Російська: заборонити не можна відібрати

Стрічка Фейсбуку: «Ааа! ще більше київських шкіл не вчитимуть російської мови». І обговорення, де бадьорі патріоти безапеляційно розповідають, що а нема чого взагалі вчити мову ворога, а якщо й дозволять, колись, милостиво — то не раніше ніж після перемоги. А до того часу вам і самим уже не захочеться, мовляв… А якщо захочеться, то це ваші проблеми, а поки що — вчіть свою російську самі, хто ж вам заважає.

На пару дописів вище в тій самій стрічці: «Ааа! у київських школах знову збираються викладати російську — а з п'ятого класу взагалі вона буде обов'язковою». Втім, для зменшення когнітивного дисонансу, в коментарях — те саме, яка несподіванка.

Зате гарні плакати про «єдину країну» — на кожному кроці, так?

І — контрольний у голову — висловлювання, що все правильно, не треба «вчити бидло русмови». І далі — посил, що краще вже нехай наше бидло говорить виключно українською, так безпечніше. Менше вати та «русского мира» в головах буде. Причому заявляє це людина, яку я поважаю і вважаю, загалом, адекватною. Може, знущається, а?

Дозволю собі повернутися до цього питання, мови для бидла, трохи пізніше, а спершу — про «єдність» та уявні й реальні наслідки, до яких веде нас такий образ мислення наших патріотів.

Здавалося б, такі великі й гарні граблі були — закон про мови з його скасованим скасуванням, та й з партіями та діячами, які на цій темі спекулюють, давно все й усім зрозуміло. Особливо патріотам. І оцінку, електоральну, вони отримали. І становище в країні — сепаратизм, війна, ворог біля брам і п'ята колона всередині — теж, начебто, ні для кого не секрет.

Але ні, це ж наші улюблені граблі, як же без них далі! Усі навколо мають змінюватися — тільки не я сам. Я ж патріот. Ну, або «відповідальний громадянин» — нове модне визначення, скромно і зі смаком. Навіщо мені щось там переосмислювати, навіщо йти на компроміси заради «єдиної країни» — це про них, це вони мають, ось просто зобов'язані прогнутися й змінитися, заради нашого щасливого майбутнього… Давайте, ну-бо, вивчіть, нарешті, українську!

Вивчили, ви не повірите. Насправді важко знайти когось, хто реально НЕ володіє українською мовою, тією чи іншою мірою. Розуміють, принаймні, точно всі. Так, з використанням, і тим більше в побуті — не завжди. І в чому тут проблема?

Ви справді вважаєте, що ось усі підряд американці чи англійці досконало володіють англійською?.. Та ще й з багатим словниковим запасом? Правильною, літературною? Ну, в нас же прийнято дорікати то суржиком, то діалектом. Гидливо кривитися, просити не калічити, картати за «русизми»? Мало того, що подавайте українську і тільки, так ще й подавайте її чистою — нам не важливі ваші зусилля в тому, щоб перейти на «рідну» мову, ми за вашими помилками все про вас дізнаємося, ага… Загалом, краще помовчуйте зі своєю російською.

І нічого, що вистачає абсолютно токсичних персонажів, які висловлюються ідеальною українською. З галицькою вимовою навіть.

Здавалося б, в умовах війни сама кількість російськомовних добровольців і волонтерів мала б раз і назавжди закрити це питання. Дозволити ходити, високо піднявши голову, без усіх цих звинувачень.

Ні, не допомагає. Доходить не до кожного.

Саме питання невдалої державної політики, зокрема й такої, що дозволила з'явитися сепаратизму — зазвичай навіть не порушується. Хіба що «регіонали-поплічники Кремля всіляко сприяли розколу України».

Так, це не підлягаючий обговоренню факт. Який поки що не привів їх до відповідальності за скоєне, до речі.

