Наратив самообману, або Що українцям краще не знати

У письменника Жоржа Сіменона є невелика розповідь про те, як у ніч перед аукціоном хтось проник у зал, де в очікуванні ранкової експертизи на справжність перебувала дорога картина, і повісив поряд із шедевром ще дві цілком ідентичні копії, включно з рамками. Зрозуміло, що ситуація виявилася надзвичайною, і ажіотаж був великий. Ще б пак, адже, за ідеєю, щоб мати оригінал, довелося б купити всі три полотна. Загалом, ще те веселощі панувало на торгах.

Але наприкінці історії автор вустами одного з персонажів висловив свою думку. Адже як працює людський розум? Якщо йому надати одну картину, він, природно, поставить питання, чи є вона оригіналом, чи фальшивкою? А ось якщо буде три, то питання ніби саме собою зміниться на «яка з трьох оригінал»? Так ось — жодна, і шахраї блискуче зіграли на властивості людей відволікатися від принципових питань на дрібні деталі. Найімовірніше, усі три картини були підробками.

Ось, скажімо, літописи. Скільки люду про них пера поламало, скільки статей написано, виходячи з того, що це або особистий щоденник упередженого очевидця, або продумана ідеологічна пропаганда. Нам же важко уявити, що інші люди здатні мислити зовсім відмінними від нас категоріями, і середньовічні хроніки, а російські літописи так особливо, створювалися зовсім не для пропаганди (в епоху поголовної неписьменності, включно з князями, для цього слугувала соборна архітектура), і не для обліку подій для історії, а для чогось особливого. Така суміш художньої та релігійної літератури, покликаної не відобразити час і поняття, а виразити їх в особливій умовній формі. Як і Толстой, середньовічний літописець створює альтернативну реальність, пише не про те, як було, а як має або могло бути. Як і для Толстого, історія для нього лише зручна можливість виразити певний погляд на світ, виходячи з морально-релігійних поглядів. А чи були ті події насправді — йому не так важливо.

У цьому є певний сенс. Для нас важлива інтерпретація, а не сам факт. Як чудово було показано в шедеврі Куросави «Расьомон», у якому різні люди пропонують свої неспівпадні бачення однієї й тієї самої події.

Майже як у нескінченних дебатах про участь ОУН та УПА в геноциді євреїв під час Другої світової війни. І, як водиться, фокус із головного загального питання миттєво переводиться на погано пов'язані між собою деталі, за які обидві сторони миттєво хапаються. Кульмінацією такої суперечки виявилася нещодавня передача Савіка Шустера, присвячена річниці трагедії Бабиного Яру, де обговорювалося питання про безпосередню участь ОУН та УПА в Голокості, і зокрема в розстрілах київських євреїв.

Загалом, такого роду публічні «дебати» — непідходяще місце для з'ясування істини. Так, у суперечці народжується істина, але це лише коли опоненти спочатку налаштовані на взаємний і конструктивний пошук її. А ЗМІ, соціальні мережі, як і політики, що напряму залежать від них, спрямовані на вироблення та поширення певного наративу, на вибудовування низки не стільки об'єктивних фактів, скільки суб'єктивних образів. Це аж ніяк не новий винахід, а цілком усталена традиція, принаймні, з часів згаданих середньовічних літописів.

Проблема не в наративі як такому. Без нього не обійтися у викладі подій, як у художньому творі. Інакше б нам довелося читати й про те, як у душки князя Болконського на стайні дворових селян пороли до півсмерті. І хто б читав такий роман? Проблема в тому, що наративом підміняють, не обов'язково навмисно, історичний контекст. Тому, як відомо, найнепередбачуваніша річ у тій самій Росії — історія. Історія, що подається й сприймається як наратив. Яким грішать і українські, скажімо так, історики, яких часто цілком можна вважати літописцями певного наративу, а не неупередженими дослідниками.

Так, виходить так, що ОУН та УПА не могли брати участь у Голокості з тієї простої причини, що організаційно не були частиною Райху та не втілювали в життя його політику. Але це, якщо ми говоримо про Голокост, дуже специфічну та визначену політику нацистів із відторгнення, а потім і знищення груп людей за расово-релігійним принципом, і її практичне впровадження на державному та законодавчому рівні.

Але тут така справа. Не кожен політичний противник фюрера був його ідеологічним опонентом. Наприклад, розгін і вбивство керівництва СА в 1933 не робить її керівника Ернста Рема борцем із нацизмом. Як і не кожен на службі Третього райху був неодмінно переконаним гітлерівцем, бо одного разу ставши шестерінкою в налагодженому механізмі тоталітарної держави, навіть дуже свідомому дуже важко звідти випасти. Тому важливо зрозуміти не лише проти чого виступали ті чи інші сили, — адже коли загонять у кут, то вже неважливо хто й чому, треба не дивлячись відмахуватися, — а за що. Які цілі виправдовували які засоби. І тут би хотілося отримати зрозумілу відповідь.

