Україна в постмодерні – 1. Uniformitas

Одна країна з одним народом, однією мовою, однією церквою, одним лідером, одним пророком і однією історією.

Як це чудово звучить! Так і хочеться додати – в єдиному пориві йти у світле європейське постмодерністське майбутнє. «Адже це так зручно – казав Бодуен де Куртене, – у раз прийняті чи вироблені рамки втискувати всі нові явища: uniformitas насамперед, на всіх солдатах мундир одного крою». Але ж постмодерн – це передусім різноманітність: різноманітність етносів, мов, стилів, течій, напрямів, вірувань і культур. Це широкий погляд на світ, толерантність і нестандартне мислення. І тут необхідно пригальмувати і відповісти на тривіальне запитання – хто ми є, куди і навіщо йдемо?

Трохи історії

Як відомо, ідеологія етнічної держави була актуальною в середині XIX століття у відсталих країнах центральної Європи – роздроблених Німеччині, Італії та поділеній Польщі. З’явилася вона в німецьких князівствах у вигляді ідеї пангерманізму, як відповідь на Наполеонівську експансію. Ідеологом пангерманізму виступив Гегель з його теорією «історичних народів».

Альтернативу пангерманізму – панславізм запропонував у 1926 р. чех Геркель. Саме панслов’янські ідеї проповідувало Кирило-Мефодіївське товариство, куди входив Т. Шевченко. Панслов’янський конгрес 1848 р. у Празі закінчився безрезультатно. Слов’яни, як зазвичай, переслідували одне одного і не змогли створити федерацію в рамках Австрійської імперії. Не краще стояла справа і в Російській імперії – тут смертельно зіткнулися дві позиції – лідерства Росії та Польщі. Ця боротьба за етнічний контроль територій характерна для аграрних суспільств в епоху раннього модерну і безглузда для постмодерну. І якщо ключові на той час у Європі країни – Велика Британія, Франція, Австрія та Росія формувалися як аристократичні споріднені імперії, то зазначені країни висунули принцип ґрунтовності – kulturnation – культурних архетипів, зрозумілих менталітету більшості населення, переважно сільського. Формування цих країн відрізнялося спільними принципами:

• Титульна нація.
• Державна церква.
• Єдина мова.
• Авторитарний лідер і/або месія.
• Централізація і неподільність.
• Уніфікована історія, що спирається на міфічний час.
• Винятковість і богообраність країни.

Хоча були й істотні відмінності. Ще в XIX столітті Драгоманов підкреслював відмінності поняття нації в Європі та Україні:

«Слово нація в европейскій термінологіі иноді значить держава, а не раса і на світі часто проявляєся автономізм політично-національний, осібний від етнографічно-національного. Так є патріотізм швейцарский, хоч раси швейцарскоі нема; голландский, хоч Голландці етнографічно суть часть дольних Німців; так нова Англія в Америці відпала від староі, хоч етнографічно вони однакові; так ірландскі націоналісти говорять по англійскому. І наш автор “Исторіи Русовъ” був по своєму націоналіст політичний, а етнографічного націоналізму в него не було майже ні крихти» («Чудацькі думки про Українську національну справу», 1892).

Справді, більшість успішних націй формувалася, не переймаючись мовними проблемами – австрійці, швейцарці, бельгійці, канадці, австралійці, американці, бразильці своєї мови не мають, від цього не страждають і не посипають свою голову попелом.

У Німеччині та Італії як мову як об’єднавчий чинник kulturnation були обрані найрозвиненіші в культурному відношенні верхньонімецька (мова Мартіна Лютера та Гете) і тосканська (мова Данте та Петрарки). При цьому збереглися й інші мови та діалекти.

В імперіях же конструювалася єдина літературна мова для повсюдного впровадження для зручності управління, торгівлі та економіки. Так, у Франції було обрано одну з 30 існуючих на території країни мов і діалектів – діалект Іль-де-Франс, «мову французьких королів», і почала насильницьки впроваджуватися в країні та колоніях. Аналогічно у Британії англійська пригнічувала шотландську, ірландську, валлійську та їхні діалекти. У Російській імперії за основу було взято церковнослов’янську мову, «мову книжників», розроблену в нашій Київській Русі (тому вона й називається руською). У її кодифікації використовувалася «Граматика словенська» (1618) нашого мислителя Мелетія Смотрицького і розвивала її ціла плеяда вчених з Русі-України. Не дивно, що тоді заремствували московити, незадоволені насадженням їм чужої мови.

