «Ближнього кола» // Китай у світовій та регіональній політиці. Історія та сучасність. 2010. №15.

33 Антипов Костянтин Валентинович Економічний коридор «КНР—Пакистан» відкриває Шовковий шлях на Захід // Китай у світовій та регіональній політиці. Історія та сучасність. 2015. — №20. С. 263.

34 India and Iran sign ‘historic’ Chabahar port deal // The ВВС news. 23.05.2016.

35 Iran, China and the Silk Road Train // The Diplomat. 30.03.2016.

36 Там само. С. 407-408.

37 Каплан. Мусон. Індійський океан і майбутнє американської політики. С. 102.

38 China workers killed in Pakistan // BBC. 15.02.2006.

39 Каплан. Мусон. Індійський океан і майбутнє американської політики. С. 104.

40 Коваль А. Китай: уйгурський сепаратизм перестає бути локальним // Дзеркало тижня. Україна. 2014. № 8.

41 Матвєєва Дар'я Володимирівна Відносини між Китаєм і М'янмою в контексті енергетичної дипломатії КНР // Вісн. Том. держ. ун-ту. 2012. №356.

42 Каплан. Мусон. Індійський океан і майбутнє американської політики. С. 273.

43 Бектимирова Надія Миколаївна. Громадянська протестна активність у Камбоджі в 2013-2014 рр // ПСА: актуальні проблеми розвитку. 2014. №22.

44 Cann, J.P. Mozambique, German East Africa and the Great War // Small Wars & Insurgencies. 2001. № 1. Р. 116.

45 Арутюнова Г., Кірова І., Попова Т. Чинники успіхів Китаю в Африці // Актуальні проблеми гуманітарних і природничих наук. 2014. №3-1.

46 Там само.

47 Вікторьєн А. Товарообіг між Китаєм і країнами Африки: розширення й дисбаланс // МНІЖ. 2014. №13 (20).

48 China is building its first overseas military base in Djibouti — right next to a key US one // PRI. 03.05.2016.

49 Такман Б. Указ. тв. С. 18-19.

50 Там само. С. 22-23.

51 «Оточення».

52 The South China Sea: «Lake Beijing» // The Diplomat. 07.01.2013.

53 Детальніший аналіз японського реагування на процес піднесення КНР було подано Н. Белесковим у статті «Нова військова стратегія Японії асиметрична відповідь на виклик із боку КНР» (Хвиля, 08.01.2016).

54 Japan’s Shinzo Abe Defends U.S. Alliance, Warns Against «Naked Nationalism» // The Wall Street Journal. 05.04.2016.

55 Сингапурське диво: Лі Куан Ю. М.: АСТ, 2015. С. 79.

56 Садатосі Т. Політична стратегія Японії до початку війни. М.: Російський фонд сприяння освіті та науці, 2016. С. 217-222.