Якби Гітлер дав Україні навіть умовну незалежність (сама декларація 1941 року говорила про дуже умовну незалежність), то які моральні чи ідеологічні перешкоди мали обидві ОУН, щоб відмовитися брати участь у систематичному, організованому на державному рівні знищенні євреїв та інших небажаних для нацистів людей? Чим би така національна держава відрізнялася від явно антисемітських Словаччини чи Хорватії того часу, які активно брали участь у Голокості? І чому? Іще раз нагадаю, що бандерівці стали ворогами німців не з власної волі, а через небажання Гітлера гарантувати навіть формальну незалежність Україні.

Принаймні, нещодавно Білецький, який і не приховує, що сам він расист, сказав, що в його Україні хоч черепів на расову належність міряти не будуть. І на тому дякуємо. Принаймні чесно. І якби сучасна ОУН та її офіційний «літописець» В'ятрович зрозуміло сказали, що до зміни курсу в 1943-44 роках українські націоналісти не були принциповими ідеологічними противниками фашизму та нацизму — що погано, але вони зазнали еволюції свідомості й на сьогодні мають інші погляди та наміри, що відповідають поняттям сучасного демократичного суспільства — що добре, то крити їхнім опонентам було б нічим. Але приватний наратив майже завжди здається кращим за спільну справу.

Як у нескінченному мовному питанні, знову піднятому на «Хвилі». Люди й досі бажають бачити мову не як засіб комунікації, а особливу культурно-ідеологічну самоціль. Без мови не може бути нації? Скажіть це шотландцям, які тисячу років розмовляють англійською, і навіть їхній старовинний гельський прийшов з Ірландії, але не називайте їх англійцями. Вони жорстоко не зрозуміють.

Не існує жодної уніформної мови! Держава, раз усі так хвилюються, яка мова державна, говорить мовою указів і положень, що погано підходить для виявлення людських емоцій. Останнє, що ми хочемо, це пісні, написані канцеляритом. Але інша справа, що не розуміючи інженерного жаргону інженером не станеш. Не володіючи мовою держави, за ідеєю, не можна стати політиком чи службовцем. Тому, до речі, манера розмови західних політиків, не рахуючи аберації Дональда Трампа, різко контрастує з емоційними сплесками їхніх українських колег, які мовою державних діячів ( а не просто державною) зазвичай не володіють.

Адвокати говорять по-своєму, лікарі — по-своєму, гопники — по-своєму, діти — по-своєму, а програмісти взагалі віддають перевагу Java та C++. Написаним, до речі, на основі англійської, а не російської чи української. Попри те, що в Америці державної мови немає, і самі мови програмування вигадують часто зовсім не американці.

Будь-яка мова — інструмент вираження спільних думок і конкретних дій, емоцій і натяків, а не прямий спосіб розв'язання соціальних і політичних проблем. А ось коли ці проблеми розв'язуються, тоді мовні відходять на другий план. Мова — відображення буття, і якщо буття мало відрізняється від російського, і дуже сильно від американського чи японського, то проблема тут не в мові.

Наративи ніколи не розв'язують викликів часу, оскільки створюються на основі образів. І виходить, що для кого — терорист, а для кого — борець за свободу, все залежить від точки зору. Уже кому, як не українцям знати! Але й вони уперто не переймаються деталями, а хапаються за близькі їхньому серцю наративи.

Тому пропаганда й реклама завжди тиснуть на наратив. Люди купуються на це, тому що з купи запропонованих наративів завжди можна вибрати один до смаку, в той час як істина, зазвичай, буває неприємна й незручна, адже хто з нас без гріха. Хоча багато хто любить повторювати, що, мовляв, у кожного своя істина, це не просто хибно, оскільки лише наратив буває свій, а й чревате серйозними соціальними та економічними наслідками, якщо замість дійсності ми спробуємо жити в наративі.

Добрий урок тут нам дали США, країна-експеримент, сенс існування якої полягає в тому, щоб на собі показувати іншим, що варто, а чого не варто робити.

