Лариса Скорик: Ті, хто сьогодні відібрані в так звану українську владу, – це дивовижні непрофесіонали

Що найближчим часом чекає на Україну? Чи можна було уникнути кризи і чому цього не сталося? Як довго українці житимуть на межі убогості і що зрештою має зробити влада, щоб змінити ситуацію? Про це та багато іншого в ексклюзивному інтерв’ю «фрАзе» розповіла громадсько-політична діячка, професорка Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури, народна депутатка України I скликання Лариса Скорик.

Ларисо Павлівно, два роки тому, у лютому 2014 року, в одному з наших інтерв’ю ви сказали дуже цікаву фразу: «Влаштувати такий шабаш у центрі Києва та в інших містах… Я як абсолютна державниця, яка ніколи не була в жодній комуністичній структурі, хочу сказати, що так познущатися з України можуть лише її вороги».

Так, усе саме так і сталося. Усе, що відбувалося наприкінці 2013 року і в 2014 році, було дуже схоже на те, що з Україною «працюють» її вороги. Не влада (конституційна) влаштовувала все це, ви чудово знаєте. Та влада, яка існувала на той момент, була дезорієнтована і поставлена в такі умови, коли від неї вимагали негайно піти. На той момент у нас було вже безвладдя.

Майдан – це не влада. Те, що тоді коїлося, чинили люди, які самі назвали себе «майданною владою», вони цей шабаш і робили.

Ларисо Павлівно, як би ви зараз оцінили дії нинішньої влади?

Усе, що відбувається, я оцінюю вельми й вельми плачевно. Нічого, крім смутку і відчуття безвиході, у мене ця ситуація не викликає. Я була щиро зацікавлена у створенні української держави, якщо ви пам’ятаєте мою діяльність у першій Верховній Раді. Саме за моєю ініціативою після виборів навесні 1990 року на засіданні так званої робочої групи депутатів нового скликання було включено до порядку денного ухвалення «Декларації про державний суверенітет» тоді ще Української РСР. Уже почався т. зв. парад суверенітетів, а моя політична інтуїція не дозволяла мені довіряти радісно-інфантильному нігілісту та улюбленцю Маргарет Тетчер і Буша-батька -- Михайлу Горбачову. Що через пару місяців вони ж – Тетчер і Буш -- підтвердили, виступаючи в українському парламенті після особливо дружнього візиту до Москви з полум’яними спічами, лякаючи нас жахами «сепаратизму» у разі відокремлення від горбачовського Центру. Це остаточно переконало мене, що слід відокремлюватися і спробувати налагодити самостійне державне життя у вельми перспективній, розвиненій на той момент і великій республіці, яка є, до того ж, членом ООН. Я щиро сподівалася, що в нас знайдуться відповідальні люди високого зразка для створення української держави і ця держава буде гідною.

Це було моє єдине бажання. Я не хотіла жити в політиці, міняти на неї моє творче покликання. Я лише хотіла, щоб Україна відбулася як цивілізована культурна держава у світовій спільноті. На жаль…

Тоді в чому головна помилка? Чому сталося те, що сталося?

Усе, що відбувалося потім, особливо в 2013-2014 роках, та й відбувається досі, – це політика діячів, які насправді не є тим, що помилково вважають українською владою. Це люди, які цю владу вирвали з кров’ю для того, щоб Україну привести не в стан держави, а в стан території свого бізнесу. Для мене це було ясно з самого початку. Народ, який майже 8 століть не мав досвіду самостійного державного будівництва, отримав таку можливість у 1991 році. Якщо пам’ятаєте, тоді замість зірки Горбачова, що закотилася, у Москві та на Заході вовсю розпалювали нову «супердемократичну» зірку відданого друга Клінтона – Єльцина… Для мене було очевидно, що з відокремленням треба поспішати. Така можливість виразно з’явилася після ГКЧП, і можна було нею з розумом розпорядитися, якби цю країну -- Україну -- як усередині, так і за її межами справді хотіли бачити державою. Але зрештою виявилося, що народ двічі (!) повірив тим, хто закликав будувати державу за допомогою мітингів і переворотів.

А це можливо?

Звісно, ні. Це було ясно і в 2004 році. Я тоді чудово розуміла, що нічим хорошим це не закінчиться, але тоді я ще бачила якийсь вихід, бо ситуація не була так уже сильно запущена.

