Присмерк еліт

Публікація е-декларацій українських чиновників ставить перед українським суспільством низку гострих, незручних і водночас фундаментальних питань. Вони не мають нічого спільного з природною заздрістю бідних до багатих, хоча відчайдушні спроби звести всі дискусії до банального підрахунку грошей у чужій кишені робляться. Вони зачіпають підстави нашого співжиття – зокрема, питання про «старий» і «новий» суспільний договір, про роль і функції правлячого класу.

По суті, практика е-декларування може стати стратегічною розвилкою для подальшого розвитку українського суспільства. Точкою біфуркації, в якій буде покладено початок одному з трьох можливих сценаріїв. Який сценарій буде обрано – залежить від кількох чинників. Передусім – від дій української контреліти, що народжується.

Втім, про все по порядку.

Е-декларації: теореми доведені!

Що показало е-декларування та е-декларації? Якщо абстрагуватися від обговорення обсягів кешу під подушками чиновників і політиків, спроб заблокувати електронну систему, перманентного тиску Заходу на наш правлячий клас та інші важливі, але все ж лише супутні чинники?

Головне, з моєї точки зору, в тому, що е-декларування виставило на світло, оцифрувало й документально підтвердило низку гіпотез, які вже давно обговорювалися в суспільстві – але без переконливої доказової бази сприймалися за злісне інтелігентське теревенення. Серед іншого, е-декларування остаточно продемонструвало:

• Що український правлячий клас (далі – УПК) існує як окрема, незвідна до олігархів соціальна група з усіма належними атрибутами (статусом, способом накопичення й примноження капіталу, соціальними звичками та навіть смаками). Причому УПК із соціальної точки зору досить однорідний, а політична орієнтація не має великого значення – клептократами є як пташенята гнізда Партії регіонів, так і вихідці з домайданівської опозиції.
• Що функція управління все-таки надто, непомірно дорого обходиться суспільству. Особливо – функція управління у форматі держави. Більше того – що існує пряма залежність між якістю управління та його вартістю. Тобто, чим дорожче обходиться загалом (з урахуванням хабарів і монопольного становища його бізнесів) чиновницький і політичний апарат, тим якість управління гірша. Щоб це довести, досить порівняти персональні фінансові результати декларантів із фінансовими результатами країни
• Що наявна система перерозподілу ВВП (нагадаю – близько 50% через держбюджет) працює стабільно й без суттєвих збоїв, виконуючи свою «святу» функцію – перерозподілу національного багатства на користь досить вузького кола осіб. Причому тепер це коло відоме мало не поіменно, а обсяги перерозподілу – підраховані в цифровому вимірі
• Що кричущу некомпетентність УПК в управлінні процесами в країні дивовижним чином поєднано з умінням, винахідливістю, креативністю схем персонального збагачення його представників
• Що УПК абсолютно не довіряє тій системі, яку він сам же створив для решти громадян України – ні банківській, ні законодавчій. І воліє не використовувати її ні для зберігання, ні для примноження своїх багатств.
• Що насправді існують дві України. Одна з яких пише для іншої закони, які не виконує, і створює правила, яких не дотримується.
• Що «точкові» і навіть «рішучі» реформи не допоможуть знайти вихід із ситуації. Е-декларації являють собою візуалізацію глухого кута, до якого завела Україну нинішня система та обслуговуюча її правляча еліта. Підтримувати функціонування наявної системи в повному обсязі, в режимі business as usual – означає консервувати на довгі роки можливість неправомірного збагачення вузького кола осіб за рахунок спільного ресурсу. Що згубно для країни навіть за постійної зміни конкретних осіб, які входять до цього вузького кола.
• Що «старий» суспільний договір – «ми не питаємо, звідки гроші у вас, а ви не питаєте, звідки вони у нас» — уже наказує довго жити. Так, він склався стихійно в перші роки незалежності. Так, він допоміг зберегти країну в якихось (нехай ефемерних) державних формах. Але зараз він підлягає перегляду. І новий договір уже не може скластися сам по собі, стихійно. Він може бути результатом лише свідомої роботи з виявлення та узгодження інтересів громадян країни.