А як щодо відповідальності представників іншого табору? Які, щонайменше, нічого не зробили, щоб такому розколу запобігти, і щонайбільше, працювали на те саме завдання (і ще питання, з дурості чи за чиєюсь підказкою)? Та й зараз — до співпраці не надто прагнуть. Надто явно це виводить їх із звичної зони комфорту, та ще й змушує на багато що подивитися інакше. Адже так, здається, все просто й зрозуміло.

Ось тільки не буває ні прориву на новий рівень, ні успіху — без виходу за зону комфорту, для початку.

Вони й зараз, по суті, працюють хіба що на подальший розкол, як би не розповідали собі прямо протилежне. Їм здається, що ось, вони ще трохи натиснуть, відстоять мову, заженуть російськомовних у культурне гетто без можливості отримання навіть елементарних навичок грамотності — і все, перемога, щезнуть наші воріженьки.

Про тих, кого вони такою політикою і таким ставленням, щонайменше, не роблять лояльнішими — вони не думають. Яка лояльність, навіщо нам взагалі їхня лояльність? То ж воріженьки, навіщо про них думати.

Як не треба думати і про те, що якщо Революція Гідності — а краще Гідності, так зміст передається набагато краще — ось, якщо Революція Гідності була за гідність, то вона не може полягати в тому, щоб дозволити собі принизити частину суспільства — і спокійно й радісно насолоджуватися своєю перемогою поруч із приниженими.

Втім, «не треба думати» — це взагалі наше все.

Тому і перехід на українську, і вишиванка — можуть і мають бути лише добровільними, а ніяк не під палицею, не зі страху, що інакше тебе докорять у недостатньому патріотизмі або роботі на ворога, або, ще краще, тому що так звеліло керівництво. Це так не працює, виходить симулякр, як за Союзу, коли всі завчено, на автоматі, говорили про керівну роль, невсипущий світовий імперіалізм тощо. Недарма так радісно підхопили прапор патріотичного виховання наші школи й садочки — їм це зрозуміло й звично, у них навіть риторика та сама, тільки іншою мовою та з іншими назвами.

Ось тільки ми ж пам'ятаємо, чим це все закінчилося — Союз упав, і за нього навіть ніхто не вважав за потрібне заступитися, тому що це був колос на глиняних ногах, ще й порожній усередині. Нам же такого не треба, правда? Особливо вам, тим, кому нібито не все одно більше за всіх, якщо судити з ваших дописів про захист мови?

Може, в такому разі час, нарешті, відповісти на дуже просте запитання — що таке для вас Україна?

Країна, де ви живете? У кордонах, які ви готові або хоча б вважаєте за потрібне захищати? Це лише мова — чи все ж щось більше? І якщо більше, і вся, у нинішніх кордонах, то, може, годі повторювати мантру про одномовність і її захист? А якщо вона така важлива, то й робіть так, щоб користуватися нею хотілося дедалі більше, добровільно, із задоволенням і любов'ю — тоді й порожнечі всередині не буде, а буде наповненість, і сила, і цілісність. І, треба віддати належне — дуже й дуже багато в цьому напрямі справді робиться, і робиться так, як треба, творчо й натхненно. Чесно, і український дубляж мультфільмів практично за всіма каналами, і геніальний переклад «Гаррі Поттера», і «Океан Ельзи» вже зробили для розвитку та пропаганди української мови стільки, що всім її ревнителям і не снилося. І результати теж уже є, достатньо хоча б послухати українську мову на дитячих майданчиках.

Тобто процес іде, навіть у традиційно російськомовній столиці (де й за часів Лесі Українки з українською було, м'яко кажучи, не дуже). Просто це не питання, яке вирішується за помахом пальця, майте терпіння, не заважайте, хоча б.

Адже є ще чимало людей, які до такого не готові. Їх насправді не мало, так, півкраїни приблизно. І для них важливо, щоб їх не ламали через коліно й не змушували — це питання гідності, пам'ятаєте? Ви ж хочете, щоб наша Революція тривала й закінчилася перемогою, так? А така перемога, коли половині країни — гідність, а половині країни — приниження, навряд чи всіх влаштує. Та й перемогою може стати піррова.