Протягом, принаймні, останніх 30 років праве республіканське крило, з багатьох причин, але, насамперед, через соціальні, економічні й демографічні реалії, що змінюються, стало посилено проштовхувати наратив, який створював образ кінця світу в одній взятій країні, і необхідності мати главою цієї країни не розумника, а рішучого, але простого мужика, який, як відомо з усіх фільмів, в останню хвилину особисто врятує світ від______________(потрібне вписати). Нас, канадців, вражає притаманне багатьом американцям сприйняття світу як постійного Армагеддону, причому не на геополітичному рівні, а побутовому.

Але те, що починалося як цинічний політичний наратив з метою підірвати довіру до опонента, з розвитком інтернету та соціальних мереж несподівано перетворилося на реальність на місцях. 20 років тому лідер республіканців Ньют Гінгріч, сам багато разів розлучений і невірний чоловік, ретельно роздував сексуальний скандал Білла Клінтона. Суто заради політичних бенефітів, раз з'явилася можливість підірвати політичного противника. Але це не було чимось особистим, і за лаштунками вони всі, імовірно, підморгували розуміюче.

Сьогодні ж наративний джин вирвався з посудини. Значна частина електорату сліпо вірить у представлений наратив і зовсім не цікавиться фактами. У результаті ми спостерігаємо, як один кандидат у президенти, без досвіду громадської роботи, без досвіду державного керівництва, без досвіду політичної діяльності, без знань, без ідей, без манер, нездатний контролювати ні себе, ні інших, відкрито визнається у своїх навіть не недоліках, а просто злочинах, тим не менш, порівнюється з професійним політиком, який має перевірюваний послужний список, що пройшов через десятиліття серйозних переслідувань від затятих політичних опонентів, якого можна дорікнути лише в тому, що він — кар'єрний політик, з усіма притаманними цій професії недоліками, але має бачення і, головне, розуміння завдань і проблем, що стоять перед країною та світом. І в цьому порівнянні людина, яка представляє примітивний наратив, що все погано, а я особисто прийду все виправлю, досі має шанси стати президентом США. Бо, як кажуть багато американців, голосувати потрібно не за того, хто тобі подобається, а проти того, хто тобі не подобається. Не за, а проти. Ніби ми обирали собі хірурга не за професійними якостями, а в конкурсі бікіні.

Скоро знову підуть дискусії про Голодомор, його причини, цілі та організаторів. Тому, замість окремої статті, я дам вам прості статистичні дані, з яких ви самі, по можливості уникаючи впадання у звичний наратив, зможете зробити висновки.

«Згідно з дослідженнями Месле та Валліна за участі співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, демографічні втрати від Голодомору 1932–1933 років в Україні становлять 3,2 мільйони осіб. За цими даними в роки Голодомору в містах загинуло 940 тисяч працездатного населення (віком від 15 до 60 років), 262 тисячі людей похилого віку і 800 тисяч дітей. Серед сільського населення загинуло 660 тисяч людей працездатного віку, 242 тисячі осіб похилого віку і 594 тисячі дітей.»

Разом, загинуло, якщо статистика вірна, 2002000 у містах і 1496000 у сільській місцевості. На той час населення України було приблизно 31-32 мільйони. Отже, голод забрав приблизно 10-12 відсотків населення за пару років. Це колосальна цифра. Такі події не минають безслідно для суспільства. Чорна чума в 14 столітті вбила приблизно третину населення Європи, повністю змінивши хід історії.

Але ми говоримо про наратив і факти. Такий факт: на той час міське населення становило приблизно 20-25 відсотків усіх жителів України. Нехай навіть третину. Виходить, що з 10 мільйонів городян загинуло 20%. Якщо прийняти за вихідну цифру 7-8 мільйонів городян, то в містах кількість смертей починає наближатися до рівня Чорної чуми. 1,5 мільйона загиблих у сільській місцевості на 20-25 мільйонів дає відносно менший відсоток смертей. Величезна кількість людей, які померли страшною смертю. Але ми говоримо про цифри. Виходить, що пропорційно, місто постраждало на порядок сильніше, ніж село.

У 1923 році було проведено міський перепис населення. Згідно з переписом, міське населення України налічувало:

За наступні 10 років демографія міського населення змінилася, але незначно, зважаючи на те, що етнічні чистки почалися з середини 30-х, а потім 2-га світова розмела етноси остаточно. Але на початку 1930-х співвідношення залишалося приблизно таким, як і в 20-х. Київ узагалі був на чверть єврейським містом.

Ви самі можете робити свої висновки. Від себе я лише скажу, що крім кількох мемуарів і спогадів людей, яких я зустрічав особисто, Голодомор в українських містах, схоже, співмірний з європейською чумою, невідомий. Не лише історики, а навіть наративи мовчать. 2 мільйони людей, 20-25% населення міст — нікому не цікаво? Чи статистика бреше? Чи це незручний факт, що не вписується в жоден усталений наратив, звичний стереотип?