«Присмерк еліт»: глобальний процес

Усі ці висновки прямо підводять наше суспільство до постановки низки фундаментальних питань:

1. Яку роль у долі країни відіграє горезвісний правлячий клас?
2. Чи адекватне місце, яке цей клас де-факто посідає, тій ролі, яку він насправді відіграє?
3. Чи має право український правлячий клас вимагати від решти людей виконання нормативів (законів, правил, процедур), яких сам не дотримується, і чи не варто замислитися над якимись новими, іншими нормативами, які готові виконувати всі?
4. Чи потрібна нам еліта і якщо так, то – яка?

Найцікавіше в тому, що це – питання не лише для українського суспільства. По суті, це фундаментальні питання, які стоять сьогодні перед багатьма націями світу і – за великим рахунком – перед усім людством.

Складно знайти класичне визначення еліти, воно сильно змінювалося з плином часу. У давні часи елітою були ті, у кого краща зброя й більше мушель (ковдр, блискучих камінців тощо). Були й ті, хто в силу традиції мав привілейований статус, що передається від покоління до покоління. І ті, хто мав відповідний рівень капіталу. Нарешті, ті, хто під час виборів здобув можливість управління та перерозподілу спільними ресурсами. Від кожного з цих понять еліти суспільство послідовно, крок за кроком відмовлялося на користь наступного поняття.

Але з функціональної точки зору будь-яке виділення еліт в відокремлену касту виглядало й виглядає досить просто. Еліта об'єднує тих, хто бере на себе відповідальність за Ціле й ухвалює рішення в ім'я загального блага. При цьому вона жертвує суттєвим обсягом своїх можливостей (зокрема, деякими можливостями збагачення) заради служіння загальному благу. А за це отримує премію або винагороду зі спільних ресурсів. Саме за те, що ухвалює рішення й не розтягує спільний ресурс.

Сьогодні питання про еліти знову на порядку денному. Тому що непомірно дорога вартість функції управління – проблема для всього світу, включно з найрозвиненішими країнами Заходу. Тому що еліти, як показує практика, мають погану звичку видавати захист власних інтересів за служіння загальному благу — під час глобальної кризи кидаються рятувати банки замість людей, підвищенням податків розмивають і знижують рівень доходів середнього класу тощо. Тому, нарешті, що еліти навіть у найблагополучніших країнах прагнуть обмінювати суворість принципів на неправомірні доходи. Згадаймо хоча б «панамські папери», де суть скандалу зводилася не до самої офшорної оптимізації податків, до якої вдавався бізнес, а до участі в цих процесах публічних, тобто державних персон. Або історії з фінансовою підтримкою Гілларі Клінтон та її чоловіка з боку російських і українських олігархів.

Крім того, панування еліт сьогодні кидають виклик нові технології, які вперше в історії дають людям змогу взаємодіяти (економічно, політично та соціально) напряму й глобально, без посередництва інституцій – не кажучи вже про правлячі класи.

Технології здатні алгоритмізувати безліч процесів ухвалення рішень – поки що на досить низьких рівнях, але цей рівень весь час підвищується. У корпоративному секторі багато функцій лінійного менеджменту починають замінювати розумні машини, і поступово відпадає сенс в управлінцях, які розподіляють і перерозподіляють. Особливо дістається державним елітам, які дедалі частіше виявляють нездатність розв'язати складні проблеми, що передбачають урахування різних (у тому числі суперечливих) інтересів. Чи дивно після цього, що рівень підтримки інституцій (державних, корпоративних, громадянських) у світі перебуває на рівні 55%? Причому, в п'ятірку країн із найбільшою підтримкою інституцій із європейських потрапили лише Нідерланди?

Звідси, зрештою, і виникають рухи, спрямовані проти істеблішменту – в Європі, США, арабському світі та інших регіонах планети. Питання про зміну еліт – питання глобального порядку денного. А в міру розгортання нової промислової революції та посилення пов'язаної з нею загрози тотального безробіття це питання лише набиратиме актуальності й гостроти. Причому, головний його аспект – зовсім не в тому, яким шляхом відбудеться зміна еліт. А в тому, чи зможе людство збудувати новий тип еліти, а не просто замінити одні обличчя іншими.