Оксфордський учений Карл Абель вважав російську мову дочірньою щодо руської мови (тобто київської). В Україні люблять порівнювати французьку та українську мови, але на противагу Франції за основу української мови було обрано мову простолюду (власне, селян). Як літературна мова простолюду вона почала кодифікуватися лише на початку ХХ століття. Так Нечуй-Левицький вважав, що зразком істинної мови для літератури має бути саме мова сільської баби з її синтаксисом. Він також зазначав спадкоємність російської мови з київською книжною мовою:

«Ломоносов забрав наукові й вищі книжні слова з киiвськоi мови XVII та XVIII віку і припаяв йіх до великоруської міської мови. А трохи згодом Екатерина II звеліла в Киівомогилянські Академіі вимовлять по-великоруський ту київську мову…, яка набіралась ярого колорита великоруського. Котляревський побачив, що давня наша книжня мова … переробилася на российську книжню мову, що верхній, вищий єтаж мови вже взято в Петербург, і… догадавсь, що треба знову починати з початку: заводить народню українську мову в книжки»1.

Німецький філософ Габермас у роботі «Залучення іншого» зазначив, що «класичні державотворчі нації півночі та заходу Європи сформувалися всередині здавна існуючих територіальних держав». В авангарді їхнього формування виступали юристи, дипломати та військові. Для пострадянських країн характерна інша модель: вони в основному формувалися під впливом героїзованих міфоісторій, створених письменниками, поетами та істориками. Не дивно, в аграрних суспільствах основний наголос у «націотворенні» робився на минуле, його героїзацію, міфологізацію та відтворення.

Нації північно-західних країн Європи формувалися вже під впливом модерну, городян (буржуазії) і були спрямовані в майбутнє – характерна ознака модерну. Ключовим показником модерну стало поняття прогресу, та й сам термін «модерн» (фр. “modern”) означав «новий, сучасний». Так почав набирати силу не лише науково-технічний прогрес, а й футурологія, прагнення зазирнути в майбутнє, постійне оновлення стилів і розрив з Традицією.

Історія в країнах модерну розглядалася з позиції прогресу, простежувала новизну ідей серед аристократії та буржуазії, і загалом була історією розвитку міст і цивілізацій. Саме аристократія і буржуазія вели країни вперед. В Україні «націотворення» відбувалося в гірших традиціях відсталих аграрних країн. Тут рушійною силою історії було призначено селянство та сільську інтелігенцію. Історія розглядалася з позиції Традиції, відповідно до якої в заслугу селянам ставився опір ідеям і новаціям. Ситуація ускладнювалася формуванням України в різних лімесах (пограниччях) відповідних імперій зі своїми специфічними культурними кодами.

Масова свідомість вимагає простих рішень і бінарної системи координат – свій vs. чужий. Вона несприйнятлива до складних конструкцій, тому рустикальна еліта запропонувала народу просту односкладову міфологізовану історію з ясними й чіткими народними героями та одвічними ворогами – аристократією та буржуазією. Українські історики, переважно вихідці із сільського суспільства, невтомно примітизували та міфологізували українську історію і заплутали її до такого ступеня, що втратили нитку Аріадни. Вона стала нагадувати фрагментарні сюжети a la біблійні історії від Сотворення Світу. Для ясності картини і демонстрації складності проблеми виокремимо 10 структурних схем українських міфоісторій, що гостро конфліктують між собою.

Міфоісторії України

1. Козацько-героїчна міфоісторія, відповідно до якої основу Української держави заклало козацтво. Його оспівав Т. Шевченко, а оскільки в аграрному суспільстві він виступав єдиним і беззаперечним авторитетом, то становим хребтом держави призначили вважати не аристократію та буржуазію, а козацтво. На основі цього міфу збудовано героїчний ряд гетьманів: Хмельницький, Самойлович, Дорошенко, Мазепа, Орлик, Розумовський. Уже в цій міфологемі виявилася гостра суперечність. Міф про Хмельницького як про героя-визволителя українського народу від панської Польщі та об’єднувача з братнім російським народом запровадив Й. Сталін. А авторитетний Т. Шевченко вважав, що Хмельницький спересердя продав Україну москалям («Якби-то ти, Богдане п’яний»). А ось з неволі її хотів визволити Мазепа – істинний засновник Української держави. У гетьманській версії останній гетьман – П. Скоропадський – не в фаворі в так званих «свідомих українців», оскільки він був паном і при побудові держави спирався на буржуазію (переважно російськомовну), а не на трудове селянство. Проблемою одновимірного трактування є й кровопролитна боротьба козацтва з УГКЦ (уніатами). А за версією 6 саме УГКЦ є істинно українською. Водночас гетьмани та старшина закріпачили вільних селян, тому з’явилася альтернативна Селянська міфоісторія.

