Інфографіка: як створюються наші закони

Звідки в депутатів такі гроші? Ухвалення законів — тяжка праця й багатоетапний процес, і на кожному з етапів можна непогано заробити. А щоб розуміти, де саме нардепи заробляють, потрібно розібратися в самих основах законотворчого процесу.

У нас у країні основним джерелом права є нормативно-правовий акт – узагальнене поняття, що характеризує і закон, і кодекс, і конституцію, і навіть наказ. Але так не скрізь: наприклад, у країнах англосаксонської правової системи головним джерелом права є судова практика. Але в Україні остання має лише рекомендаційний характер, на щастя чи на жаль. На щастя — тому що нашій судовій системі ще далеко не те що до ідеалу, а до прийнятної якості процесу; на жаль – тому що в нашій законодавчій системі безліч дір, і треба було б їх чимось та заповнити.

Отже, почнімо.

Процес починається з формування державної волі

Волі на що? Правильно, в потребі регулювання тих чи інших суспільних відносин, якщо йдеться про формування законодавчого акта з чистого аркуша; або волі у зміні механізму останнього — це у випадку, якщо є термінова потреба внести правки в закон.

Далі визначаємося з видом нормативно-правового акта (кодекс, закон і так далі) і залучаємо знаючих людей, які, як мінімум, розуміють, про що йтиметься в законі, і як максимум — працюють у сфері регульованих відносин.

Кожен українець може написати закон, але вносить його на розгляд лише обмежене коло суб'єктів

Після ухвалення рішення про те, що нам справді потрібен цей нормативно-правовий акт, гостро постає питання — а хто ж його писатиме.

Закони в нас пишуться двома способами: в ініціативному порядку та за замовленням або дорученням ВРУ. Закони на договірній основі створюються за державні гроші за замовленням Ради, ну а якщо за дорученням — комітетами або комісіями у складі парламенту, а ще урядом.
В ініціативному порядку закон можуть написати навіть нічим не визначні громадяни чи громадські організації.

Обов'язкова умова — розгляд законопроекту громадськістю та ЗМІ

За звичаєм, обговорюють такі речі в засобах масової інформації, в розширених робочих групах, а ще тямущими людьми в спеціалізованих наукових інститутах. А особливо важливі законопроекти виносять на широке обговорення громадськості. Такими можуть бути зміни до Конституції.

І ось коли текст закону має вже остаточний характер, його можна починати просувати на розгляд у ВРУ.

Внести законопроект на розгляд у ВРУ може лише Президент, депутати, Кабмін і Нацбанк

Ні, простий українець не може цього зробити. А все тому що ВРУ фізично не встигала б систематизувати й розвантажувати весь потік законопроектів від студентів і бабусь. Хоча, що не кажи, не схоже, що депутати в нас узагалі працюють.

Конституція України передбачає обмежене коло суб'єктів законодавчої ініціативи: Президент, депутати ВРУ, Кабмін і Нацбанк.
Перелік останніх варіюється залежно від форми правління: у змішаних і парламентських республіках він ширший, а в президентських — вужчий — часто правом законодавчої ініціативи наділений лише президент.

Законопроект подається обов'язково з супровідною запискою, в якій зазначається місце майбутнього акта в системі законодавства України, характеристики та цілі його ухвалення, а ще — чому саме цей законопроект має бути ухвалений. Не слід забувати про соціально-економічні та політичні наслідки: їх теж потрібно передбачити й описати. А якщо ще ухвалення законопроекту тягне за собою фінансові втрати, то без зазначення шляхів покриття цієї шкоди просто ніяк не обійтися.

Давайте пообговорюємо?
Чи все-таки поб'ємося?

Якщо серйозно, то проект закону обговорюється в двох-трьох читаннях. У першому — доповідає представник суб'єкта ініціативи. За результатами доповіді Рада ухвалює одне з рішень:
· відхилення законопроекту;
· передача його на доопрацювання;
· опублікування його для народного обговорення та редагування за його результатом останнього;
· ухвалення (з можливим редагуванням) і відправлення його на обговорення в другому читанні.

У другому-третьому читаннях вносяться поправки до редакції закону. До того ж в останньому читанні оголошується проект постанови, в якому зазначаються поправки до інших законів, які матимуть місце з ухваленням акта, плюс — внесений урядом план організаційних, кадрових і фінансових заходів, пов'язаних із введенням законопроекту в дію.

Найцікавіше в законотворчому процесі — голосування

Голосують депутати за законопроект спочатку за кожною статтею, потім за кожним розділом, а потім загалом за закон.
Законопроект вважається ухваленим, якщо за нього проголосувала більшість від складу парламенту. Зміни до Конституції ухвалюються шляхом голосування 2/3 від складу Ради.

І тут починається найцікавіше: повного-то складу ВРУ на засіданнях практично ніколи не буває. Звідси й перенесення голосувань, кнопкодавство та інші неприємні речі.

Найскладніше позаду, що далі?

А далі закон підписує Голова Верховної Ради й передає його на підпис Президентові. Тут два виходи: або Президент повертає закон на доопрацювання, або підписує впродовж 15 днів. Ще в нього є право вето. Але оскільки в нас не президентська форма правління, його вето можна обійти повторним голосуванням 2/3 від складу Ради, після чого глава держави зобов'язаний підписати його впродовж 10 днів.

Закон — ніщо без набрання ним юридичної сили. А набирає він її через 10 днів після офіційного оприлюднення в ЗМІ — як офіційних («Урядовий кур'єр», «Голос України», «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України») так і неофіційних.

І, вуаля, наш закон готовий!

Так а чому механізм хороший, а ні чорта не працює?

Не можна однозначно сказати, що наше законодавство цілком і скрізь огидне. У нас є круто написана Конституція, є закони й процедури, які мали б дозволити правовій системі працювати на «ура». Але ні. Так що ж заважає?

А заважає, зокрема, те, що одна сфера суспільних відносин у нас у країні може регулюватися кількома законодавчими актами. У правовому полі таке явище називається законодавчою колізією. До того ж, додамо до цього тотальну відсутність коректних формулювань правових норм. Як наслідок маємо суб'єктивні суди з практично нульовою ефективністю. А все чому? Тому що одна справа може вирішуватися згідно із законом, який буде зручніше застосувати до окремо взятих відносин.

Основна проблема — абсолютно скептичне, і як наслідок — байдуже ставлення до того, як застосовуються закони в нашій країні. Менталітет стандартного жителя України передбачає те, що він, якщо й відкривав Конституцію, то один раз у житті. Що в підсумку маємо? Абсолютну відсутність розуміння того, як механізми мають працювати, уже не кажучи про те, як мають працювати права й свободи для населення.

Ну а навіщо комусь там нагорі паритися, якщо більшість твоїх співвітчизників не цікавляться цими питаннями? Можна застосовувати закони, як їм хочеться, писати закони, які їм хочеться, і просувати ті акти, які вигідні їм, а не тобі.
Маємо те, шо маємо.

І що з усім цим робити?

Спостерігати, вникати та брати участь у житті країни, у тому числі й у громадських обговореннях законопроектів. Вивчати Конституцію, займатися самоосвітою та натаскуванням свого оточення в галузі права.
Кажеш, нереально? Для ініціативного громадянина немає перешкод!