А вже цього разу те, що відбувається, і те, що може статися, сховане в тумані жахливих хитросплетінь. Це перший раз, коли я не бачу виходу.

Чому?

Та тому, що ситуація зайшла надто далеко. Усе надто запущено -- з перших обертів маховика, розкрученого тими, хто ніколи не збирався бачити в Україні державу, а виключно територію власних геополітичних та економічних інтересів, що ми, до речі, сьогодні й спостерігаємо. Це чітко демонструють багато подій, що вже котрий рік відбуваються в цій нещасній країні.

Як ви думаєте, до якої межі народ терпітиме і де та грань, за якою народне терпіння урветься? Та й чи урветься воно? Я говорю зараз про божевільні тарифи, про опалювальний сезон, про страшні платіжки тощо.

Насправді це все вже дрібні страхи. Треба було боятися втратити країну. Цього не побоялися. Не знищується корупція, не стає країна кращою, не будується в запалі революцій, а виключно важкою і жертовною працею, послідовною, відповідальною і щоденною.

Найстрашніше, що ті, хто сьогодні відібрані в так звану владу в Україні, – це дивовижні непрофесіонали. Напевно, це було зроблено спеціально, принаймні, я так думаю. Якщо потрібна територія інтересів, значить, потрібно, щоб дотримувалися твої інтереси в цій справі. А хто може це виконувати? Насамперед -- люди, у яких немає власної думки, немає власної волі та бажання, але зате в них є бажання виконувати чийсь наказ за щедру винагороду.

Ось так у нас і відбувається. Народ боїться тарифів, але це вже наслідок. Це черговий різко негативний наслідок усього, що відбувалося в Україні останніми роками.

І як вийти з цієї ситуації?

Я не знаю. Я справді не знаю, як вийти з ситуації з тарифами, як вийти з ситуації з розвалом освіти, як вийти з цього жебрацького існування пенсіонерів, яким наказують виживати за рахунок пенсії, яка набагато нижча навіть за убогий український прожитковий мінімум. Це сумно. Це як же треба не любити цю країну, цю землю і цей народ, щоб усе прийшло до такого стану! Мені неймовірно боляче, адже я поклала дуже багато душевних і фізичних сил заради того, щоб проголосити цю країну і довести собі й іншим, що ми здатні. Виявилося, що ні, не здатні. Виявилося, що нас можна відвести якимись дивними принадами, якимись безвізовими режимами тощо, куди завгодно. І найстрашніше, що нас можна повести на братовбивчі війни.

Я бачу наше найближче майбутнє в густій імлі. Віддалене майбутнє майже не простежується.

Чому?

Тому що я чудово розумію, як могло б бути, якби цією країною керували розумні люди. Усе було б по-іншому, був би проведений справжній відбір із найкращих професіоналів в усіх галузях.

Ви тільки подивіться, хто в нас сьогодні чиновники, які, наприклад, вершать долі освіти? Сьогодні спускають циркуляри, в яких від викладачів вимагається не виявляти наукових амбіцій, а орієнтуватися на найслабшого студента, на трієчника, у якого стеля - це 60 балів. Тоді, вибачте, а кого ми готуватимемо? Усе набагато сумніше, ніж здається на перший погляд.

Ларисо Павлівно, чим для вас був Майдан?

Це дуже важко, це таке шалене нещастя, усе, що відбувалося тоді. Я просила, умовляла: «Слухайте, уже ж домовилися, у 2014 році будуть дострокові президентські вибори, оберете, кого хочете, хоч Ляшка, хоч кого завгодно, але тільки не будіть у вогні країну до ворожнечі та ненависті, тому що я знаю, що потім буде». Я ж не перший день у політиці, я чудово розуміла, що «пищало в траві». Давно вже розуміла. Колись була «Україна без Кучми», потім стала «Україна без Януковича». Мені було і сумно, і сумнівно повірити в неполітичну підоснову вбивства журналіста Шеремета: чи не є це прелюдією до нового «Україна без когось», хто вже не надто хороший для кураторів і лялькарів?

Як ви вважаєте, коли почалися військові дії, потрібно було вводити воєнний стан чи ні?

А навіщо взагалі їх потрібно було починати? Хіба не можна було тоді послухати, чого хочуть люди, і спробувати з ними домовитися? Хіба можна у власному домі влаштовувати бійню? Та немає таких випадків, за яких не можна домовитися, якщо є бажання. Але якщо такого бажання немає, тоді, звісно, ніхто ні з ким не домовляється, тоді просто вбивають.