2. Селянська міфоісторія. Героями цього міфу, батьками-засновниками країни, є Грушевський і Петлюра, а пророком – Т. Шевченко. Цей міф глибоко антибуржуазний. Відповідно до нього Україна плід праці простих селян, які вирощували хліб і будували палаци та замки. Архітектори, інженери й організатори масштабних будов розглядалися як третьорядні постаті. Адже не вони клали в замки цеглу, а трудовий народ. Тому фраза «князь збудував замок» розглядалася як антиукраїнська.

У цій міфологемі Україна вкорінена в сільське життя, все, що є найкращого – йде із села: «… Саме в сіні, не на пухових перинах, народжуються велити. … Не сумнівайтеся, і третій проросте з гною, бо на асфальті рідко що родить» (Ростислав Синько «Роздуми на межі тисячоліть» Украина 7-8/2003). Справді, перші три президенти України – вихідці з споконвічної української сільської бідноти. Міф керується тезою «Село – всьому голова» і подає майбутнє України як квітуче село, а міста – як великі села, з укоріненими в них сільськими звичаями – колядками, щедрівками, писанками, вишиванками тощо. Яскравими символами селянського міфопростору є співак і ректор М. Поплавський та неосвічена баба Параска. Мабуть, за цю роль символу селянської України вона й була нагороджена орденом кн. Ольги. Ідеологію сільської республіки на чолі з австрійськими монархами розроблено В. Липинським у книзі «Листи до братів-хліборобів». Цей міф гостро суперечить міфу України – спадкоємиці княжої Русі (міф 3), оскільки в княжі часи селяни – це смерди та холопи, і антагоністичний версії 10.

3. Міфоісторія «Княжа Україна». Відповідно до неї, Україна – княжа держава, спадкоємиця княжої Київської Русі, але потім, за висловом Ліни Костенко, князів в України вкрала і приватизувала Росія, як і назву, і мову. Ось біда так біда. Закономірне запитання: якщо в нас російську мову вкрали, то вона все ж наша чи вже не наша? Цей міф погано корелює з козацько-героїчним міфом, адже козаки якраз і повстали проти нащадків київських князів, а князь Ярема Вишневецький був головним противником Б. Хмельницького. Тому цей міф особливо не розробляється, оскільки «князів у селян вкрали», а окремі російські князі дивовижним чином перетворилися на «українських князів». Хоча такого поняття в джерелах немає, але міфи спираються на селянську віру, а не на джерела.

4. Міфоісторія аріївсько-язичницька. Від України-Аратти походять шумерська та індійська цивілізації, та й уся європейська історія. Як «документи» наводяться шифри-написи в гротах-святилищах Кам’яної Могили та «Велесова книга» (на думку вчених, спритна підробка). Міф розробив Ю. Шилов. З ним корелює язичницька РУН-віра (Рідна українська національна віра), розроблена Левом Силенком у роботі «Мага Віра». Цей міф антагоністичний православній Україні князя Володимира та православному козацтву (міфи 1 і 5), оскільки заперечує християнство, яке знищило віру предків. Замість Христа – пророка іудеїв адепти цього міфу поклоняються «рідним пророкам» – Тарасу Шевченку та Лесі Українці, а інші – Перуну.

5. Україна – колиска православ’я. Київський князь Володимир охрестив Русь. Ярослав Мудрий її розширив і породичався з усіма правлячими домами Європи. Американський учений С. Гантінгтон назвав Руську православну цивілізацію однією з ключових сучасних цивілізацій. Це питання вивчав і Роман Шпорлюк (Гарвард). Проте ця міфоісторія не розробляється, оскільки москалі вкрали в України православ’я і не дають їй створити Помісну церкву. Хоча, з другого боку, на Помісну церкву претендують і конфліктують відразу три церкви – УГКЦ, УПЦ КП та УАЦ.

