Модернізація? Модернізація!

Є такий анекдот. У нацистському концтаборі збираються розстріляти англійця, француза та українця. Перебуваючи в доброму настрої, конвоїри запропонували виконати останнє бажання приречених на смерть.

Англієць: викурити сигару. Дали.

Француз: келих вина. Дали.

Українець: доброго стусана під зад. Здивувалися, але все ж дали.

Після цього українець вирвав автомат у найближчого охоронця, перестріляв увесь конвой, а потім тих, хто стояв на вежах, схопив за руки англійця та француза, вони прорвалися крізь колючий дріт і втекли з табору. Захекавшись, сіли відпочити в лісі. Питають українця, чому він не зробив цього раніше. Той відповідає: "А ми, українці, поки нам не дадуть стусана, нічого робити не будемо".

Ситуація з модернізацією в сучасній Україні — аналогічна.

З історії сучасного світу відомо, що існує три типи модернізації.

Піонерська модернізація притаманна лідерам світового технічного та економічного прогресу. Постійна боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові країни до вкладення значних коштів у науково-технічні розробки. Це дає можливість створювати найефективніші економічні механізми, найраціональніші технології, найпродуктивнішу техніку. Це так чи інакше також впливає на соціосферу, на життя суспільства.

Органічна модернізація практикується країнами, що перебувають у "другому ешелоні" світового економічного прогресу. Вона є результатом природного розвитку капіталу. Її характерна особливість — оволодіння технологіями та економічними механізмами, виробленими модернізаторами-піонерами. Ці новинки органічно вписуються в структуру національної економіки, яка в результаті еволюції вже дозріла для їх сприйняття, засвоєння та використання.

Модернізація навздогін теж базується на засвоєнні передових технологій і економічних механізмів. Але це засвоєння не є природним, органічним, оскільки стимул для такого типу модернізації — не зрілість національної економіки, а, як правило, зовнішній виклик сусідніх економічно потужніших держав, що загрожує державі-аутсайдеру втратою позицій на міжнародній арені, аж до втрати суверенітету.

Образно кажучи, "стусаном" для українства стала агресія Російської Федерації — держави економічно сильнішої, ніж наша, але нездатної на справжню модернізацію. На всіх напрямках її життя спостерігаються різноманітні прояви архаїзації, що робить Росію несумісною із сучасністю. Адже саме модернізація потрібна для сумісності із сучасністю.

Кожна цивілізація — своєрідна, але російська — ще "більш своєрідна". Усі суспільства, що існували досі, певною мірою наближалися або до статичного типу відтворення, орієнтованого на підтримку своїх цінностей і соціальних відносин у максимально незмінному вигляді, або до динамічного, інтенсивного, спрямованого на постійні зміни, на розгортання своїх можливостей, якнайповніше їх розкриття. Перші найбільше цінували й цінують традиції — такі суспільства називають традиційними. Другі націлені на зміни, оновлення, найвищою цінністю для них є інновація.

Світова історія знає ще тип проміжної цивілізації, тобто такої, що вже відійшла від традиційного суспільства, але не прийшла до інноваційного. Вона ніби й стала на шлях модернізації, що вимагає кардинальних зрушень у цінностях, але суспільство рухатися цим шляхом не може. Причин такого стану речей багато. Серед них — низька здатність до самоорганізації — найважливішого чинника прогресу. Закономірності, які керують процесами самоорганізації в системах будь-якої природи, а також вивчення процесів виникнення хаосу та дезорганізації — сенс "науки наук сучасності", синергетики. Як свого часу видатний англійський історик А. Тойнбі пояснював механізм руху історії людських співтовариств, так і синергетика вказує на те, що система "суспільство" має адекватно реагувати на зміни середовища, у якому вона існує. Інакше — занепад. Отже, нинішній російський курс не є адекватною відповіддю на "виклики сучасності". І ті, хто його підтримує, — несумісні із сучасністю.

З кінця 2013 р. українство потужно виявляє свою здатність до самоорганізації. Яскраве свідчення цього — Революція гідності, добровольчий і волонтерський рухи. Життя підтвердило постулат синергетики, що в кризових умовах здатність до самоорганізації зростає. Кризу також можна розглядати як "стусан" до модернізації, коли актуальним стає традиційне українське: "Хіба хочеш? Мусиш…"

Традиційність і модернізація — як ці протилежності взаємодіють? Дуже й дуже складна проблема. Особливо зважаючи на те, як вона відбивається в житті країни та кожного її жителя. Ніби, нарешті, визначили курс на євроінтеграцію, суть якої — втілення європейської, західної моделі, яка, нагадаю, найвищою цінністю вважає інновацію. Щоб досягти рівня життя населення країн ЄС, необхідно здійснити чимало змін, модернізуватися. Але складається враження, що ні "низи", ні "верхи" до цього не дуже прагнуть.