Більш того. З початком колективізації кінця 1920-х збіглося згортання НЕПу. І те, й інше відбувалося насильницьким шляхом. Що сталося з десятками, а, може , і тисячами приватних підприємців, які врятували країну від голоду та розрухи, врятували її від самої себе? Я не знаю. Ви не знаєте. Ніхто не знає. Думаю, що й Інститут нібито національної пам'яті не знає. Значить, їх не було?

Тому я закликаю вас не слідувати наративам, не порівнювати схожі одна на одну картинки, а уперто шукати істину. Бо, знаючи реальний стан справ, ми зможемо будувати своє майбутнє в реальності, а не у фантазійному світі приємних нам наративів.

Як сказав Кузьма Прутков — зри в корінь!

Я помітив таку особливість. Якщо я напишу текст про те, що людям властиво робити й говорити речі, які їм не слід робити й говорити, то на Фейсбуці миттєво з'являється хоча б пара коментаторів, які тут же підтверджують мою тезу про недосконалість людської натури. Те саме трапилося і з моїм останнім текстом «Наратив самообману, або Що українцям краще не знати», у якому я міркував про переважання наративу над істиною.

Оскільки виявилося, що велика кількість читачів не знайомі або не переносять на смак терміна «наратив», я дам його визначення з Вікі:

«Наррати́в (англ. і фр. — narrative) — виклад взаємопов'язаних подій, представлених читачеві або слухачеві у вигляді послідовності слів або образів. Частина значень терміна «наратив» збігається із загальновживаними словами «оповідання», «розповідь»; є й інші спеціальні значення.»

Навело мене на ці роздуми спостереження за подіями останнього місяця й очікування неминучих подій наступного. У статті я писав про те, що ми цінуємо наратив, що припав до душі або звичний нам, вище, ніж істину.

Що не забарилося підтвердитися після виходу статті. Здавалося б, усе, що вимагалося від моїх навіть не опонентів — я ж ні з ким якраз і не сперечався! — а коментаторів, це відповісти на два прості запитання, поставлені в тексті.

1. Чим би політично й ідеологічно відрізнялася гіпотетична держава ОУН, якби спроба здобути державність від Гітлера в 1941 році увінчалася успіхом?

2. Чи є наявні статистичні дані смертей від Голодомору 1932–1933 років, наведені «Месле та Валліном за участі співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України» достатньо достовірними, і якщо ні, то дані яких досліджень слід брати до уваги.

Коротше кажучи, усе, що я очікував, було: Так, Україна з ОУН була б таким самим німецьким сателітом, що поділяє нацистську ідеологію, як Словаччина та Хорватія, або Ні, Україна була б зовсім незалежною, можливо навіть демократичною, республіканською державою, попри всі обставини того часу. Тут немає правильної відповіді. Це гіпотетичне питання.

Чи отримав я відповідь? Звісно, ні! На мене обрушилися водоспади наративу, води, ніяк не пов'язаної з питанням. Бо читачі сприйняли статтю про наратив як наратив, вважаючи, що якщо я ставлю питання, то, природно, не для того, щоб на нього відповіли, а щоб проштовхнути якийсь порядок денний, на когось напасти, когось відбілити. Хтось навіть припустив, що мені за це заплатили! Що, принаймні, означає, що мої писання чогось варті.

З питанням про статистику Голодомору вийшло ще гірше. Претензії стали пред'являти мені, а не Месле та Валліну за участі співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України. І, звісно, буря наративів.

Я кажу, а чи не можна цифрами? Виявляється — не можна! Видають лише посиланнями, лайкою та розповідями про важку/легку долю предків.

Я благаю — хтось може просто сказати, що Месле та Валлін за участі співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України помиляються, а ось такий-то й такий-то Месле та Валліну за участі співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України ріже правду-матку?

Але цифри давати ніхто не любить. Один товариш уже другий день не може заспокоїтися й навіщось мене спростовує. Я йому кажу, диваче, ти можеш просто написати, що Месле та Валлін за участі співробітників Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України неправі, або що цифри, наведені в посиланні на них, підтасовані, а ось тобі справжні цифри: стільки-то там, а стільки-то тут, а, отже, твої висновки хибні, оскільки ґрунтуються на хибній передумові. Усе! Але товариш не хоче, щоб просто, і одним реченням відбуватися не бажає.