6. Україна – частина Західної Європи. Наймодніший міф останнього десятиліття. Ця галицька розробка спирається на висвяченого Римським папою на королі Данила Галицького, австрійську версію центру Європи в Рахові, репрезентується УГКЦ (уніатською) і вибудовує ряд героїв: Коновалець, Мельник, Бандера, Шухевич, Шептицькі (митрополити УГКЦ). Зауважимо, всі герої – піддані Австрійської імперії або Польщі. Міф вступає в гостру суперечність з міфопростором (1), оскільки Б. Хмельницький підняв повстання для боротьби з уніатством і панською Польщею, а також з міфопросторами 5 і 8. За цим міфом, якби Хмельницький не підняв повстання і не «злягався під клятих москалів», то ми були б сьогодні в ЄС. Він споріднений міфу 2, оскільки в Галичині, на відміну від центральної України, буржуазія начисто була відсутня, однак гостро конфліктує з ним у визначенні батьків-засновників, якими є Бандера – Шухевич, а не Грушевський – Петлюра (див. Битва за модерн-4). Бандера й ОУН люто ненавиділи Петлюру та його наступника Бульбу-Боровця, як представників УНР і зрадників, що поступилися Галичиною Польщі.

7. Націоналістична міфоісторія. Близька до міфопростору 6, але значно радикальніша і спирається на ідеологію інтегрального націоналізму Донцова. Спрямована проти Польщі, яка претендує на отчизні західноукраїнські землі (звідси родом багато знатних людей і королів Польщі, в т. ч. Ян ІІІ Собеський). А також проти Московії/Росії та Великої Румунії. У цій версії Шептицькі відсутні за їхню угодовську позицію. Ключовий герой міфу – Бандера, який відтіснив Шевченка (міф 2). Суть міфу виражена просто і ясно: «Бандера прийде – порядок наведе». Тому по всій Україні треба перейменувати вулиці на його честь і поставити пам’ятники. У більшій чи меншій мірі ворожий решті міфопросторів.

8. Згідно з радянською міфоісторією, Радянська Україна становила собою квітучу республіку в складі Радянського Союзу. Справді, УРСР стала країною-засновницею ООН, була визнана світовою спільнотою, увійшла до 20 економічно розвинених країн, створила космічну галузь, потужну економіку та соціальні гарантії. За радянської влади Україна значно розширила свою територію: завдяки Сталіну повернула до свого складу Західну Україну, яку Петлюра (герой міфу 2) поступився Польщі, а Хрущов ввів до її складу Крим (революційна влада у 2014 р. ганебно поступилася його Росії). Однак у цій міфоісторії голодомор був відсутній, а ГУЛАГ, репресії та психлікарні розглядалися як прикрі перегини окремих особистостей у лавах справедливої компартії, авангарду трудового селянства та робітників. У цьому міфі не було місця буржуазній демократії. Гостро суперечить міфопросторам 6 і 7, оскільки ОУН-УПА – посібники фашистів. Також ворожий версіям 3, 5 і 10.

9. Федеративна Україна. Ідеолог – М. Грушевський, автор «Закону про національно-персональну автономію» (1918), відповідно до якого кожна з націй, що населяють Україну, має право на національну автономію та самостійне облаштування свого національного способу життя. Ідеї федералізму Грушевський виніс з мультикультурного Львова та федеративної Австро-Угорської імперії, завдяки якій у Західній Україні розвивалася українська мова і спонсорувалися українські факультети Львівського університету. На зорі незалежності ідеї федеративної України висловлював і В. Чорновіл, але ці ідеї доби модерну були сприйняті в штики прихильниками традиційної України за версіями 1, 2, 6, 7.

10. Буржуазно-аристократична (імперська) Україна. Проти цієї міфоісторії дружно виступали всі попередні версії, оскільки народництво і селянство за визначенням антагоністичні аристократії та буржуазії. Тому саме в нас досі «буржуй» (від ст.-фр. Burgeis – городяни) – лайливе слово. Саме швидке зростання міст, оплотів модерну, – Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, Єлисаветграда, Миколаєва – закладало основи переходу до західної міської буржуазної цивілізації. Перші масштабні буржуазні реформи здійснила в нас німкеня Катерина II – дала жалувану грамоту містам, заснувала сузір’я найкрасивіших міст України, розвивала економіку (камералізм), спираючись на ідеї Адама Сміта, якого детально вивчила, запросила для окультурення місцевого населення німців, сербів, чехів. Саме вона ліквідувала Запорізьку Січ, яка перетворилася на розбійницький барліг із пограбування Польщі та переселенців, за що заслужила захоплені відгуки на Заході. Вона заохочувала розвиток освіти, культури та будівництво доріг. Досі вірно служить кам’яний міст у Бургунці, збудований за її вказівкою. Одночасно Марія-Терезія та Йосиф II окультурювали й обуржуазнювали відсталу Галичину та Лодомерію.