Влітку в одній київській квартирі приватний майстер робив ремонт. У розмові з господинею житла він заявив, що йому "Європа не потрібна, краще Росія, там можна заробити" (уже багато часу йшла війна, Іловайська трагедія вже сталася). При тому, що йому платили стільки, скільки він визначав сам, мешканцям розповідалися історії про "жарти", на кшталт замурування сирого яйця з маленькою дірочкою під штукатурку в ремонтованій квартирі. Ото весело, коли люди потім бігають і не знають, звідки сморід! Через місяць після його від'їзду на Вінниччину на кухні почала обсипатися стеля (не було зроблено ґрунтування під шар фарби). Коментарі потрібні?

Телебачення показує сюжети про підприємців — вітчизняних та іноземних, які намагаються налагодити бізнес в Україні. Один із наших співвітчизників узяв занедбаний берег річки, прибрав сміття, почав вирощування осетрів і консервування чорної (!) ікри. Обурені місцеві жителі зажадали, щоб він забирався геть, оскільки вони хочуть там мати свій пляж. Двоє інших іноземців, які переїхали в Україну, скаржилися, що нікому працювати: самі п'яниці, інваліди та старі, немічні люди. А ті, хто все ж прийшов на роботу, працюють дуже погано, та ще й скаржаться на шефа. Чи прагнуть вони до модернізації? Риторичне запитання. Багато хто вже пристосувався до поганих, м'яко кажучи, умов і хоче, щоб їх не дратували, зокрема тим, що хтось працює й намагається жити краще.

Не дуже приваблює модернізаційна діяльність і тих, від кого залежить ефективне проведення реформ, тобто еліти. Їх досить влучно характеризують слова відомого американського суспільствознавця Елвіна Тоффлера з книги "Третя хвиля", яка побачила світ у 1980 р.: "Незалежно від того, що проповідують нинішні партії та кандидати, боротьба між ними навряд чи заходить далі, ніж змагання в тому, хто вижме більше вигоди із залишків індустріальної системи, що прийшла в занепад. Інакше кажучи, вони б'ються за крісла на палубі "Титаніка", що тоне. Як тоді, так і тепер у більшості представників еліти домінує переконання: "На наш вік вистачить, а там — хоч трава не рости".

З історії людства бачимо, що головне питання, навколо якого все обертається, — питання ресурсів. І влади, яка їх розподіляє. Звісно, найважливіші енергоресурси. Цікава в цьому плані історія геніального винахідника Ніколи Тесли. На початку ХХ ст. він продемонстрував світові свій вражаючий експеримент. За допомогою збудованої за його проектом вежі Ворденкліф на острові Лонг-Айленд поблизу Нью-Йорка він освітив нічне небо над Атлантикою настільки, що можна було вільно читати газетні заголовки. Але це не сподобалося магнатам, які заробляли величезні гроші на продажу електрики. Винахід міг обвалити ринок енергетики: хто купуватиме те, що можна отримувати практично безкоштовно? Джон Морган, який фінансував спорудження вежі лише для трансляції радіохвиль (як йому казав Н. Тесла), одразу припинив фінансування роботи винахідника. Вежа Ворденкліф кілька років стояла занедбаною, а в 1917 р. її підірвали під дивним приводом — нібито її могли використовувати німецькі шпигуни (тоді йшла Перша світова війна).

Ще півроку тому майже щомісяця українські ЗМІ повідомляли про того чи іншого вітчизняного розумаку, який розробив методику отримання енергії низької вартості альтернативним шляхом (тепер чомусь замовкли). І що? Та нічого. Бо як же з платою за електрику тим, хто приватизував українську енергосистему? Тарифи... субсидії... соціальна напруга (у Болгарії не так давно відбулася "електрична революція"). Усе це бачиться в зовсім іншому світлі.

Слабко лунають голоси тих, хто зазначає: зростання захворюваності на смертельні недуги сьогодні значною мірою спричинене забрудненням планети продуктами згоряння вугілля, нафтопродуктів, газу. Але магнатам, які на паливі роблять своє багатство, і пов'язаним із ними чиновникам на це наплювати.

Повернімося до Н. Тесли. Він до смерті не припиняв своїх дослідів. У 1931 р. учений здивував новим винаходом. Зі звичайного автомобіля було знято бензиновий двигун, а замість нього поставлено електромотор. Машина рухалася зі швидкістю до 150 км/год. Тоді електромобілі не були масово поширені. Тепер час від часу повідомляється про збільшення їх кількості. І лік іде на десятки й сотні тисяч. Епоха нафти закінчується. А епоха вугілля закінчилася вже давно, хоча не всі це усвідомлюють.