І варіант просто сказати, що, раз хтось там до чогось не готовий і йому потрібні і час, і натхнення (а вони ж українці, теж, як би хто це не заперечував, тож їм це все теж потрібно — і час, і натхнення, і можливість зробити це добровільно, з гідністю), то нехай котиться куди подалі, до тих, хто говорить однією з ним мовою — теж не пройде.

По-перше, тому що це їхня земля, і нікуди вони не скотяться, розумієте? А багато хто ще й Росію та росіян на дух не переносить — і спільна мова в цьому тільки на допомогу, можна огортати свою неприязнь у зрозумілі форми. Тож подібні пропозиції-припущення, знову, грають на руку не нам, а супротивнику — тому що лише послаблюють нас і ділять, підігріваючи сепаратизм і відцентрові сили.

По-друге, давайте будемо цинічними прагматиками — ну, хоч іноді. У всьому світі одна з найактуальніших проблем — депопуляція, старіюче населення і мала кількість тих, хто працює. І завдання зазвичай ставиться прямо протилежне — не вигнати геть частину населення, а залучити, і не важливо, якою мовою і наскільки досконало хто говорить. Тому що поїдуть, як завжди, молоді та працездатні, а нам залишаться… ну, ви зрозуміли.

Уже зараз нас не вистачає, щоб назбирати на пенсії своїм старим, а демографічний провал лише почав поглиблюватися, далі буде гірше. Почнемо запрошувати невідомо кого, чи змиримося з тим населенням, яке маємо — і почнемо докладати, нарешті, зусилля до його збереження та зростання?

…Але й теза про те, що російськомовні українці говорять мовою ворога, а тому гідні осуду й перевиховання — більш ніж спірна. Навіть за двадцять п'ять років ми зайшли досить далеко, щоб з'явилися значущі відмінності в мові. І справа навіть не у вимові, не в граматиці, не в появі нових виразів — змінилася семантика. Почитайте щось із російського ФБ, або інтерв'ю й тексти опозиційних, щоб сильно не плюватися, діячів. Ви все розумієте? У вас немає відчуття неправильності мови, ніби викидається частина речення, «за непотрібністю» скорочуються дієслова? Якось рвано, якось не завжди зрозуміло, треба зробити зусилля, правда?

Усе правильно, російська і там не стояла на місці — як і наша російська тут. Минуло 25 років, і ось ми вже не в контексті, ми вже не цілком розуміємо одне одного. І процес іде, набираючи обертів. І це добре, тому що це — теж наше, це теж наша самість, наша суб'єктність, про яку всі так дбають. То навіщо ж просто так відкидати її частину, і немалу?

Навіщо заздалегідь знижувати свою конкурентоспроможність, зокрема й у спілкуванні з жителями інших країн? Вчити англійську? Поза всяким сумнівом! Другою мовою, і якомога якісніше? Тисячу разів так! Але, водночас, у нас величезна кількість населення ВЖЕ знає російську, на хвилинку, одну з найскладніших мов у світі — і може її використовувати в спілкуванні з не меншою кількістю жителів країн колишнього Союзу, Сходу Європи і навіть Азії. Адже це все нікуди не поділося. Ми не так багато, насправді, отримали від свого радянського періоду — але хоча б чимось можна було б і користуватися, можливістю спілкування, наприклад.

Ми й користуємося, ще. А як щодо наших дітей? Російську вони, хоч лайтеся, хоч ні, знають, багато хто з них. Чому тоді не дати їм можливість не ганьбитися й бути ще й достатньо грамотними? Навіть якщо їм не загрожує говорити ламаною мовою (це радше про англійську), то чому б не дати можливість ще й грамотно писати? (Якщо наша війна надовго, до всього іншого, легше буде готувати розвідників і агентів впливу.)) Знання за плечима не носити, а?

А ось «велику російську культуру» вкладати в їхні голови зовсім не обов'язково, на граматиці можна й зупинитися — вона «русским миром» заразити ніяк не може… була така думка спочатку.

