Чому тероризм набирає обертів у розвиненому світі?

У тіні яких упереджень нам бачиться тероризм? Де його соціокультурне походження? Чим хибний мультикультуралізм і як він підживлює тероризм? Проти кого працює принцип колективної ідентичності? Політолог і етнограф Еміль Паїн відповідає на запитання про цивілізаційну війну та природу цієї загрози

Про «терористичні» упередження

Проблема тероризму переповнена різного роду упередженнями; я хотів би виділити два з них. Перше — культурно-расистське уявлення про існування «поганих», «терористичних», скажімо так, етносів, релігій, рас. Багато хто не зізнається в цьому, — принаймні у відкритій формі, — але подумки продовжує підозрювати всіх мусульман у тероризмі або всіх афроамериканців у готовності нападати на білих поліцейських чи висловлювати таке, здавалося б, невинне здивування фактами, що чеченці, які становлять понад 80% біженців з Росії та, скажімо, у Німеччині, ніяк не проявили себе в тероризмі. Уже в самому цьому подиві й криється припущення, що чеченці мало не суціль терористи. Ось факт: існує велика чеченська діаспора в скандинавських країнах, — особливо в Норвегії, чимало й у Німеччині, — але жодної ознаки зв'язку з терористичними діями в цих країнах у чеченців не було. Або в Бельгії, у Франції серед учасників терористичних акцій, які були добре відомі, переважали представники арабського етносу.

А, скажімо, у США арабська діаспора значно більша, ніж у Бельгії, але, знову ж таки, жодних ознак, жодного випадку участі громадянина Америки — араба в будь-якому терористичному акті не було помічено.

Епізод із 2001 роком був пов'язаний із тим, що туди прилетіли громадяни інших країн, а зовсім не американські араби.

Отже, немає прямого зв'язку ні з етносом, ні з расою, ні з релігією в тероризмі.

Прямого — немає. Але непрямий-то є, тому я хочу сказати й про інше упередження, яке виражається у формулі: «У злочинності немає національності; відповідно, немає й релігії, немає раси». Ця формула може бути доброю для журналістів, для державних службовців при описі тих чи інших кримінальних злочинів і терористичних актів. Але повністю заперечувати певний зв'язок між цими явищами не можна, тому що це напівправда, яка, як писав лауреат Нобелівської премії з економіки 1998 року Амартія Сен, страшніша за брехню. У цю шпарину напівправди неодмінно втиснуться професійні демагоги, популісти, що експлуатують страхи й нерозуміння суті проблеми. Скажімо, Трамп, до прикладу, виглядає як правдолюб, — і його, до речі, подають у російській пресі як правдолюба, — але він не соромиться маніпулювати страхами, хибними звинуваченнями.

Так от, брехати не можна, у тому числі й про етнічність, про релігію, про расу такого явища, як тероризм.

Як же в тероризму немає жодного зв'язку з релігією, якщо в організації «Ісламська держава» немає нікого, крім мусульман, і бути не може?

Інша річ, що деякі її члени до вступу в цю організацію могли бути послідовниками інших релігій або навіть атеїстами. Але в ІДІЛ немусульман бути не може, оскільки організація заснована на ідеї ісламізму: вона відкрита лише для представників цієї релігії. Білих поліцейських убивають представники афроамериканців невипадково. Річ зовсім не в тому, що раса якось схильна до вбивств, просто расовий принцип використовується для ідентифікації: якась частина афроамериканців, які живуть на півдні, певна в тому, що вони діють у відповідь на дискримінацію білими поліцейськими чорношкірих. І ця ознака існує: ось ця особливість використання етнічної, расової чи релігійної ідентичності для поділу спільноти, для поділу всього світу на «своїх» і «чужих» — існує. І це найважливіший чинник при визначенні соціокультурних аспектів і злочинності — і такого злочинного явища, як політичний тероризм.

Про поняття колективної відповідальності

Про що говорить проблема афроамериканців, які відстрілюють, скажімо, зараз білих поліцейських? Насамперед про те, що існує готовність використовувати поняття колективної відповідальності. Ось це дуже суттєва ознака, характерна для всіх терористичних груп. Вони покладають відповідальність за вчинки якихось одних людей, — скажімо, поліцейських, які, можливо, й справді допускали правопорушення, зловживали своїми повноваженнями, становищем, або, можливо, це й уявні уявлення, — так чи інакше, ось ця вина окремих людей переноситься на всю професійну групу. Вона може бути перенесена на всіх людей, які, скажімо, танцюють на площі, дивляться феєрверк, як це було на Англійській набережній у Ніцці: адже серед усіх людей, які туди прийшли, могли бути і французи, і нефранцузи, і араби; і мусульмани, і немусульмани. Але самого факту, що вони там були, було достатньо, щоб їх включили в об'єкт цієї самої колективної відповідальності.