Тут доречно відзначити й таких блискучих реформаторів і містобудівників, як Потьомкін, Рішельє, Ланжерон, Воронцов, Бібіков, Фундуклей, Бунге, Потоцькі. Особливо велика роль Миколи I у перетворенні занедбаного містечка Києва на найкрасивіше місто Східної Європи та найбільший освітній центр. У цій версії історії нашу економіку й науку допомагали розвивати англійські, французькі, німецькі, чеські, польські, російські капіталісти, а не місцеві селяни. Але ця крамольна з позиції більшовиків і рустикальної української еліти міфоісторія невблаганно переслідується. І навіть прізвища блискучих містобудівників і творців вилучаються й вимарюються з назв вулиць і міст. Як, втім, засуджуються і твори українських буржуазних письменників Булгакова, Гоголя, Паустовського, Гріна, Ахматової, Волошина, Алданова, Еренбурга, Бабеля, філософів Бердяєва, Шестова. Оскільки ця міфоісторія перебуває в гострому цивілізаційному конфлікті з селянсько-козацькими версіями 1-2, 6-8 і підриває їхні основи, вона є найбільш переслідуваною та ненависною.

Розвиток міфоісторій у незалежній Україні

У період здобуття незалежності найпопулярнішою міфоісторією була козацька на чолі з Мазепою і золотом Полуботка. Потім її змінила Селянська міфоісторія на чолі з Грушевським, якого навіть наділили званням Першого Президента України на противагу Кравчуку. Після Помаранчевої революції на авансцену вийшов Петлюра – рішучий лідер Директорії, «Головний отаман війська і фльоти УНР», союзник Польщі та борець із ворожою Росією. Погіршення життєвого рівня населення призвело до радикалізації міфоісторій і перше місце беззастережно посів Бандера (міф 7), відтіснивши Грушевського, Петлюру і навіть Шевченка.

Сьогодні за совковою традицією ім’я новопризначеного героя за новим міфом необхідно тотально присвоювати вулицям міст і сіл і ставити йому пам’ятники. Особливо отетеріли кияни, коли дізналися про перейменування Московського проспекту на проспект Бандери та проспекту Ватутіна на проспект Шухевича. Справді, за цією міфоісторією саме генерал Ватутін з Червоною Армією окупував Київ у 1943 р. Автор із цікавістю спостерігає за кульбітами української міфоісторії, оскільки виявилося, що мій батько, нащадок козаків Березанської сотні Переяславського полку в лавах Червоної Армії, разом з Ватутіним «окупував» Київ. І ось на щастя киян Бандера й Шухевич нарешті «звільнили» Київ від окупантів і вивели тарифи на європейський рівень. Але такий чорний гумор не сприйняли поляки і однозначно оцінили цю ворожу Польщі акцію, схвалену президентом України, фракція якого контролює Київраду. У відповідь польський сейм практично одноголосно проголосував за геноцид поляків, скоєний ОУН-УПА, якими керували відомий у Польщі терорист Бандера і головнокомандувач УПА Шухевич.

За законами цієї міфоісторії треба звинуватити польську АК у геноциді українців і перейменувати Львів на Бандерівськ. Доки він називатиметься на честь руського князя, близького родича володимирсько-московських князів? І зобов’язати поляків закарбувати на картах цю нову назву замість Lwów, який вони безпідставно вважають своїм містом.

Ми бачимо, що напрацювання українських псевдоісториків дають широкий матеріал політикам крутити історією як дишлом. Але з усмішкою дивитися на це не виходить, оскільки такі історії призводять до кровопролитних воєн і падіння економіки.

З позиції модерну, на якому виріс Захід, ми маємо акуратно використовувати матеріали з міфоісторій 3, 8-10. Так, за міфом 8 цілком у згоді з модерном більшовики радикально руйнували архаїчне селянське суспільство і проводили індустріалізацію, але всупереч модерну відмовилися від виборної демократії. За міфом 10 була запроваджена виборна демократія, але обмежена, і нерішуче ламалися підвалини патріархального села. А за міфом 9 національно-персональна автономія була половинчастою, замість повноцінної територіальної федералізації.