Тому, як казав краб у мультику «Русалонька», «якщо хочеш, щоб щось зробили правильно, доводиться це робити самому. «

Щодо ОУН навіть замислюватися не потрібно. У той час європейська країна могла бути лише з Гітлером, Сталіним або Рузвельтом/Черчиллем, і відповідати очікуванням згаданих вождів. Швейцарію не пропонувати. Варіантів тоді в українських націоналістів просто не було. Це зараз ми знаємо, що Гітлер — неодмінно погано, а тоді це не було так однозначно. Що з цього вийшло б — сказати важко. Як це оцінювати із сучасної дзвіниці? Теж важко сказати. Чи будь-яка мета виправдовує засоби? Хто знає? Сьогодні в Україні відбуваються неоднозначні процеси й явища, які всі оцінюють по-різному. І якщо й до сучасності підходити з позиції наративу, у якому є виключно хороші ми й погані вони, то нам проблеми сьогоднішнього дня розв'язати не вдасться.

Слід визначитися, що нам важливіше й дорожче: реальність чи наші уявлення про неї. Щоб не вийшло, як у номері української команди КВК у 1980-х, про те, як промислові відходи знищують озеро, а їм відповідають, мовляв, ну й що, озеро легендарне, а легенду занапастити не можна. Озеро, звісно, можна, але ж легенди про нього залишаться в пам'яті, у билинах, в оповідях місцевих авторів.

Щоб спростовувати чиїсь дані, часто достатньо їх проаналізувати, не впадаючи в емоційну бурю. Наведена мною статистика з Голодомору бентежить і мене. Я невипадково дав зачіпку, порівнявши її цифри за міською смертністю з Чорною чумою. Уважна людина, трохи знайома з інфраструктурою міського життя, помітить, що жодне місто за 2 роки не впорається з такою кількістю трупів, яку дають дикі 20-25% смертності. Це цифри нацистських таборів смерті, фабрик зі знищення, створених виключно для індустріального процесу смерті, здатних перемелювати й позбуватися останків 24 години на добу. Це в кожній міській родині по одному-двоє загиблих. Такі речі жодною пропагандою не замажеш, це не абстракція, це мама, тато, брат, дядько, бабуся. Мені невідома методика, за якою збиралися й оброблялися дані в дослідженні Месле та Валліна, я не знаю, який населений пункт вони вважають містом — тисяча жителів, 5 тисяч, 10? За європейськими поняттями містом може вважатися те, що в Україні однозначно село. Кого й як вважали померлим городянином? Голодні селяни наводнили міста в пошуках порятунку, і трупи на вулицях були не рідкістю. Але й вони не можуть реально підняти кількість міських смертей до такого страшного рівня. Щось тут не так.

Але я впевнений, що Голодомор не був спрямований проти українців як етносу чи навіть селянства як класу. Він взагалі не був спрямований. У Кремлі сиділи не злі генії, а доволі тупі дядьки, які здатні були розв'язувати будь-які проблеми лише силою, лише в лоб. Що набагато гірше, оскільки означає, що ці люди ніколи не замислювалися про наслідки своїх рішень. А таких рішень вони ухвалили безліч, і їхні наслідки досі ікаються по всій пострадянській території.

Але об'єктивно Голодомор був спрямований, не за чиїмось задумом, а за системною організацією країни, проти людей, не пов'язаних і не залежних від держави. Коли держава стає монополістом на їжу, незалежні дохнуть із голоду, все дуже просто. Коли Радянська влада забрала продукти в їхніх виробників, єдиним способом вижити виявилася державна служба, а це означає колгосп, армія, завод, установа. На початку 1930-х голодували й міста, але працівників державних заводів і установ підгодовувала держава. У той час мій восьмирічний батько міг поїсти лише в заводській їдальні підприємства, де працював дід. Але індустріалізація ледь починалася, і в містах було повно недержавних людей із родинами, і селян, що тікали від голоду, яким заводські їдальні та продовольчі картки не належалися. Як вони виживали, якщо виживали, велике питання. На жаль, воно не піднімається, не вписується у звичний наратив. Але ці люди були. Чи маємо ми право про них забувати?

У нас в історії практично відсутня інформація про наслідки скасування НЕПу. Куди зникли сотні тисяч приватних підприємців із родинами? Кому пред'являти претензії? І хто має їх пред'являти? Ось іще одне питання, на яке я навряд чи отримаю зрозумілу, аргументовану відповідь. Ось це сумно. Як кажуть, ті, хто не бажає знати історію, приречені її повторювати.

Якщо ви бажаєте Україні блага, тоді робіть її кращою, а для цього слід знати, що конкретно потребує поліпшення. Слід знати свої недоліки. Тоді їх можна, якщо пощастить, замінити перевагами. Але наративом цього не зробити.