Продуктивних ідей у цьому напрямі небагато. Одна з них – повернення до вихідного поняття «аристократії», яке формулювалося ще Аристотелем. Тобто, правління справді найкращих (у перекладі з грецької мови). З високими інтелектуальними та моральними цензами, які мають підтверджуватися щоденною практикою розв'язання суперечок і конфліктів. Ця дуже невелика група управлінців, які взяли на себе відповідальність за Ціле, має пройти довгий шлях добровільного служіння загальному благу (на перших етапах – без відриву від основної діяльності). Простіше кажучи, жити на «премію» зі спільних ресурсів зможуть дозволити собі лише ті, хто загалом 20-25 років присвятили «громадському навантаженню». А оскільки більшість процесів регулюватиметься не на державному рівні, то й зловживання спільним ресурсом буде зведено до мінімуму.

Інша ідея отримала назву «мерехтливих еліт». Полягає вона в тому, що в горизонтальній, розподіленій системі організації суспільства не може бути одного, єдиного центру – вертикальної ієрархії ухвалення рішень «за всіх». Але може бути безліч центрів, які послідовно беруть на себе відповідальність за певний процес або проект. І де-факто стають елітою – це важливо! – виключно на час реалізації проекту або запуску процесу. А потім знову повертаються до звичайної, повсякденної діяльності.

І в тому, і в іншому випадку нове поняття еліти усуває те, що лежить в основі еліти нинішньої. А саме – входження до правлячого класу як «квиток в один кінець», який гарантує не просто пристойне життя, а особисте збагачення практично довічно, за рахунок спільних коштів і ресурсів.

Україна: апофеоз елітарної деградації

Наші проблеми з елітою не унікальні. Над ними так чи інакше замислюється весь світ. Відмінність української еліти від світової лише в співвідношенні «вартість\ефективність». В умовах спільного ресурсу, що стрімко скорочується, українська еліта дорожчає «в обслуговуванні» і так само стрімко втрачає ефективність в управлінні спільним ресурсом. До того ж – практично не несе відповідальності за Ціле. Країна стрімко котиться в фінансову й економічну прірву, зазнає загрози існуванню з боку гібридного агресора, а правлячий клас не лише не здатен організувати дієву відповідь на ці виклики, а й не несе жодної відповідальності за свої помилки та бездіяльність. Саме тому українська еліта є показовою історією деградації істеблішменту.

Макс Вебер визначав три типи панування в суспільних системах, фактично – три способи домінування еліти. Перший – традиційний, заснований на трансцендентній вірі в особливе походження еліти. Другий – легальний, заснований на раціональному розумінні необхідності виконання законів і домінування їхніх вартових. Третій – харизматичний, де панування здобувається через особливі психологічні властивості представників еліти – зокрема, «харизму».

Так ось, виходить, що всі три способи сьогодні дають збої. Західні еліти поки що утримують легальне панування – хоча люди, створюючи горизонтальні соціальні зв'язки, часто-густо виходять з-під цього панування явочним порядком. Російські еліти, припустімо, тримаються за рахунок комбінації традиційного панування (горезвісні «скрепи») і харизматичного («мироточиві ікони Путіна»). Українські еліти – випадок у цьому сенсі досить цікавий. Харизми в них ніколи не було, традиційне панування в козацькому менталітеті якось не приживається вже років триста, а можливість легального – безповоротно втрачено. Раціональних аргументів, чому ЦІ ЛЮДИ мають регулювати й управляти, не можуть висунути навіть вони самі. А вже про законодавчі підстави не варто й говорити. Принаймні тепер – коли ясно, що діяльність самого керуючого класу жодним законам не підпорядковується (не виключаючи фізичних).

Три сценарії постелітарної трансформації

Таким чином, питання про зміну еліт стоїть для України надзвичайно гостро. Е-декларації стали каталізатором суспільних дискусій із цього питання. Але до чого це все призведе?

Мені здається, тут можливі три сценарії.