Про нову ідентичність і групові зв'язки

Річ у тім, що так звана колективна ідентичність — етнічна, релігійна, расова — дуже емоційно насичена. Вона більшою мірою збуджує, ніж, скажімо, поділ людей на «журналістів і читачів», на «токарів і пекарів» і навіть на «багатих і бідних». Цей вид ідентичності часто використовується для консолідації та мобілізації різного роду соціопатів. Етнічно-релігійний чинник витіснив колись панівний соціальний. Колись терористи ділилися на «багатих і бідних», на «гнобителів і гноблених», а сьогодні найчастіше використовується етнічна чи релігійна ідентифікація для об'єднання людей у ті чи інші організації, що займаються терористичною активністю.

І інша властивість, теж не пряма, теж не пов'язана з уродженими властивостями, з історично накопиченими особливостями життя людей, — це властивість певних груп зберігати міцні групові зв'язки.

Це дуже важливо для організації різного роду злочинних дій, тому що злочинність вимагає секретності, а секретність можна довірити лише своїм.

Ось, скажімо, у Франції більшу частину терористичних актів чинять не просто араби, а араби з так званих країн Магрибу: Лівії, Тунісу, Марокко, ну і з інших територій, що входили колись до французьких колоній. Представників Магрибу у Франції у п'ять разів більше, ніж, скажімо, у Великій Британії, що цілком зрозуміло, пов'язано з історією цих держав. Наявність великих груп людей, представників однієї території, дає можливість людям знайти близьких — тих, кого вони знали зі свого села, кого вони знали з дитинства і так далі. Це суттєвий чинник для того, щоб організувати так зване таємне підпілля, створити групи, які могли б довіряти одне одному такі таємниці, як організація влади.

Про розколоті суспільства та політику соціальних подачок

Далі — коли ми оцінюємо ситуацію, скажімо, підвищеного рівня активності тероризму у Франції та Бельгії порівняно з іншими європейськими країнами. Хоча, на превеликий жаль, жодна з країн сьогодні не застрахована від тероризму: лише нещодавно запитали, чому немає терактів у Німеччині, як одразу виник терористичний акт у цій країні, — і, на жаль, у будь-якій іншій вони можуть з'явитися. Проте ми говоримо про те, що останнього року Франція стала епіцентром терористичної активності. Але ж це залежить не лише від прийшлих: значною мірою ситуація залежить від поведінки влади, від політичної та економічної організації в країні: період правління Франсуа Олланда не лише щодо безпеки викликає безліч докорів, а й інші сторони життя цієї держави вкрай далекі від досконалості, і в цьому сенсі, звісно ж, створюють умови для терористичної активності.

Може, найголовнішу небезпеку для цієї країни — і для інших — спричиняють певні політичні доктрини, які використовуються щодо мігрантів або етнічного населення.

Скажімо, мультикультуралізм, — точніше було б його назвати не мультикультуралізм, а комунітаризм, — це державне спонсорування, формальне спонсорування культурного різноманіття; але культуру не можна спонсорувати, у культури немає рахунку в банку й бути не може: цей рахунок може мати певна організація, громада. Тому фактично мультикультуралізм у країні, де він проголошений, — як, скажімо, у Швеції чи в Канаді, — і там, де він не був проголошений, — як у Франції, — він надавав певні пільги традиційним спільнотам, організованим насамперед за релігійним принципом. Наприклад, у Бельгії кожен мусульманин, якби захотів, міг би отримувати релігійну освіту в школі, виділивши для цього спеціальні години, спеціального викладача і так далі.

Фактично спонсорування громад призводило до того, що їхні лідери отримували надзвичайно великі повноваження щодо своїх членів.

У таких замкнених громадах культивували архаїчні норми, і ці архаїчні норми часто були сильнішими, ніж ті, які мали поширювати світські органи, світські установи, школи, університети, радіо й телебачення. Але цікавий факт: вихідці з Бангладеш, у якому ніколи не носили паранджу, приїхавши до Великої Британії, перейняли цю норму від своїх знайомих. Поширення салафізму інтенсивніше відбувається в замкнених громадах Європи, ніж на території багатьох великих арабських держав. Частка ісламських бойовиків, яких Бельгія поставила до лав «Ісламської держави», у сто разів вища, ніж та сама частка бойовиків, завербованих у величезному Єгипті.

Далі, замкнене життя в цих кварталах сильно паралізує життя інших людей у країні, до якої вони приїхали: порушується проблема інтеграції цих людей у нову спільноту. Колишній прем'єр-міністр Великої Британії Кемерон, виступаючи в 2011 році з критикою мультикультуралізму, говорив про те, що близько 30% мусульман Великої Британії не ідентифікують себе з країною проживання, але вони ідентифікують себе зі всесвітньою ісламською групою.

І саме з тих людей, які не інтегровані в таку країну, цілком виключаючи себе з її життя, вважає її чужою та її жителів чужими, якраз і вербується більша частина терористичного підпілля в цих країнах.

Проблема розколу суспільства, проблема неінтегрованості — ось центральна проблема, яка сьогодні найсильніше розпалює ісламізм, джихадизм та ісламістський тероризм у цих країнах.