Читач вправі поставити запитання, а нащо чорта нам ці імперсько-радянські версії разом з модерном. Ми любимо і цінуємо патріархальну традиційну Україну з її вишиванками, писанками, галушками та козацькими чубами. Звісно, такий читач має рацію. Як можна не любити галушки, горілку та борщ? Більше того, з позиції постмодерну праві будь-які версії, і не просто праві, а рівноцінні – від язичницької до радянської (або совкової).

Однак проблема впирається в додану вартість – буржуазну розробку доби модерну. Усі селянсько-козацько-язичницькі міфоісторії не дають відповіді на запитання: звідки брати зростання доданої вартості? Захоплюватися лубковими картинками ідеалізованого сільського життя і знаменитим шевченківським «вишневим садочком» можна лише у фантазіях або на гранти західних спонсорів, які такими грантами вибивають Україну з конкурентного поля жорсткої західної економіки. Додана вартість екстенсивної аграрної України не покриває тарифи й якість життя розвиненого модерну. Низький рівень доданої вартості аграрної України прирікає її на жалюгідне животіння серед відсталих країн, з притаманними їм корупцією, олігархатом, високим коефіцієнтом Джині та масовою убогістю. Тут немає підступів ворогів, а лише невблаганна дія економічних законів (див. Битва за модерн -1).

Тому для модернізації України насамперед необхідно проводити масштабну роз’яснювальну роботу серед населення. Або воно обирає милу серцю селянську міфоісторію з домінуванням писанок, вишиванок і невід’ємною убогістю. Або воно радикально переходить на прозахідну аристократично-буржуазну модернізаційну версію історії та витягує зі свого минулого не терористів і революціонерів, а реформаторів, містобудівників, промисловців і творців. Іншими словами, радикально змінює цілеустановки з хижацької сировинної аграрної економіки на інноваційну буржуазну. Насамперед українцям з ранніх років необхідно впроваджувати у свідомість поняття доданої вартості, прибутку, ресурсозбереження, конкуренції на прикладі власних і зарубіжних успішних реформаторів.

Мультикультуралізм України

Окрім цих загальних міфоісторій у кожного регіону є локальні міфоісторії, що сягають корінням у глибоке минуле. Так, Бессарабія до війни належала Румунії, Буковина – спочатку належала Молдавії, потім Османській імперії, згодом була герцогством Австро-Угорщини. 30% громадян Румунії досі вважають її своєю територією, а приєднання у 1940 р. до України – незаконним. Західна Волинь входила до складу Польщі.

Галичина з XIV ст. входила до Корони Польської, а після поділу Польщі становила собою відсталу австрійську провінцію – королівство Галичини та Лодомерії з великим кн. Краківським. Вона не ототожнювала себе з Україною, як і Т. Шевченко Україну з Галичиною. Населення Галичини не підозрювало, що має найпряміше відношення до Наддніпрянської України і називало себе русинами. Щоб показати зв’язок з Україною Леся Косач почала друкуватися в галицьких виданнях під псевдонімом «Українка».

Закарпаття входило до складу Угорщини. Слобідською Україною називалися прикордонні (окраїнні) землі Московії, куди згодом царем Олексієм Михайловичем були запрошені українські козаки для заселення та охорони її кордонів.

Дике Поле – нічиї землі на прикордонні трьох держав – Кримського ханства, Речі Посполитої та Московії. Згодом на півночі Дикого Поля виникла Запорізька Січ з укріпленим замком на о. Хортиця, збудованим кн. Вишневецьким. Після перемоги Російської імперії над Туреччиною на землях Кримського ханства Катерина ІІ утворила Новоросійську губернію, куди заохочувалася масова імміграція німців, сербів, греків, румунів, молдаван, селян із найбідніших провінцій Австро-Угорщини – Галичини та Волині. Сьогодні противники Катерини ІІ ратують за надання кримським татарам національної автономії, тим самим виступаючи за повзучий поділ України, оскільки Кримське ханство займало всі південні області України (див. карту).

Кримське ханство. Фрагмент карти Роберта де Вогонді-сина (Франція, 1752)

Зауважимо, більшість країн формувалася вздовж річок, які ставали душею та об’єднавчим символом населення. Для Німеччини це Рейн, для Польщі – Вісла, Угорщини – Тиса, Австрії – Дунай, Англії – Темза, Франції – Сена, для США – Міссісіпі, Росії – Волга. А ось з Україною справа складніша. Безсумнівно, головною річкою і ядром України є Дніпро, але для Донбасу рідна річка – Дон/Донець, для Поділля – Дністер і П. Буг, для Галичини – межиріччя Дністра, Південного та Західного Бугу. Добре відомо, що річка, ландшафт і клімат справляють величезний вплив на формування етносу. Тут слід урахувати й такі зони, як ліс, лісостеп і степ, гори та море, які зовсім по-різному формують менталітет дитини.