Перший – «елітаристський». Тема е-декларацій «забалтується», вмикаються боти. Декларанти навіть трохи геройствують – як люди, які не побоялися відкрито сказати про свої доходи. Самі декларації використовуються частиною УПК, яка володіє силовим ресурсом, для тиску на депутатів, прокурорів тощо – тобто відтворюється система «держави шантажу», інстальована ще Леонідом Кучмою. Більше того – декларації використовуються як аргумент легалізації та фінансової амністії для всіх представників клептократичної системи, вони вважають себе очищеними, що консервує не лише саму систему, а й навіть перешкоджає зміні осіб. Зрештою, УПК пред'являє «зворотний рахунок» суспільству – змушуючи всіх так само задекларувати свої доходи. За звичкою, за невідповідність витрат деклараціям переслідуються лише ті, хто до правлячого класу не входить, або ті, хто дозволив собі ставити панування УПК під сумнів.

Другий сценарій – «популістський». Певна частина політиків скористається е-деклараціями для розпалювання соціального протесту. З огляду на розмір платіжок за комунальні послуги, інфляційні очікування у зв'язку з «реформою 3200» і пов'язане з нею ж майбутнє падіння продуктивності капіталу (а в секторі малого бізнесу – масові розорення й банкрутства), зробити це буде не так уже й складно. При цьому питання про зміну самої системи популістами не ставитиметься. І якщо навіть їхній маневр увінчається успіхом, ми фактично отримаємо нову еліту, яка точно копіюватиме способи, методи й схеми старої. Тобто, це та сама консервація клептократії, лише зі зміною осіб. Це буде помилкою, яка набагато страшніша за консервацію нинішньої еліти. Хоча б тому, що безкровно такий сценарій за нинішніх умов не пройде.

Третій сценарій – «контрсистемний». Розрізнені сьогодні частини контреліти, що формується (майданівці, активісти, «білі комірці»), ставлять питання радикально й недвозначно, тобто по суті.

Перше питання — про ПОЛІТИЧНУ відповідальність і разом із ним – про політичну люстрацію поточної еліти. Простіше кажучи, визнання всіма того безперечного факту, що в гнітючих результатах розвитку країни за 25 років тією чи іншою мірою політично винні всі представники правлячого класу – незалежно від того, де вони перебували, при владі чи в опозиції. І всі мають нести відповідальність.

Друге питання – про новий суспільний договір, механізм його вироблення та фіксації в документах – тобто, про нову Конституцію та порядок її ухвалення. Світові практики з цього приводу вже є, залишилося адаптувати й імплементувати.

Третє питання – про принципове скорочення державного втручання в економіку, без чого клептократію подолати неможливо в принципі.

Четверте питання – про принципи формування нового політичного класу або принципову відмову від його формування.

У ході розв'язання поставлених таким чином питань можлива велика кількість прозорих договірних компромісів із нинішньою елітою. Як варіант – повна фінансова амністія натомість на відмову від спроб посісти політичні й державні посади. Або зобов'язання інвестувати кошти в українські підприємства. Або створення якогось спільного фонду. Загалом, варіантів маса, це питання домовленостей. Але без суспільного примусу нинішня еліта на них не піде, воліє схиляти всіх до прийняття першого сценарію. Який цілком може закінчитися другим.

Очевидно, що лише третій сценарій може призвести до принципових змін у країні. Е-декларації, які породили законне обурення людей і змусили їх зробити деякі висновки – дають чудовий шанс ввести ці зміни в суспільний дискурс.

Не факт, що цим шансом Україна скористається. Для його реалізації потрібна консолідована контреліта, яка не прагне замінити нинішню й успадкувати їхні звички, статус і зрештою – накопичення. Поки що консолідованої контреліти в нас немає. А ті суспільні групи, які здатні сьогодні поставити питання про новий суспільний договір, діють розрізнено, обмежені нестачею ресурсу й поки що остерігаються робити недвозначні політичні заяви.

Чи стане е-декларування каталізатором процесу? У цьому-то й полягає стратегічна розвилка сьогоднішнього дня. Від того, куди ми повернемо на ній, залежить, чи будуть «присмерки еліт» прелюдією до настання «ночі соціального хаосу» чи світанком чогось нового й іншого в Україні.