Молитва за мусульманами, які загинули внаслідок теракту в Ніцці, в одній з мечетей поблизу міста. Фото: Francois Mori / AP

Але я повернуся до Франції. Я почав говорити про те, що тамтешні умови значною мірою гірші та більшою мірою сприяють розвитку тероризму, ніж у будь-яких інших країнах. Річ у тім, що існує загальна проблема так званих соціальних подачок. Вона надзвичайно сильно впливає на процеси, що ускладнюють інтеграцію прийшлого населення в нове суспільство. Ці подачки не стимулюють інтерес до залучення до виробничого процесу, і ще більшою мірою вони формулюють ніби розрив між правами та відповідальністю. Ну ось, скажімо, я був на одній із конференцій, це було в Німеччині: представники національних спільнот розповідали про те, як вони навчилися справляти вплив на відповідні держави, вибиваючи ті чи інші пільги для своїх громад. І, можливо, це позитивний елемент у забезпеченні прав етнічних меншин з боку держави. Але я поставив запитання: «А який вплив ви справляєте на членів, спонукаючи їх, скажімо, до інтеграції?». Я запитав у представників циганської громади, якою мірою вони сприяють перефабрикації своїх спільнот. Можливо, у Німеччині не потрібна така кількість ворожок, яку представляє їхня спільнота; може, потрібно спробувати перекваліфікувати якусь їхню частину на інші професії — це значно більшою мірою забезпечило б їм нормальне існування, ніж отримання будь-якої додаткової пільги від держави. Я не отримав відповіді на це запитання. Меншість із цих спільнот намагається справляти такого роду вплив на своїх членів, спонукаючи їх до більшої інтеграції.

За допомогою політики соціальної подачки розвинені країни намагаються ніби відкупитися від проблеми етнічних емігрантів. Стало немодним говорити про інтеграцію.

З початку 70-х років ідея підтримання національної спільноти, національного громадянства — не етнічного — ніби стала непристойною в обговореннях цієї проблеми. Вважається, що й без інтеграції можна налагодити життя. Але вибух тероризму, який показує, що зберігається й збільшується розкол спільноти на «ми й вони», «ми й чужі», «ми й вороги», показує, що ось ця відсутність якихось механізмів, цілей, реальних програм з інтеграції прийшлої спільноти викликає величезні проблеми.

Про доцентрові процеси в замкнених анклавах

Я б іще хотів сказати про проблему замкнених анклавів: етнічних, расових і релігійних. Повернімося до тієї ж Америки. Ми бачимо, що серед представників афроамериканців сьогодні є і президент, і колишній міністр оборони, колишній держсекретар, науковці, артисти і так далі. Дослідження показують, що всі ті, хто успішно просувається соціальними сходами, — це ті, хто вирвався із замкнених самоорганізованих груп. Тих же груп, які зберігають зв'язок із цими замкненими кварталами, причому виниклими не внаслідок дискримінації держав, а внаслідок ніби добровільного замикання серед своїх. Тут і архаїчні форми поведінки, і безліч ознак девіантної поведінки, включаючи і наркоманію, і залученість до кримінальних злочинів і так далі. Без спроби розв'язання питання цих замкнених анклавів виходить, наприклад, як із кварталом Моленбек, відомим концентрацією представників мусульман здебільшого з країн Магрибу, який став центром тероризму європейського масштабу. Він виник сам, його не створювали: найбідніші верстви населення сконцентрувалися в цьому районі; найбідніші верстви населення притягували бідне обслуговування, бідну освіту. А бідна погана освіта виштовхує людей із суспільного життя, відтворює, точніше, створює заново соціально-релігійну, соціально-расову дискримінацію. Фактично створює ті соціальні розриви, які, будучи обернені в оболонку етнічних чи релігійних відмінностей, викликають найбільші проблеми. Звісно, такий рід замкнених кварталів — це казан, який формує резерви тероризму.

Про небезпеки популізму

Коротше кажучи, проблема розколотого суспільства — проблема, яка є загрозою не лише безпеці, а й демократичним інституціям у країні, оскільки вона просто притягує до себе різного роду популяції, що руйнують уже зсередини основи демократичної організації суспільства. Причому позначається різного роду популізм: і популізм тих, хто експлуатує упередження людей, зосереджених у цих анклавах, і популізм широкий, який використовує страхи проти інакоетнічних та інакорелігійних груп, ідеться про правий популізм у Франції, в Італії, у США.

На мій погляд, проблема «Ісламської держави» небезпечна не їхніми діями на Близькому Сході, скільки наявністю їх як мережевого явища, як певної матки, яка живить своїх прихильників в інших країнах. Строго кажучи, саме ця проблема стимулюватиме активність західних країн у боротьбі з ІДІЛ. Поки це відбувається десь «там», це, звісно, не сильно непокоїть громадян стабільних держав. Але коли ІДІЛ приходить на Англійську набережну, у Ніццу, ось тоді це стає проблемою національного масштабу.

Джерело: openrussia.org

Фото: Еміль Паїн. Радіо Свобода

Автор: Еміль Паїн, OpenRussia
Джерело: Хвиля, 25.07.2016