А можна піти й далі. Кажете, носії російської мови — елемент ненадійний, особливо схильний до згубного впливу скреп?

А що там у нас з контрпропагандою? Кисло, так?

А тим часом і велику російську культуру можна — і треба! — використати для благої мети. Ще й півкраїни вважатиме, що її інтереси враховано й поважено — немаловажно, дуже справі «зшивання» суспільства сприяє. Ми, знаєте, трохи не в тому становищі, щоб відмовлятися від будь-яких кроків у цьому напрямі. Скажете, маніпуляція? Та називайте як хочете, але факт залишається фактом: можна і пообіцяти, і, що ще важливіше, дати людям те, що їм потрібно — і при цьому все одно отримати потрібний результат.

Що там у нас, пардон, у нашій шкільній програмі, із зарубіжної літератури? Ах, «Анна Кареніна»? Добре, що вже не «Війна і мир», так, але ви впевнені, що сімейні православні цінності — це саме те, що нам зараз потрібно?.. Далі. Достоєвський, «Злочин і кара», фірмовий рассєйський моральний релятивізм, «тварь ли я дрожащая или право имею»… ви це серйозно?

Чому б не наповнити програму тими творами, які від путінської пропаганди та ностальгії за совком каменя на камені не залишать? Що, немає таких? Та скільки завгодно! Список заборонених та емігрувавших — на допомогу.

«Ночувала хмаринка золота» Приставкіна — і висвітлено тему депортації народів і кавказького опору. Менше треба пояснювати, що і як з російсько-чеченськими війнами. «Білі шати», «Доктор Живаго», Аксьонов, Іскандер, Стругацькі — і не «Райдугу» чи «Хлопця з пекла», наша школа обожнює вибирати не найзмістовніші речі, а «Важко бути богом» і «Пікнік на узбіччі».

Навіть Булгаков із «Білою гвардією» і «Майстром і Маргаритою» ллє воду на НАШ млин. Як це Булгаков? Він же українства не зрозумів і не прийняв, і взагалі таке написав про Петлюру та Скоропадського!

Ну і нічого страшного, що написав. І що він там зрозумів і не зрозумів — теж не важливо. Зовсім. Так і скажете: не зрозумів, не прийняв, Сталіну сподобатися хотів. І був талановитий, як чорт, при цьому. Тому що час відмовлятися від радянської звички мазати все лише чорним або лише білим. Навчіть, нарешті, дітей бачити півтони! Навчіть відокремлювати ставлення до влади від ставлення до країни та народу. Немає більш поетичного й проникливого опису нашої столиці, більш точної передачі того духу й національного піднесення, які були в нас на початку минулого століття — і такої відвертої гіркоти в описі подвигу юнкерів — які билися, як би там не було, за своє Місто! Яке вдячне поле для паралелей, для рефлексії, правда? І можливість поговорити про те, що відбувається з нами, зараз.

Від того, що ми сховаємо голову в пісок, нічого не зникне, якщо ми проґавимо можливість самим розставити акценти — це зробить хтось інший. Це ж не так уже й складно, насправді.

Набагато складніше навчитися довіряти своєму народові, не приховувати від нього смисли та інформацію, не підсовувати те, що здається зручно кон'юнктурним — просто приймати таким, який є. Тому що коли любиш — то приймаєш. Повністю і без «якщо». А якщо ні — то ні.

І посил «нехай наше бидло краще буде україномовним» веде нас у нікуди, хлопці. До старої-нової ситуації, коли всі рівні, але деякі рівніші. До прагнення так і залишити масу сірою й слухняною — ось-ось, ось тільки ключик підберемо. А якщо не вийде підібрати — то просто якийсь інститут відповідального громадянства заснуємо, тому що деякі рівніші… а, так, уже ж було.

Нехай краще в нас буде якомога менше бидла. Будь-якого.

І зробити це можна лише за допомогою освіти. Доступної всім охочим. Цікавої. Такої, що відповідає сучасним викликам. Мотивуючої. Такої, що витягує нас із рабства!