Якщо ворогуючі країни приходять до мирних домовленостей, то що говорити про нас, коли всередині країни не було, у принципі, жодної потреби у військових діях. У чому була проблема? Хотіли децентралізації? Та заради Бога, домовтеся про її правила. Хотіли прав для другої мови, якою користувалися покоління? Та заради Бога, кількість мов не завада – аби достатня кількість розуму була в наявності.

Політикам, які при владі, потрібна мудрість, а мудрість – це розум плюс совість. А якщо немає ні того, ні другого, то про яку мудрість можна говорити? Які рецепти готувати і які ліки приймати тепер?

Усе занадто далеко зайшло. Це як хвороба, яка вже практично не лікується, і або хворий дивом сам одужає, або його просто не буде.

І яка альтернатива?

Альтернатива могла б бути лише одна – домовлятися. Але хто і з ким домовлятиметься? Уже Європа просить Україну про це, але в Україні – повний розбрат. Зате в нас зашкалює кількість «патріотів», а ви покажіть хоч одного професіонала в незліченних ешелонах влади, який розуміє, що таке оборонка, правоохоронна система, що таке розвиток науки, промисловості, що таке розвиток аграрного сектору, що таке сучасна фінансова політика тощо, тощо. Боюся, не знайдете. У нас якісь варяги незрозумілі, вони приходять, йдуть, одні змінюють інших. Ми що, зовсім ні на що не здатні? Невже зовсім бездарні? Так, може, справді в цьому щось є і Господь так вирішив нас покарати, що розуму позбавив?

Не дарма ж кажуть: коли Бог хоче покарати, він відбирає розум. Усе зло, і все добро, і весь гріх у душі -- потрібно бути щирими хоча б перед самими собою. А все те, що зараз відбувається, весь цей «ура-патріотизм» ніколи не зможе замінити професійні знання. Ніякими криками, гаслами та речівками не можна замінити професіоналізм. Якщо людина професіонал, але, не дай Боже, не кричить подібно до того, хто вважає себе великим «ура-патріотом», то що потрібно зробити з цією людиною? Просто знищити. Кому потрібні люди, які щось знають, уміють і можуть?

Перспектива могла б бути, якби цей народ не перебував усі ці три роки в абсолютно безвідповідальному антиінформаційному полі. Та «інформація», яку ЗМІ скидають у народ, глибоко аморальна, а ті, хто її сіє, ще трішки підзаробляють, зберуть свої грошики і поїдуть. Їх тут не буде, тут залишиться цей нещасний український середньостатистичний громадянин, який взагалі не знає, що, навіщо і чому.

Тобто буде чергова втеча слідом за Януковичем?

Та ми її постійно спостерігаємо на всіх рівнях. Ви тільки подивіться, де ті, які з таким шумом запрошувалися сюди на високі посади? Вони вже заздалегідь змилися. Дехто, так би мовити, «власного виробництва», типу як наш свіжий колишній прем’єр, де він, що з ним?

Свіжий колишній, це ви про Арсенія Петровича?

Звісно. Ось де він зараз?

Але йому пророкують повернення на політичний олімп.

А знаєте, чому? Та тому, що він знає, що таке «домовлянки», він домовиться з будь-яким собі подібним за наказом господаря і за належну мзду.

Ось і не бачу для нас прийнятного виходу. А хотілося б, щоб світ хоч трохи стрепенувся і зрозумів, що для нього, а особливо для не надто вже благополучної старої, виснаженої власними нинішніми проблемами Європи, навряд чи обернеться добром концентрація майданної нетерпимості, агресивності та ненависті в ще недавно цілком миролюбній близькій Україні.

Як ви думаєте, в Україні можливий черговий Майдан?

У нас же Майдани «відбуваються», лише коли вмикаються рубильники і даються «бабки»…

Що ж стосується наших перспектив, то наше майбутнє зараз у густій імлі, і, щоб його роздивитися, потрібні надпотужні прожектори.

Тоді яка поведінка для нашої влади була б у цій ситуації найрозумнішою?

Влада має покаятися. Вона має сповідатися в тому, що обіцяла, що не виконала і що створила…

Але ж таке публічне покаяння передбачало б автоматичну відставку, хіба ні?

Безумовно. У ситуації України це означає визнати свої гріхи і свою неспроможність, своє безсилля їх виправити. І не доведи Боже набирати до влади вуличних, площадних, майданних…