Таким чином, Україна становить собою напрочуд різнобарвну країну, різні регіони якої сформувалися в зовсім різних умовах. В українцях змішалася кров скіфів і печенігів, половців і гунів, давніх греків і римлян, кімерійців і слов’ян, готів і алан, поляків і сербів, євреїв і татар.

Здавалося б, виходячи з історії та традицій України, особливо дореволюційної Одеси – міста дванадцяти мов, ми мали стрімко вдертися в постмодерністське суспільство (див. Табл.). Однак у 1991 р. кар’єрний комуніст Кравчук заради збереження влади різко розвернув країну в бік сільського націоналізму і вона пішла шляхом регресу. На відміну від Кравчука Назарбаєв, маючи набагато слабшу економіку, спрямував Казахстан шляхом модерну і значно випередив Україну.

Таблиця. Соціальний розвиток західного буржуазного суспільства

А величезна конкурентна сила України полягає в постмодерністській Єдності через багатоманітність. Адже саме в багатоманітності полягає джерело стійкості країни, її різні варіанти розвитку, з яких на кожному новому етапі історії можна й потрібно обирати найефективніші приклади, а не чіплятися за минуле. Адже ніщо так не опирається майбутньому, як пережитки минулого.

Багатоманітна Україна набагато цікавіша і представникам Заходу, і представникам Сходу, і з точки зору туризму чи бізнесу, і з точки зору знаходження тут чогось свого, рідного. Але для того, щоб перейти до прогресивної міфоісторії, Україні необхідно відірватися від селянського коріння і вийти на мета-рівень, рівень символічного простору, чого наша рустикальна політична еліта не хоче чи не здатна зробити. Її представники воліють чіплятися за пережитки минулого і витрачають час і зусилля на виробництво нових нічого не значущих і таких, що не знаходять відгуку в серцях людей, доктрин, програм, універсалів та інших проектів, що пропахли нафталіном минулого. На шкоду розвитку країни і прагненню в майбутнє ми спостерігаємо кровопролитну конкуренцію трактувань історій і міфологем. Обирай яку хочеш і доводь зі зброєю в руках, що саме твоя історія – це істина в останній інстанції.

Успішні країни об’єднувалися у спільному створенні майбутнього, а минуле сприймали виходячи з модерністського критерію прогресу та розвитку буржуазної економіки. Це ясно виразив Мірча Еліаде:

Під «сучасним світом» ми розуміємо сучасне західне суспільство і певний стан розуму, який послідовно формувався, починаючи з епохи Відродження та Реформації. У цьому сенсі, активні класи міського населення є «сучасними» – тобто тією частиною людства, яка була більш-менш безпосередньо сформована освітою та існуючою культурою. Решта населення, особливо в центральній та південно-східній Європі, все ще зберігає свою прихильність до традиційного та напівхристиянського духовного всесвіту. Культури сільськогосподарського ухилу, як правило, пасивні щодо історії, здебільшого вони просто переживають її»2.

У сучасному світі в України є один шлях збереження своєї цілісності – рішуче відмовитися від пропахлих нафталіном козацько-селянських міфоісторій і перейти до формування модерністської історії прогресу та об’єднання всіх громадян у побудові свого майбутнього. І тут ми маємо активно використовувати й упроваджувати у масову свідомість українців ідеї постмодерну, а саме – безумовну рівність усіх без винятку громадян України та їхнє право на свою історію, мову, культуру, назви вулиць і міст. Необхідно запроваджувати конкуренцію регіонів при одночасному взаємозбагаченні та взаємообміні своїми культурними цінностями. Знову підкреслимо, у всесвіті постмодерну всі історії та культури рівноцінні. Киянин Василь Шульгін звертався до більшовиків:

«Не чіпайте Києва… Дайте йому бути таким, яким його створила історія. Спрямуйте вашу ревність на творення, а не на руйнування. Поряд зі старим споруджуйте нове, хоч би й в архітектурному стилі. І якщо нове буде краще, як воно і має бути, старе саме собою схилить перед ним свою сиву голову» («Три столиці»).