…Класика? Пушкін — «Борис Годунов». Грибоєдов, Чехов. Залиште Гоголя, тільки не «Тараса Бульбу» — шкідницька річ, в усіх сенсах. Нехай будуть «Вечори на хуторі…» і «Ревізор». Бродський — адже він же нобелівський лауреат! Нехай діти знають, що це не політик такий — а великий поет. Навіть якщо не полюблять його вірші, то нехай хоча б прочитають його нобелівську промову!

Зарубіжна література, десятий клас — «Червоне і чорне», «Пані Боварі»?.. Чому не «Війна з саламандрами» Чапека? Чому не Ремарк? (І програма з історії — на допомогу, якраз перша світова та становлення фашизму. Заодно розберуться, що це таке, так, знову, паралелі проведуть.) Ви взагалі збираєтеся розповісти, як влаштований світ і чому в ньому відбуваються ті чи інші процеси? І на чиєму боці правда? І зробити це одним із найдосконаліших способів — мовою літератури?

…Багато чого можна зробити, якщо ввімкнути, нарешті, голову.

Можна почати вибивати з-під росіян саму основу їхнього національного міфу. Не лише наскрізь сфальсифіковану історію, а й мову. Вони забрали в нас нашу Київську Русь? Адже ми ж це напевно знаємо, так?

А що, вони її хіба без мови забрали? Хіба це можливо?

Почитайте Сковороду, хоча б. Якою це мовою? Сучасною українською? Чи, скажете, що Сковорода теж не наш?

Якщо ми вважаємо, що Київська Русь — наша основа, наша вкрадена спадщина, якою скористалася Московія для надання собі пущої ваги, і пішла на безпрецедентні вивертки, щоб це приховати та закріпити, то варто, нарешті, визнати і той факт, що як не було в Москви на той момент давньої й славної історії (чесно, навіть не зрозуміло, чим їм Золота Орда не догодила… втім — усе ще попереду), наша знадобилася — то в навантаження до історії ще й мова додавалася. І ми ж самі їх йому довго й нудно вчили, так що навіть за Пушкіна результати були ще так собі, є свідчення.

Саме тому, навіть зараз, досі докладаються зусилля — і теж безпрецедентні — для того, щоб ми й надалі вважали своє чимось чужорідним, ще й боролися з ним, СВОЄЮ мовою, своєю нарівні з українською, і відторгали її носіїв. Тому що як немає імперії без України — так немає і русского мира без російської мови.

І це та сама істина, яку всі, начебто, знають, повторюють як мантру — але висновки роблять неправильні.

Марно воювати з мовою чи її носіями. Тим більше, коли їх так багато. І коли це дає цивілізаційну перевагу, тому що й навколо — безодня народу, в найрізноманітніших країнах, які цю мову вже знають. Безглуздо воювати з мовою, коли це дає і політичну перевагу — зокрема й усередині країни. Лише користувалися цим раз за разом ті, хто працює на противника. Партія чи партії, які першими це усвідомлять — але при цьому будуть справді нашими, проукраїнськими, та ще й запропонують потужну економічну програму — зірвуть банк.

Пізно боротися за те, щоб повернути собі права на історію, на нашу Київську Русь, на Київ — метрополію міст руських? Може, й пізно, і вже не актуально. Не пізно боротися за мову, вона тут, нікуди не поділася. І Росія, якраз, — бореться, а ми йдемо на поводу в запропонованого нею дискурсу.

Немає русского мира з мовою, ексклюзивні права на яку втрачено. Яка більше не лише ваша. Яка належить тим, чия вона була споконвіку. А тепер ще й усім, хто нею говорить. І ні в кого немає права диктувати її носіям своє бачення подій і свою волю.

…Так, дорогі воріженьки, і це теж — наше. З урахуванням усього шляху, вже пройденого і нами, і вами — наша українська російська.

Час нам забрати своє, і історію, і мову — і берегти.

Принцип один — ворогам ні грама.