Нещодавно в КНУ імені Тараса Шевченка проходила українсько-польська наукова конференція "Класичний університет у контексті викликів епохи". На ній виступали з розумними доповідями провідні діячі вищої школи й науки двох країн. А один із ректорів українського вишу в кулуарах роздратовано сказав: "Навіщо мені вся ця балаканина? Якщо я не відремонтую каналізаційну трубу, нас залле лайном". Справді, модернізація каналізаційної системи дуже потрібна. Але чому нею має займатися сам ректор? Або він хоче всі питання вирішувати сам, демонструючи повну концентрацію влади у своїх руках, або ж він просто поганий менеджер. Не знає, що у світі давно вже суттєвим чинником стала "менеджерська революція". А про "мовчазну революцію" він чув? А про "революцію зростаючих очікувань"? А про... Загалом, чи мають уявлення ті, хто ухвалює сьогодні рішення в Україні, про те, що відбувається у світі? Чи "моя хата скраю — нічого не знаю?" За таку позицію, за законами синергетики, неминуче настане розплата.

Що таке "мовчазна революція"? Це міжпоколіннєвий зсув, викликаний прискореним старінням населення в різних країнах світу, або демографічним старінням, під яким розуміють збільшення частки літніх і старих людей у загальній чисельності населення. У жовтні 1998 р., проголошуючи початок Міжнародного року людей похилого віку, генеральний секретар ООН К. Аннан зазначив: "Ми перебуваємо в самому розпалі мовчазної революції, потрясіння якої відчуваються далеко за межами демографії та охоплюють такі сфери життя людського суспільства, як економічна, соціальна, культурна, психологічна та духовна..." У випадку з Україною на перше місце слід було б поставити сферу політичну. Хіба не люди похилого віку здебільшого так чи інакше обстоюють совєтчину? Хіба не вони — найактивніша частина електорату? Чи не їхнє очікування вищих пенсій зіграло свою роль на сході України та в Криму? Це — не ейджизм, не дискримінація за віком. Це — тверезий погляд на реалії. Значна частина населення України — люди немолоді. Вони найменше схильні до тих чи інших модернізаційних зрушень. Хоча система соціального захисту в цьому потребує. Водночас треба чітко сказати: ранній вихід на пенсію, особливо в жінок, — менші виплати й коротше життя. Останнє доведено багатьма дослідженнями, які свідчать, що людина слабшає через втрату інтересу й мотивації до активності (звісно, важкі роботи на шкідливому виробництві — окрема розмова, але хіба їх не треба модернізувати?).

З іншого боку — "революція зростаючих очікувань". Це поняття було запропоновано ще в 1950-х роках американським соціологом Д. Лернером для характеристики раптового й необґрунтованого масового зростання "нетерплячих" споживчих очікувань у різних суспільствах, а також формування нового типу особистості — суб'єкта дедалі більших життєвих претензій. Після розвалу СРСР ця революція прийшла і на пострадянський простір, і до України дісталася теж. У 1986 р. прем'єра документального фільму латвійського режисера Юріса Подніекса "Чи легко бути молодим?" мала гучний суспільний резонанс. Але те саме запитання має ще більшу вагу в сучасному українському суспільстві. У книзі американського політолога Джека Голдстоуна "Революції. Дуже короткий вступ" змальовано соціальні, культурні, демографічні та інші причини, які можуть викликати серйозні трансформації суспільства. Зокрема, погана робота соціальних ліфтів, помножена на застійні тенденції ринку праці, породжує феномен зайвих людей, чия фрустрація може породити соціальні катаклізми. Так, "арабська весна" спиралася саме на молодих людей із вищою освітою, які не могли знайти собі місця в житті через застарілу структуру економіки. Хіба проблема працевлаштування молоді не є актуальною для України? Тим більше що саме молоді покоління — головні рушії оновлення. Неможливість самореалізації на батьківщині штовхає нашу молодь виїжджати за кордон. А Україна втрачає свій людський капітал. Тих, хто здатен рухати її оновлення. В умовах правильного виховання, а це, передусім, передбачає орієнтацію на цінності модернізації.

Від результатів модернізації в Україні залежать не лише доля й цілісність нашої держави, а й доля Європи та всього Заходу загалом. Водночас успіхи нашої держави завдають ударів по путінському режиму, по його претензіях нав'язати зверхність "руського миру" іншим народам, попри власну нездатність давати адекватні відповіді на виклики епохи. Власне, новітня історія демонструє реакцію тих чи інших країн на модернізаційні процеси у світі. Та сама Ісламська держава теж по-своєму відповідає на цей виклик.

Модернізація — справа дуже складна, особливо в традиційному суспільстві, що перебуває в стані глибокої кризи. Але треба відповідально ставитися до проблем, що виникають. Країни Заходу нас підтримують, але за умови, що ми самі діятимемо. Якщо справді прагнемо оновлення.

Символом Київської Русі, яка була частиною європейської цивілізації, є Софійський собор. Софія — мудрість. Головне, що відрізняє мудрість від інтелекту, — здатність до передбачення. Традиція мудрості українства має вказувати на великі проблеми, які принесе нам ігнорування модернізації, і — навпаки.