Повернення на магістральну дорогу західної цивілізації передбачає повернення історичних назв містам і вулицям, присвоєних на честь їхніх творців. Так, Кіровограду слід повернути історичну назву Єлисаветград. Для захисту України від грабіжницьких набігів турків і татар Єлизавета Петрівна видала указ (11 січня 1752) «Про заснування гусарських і двох пандурських полків,… про найменування новозаселеної ними країни Новою Сербією, а зробленого там укріплення фортецею Святої Єлизавети» (на честь її покровительки). Люди були віруючими і фортеці називали на честь святих-покровителів для додаткового захисту. У фортеці св. Єлизавети на честь святих були названі всі бастіони та равеліни, напр., св. Андрія Первозваного, св. Петра тощо. Більше того, Єлизавета зробила для України більше ніж Петлюра і Бандера разом узяті – відновила Гетьманат, навчала українців мистецтва держуправління на правах широкої автономії, захищала від татар, не допустила закріпачення селян з ініціативи козацької старшини, заохочувала розвиток культури. А в місто Єлисаветград фортеця була перетворена за рескриптом Катерини II у 1784 р., після того, як вона ліквідувала Кримське ханство і корупційну схему з продажу українців у ясир (рабство). Але плебс як за совєтів, так і зараз на дух не переносить аристократію і справжніх реформаторів.

І навіть після революції Гідності з більшовицькою нахабністю безмовним городянам як за совєтів зверху спускають назву міста «Кропивницький», на честь якого названо село, в якому він народився. Яке М. Кропивницький має відношення до Єлисаветграда, важко сказати. За такою селянською логікою Київ треба перейменувати на «Шевченко», Луцьк – на «Лесю Українку», Харків – на «Гулак-Артемовського», а Париж – на «Бальзака». Це продовження совкової ментальності, коли славне місто Станіслав, засноване А. Потоцьким на честь батька, назвали Івано-Франківськом. Яке відношення І. Франко мав до Станіслава, окрім рідкісних відвідин, ясно лише більшовикам.

Ще сумніша історія з Катеринославом. Це місто заснував великий реформатор кн. Потьомкін і назвав на честь улюбленої імператриці. Він одразу планував його як столичне місто, для чого запросив француза Клода Геруа. Катерина перша почала здійснювати в Україні масштабні буржуазні реформи в дусі раннього модерну, за що її хронічно ненавидить українська рустикальна еліта. Однак перейменування цього міста на «Дніпро» перевершило у своїй абсурдності Кафку та Хармса. Селянська специфічна логіка керувалася дивними аналогіями. Якщо на річках Москва, Чикаго, Харків розташовуються міста Москва, Чикаго, Харків, то на річці Інгул має бути Інгульськ (жителі впали в ступор і їх обдарували «Кропивницьким»), а на Дніпрі – «Дніпро», а на річці Сені не «Париж», а «Сено». Тоді чому на «Дніпро» не перейменували Київ, як найбільше місто на Дніпрі? За законами Uniformitas Катеринослав потрібно назвати Дніпро-2, а Херсон – Дніпро-3.

На цих прикладах ми яскраво бачимо, як працює український селянський Uniformitas, і як населення безмовно ковтає будь-яку нісенітницю. Звісно, такі підходи нас відкидають не лише від Європи, а й від Здорового Глузду. Мимоволі згадуються слова В. Липинського: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми сами нацією не схочемо бути»3.

Читач вправі поставити запитання, а що ж тоді нас об’єднуватиме в цій багатоманітності? Про це найважливіше питання ми поговоримо в наступній частині.

На завершення мені б хотілося навести слова відомого французького економіста Ф. Броделя: «Нація може існувати лише якщо вона нескінченно шукає саму себе, лише якщо вона постійно еволюціонує, лише якщо вона невтомно протиставляє себе іншим і прагне відповідати кращому, головному, що в ній приховано, тому, що втілено в ідеальних образах і заповітних словах…»4.

1 Нечуй-Левицький І.С. Сьогочасна часописна мова на Украіні // Україна. – 1907. – №1. – C. 3.

2 Еліаде Мірча. Міфи, сновидіння, містерії. – С. 24.

3 Липинський В’ячеслав. Листи до братів-хліборобів. – Київ-Філадельфія, 1995. – C. 67.

4 Фернан Бродель. Що таке Франція? Простір та історія. – М., 1994. – С. 12-13.